UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ (1939— 2005 рр.)
Країни Центральної та Східної Європи

Румунія

Незадовго до поразки фашистського блоку король Румунії Міхай вдався до рішучих дій. Напередодні вступу радянських військ у Бухарест (1944 р.) він заарештував Антонеску, уклав перемир'я із союзниками та оголосив війну Німеччині. Румунські війська на завершальному етапі війни брали активну участь у бойових діях проти німецьких та угорських військ на території Угорщини.

Вступ радянських військ в Румунію змусив короля ввести до складу уряду комуністів, які зайняли ключові посади. У жовтні 1945 р. на Національній конференції КПР взяла курс на побудову в Румунії соціалізму. Генеральним секретарем партії став Георге Георгіу-Деж. На перших післявоєнних виборах у листопаді 1946 р. комуністи та їхні прихильники здобули перемогу.

До лютого 1947 р. Румунія знаходилась під контролем союзників. Після підписання мирного договору країна відновила свій суверенітет.

Протягом 1947 р. комуністи утвердилися в уряді і змусили короля Міхая зректися престолу та емігрувати. 30 грудня 1947 р. Румунія була проголошена Румунською Народною Республікою.

У лютому 1948 р. відбувся об'єднавчий з'їзд КПР і САП Румунії, на якому було створено Румунську комуністичну партію. Утвердившись при владі та усунувши своїх конкурентів, комуністи розпочали соціалістичне будівництво: червень 1948 р. — проведення повної націоналізації та "ліквідація буржуазії як класу"; грудень 1950 р. — процес "соціалізації" економіки завершився прийняттям першого п'ятирічного плану на 1951-1955 p.; 1952 p. — прийняття конституції РНР, яка закріпила владу комуністичної партії та соціалістичний характер держави.

Не бажаючи йти у фарватері радянської політики, Георгіу-Деж розпочав активні дії, спрямовані на забезпечення більшої незалежності від Москви. Уміло маневруючи, використовуючи протиріччя між СРСР і КНР, Георгіу-Деж домігся виведення радянських військ з країни, а в 1964 р. демонстративно здійснив візит до КНР.

Цю лінію продовжив і його наступник Ніколає Чаушеску. Тогочасна Румунія засудила радянську інтервенцію в Чехословаччину, вона не розірвала дипломатичних відносин з Ізраїлем, як це зробили інші країни ОВД, а також стала єдиною соціалістичною країною, яка засудила вторгнення СРСР в Афганістан.

Але внутрішня політика Чаушеску призвела до утвердження в Румунії найжорстокішого тоталітарного режиму Східної Європи. У країні почалася форсована індустріалізація, здійснювались грандіозні проекти на зразок будівництва каналу Дунай — Чорне море.

У політичній сфері вся повнота влади була зосереджена в руках Чаушеску. У країні встановився культ його особи. Чаушеску називали "генієм Карпат", "Дунаєм думок". Для зміцнення влади всі головні державні посади займали його родичі (40 осіб).

Головним знаряддям влади стали органи державної безпеки — "секурітате", які контролювали навіть приватне життя громадян.

Така політика Чаушеску на кінець 80-х років привела країну до вкрай важкого становища. Диспропорція у розвитку промисловості спричинила дефіцит основних промислових товарів на внутрішньому ринку. Недостатня продуктивність сільського господарства викликала перебої у забезпеченні населення продуктами харчування.

Зовнішній борг країни досяг 21 млрд доларів. Чаушеску назвав таке становище загрозливим і став єдиним боржником у світі, який в екстреному порядку вирішив погасити борг. Румунія до мінімуму скоротила імпорт, у тому числі й енергоносіїв. Електростанції почали контролюватись армійськими офіцерами. Вводились жорсткі ліміти на споживання енергії промисловими підприємствами і населенням. З настанням вечора міста поринали у морок. Обмежувалось опалення будинків. Заборонялось користуватися холодильниками в зимовий час. На експорт відправлялося все, що мало попит.

Попри те, що країна жила у злиднях, на особистих рахунках Чаушеску в іноземних банках зберігалося близько 1 млрд доларів, а все його майно оцінювалось у 5 млрд доларів.

Жорсткий антиреформістський курс Чаушеску не залишив жодних шансів для мирного переходу до демократії.

