UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ (1939— 2005 рр.)
Країни Центральної та Східної Європи

Югославія

У квітні 1941 р. Югославія стала жертвою фашистської агресії; в країні розгорнувся масовий рух Опору. Організаторами його стали королівський уряд, який емігрував у Лондон, та комуністична партія. Провідна роль у партизанському русі належала комуністам на чолі з Й. Броз Тіто, хорватом за національністю. Станом на 1943 р. партизани Тіто контролювали 1/3 території країни.

Домінуюча роль комуністів у русі Опору привела їх до влади у післявоєнний період. На виборах до Установчих зборів у листопаді 1945 р. комуністи отримали 90% голосів. Це дало їм можливість сформувати однопартійний уряд та усунути від влади діячів еміграції. Югославія була проголошена республікою. Комуністи відразу приступили до побудови соціалізму. Наприкінці 1946 р. було видано закон про націоналізацію всіх значних підприємств. Конституція, прийнята у січні 1946 p., передбачала експропріацію приватної власності. У 1947 р. державними стали 90% підприємств. Одночасно почалася кооперація сільського господарства.

З початком "холодної війни" Югославія однією з перших підтримала СРСР, паралельно проводячи і самостійну політику (підтримка грецьких комуністів, які підняли повстання проти існуючого у Греції режиму; спроба створення Балканської федерації).

Така самостійність обурила Й. Сталіна. Він запропонував створити не велику федерацію, в якій Югославія відігравала б головну роль, а ряд малих федерацій (Югославія-Болгарія, Угоршина-Румунія, Польща-Чехословаччина), і зажадав від югославського керівництва координації його зовнішньої політики з Москвою. Керівництво КПЮ відхилило диктат Сталіна і відмовилося брати участь у засіданні Комінформбюро.

У червні 1948 р. Комінформбюро прийняло резолюцію "Про становище в КПЮ", в якій керівників партії було звинувачено у відступі від марксизму-ленінізму, і зажадало від комуністів Югославії замінити керівництво КПЮ "здоровими силами". Це було вже пряме втручанням у внутрішні справи країни.

У 1948 р. з Югославії були відкликані всі радянські спеціалісти. Але комуністи Югославії підтримали Тіто і, в свою чергу, провели чистку КПЮ. У відповідь в країнах Східної Європи почалися пошуки "агентів Тіто". Відбулися показові судові процеси.

Опинившись тимчасово у міжнародній ізоляції, на тлі розпочатої в країні критики сталінізму Тіто різко міняє орієнтири внутрішньої політики. Кооперування було припинено, земля поверталася селянам. Припинялася і форсована індустріалізація.

Югославія приєдналась до "плану Маршалла", отримавши значну фінансову допомогу. Зміни відбулись і в політичній системі. Було зроблено спробу уникнути зрощування партії з державним апаратом, який формувався з представників трудових колективів. Ідею ввести багатопартійність було відкинуто.

Після смерті Сталіна нове радянське керівництво нормалізувало відносини з Югославією, але вони будувались на інших основах, ніж з решта соціалістичними державами. Югославія не стала членом ОВД і РЕВ. Навпаки, вона була ініціатором створення "руху неприєднання", засудила радянську інтервенцію в Чехословаччину (1968 р.) та Афганістан (1979-1988 pp.), але підтримала інтервенцію в Угорщину (1956 p.).

Незважаючи на особливості свого розвитку, Югославія у 70-80-х роках зіткнулася з тими ж труднощами, що й інші соціалістичні країни.

Економічні проблеми були спричинені відсутністю загальнонаціонального ринку, що в умовах історично усталених відмінностей між різними регіонами країни приводило до замкнення республік у межах своїх кордонів.

Із 70-х pp. темпи економічного розвитку неухильно падали. Рівень безробіття досяг 1 млн чол. Приблизно стільки ж громадян перебувало за межами держави на тимчасових роботах, головним чином у ФРН. Заборгованість країни досягла 20 млрд доларів.

Поглибленню кризи сприяла також і політична система Югославії, яка грунтувалась на Конституції 1974р. Децентралізація економіки, послаблення ролі партії та система розв'язання спірних питань шляхом взаємних домовленостей сприяли посиленню ролі республік і, відповідно, формуванню місцевих, республіканських, етнічних політичних еліт. Зміцненню єдності держави не допомогло і домінування у державних структурах сербів.

Й. Броз Тіто, який з 1974 р. обіймав пости президента СФРЮ і Голови ЦК СКЮ "без обмеження строку мандата", завдяки своєму авторитету і величезній владі, зосередженій в його руках, зміцнював єдність Югославії.

Але після його смерті у 1980р., коли місце президента зайняв колективний орган—Президія, в якому були представлені усі республіки, відцентрові тенденції у федерації посилились. Криза соціалізму набула форми міжнаціональних конфліктів.

Пошук шляхів виходу з кризи вказав на необхідність проведення економічних і політичних реформ та реформ у Союзі комуністів Югославії (СКЮ).

У грудні 1989 р. в країні почалося проведення економічних реформ, автором яких був А. Маркович. Першим кроком на цьому шляху стало подолання інфляції і перетворення динара (грошової одиниці) у конвертовану валюту, що з успіхом було зроблено на початку 1990 р. Але процес подальших економічних реформ був перерваний розпадом Югославії.

