UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ (1939— 2005 рр.)
Країни Латинської Америки у 40-90-х роках. Інтеграційні процеси

Основні тенденції розвитку

Після другої світової війни у країнах Латинської Америки відбулися значні зрушення, проте відставання від провідних держав не скоротилося.

Латиноамериканська відсталість пояснювалася існуванням великих земельних володінь — латифундій, що призводило до обезземелення селян, низького рівня життя, аграрного перенаселення та безробіття, низької продуктивності праці, примітивних технологій. Таке суспільство не могло бути демократичним, оскільки базувалося на насильстві.

Напередодні Другої світової війни почався занепад латифундій. Після її завершення цей процес посилився. Тривала боротьба селян змушувала уряди проводити аграрні реформи. Найбільшого удару латифундіям завдали зростання промисловості, формування національного капіталу та нової економічної еліти, для якої латифундії були уособленням старих порядків. Демографічний вибух спричинив масову урбанізацію і перенесення центру політичного життя із сільської місцевості в місто.

Після Другої світової війни становище в економіці латиноамериканських країн було сприятливим для проведення реформ: вони мали солідні валютні накопичення, зросла їхня частка у світовій торгівлі. Ці фактори були використані урядами країн Латинської Америки для проведення імпортозамінної індустріалізації. Реформи проводились під помірковано націоналістичними гаслами, що мали певну підтримку населення. Це сприяло формуванню у цих країнах популярних, але авторитарних режимів. Підтвердженням цьому є президентство Хуана Домінго Перона в Аргентині (1946-1955 pp. і 1973-1974 pp.).

Він провів часткову націоналізацію, сплатив державні борги, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами.

У Бразилії в 1950 р. до влади повернувся Жетуліо Варгас, який відродив свою політику 30-х років, але уже без спроб копіювання фашистських держав. Ж. Кубічек, змінивши його у 1956 p., продовжив імпортозамінну індустріалізацію. На початку 60-х років Бразилія наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.

У Мексиці лінію, розпочату президентом Ласаро Карденасом у 1934-1940 pp., було продовжено і після Другої світової війни. Індустріалізація відбулася за рахунок розвитку державного сектора; продовжувалась аграрна реформа.

У 50-60-х роках почався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортозамінної індустріалізації було вичерпано, державний бюджет з великими труднощами справлявся з необхідністю підтримувати державний сектор економіки.

Латинська Америка розвивалася двома шляхами. Там, де на хвилі масового невдоволення до влади приходили ліві сили, обирався соціалістичний шлях.

Так, у 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилась поваленням проамериканського режиму Батисти. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив новий уряд. Своїм завданням він вважав утвердження незалежності Куби та проведення соціальних реформ. Після націоналізації американської власності на території країни і встановлення нею тісних відносин із СРСР США організували збройну інтервенцію загонів гусанос на Кубу (1961 p.), але вона провалилась. Це прискорило реформи в країні і зміцнило співробітництво з СРСР.

М. Хрущов був захоплений ідеєю мати союзника у 90-а милях від США і заради збереження режиму Кастро пішов навіть на ризик ядерної війни (Карибська криза 1962 p.). На Кубі почалося будівництво соціалізму. У 60-х роках в країні було фактично відмінено гроші і введено прямий продуктообмін. Кастро вважав, що Латинська Америка вже дозріла для соціалістичної революції, і намагався розпочати їх в інших країнах. Під час однієї з таких спроб у Болівії загинув соратник Кастро — Ернесто Че Гевара.

У 70-х роках від комуністичних експериментів довелося відмовитись. Куба перетворилась у звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Розпад СРСР позбавив її зовнішньої підтримки. Керівництво республіки намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному режимі, скорочуються соціальні програми, створюються умови для розвитку туризму, робляться перші кроки на шляху модернізації економіки.

У Чилі спробу побудувати соціалізм у 1970-1973 pp. здійснив уряд президента Сальвадора Альенде, який складався з комуністів і лівих соціалістів. Побудова соціалізму відбувалась у рамках конституції. Радикальні перетворення, які включали і націоналізацію мідної промисловості — провідної галузі економіки, викликали у країні справжній хаос і масове невдоволення, які посилювалися провокаціями з боку ЦРУ США. Скориставшись із цього, генерал Аугусто Піночет здійснив державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. Президент Альенде загинув під час штурму президентського палацу.

Незважаючи на кривавий характер диктатури Піночета, було проведено жорстку модернізацію країни, яка після падіння режиму дала феноменальні результати економічного зростання. Чилі стала однією з провідних держав регіону.

