UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ (1939— 2005 рр.)
Країни Азії, Африки та Латинської Америки

Процес деколонізації після Другої світової війни

Деколонізація — процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним та залежним територіям, колоніям. Цей процес відбувався як мирним, так і збройним шляхами.

Серед передумов деколонізації — розгром Німеччини, Італії та Японії у Другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією та Голландією); зростання впливу і потенціалу останніх (особливо англійських домініонів); розгортання масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув збройного характеру; вплив "холодної війни".

У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів.

На першому етапі (1943-1956 pp.) процес деколонізації охопив головно Азію та Північну Африку. Європейські країни відмовилися від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських та японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947), попередньо розділивши її на дві держави — Індію та Пакистан, острову Цейлон (Шрі-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 р.) та В'єтнам (2 вересня 1945 p.), відстоявши її у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі та Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам.

Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція — незалежність Тунісу та Марокко.

На другому етапі (кінець 50-х-бО-і pp.) процес деколонізації охопив, в основному, Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. — Гвінеї. Переломним став 1960 p., який назвали "роком Африки". Тоді з-під колоніальної залежності звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того.

За короткий час розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, 1962 —Уганда, 1963 — Кенія, 1964 — Занзібар, Замбія та Малаві, 1965 — Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніального гніту.

Під час третього етапу (70-і роки) впала остання колоніальна імперія — португальська. Першою після тривалої збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973).

З поваленням військової диктатури у Португалії (квітень 1974 р.) незалежність отримали й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі.

На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу (80—90-і pp.) незалежними стали останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР визнала самостійність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. — над Макао.

Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли у минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головна їхня проблема—відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратися. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні і територіальні проблеми цих країн — звичне явище.

Назад Зміст Вперед