UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ (1939— 2005 рр.)
"Холодна війна". Міжнародні відносини

Розрядка 70-х років. Гельсінський процес

Розрядка 70-х років заклала фундамент подальшого руху за обмеження арсеналів зброї масового знищення. Новий тип міждержавних відносин сформувався у період 1963-1973 pp. Його характерною рисою стали методи мирного врегулювання конфліктів.

З 1970 р. вступив в дію договір про нерозповсюдження ядерної зброї. На сьогодні його підписали понад 160 країн, за винятком Індії, Пакистану, Ізраїлю та деяких інших.

Підсумком розрядки в Європі стала нарада з питань безпеки і співробітництва на континенті. Вона проходила поетапно в Гельсінкі — столиці Фінляндії.

На першому етапі (3-7 липня 1973 р.) нарада міністрів закордонних справ виробила порядок денний і визначила основні напрямки роботи.

На другому (18 вересня 1973 р. — 21 липня 1975 р.) експерти підготували основні документи наради з питань безпеки, економічних та гуманітарних проблем.

1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, а також США і Канади, підписали Заключний акт наради. Його серцевиною стала Декларація принципів, якими держави-учасниці зобов'язувалися керуватись:

1. Повага до суверенітету.

2. Незастосування сили чи погрози силою.

3. Непорушність кордонів.

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи.

7. Повага прав людини та основних свобод.

8. Рівність і право народів розпоряджатися власною долею.

9. Співробітництво між державами.

10. Сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права.

Крім Декларації, було прийнято й інші документи: "Співробітництво в галузі економіки, техніки, навколишнього середовища", "Співробітництво в гуманітарних та інших галузях", "Питання безпеки співробітництва у Середземномор'ї", "Про заходи зміцнення довір'я та деякі аспекти безпеки і роззброєння".

Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. Навіть повернення до конфронтації на початку 80-х років не змогло применшити значення гельсінського процесу.

Одночасно з поглибленням розрядки в Європі відбулася нормалізація радянсько-американських відносин. У взаєминах з Радянським Союзом адміністрація Р. Ніксона змінила доктрину "гнучкого реагування" на т. зв. "реалістичне стримування", результатом чого стала низка радянсько-американських договорів про відвернення загрози війни, обмеження гонки озброєнь, нормалізацію відносин між двома країнами.

Процес розрядки поширився і на інші регіони світу. У 1971 р. в Східній Бенгалії, яка належала Пакистану, населення за підтримки Індії після тривалої боротьби здобуло незалежність. На політичній карті Азії з'явилась нова держава — Народна Республіка Бангладеш, а Індія перетворилась у регіональну наддержаву.

У 1977 р. блок СЕНТО саморозпустився. Через деякий час припинив існування і блок СЕАТО.

У 1973 р. було укладено Паризьку угоду стосовно В'єтнаму, яка припинила пряму американську інтервенцію проти цієї країни.

Нормалізація відносин між КНР та США дозволила Китаю продовжити протистояння з СРСР, ареною якого стала Південно-Східна Азія. В'єтнам після об'єднання у 1975 р. зайняв чітку прорадянську позицію. В сусідній Камбоджі в цей час до влади прийшли прокитайські сили — "червоні кхмери". Це спричинило загострення відносин між В'єтнамом і Камбоджею, яке переросло у збройний конфлікт.

У 1973 р. відбулася "жовтнева", або "семиденна", ара-бо-ізраїльська війна, ініціаторами якої стали арабські країни. Основні бойові дії розгорнулись у районі Суецького каналу. Незабаром між Єгиптом та Ізраїлем було укладено перемир'я. Після невдачі у скликанні міжнародної конференції з питань близькосхідного врегулювання під егідою США та СРСР єгипетське керівництво в 1979 р. уклало сепаратний мир з Ізраїлем (Кемп-Девід, США).

