UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ (1939— 2005 рр.)
СРСР. Нові та відновлені незалежні держави

Перебудова і розпад СРСР (1985-1991)

На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична криза. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління вже не відповідала вимогам часу. Постала нагальна потреба оновлення усіх сфер суспільства, його економічних основ, політичного устрою, соціального та духовного життя.

У березні 1985 р. на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М. Горбачова, а на квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК КПРС проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку.

XXVII з'їзд КПРС не вніс нічого нового у внутрішньополітичне життя країни, але на з'їзді М. Горбачову вдалося провести нову концепцію міжнародних відносин, відсунувши на другий план "класову боротьбу" і запропонувавши положення про взаємозв'язок усіх світових явищ. М. Горбачов почав завойовувати світове визнання, що дало йому додатковий козир у боротьбі за владу.

Вироблення конкретних заходів із проведення реформ ("перебудова") виявилось не простою справою. Реформи та традиційна командно-адміністративна практика виявилися несумісними. Бюрократичні методи деформували перетворення (яскравим підтвердженням цього є проведення антиалкогольної кампанії і боротьба з нетрудовими доходами), а побічні явища повністю нівелювали реформи.

Тоді М. Горбачов на січневому Пленумі ЦК КПРС у 1987 р. порушив питання вироблення кадрової політики партії в умовах перебудови, яка мала б забезпечити кадрами проведення реформ. Одночасно пленум започаткував і нову політику гласності. Вперше за всю історію існування СРСР ЦК взяв на себе відповідальність за допущені "деформації" у розбудові радянського суспільства. Почався процес реабілітації репресованих у 30-50-х роках, але багатьом людям було важко долати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності.

Своєрідним символом опору змінам не тільки у житті, але й у свідомості людей стала публікація в газеті "Советская Россия" статті ленінградського викладача хімії Ніни Андреєвої ("Не могу поступиться принципами"), в якій фактично відстоювалася консервативна (сталінська) модель радянської історії. Поява статті означала, що в партійному керівництві є сили, які поділяють позицію автора. Одночасно стаття стала поштовхом до консолідації консервативних сил.

У цей час було здійснено спробу реформування радянської економіки на засадах "самофінансування", "самоуправління", "самоокупності". В основі цих реформ лежали дві складові:

а) поглиблення самостійності трудових колективів (закон "Про державне підприємство та об'єднання");

б) розширення сфери дії приватної ініціативи (закони "Про кооперацію", "Про індивідуальну трудову діяльність").

Але у здійсненні цих реформ простежувалася непослідовність, окрім цього вони не виривали економіку з рук бюрократії. Стало зрозуміло, що успішне проведення економічних реформ неможливе без реформування політичної системи.

Рішення про реформу політичної системи було ухвалено на XIX партійній конференції, яка відбулась у червні 1988 p. M. Горбачов запропонував вищим державним органам провести з'їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. З'їзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 року. Його робота кардинально відрізнялася від колишніх сесій Верховної Ради СРСР.

Незважаючи на консервативний характер виборчої системи, серед депутатів виявилася значна кількість прихильників радикальних реформ, які об'єдналися у міжрегіональну депутатську групу, що фактично стала парламентською опозицією. Заявили про своє існування й інші групи, об'єднання депутатів за професійними та політичними інтересами. Найбільш консервативною була група "Союз", яка виступала за збереження єдності СРСР.

За такого розмаїття політичних поглядів Голова Верховної Ради СРСР фактично перетворювався у спікера, який керував засіданнями і повинен був проводити лінію більшості. Це призводило до непорозуміння між М. Горбачовим, який був Головою ВР СРСР та одночасно Генеральним секретарем ЦК КПРС, і консервативними силами в партії, які звинувачували його у м'якості. Демократизація суспільного життя стала поштовхом до виникнення політичних партій, народних рухів і фронтів, пожвавлення національно-визвольних рухів, які виступали з ідеями економічного, культурного і національного відродження корінних націй у своїх республіках.

Влітку 1989 р. на політичну арену виходять робітники. У липні страйки охопили шахтарські райони—Кузбас, Донбас, Караганду. Поштовхом до початку масових страйків стало погіршення забезпечення шахтарських містечок продовольством і предметами першої необхідності.

Уряд СРСР, очолюваний М. Рижковим, був змушений вжити негайних заходів. У травні 1990 р. було вирішено оприлюднити програму переходу до регульованої ринкової економіки, що викликало ажіотажний попит на промислові товари. Населення почало скуповувати все підряд. Реалізацію програми довелося припинити, а уряд відправити у відставку.

С. Шаталін і Г. Явлінський розробили альтернативну програму "500 днів". Згідно з нею передбачалося створити фундамент для ринкової економіки, роздержавлення державного сектора, формування приватної власності та одночасно стабілізувати фінансову сферу. У жовтні 1990 р. М. Горбачов запропонував компромісну програму, яка також провалилася.

На тлі економічних негараздів і в умовах формування багатопартійності все частіше звучала вимога ліквідації статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС у державі. На III з'їзді Рад у березні 1990 р. статтю 6 було скасовано, а першим президентом СРСР обрано М.С. Горбачова.

Вибори 1990 р. стали переломними у житті радянського суспільства. Це були перші демократичні вибори, в результаті яких радикально змінився депутатський корпус, особливо в союзних республіках (у Прибалтиці, Грузії, Вірменії КПРС зазнала поразки), що значно посилило політичну боротьбу. Кардинальні зміни в СРСР прискорили процес банкрутства КПРС.