У грудні 1989 p. H. Чаушеску відправився з візитом до Ірану. У цей час в Румунії почалися драматичні події. 15 грудня 1989 р. представники міської влади м. Тімішоарі вирішили перевести на роботу в село протестантського священика Ласло Текеші, який захищав права угорської меншини. Міський суд прийняв рішення виселити його з квартири, але парафіяни не допустили такого свавілля. Наступного дня розпочалися стихійні демонстрації, під час яких з'явились гасла "Геть Чаушеску". Солдати та служба безпеки намагалися розігнати маніфестантів, але безуспішно. 17 грудня на засіданні Політкомісії ЦК РКП Чаушеску наполіг на застосуванні зброї проти демонстрантів. Але це викликало хвилю обурення.

18-19 грудня демократичні сили почали об'єднуватись у боротьбі проти диктатури. Маніфестації та страйки прокотилися по всій країні.

21 грудня 1989 р. Чаушеску розпорядився провести мітинг на підтримку власного режиму, на якому виступив з промовою, пообіцявши підвищити зарплату, пенсії і т. д.

Після скандування демонстрантами антиурядових гасел було відкрито стрілянину, а декретом від 22 грудня оголошено введення надзвичайного стану. Проте армія перейшла на бік демонстрантів. Було створено Фронт національного порятунку (ФНП), який очолив Іон Ілієску, колишній член РКП, усунутий Чаушеску за незгоду з його політикою.

22 грудня Чаушеску з дружиною покинули столицю на гелікоптері, але біля містечка Тирговіште їх було заарештовано.

23 грудня до столиці увійшли вірні Чаушеску війська, і в Бухаресті розгорілися справжні бої. 24 грудня наступив перелом. ФНП взяв на себе всю повноту влади. 25 грудня військовий трибунал засудив подружжя Чаушесків до страти, що й було зроблено. Демократична революція перемогла.

На парламентських виборах у травні 1990 р. перемогу одержав ФНП (2/3 місць у двопалатному парламенті), Ілієску став президентом, взявши курс на проведення ринкових реформ і демократизацію. Головні опозиційні партії — націонал-ліберальна та націонал-царанистська (селянська) звинуватили ФНП у неокомунізмі. Почали відроджуватися сили, які взяли на озброєння гасло створення "Великої Румунії", що передбачає приєднання до країни Бессарабії (Молдова) та Буковини. Це мало значний вплив на розвиток подій у Республіці Молдова.

ФПН, трансформувавшись у Партію соціальної демократії (ПСД), не поспішав з реформами. У результаті в Румунії почалося падіння виробництва і, відповідно, наростання соціального напруження. В листопаді 1991 р. стався вибух: страйки, демонстрації, сутички з поліцією вкрай загострили ситуацію в країні. До цього додалися суперечки навколо питання форми правління: праві партії закликали до відновлення монархії та повернення на престол короля Міхая. На позачергових виборах 1992 р. перемогу здобув І. Ілієску та його прихильники.

Створений ще за часів Чаушеску експортний потенціал давав змогу Румунії вести активну торгівлю з країнами Західної Європи. Починаючи з 1994 p., почалося повільне збільшення валового національного продукту. Проте покращення економічної ситуації не супроводжувалося зростанням життєвого рівня населення. На виборах 1996 р. перемогу здобули опозиційні партії (в основному — праві). Новим президентом країни став Еміль Константинеску, але праві сили не змогли усунути негативних тенденцій. Олігархічні клани зберегли свої позиції, а життєвий рівень населення продовжував падати. Склалися сприятливі умови для реваншу лівих сил, які на виборах 2000 р. здобули перемогу. Президентом країни знову став І. Ілієску.

Зовнішньополітичні зусилля Румунії спрямовано на входження країни до Євросоюзу та інтеграцію у структури НАТО.

На цьому шляху Румунія досягла помітних успіхів: країна стала членом Світової організації торгівлі, уклала угоду про асоціативне членство в ЄС. Подальше просування Румунії у цьому напрямі було ускладнене невирішеністю проблем кордонів із сусідніми державами та недотриманням прав національних меншин (угорців, українців та ін.). Під тиском Заходу у 1997 р. Румунія уклала відповідні міждержавні угоди з Україною та Угорщиною, а в 2004 р. стала членом НАТО.

Назад Зміст Вперед