Економічна криза 70-х років і завершення процесу деколонізації позначились на міжнародних відносинах. Країни Заходу, зосередившись на внутрішніх проблемах, послабили контроль над своїми зонами впливу. Цим відразу скористався Радянський Союз для проникнення в нові регіони. Так можна пояснити прихід до влади уряду С. Альенде в Чилі (1971), переворот в Ефіопії (1974), прихід до влади прорадянських сил в Анголі та Мозамбіку після "революції гвоздик" у Португалії (1975-1976), об'єднання В'єтнаму в єдину державу (1975), встановлення прорадянських режимів в Лаосі та Камбоджі, квітневий переворот в Афганістані (1978), утвердження режиму Д. Ор-теги в Нікарагуа (1979). США організували військовий переворот у Чилі (1973), пішли на зближення з Китаєм, змусивши СРСР тримати значні сили на Далекому Сході. В Африці США та їх союзники зробили ставку на Південно-Африканську Республіку, на режим Сіада Барра в Сомалі та на сепаратистські рухи в Ефіопії.

До кінця 70-х років намітилось різке загострення міжнародного становища. У грудні 1979 р. СРСР увів свої війська в Афганістан. Підтримка Радянським Союзом непопулярного в країні режиму викликала піднесення патріотичних почуттів і масовий опір населення. Іран і Пакистан відкрили свої території для розміщення баз повстанців. Розрядку було остаточно поховано.

На кінець 70-х років припадає різке загострення відносин між США та Іраном. У лютому 1979 р. в Ірані відбулася революція, в результаті якої було повалено монархію, а влада перейшла до рук фундаменталістського духовенства на чолі з Аятоллою Хомейні.

Події в Ірані завдали серйозного удару по престижу США, що призвело до падіння адміністрації президента Дж. Картера. Розвиток подій остаточно переконав американців у необхідності проведення жорсткішої зовнішньої політики. На президентських виборах 1980 р. перемогу здобув республіканець Р. Рейган, який запропонував відмовитись від розрядки і провести переозброєння американської армії.

Нова американська адміністрація схвалила стратегію "суперництва", згідно з якою планувалось розвивати перспективні озброєння, максимально використовуючи пріоритетні науково-технічні досягнення.

23 березня 1983 р. президент США Р. Рейган зробив заяву про розробку в США програми СОІ (стратегічної оборонної ініціативи), якою передбачалося створення глобальної протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь.

У 80-х роках головною ареною протистояння двох воєнно-політичних блоків знову стала Європа. ОВД і НАТО почали активно розміщувати тут ядерну зброю першого удару і збільшувати арсенали неядерних озброєнь. У листопаді 1984 р. Комітет з планування НАТО схвалив план головнокомандувача НАТО Роджерса, в основу якого було покладено ідею глибокого удару по другому ешелону військ противника із застосуванням неядерних високоточних систем озброєння.

Одночасно із загостренням ситуації в Європі продовжувалося протистояння і в країнах "третього світу". Лінія протиборства між СРСР і США проходила через Афганістан, Центральну Америку і Південь Африки.

Прихід у 1979 р. до влади в Нікарагуа сандиністів, успіхи партизанської боротьби в Сальвадорі та Гватемалі непокоїли США. Вони організували та озброїли антисандиністський рух в Нікарагуа, переозброїли армії Сальвадору і Гватемали. У 1983 р. США здійснили агресію проти Гренади під приводом недопущення побудови на острові бази стратегічних бомбардувальників СРСР.

В Африці ПАР, яку таємно підтримували США та інші країни Заходу, здійснювала періодичні збройні інтервенції проти "прифронтових" держав — Анголи, Мозамбіку, підтримувала антиурядові угруповання в цих країнах.

На початку 80-х років знову загострився арабо-ізраїльський конфлікт. Цього разу ареною протиборства став Ліван, в якому точилася громадянська війна між християнами і мусульманами.

У 1980 р. розпочалася війна між Іраном та Іраком. Вона також стала складовою глобального протистояння між СРСР і США.

Назад Зміст Вперед