UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ (1939— 2005 рр.)
Країни Західної Європи в другій половині XX — на початку XXI ст.

Італія

Під час боротьби з фашистським урядом Муссоліні в Італії сформувався союз антифашистських партій і рухів: християнських демократів, комуністів, соціалістів, які у 1944 р. увійшли до складу уряду Італії. Саме тому союзники не розглядали Італію як ворога і на її території не було встановлено окупаційний режим. Мирний договір 1947 р. не передбачав для Італії значних територіальних втрат.

Рух Опору в Італії позначився на післявоєнному розвитку країни. Провідну роль у політичному житті відігравали християнські демократи (ХДП), комуністи і соціалісти. У 1945 р. ці партії сформували уряд. Одразу після закінчення війни він провів важливі реформи: необроблювані поміщицькі землі було передано селянам; введено рухому шкалу заробітної плати; заборонялося звільнення з роботи без згоди профспілок; на підприємствах створювались робітничі ради.

Важливим питанням післявоєнного устрою Італії стало вирішення долі монархії. Король Віктор-Еммануїл III дискредитував себе в роки війни співробітництвом з фашистами. Ліві партії виступили з вимогою замінити монархію республікою. 2 червня 1946 р. разом з виборами до Установчих зборів відбувся референдум з питання збереження монархії. Католицька церква та частина ХДП виступили за збереження монархії на чолі з сином короля. В умовах гострої політичної боротьби більшість віддала свої голоси за республіку. На виборах до Установчих зборів перемогу здобули ХДП, Італійська соціалістична партія (ІСП) та Італійська комуністична партія (ІКП). Ці партії сформували уряд нової держави.

Розгортання "холодної війни" загострило стосунки між ХДП та ІКП. У травні 1947 р. християнський демократ Альчіде де Гаспері під тиском американців (вони відмовлялись надати допомогу Італії, якщо в уряді будуть комуністи) сформував уряд без комуністів. Установчі збори у грудні 1947 р. прийняли Конституцію, згідно з якою Італія проголошувалась демократичною парламентською республікою. Вперше в історії країни було введено загальне виборче право. Королівській сім'ї заборонялось повертатися в Італію. Вищим органом влади проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента — главу держави. Виконавчу владу очолював голова ради міністрів, який призначався президентом і затверджувався парламентом.

Перші парламентські вибори на основі нової конституції принесли переконливу перемогу ХДП, яка сформувала уряд на чолі з де Гаспері, який знаходився при владі у країні до 1953 р. Де Гаспері не мислив Італії поза європейським співтовариством. У 1949 р. вона однією з перших стала членом НАТО, а в 1957 р. — однією зі співзасновниць ЄЕС.

У 50-60-х роках Італія пережила період бурхливого розвитку економіки ("економічне диво"). За темпами зростання вона поступалася лише ФРН. Завдяки цьому Італії вдалося розрахуватися з боргами і стабілізувати грошову одиницю—ліру. Зріс життєвий рівень італійців, сформувалася держава процвітання. Результатами цього зростання скористалася, в основному, промислово розвинута Північ країни. Південь залишався осередком бідності та соціальної напруги.

Бурхливий економічний розвиток супроводжувався і масовим робітничим рухом, який досяг вагомих результатів. За рівнем заробітної плати, системи соціального забезпечення та розміром пенсій Італія поступалася лише скандинавським країнам.

В умовах боротьби за соціальні права зростав авторитет лівих партій, а християнські демократи втрачали свою популярність. У період 1963-1976 pp. ХДП вступила в коаліцію з ІСП. Лівоцентристський уряд, очолюваний Альдо Моро, посилив втручання держави в економічне життя суспільства, прийняв п'ятирічну економічну програму, націоналізував електротехнічну промисловість. Запроваджувався 40-годинний робочий тиждень, розширювалися права профспілок на підприємствах. Прийняті закони передбачали захист орендарів землі та обмеження спекуляцій у житловому будівництві.

Наприкінці 60-х років Італія, як і інші країни Заходу, була охоплена масовим молодіжним рухом, підтриманим робітниками. У листопаді 1969 р. відбувся загальний страйк, в якому взяли участь 20 млн осіб. Майже всі вимоги страйкарів було виконано.

Економічна криза 1974-1975 pp. загострила проблеми в Італії: зростала популярність комуністів; на виборах 1976 р. ІКП набрала 34,4% голосів (227 місць у парламенті з 630); лідери ХДП відмовились допустити комуністів в уряд. Це призвело до кризи в суспільстві та розколу ХДП.

Частина ХДП на чолі з Альдо Моро стала на шлях укладення угоди з ІКП.

Перспектива стабільності в країні не влаштовувала лідерів "Червоних бригад" — ультралівої терористичної організації. Альдо Моро було викрадено, а згодом його труп знайдено в машині в центрі Рима. В таких умовах ХДП, не бажаючи співпрацювати з ІКП і втративши підтримку з боку ІСП, створила багатопартійну коаліцію. У 80-х роках при владі перебували вже п'ятипартійні уряди.

Політична нестабільність сприяла розвитку тероризму як з боку неофашистів, так і з боку ультралівих організацій. З 1969 р. по 1981 р. від рук терористів загинуло 386 осіб. В країні процвітала мафія. За рівнем корупції Італія не мала собі рівних у Західній Європі.

У 80-90-х роках державні інститути Італії переживали глибоку кризу, яку намагався подолати п'ятипартійний уряд лідера ІСП Бетгіно Краксі (1983-1987). Він здійснив реформи в дусі "консервативної революції", спрямувавши значні зусилля на боротьбу з мафією та обмеження привілеїв католицької церкви. Але подолати кризу так і не вдалось.

Яскравим її виявом став скандал 1992 p., пов'язаний з хабарництвом у Мілані. Під слідством опинились лідери ХДП, ІСП, кілька міністрів, депутатів, сенаторів та підприємців.

Італія постала перед необхідністю проведення глибоких реформ. У 1993 р. на референдумі італійці висловилися за ліквідацію пропорційної системи виборів. Це стало початком реформування італійського політичного життя. Реформи призвели до встановлення в Італії Другої республіки. У 1996 р. відбулися вибори на новій основі, які засвідчили нову розстановку політичних сил у країні. Головна боротьба розгорнулась між блоками лівих і правих партій. Зрештою, перемогли ліві, які знаходились при владі до 2000 р. Вони зуміли погасити інфляцію, прийняли нові соціальні закони, сприяли подальшій європейській інтеграції. У квітні 2000 р. на виборах перемогу здобули правоцентристи, які фактично продовжили цей курс. У зовнішній політиці почалося активне виведення країни в групу лідерів.

Назад Зміст Вперед