У Нікарагуа в результаті тривалої партизанської війни у 1979 р. до влади прийшов Фронт національного визволення ім. Сандино. Сандиністи скинули режим Сомоси, який правив країною понад ЗО років. Події в Нікарагуа розгорталися за кубинським зразком і з такими ж результатами. Соціалістичні експерименти сандиністів спричинили повстанський рух, який об'єднав як колишніх сомосівців, так і представників демократичних рухів. Після вільних виборів 1990 р. президентом Нікарагуа було обрано Віолетту Чаморро. Міністром оборони став лідер сандиністів Дані-ель Ортега.

Для деяких країн Латинської Америки нова стратегія зводилась до прискорення інтеграції у світову економіку. Для її реалізації передбачалося ліквідувати всі бар'єри у розвитку торгівлі і відкрити доступ іноземному капіталу. Такий шлях розвитку не мав підтримки і проводився диктаторськими режимами (військовими хунтами). Вони були встановлені в Аргентині — 1962 p., Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі— 1963 р., Болівії, Бразилії— 1964 р., Чилі— 1973 р. Військові хунти вели нещадну боротьбу з лівими силами, обмежували політичні свободи. Досягнута таким шляхом відносна внутрішня стабільність і створення пільгових умов для іноземного капіталу призвели до притоку іноземних інвестицій і прискорення розвитку цих країн. Зміцнювався і національний капітал. Бразилія на початку 80-х років обігнала за обсягом валового національного продукту Італію і наблизилась до Англії. Зворотним результатом цього курсу стало зростання зовнішнього боргу та інфляція. Так розпочалася соціально-політична криза військових режимів.

Вагомим фактором розвитку латиноамериканських держав був і залишається масовий партизанський рух, в якому можна виділити кілька етапів.

Перший, пов'язаний з кубинською революцією 1959 p., мав антиамериканський, загальнодемократичний характер.

Другий (60-і —початок 70-х років) проходив під безпосереднім впливом кубинської революції. У період 1960— 1967 pp. в Латинській Америці нараховувалося 12 осередків партизанської боротьби. Незважаючи на те, що усіх їх було знищено, вони сприяли процесу демократизації у цих країнах.

Третій етап (кінець 70-х — 80-і pp.) пов'язаний, головним чином, з боротьбою у країнах Центральної Америки, насамперед сандиністів у Нікарагуа. їхня перемога надихнула партизанський рух лівого спрямування у Сальвадорі, Гватемалі, Гондурасі, викликавши одночасно антисандиністський рух "контрас" у Нікарагуа.

Четвертий етап (80-і — 90-і pp.) — активізація діяльності пов'язаних з наркомафією військово-політичних організацій у Перу та Колумбії. Збройні антиурядові виступи у країнах Латинської Америки спричинені переважно внутрішніми соціально-економічними та політичними проблемами цього регіону.

Соціальна напруга 50-60-х років, перемога Ф. Кастро на Кубі змусили США змінити політику у регіоні. У 1961 р. президент США Кеннеді проголосив новий курс у відносинах з країнами Латинської Америки — "Союз заради прогресу". Щоб уникнути кубинського варіанту, США запропонували допомогу у подоланні відсталості, акцентуючи увагу на соціальних реформах. Одночасно США приступили до організації у Латинській Америці спеціальних антиповстанських збройних сил.

У 80-х роках в країнах Латинської Америки утверджуються демократичні режими: 1980 р. — у Перу, 1982 р. — в Болівії, 1983 р. — в Аргентині, 1985 р. — у Бразилії, Гватемалі, Гондурасі та Уругваї, 1989 р. — у Сальвадорі та Парагваї, 1990 р. —в Чилі, а до 1992 р. — в усіх інших латиноамериканських країнах, крім Куби. У 1994 р. на багнетах американських військ було принесено демократію на Гаїті. На останній сесії Генеральної Асамблеї ОАД закріплено положення про застосування санкцій у випадку рецидивів відновлення авторитарного правління.

Латиноамериканським країнам вдалося знайти власне місце у світовій торгівлі. Вони експортують товари з високим рівнем обробки і технологічних компонентів. Бразилія, Аргентина та Мексика вже переросли рамки традиційних уявлень про країни, що розвиваються, і впритул наблизились до групи промислово розвинутих країн.

Таким змінам у країнах Латинської Америки сприяють радикальні структурні зміни в економіці на основі неоліберальної моделі розвитку з акцентом на удосконалення ринкових механізмів, приватизацію державного сектора, створення адекватної юридичної бази, податкової системи і т. д.

Назад Зміст Вперед