Тим часом на порядок денний постала проблема забезпечення реального державного суверенітету союзних республік. Найгостріше вона проявилася під час виборів 1990 p., коли національні рухи заявили про відокремлення і в деяких республіках отримали більшість на виборах (Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія, Молдова).

11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви оголосила про відновлення повного державного суверенітету Литовської держави. Одночасно З'їзд народних депутатів СРСР прийняв закон, який регулював порядок виходу республік зі складу СРСР. Дії Литви викликали негативну реакцію в Москві. М. Горбачов звернувся до Верховної Ради Литви з вимогою про негайне скасування прийнятого закону, але реакція була негативною. Своїми діями республіка поклала початок "параду суверенітетів". Більшість союзних і навіть автономних республік прийняли відповідні декларації. Про державний суверенітет заявила і Верховна Рада РСФРР, на чолі якої стояв Б. Єльцин. Одночасно з "парадом суверенітетів" загострилися міжнаціональні конфлікти (Тбілісі, Карабах, Баку та ін.). їхніми ініціаторами були, здебільшого, сили, які виступали за збереження Союзу.

У лютому 1990 р. Верховна Рада СРСР надала надзвичайні повноваження М. Горбачову. Відбулися зміни і в його найближчому оточенні. Прихід до влади реакціонерів відразу дав про себе знати. 13 січня 1991 р. у столиці Литви м. Вільнюсі було здійснено спробу державного перевороту. У ніч на 13 січня 1991 р. військове угруповання розпочало операцію, яка просувалася досить успішно, але на захист незалежності піднялися тисячі неозброєних жителів Вільнюса. Відбулися сутички з військами в районі телецентру, під час яких загинуло 13 чоловік і десятки було поранено. На захист Литви піднялися як світове співтовариство, так і всі демократичні сили СРСР. Радянське керівництво відступило. Схожі події розгорталися і в Латвії.

До березня 1991 р. ситуація в СРСР ще більше загострилася.

Шахтарі розпочали безстроковий страйк, вимагаючи відставки М. Горбачова, розпуску ВР СРСР та З'їзду народних депутатів СРСР, передачі влади в руки Ради Федерації.

Проведення референдуму про майбутню долю Союзу, на якому 3/4 населення проголосувало за Союз (питання було сформульовано так, що виборцям доводилося вибирати між старим Союзом або оновлюваним), не зупинило його розпаду.

Наприкінці квітня 1991 р. у підмосковній резиденції Ново-Огарьово М. Горбачову вдалося підписати угоду з керівниками 9 республік про якнайшвидшу підготовку нового союзного договору. Опублікований проект союзного договору декілька разів змінювався і був компромісним за своїм характером.

Ця угода поклала початок переговорам за формулою "9+1" і тривала з травня по липень 1991 р. Основним питанням переговорів було питання форми союзу — федерація чи конфедерація. На переговорах найнепримиреннішу позицію займали Росія та Україна. Разом з тим зміцнювалася структура влади в Російській Федерації. 12 червня 1991 р. на загальних прямих виборах президентом Росії було обрано Б. Єльцина.

Реакційні сили, що спиралися на партапарат, верхівку КДБ, значну частину генералітету та керівників військово-промислового комплексу, активізували підготовку до заколоту.

Вранці 19 серпня по радіо і телебаченню було оголошено про хворобу М. Горбачова і про те, що перебудова, розпочата ним, зайшла у глухий кут, тому всю повноту влади бере на себе Державний комітет з надзвичайного стану (ГКЧП). До його складу увійшли Г. Янаєв, В. Павлов, Б. Пуго, В. Крючков, Д. Язов, Г. Бакланов — заступник Горбачова в Раді оборони, В. Стародубцев — голова Селянського союзу і А. Тізяков — один із керівників ВПК. У Москву було введено війська.

Проти заколоту піднялася демократична громадськість. Центром опору стала Верховна Рада Росії. Вже вранці 19 серпня Б. Єльцин видав низку указів, які кваліфікували заколот як державний переворот, зажадав зв'язку з М. Горбачовим (зв'язок з ним було повністю відключено), звернувся до робітників із закликом почати загальний страйк, а військовим не виконувати накази ГКЧП. 21 серпня організаторів заколоту було заарештовано. Одночасно заборонено діяльність КПРС, оголошено про реформи в КДБ, прийнято рішення про радикальну військову реформу. Але найвагомішим підсумком виявилось те, що всі союзні республіки проголосили свою незалежність, почали створювати власні армії, брати під контроль союзне майно.

Радянський Союз розвалювався. 9 вересня 1991 р. було визнано незалежність Латвії, Литви та Естонії. Результати референдуму в Україні 1 грудня 1991 р. перекреслили усі спроби відновити Союз.

8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі під Брестом керівники Росії, України та Білорусі Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич уклали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, в якій констатувалося, "що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права та геополітичної реальності припиняє своє існування".

21 грудня 1991 р. відбулася зустріч в Алма-Аті, де до СНД приєднались Казахстан, Киргизстан, Туркменистан, Узбекистан, Таджикистан і Вірменія. Згодом так вчинили Молдова та Азербайджан, а в 1994 р. — Грузія. В Алма-Аті було проголошено Декларацію про припинення існування СРСР. 25 грудня М. Горбачов підписав указ про складення з себе функцій Верховного головнокомандувача і заявив про свою відставку з посади Президента СРСР.

Міжнародне співтовариство визнало незалежність усіх колишніх союзних республік.

Назад Зміст Вперед