Детонатором міжетнічних сутичок стали події в автономному краї Косово (заселеному переважно албанцями — 90%), напруження в якому не спадало з початку 80-х p., коли почалися масові виступи проти засилля сербської меншини (серби займали усі державні посади в краї).

Події в Косово спричинили розкол у громадській думці країни, активізувавши політичну активність населення.

У 1989 р. в усіх республіках були створені опозиційні партії, навесні 1990 р. на виборах у Словенії та Хорватії перемогли національні коаліції.

Спроба на XIV з'їзді СКЮ якось виправити становище виявилася невдалою. СКЮ розпався. Республіканські організації зайняли націоналістичні позиції. Сербські комуністи стали сербськими великодержавними шовіністами на чолі зі С. Мілошевичем.

Листопадові вибори 1990 р. привели до влади прокомуністичні (просербські) сили в Сербії, Чорногорії, Боснії, Герцеговині та Македонії.

У відповідь Словенія і Хорватія, де владу здобули націоналісти, прийняли нові конституції і заявили про намір вийти з федерації. На референдумах у Словенії (80% — за) та Хорватії (95% — за) переважна більшість населення висловилася за незалежність. Союзне керівництво, в якому переважали серби, виступило за збереження єдності у будь-який спосіб.

Після прийняття рішення про вихід з Югославії (червень 1991р.) спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почалися бойові дії між загонами самооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було наказано зберегти територіальну цілісність Югославії.

Після поразки ЮНА у Словенії основні бойові дії перемістилися в Хорватію, де місцеві серби за допомогою союзної армії виступили зі зброєю в руках, встановили свій контроль над територією компактного проживання сербів (10% території Хорватії) і проголосили тут Республіку Сербська Країна зі столицею містом Кнін. На початку 1992 р. бойові дії в Хорватії поступово припинилися.

Після міжнародного визнання країни Сербія автоматично ставала агресором, оскільки її війська знаходились на території суверенної держави. Проти неї було введено міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. У 1995 р. хорватська армія провела успішну операцію "Буря", в результаті якої Республіку Сербська Країна було ліквідовано, а значна частина сербів стала біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглася суверенітету і над Східною Славонією.

У квітні 1992 р. Сербія і Чорногорія проголосили утворення нової держави — Союзної Республіки Югославія. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними.

Але на цьому трагедія на Балканах не припинилась. У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії та Герцеговині. У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які складали 1/3 населення; хорвати (католики) та серби і хорвати, які сповідували іслам. Сербська частина населення, очолювана Радованом Караджичем, прагнула приєднання БІГ до СРЮ; мусульманська, очолювана Алієм Ізитбеговичем, — незалежності; хорватська — приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії. Спроба розділити республіку вилилась у тривалу війну, яка відзначалась особливою жорстокістю, етнічними чистками, створенням концтаборів. Скориставшись військовою перевагою, серби оволоділи 70% території БІГ. Основні бої розгорілися в районі міста Сараєво. Усі спроби світового співтовариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувались на опір сербів (було розроблено три плани, але реалізувати їх не вдалося). Навіть введення військ ООН, які мали роз'єднати воюючі сторони, забезпечити мирне населення усім необхідним і тим самим створити сприятливі умови для вирішення конфліктної ситуації за столом переговорів, не змінило ситуації. Тоді за рішенням ООН авіація НАТО і контингент військ ООН завдали серії ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Мусульмани і хорвати перейшли у наступ і встановили контроль над 50% території БІГ

Під тиском світової громадськості конфліктуючі сторони сіли за стіл переговорів. У Дейтоні (США) 15 грудня 1995 р. було укладено попередню угоду, остаточно підписану у Парижі. За цією угодою БІГ залишалась єдиною державою, поділеною на сербську (49%) і хорвато-мусульманську (51%) частини, для спільного існування яких було розроблено систему взаємовідносин. Для реалізації угоди та проведення виборів до органів влади на територію БІГ вводився контингент багатонаціональних сил (60 тис. чол.), до складу якого входили і українські підрозділи.

Здавалося, війна на Балканах скінчилась, але в лютому 1998 р. загострився конфлікт в Косово — автономному краї Сербії, автономію якого було ліквідовано в 1988 р. Албанці, що складали більшість населення, розгорнули боротьбу за незалежність. У цьому конфлікті світова громадськість стала на бік албанців. У березні 1999 р. об'єднані сили НАТО розгорнули бойові дії проти СРЮ. Упродовж 74 днів бомбардувань та обстрілів на територію країни було скинуто ЗО тис. т вибухових речовин. Зрештою, керівництво СРЮ вивело з краю війська, а на їх місце було введено миротворчі сили.

Новий конфлікт на Балканах спалахнув у Македонії (березень 2001 p.). Албанські екстремісти (албанці складають третину населення країни) розпочали бойові дії проти македонської армії з метою домогтися визнання за албанцями державотворчої нації, надати автономію районам з переважною більшістю албанського населення.

Зрештою, і цей конфлікт за допомогою НАТО та ЄС було залагоджено шляхом роззброєння албанських збройних формувань і внесення змін до Конституції Македонії, які розширювали права албанців.

З 2003 р. припинила існування Союзна Республіка Югославія, на її місці постала конфедерація Сербії і Чорногорії. Подальшу долю цього утворення повинен вирішити референдум.

Для покарання винних у тривалому конфлікті на теренах колишньої Югославії було створено Міжнародний трибунал. Одним з головних звинувачених став колишній президент Сербії С. Мілошевич.

Назад Зміст Вперед