UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ (1939— 2005 рр.)
Країни Західної Європи в другій половині XX — на початку XXI ст.

Франція

Друга світова війна та окупація країни завдали значної шкоди французькій економіці. Хоча людські втрати були меншими, ніж у роки Першої світової війни, але масштаби руйнувань порівняти важко.

Відбулися зміни у політичному житті країни. Провідну роль почали відігравати комуністична (ФКП) та соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП). На перших післявоєнних виборах до Установчих зборів ФКП у жовтні 1945 р. набрала найбільшу кількість голосів, і п'ять її представників увійшли в уряд, який очолив Шарль де Голль. Усі три політичні партії виступали за створення у Франції парламентської республіки. Де Голль, не будучи прихильником жодної з партій, виступив за створення президентської республіки. Ці протиріччя змусили його піти у відставку. Під тиском комуністів і соціалістів у країні відновлювалося соціальне трудове законодавство часів Народного фронту. Було проведено часткову націоналізацію промисловості (заводи Рено, п'ять банків, електростанції і т. д.). Встановлювався робітничий контроль на підприємствах.

У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки. У країні вводилося загальне виборче право. До звичайних політичних прав були додані права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Країна проголошувалася парламентською республікою.

Режим Четвертої республіки виявився нестабільним. На розвиток внутрішньополітичних процесів помітно впливала "холодна війна". ФКП підтримувала СРСР, що неодмінно позначалося на роботі парламенту та уряду. З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14 урядів. Зростала напруга у відносинах між комуністами та соціалістами.

Таке становище в країні турбувало США, які зробили ставку на антикомуністичні сили всередині країни. В обмін на фінансову допомогу за планом Маршалла США зажадали виведення комуністів з уряду Франції, що й було зроблено у травні 1947 р.

Усунення комуністів з уряду спричинило розпад блоку політичних партій, на співробітництві яких ґрунтувалася Четверта республіка, викликало наростання напруги в суспільстві. У листопаді 1947 р. ФКП продемонструвала свою силу, організувавши загальнонаціональний страйк, який поставив під загрозу існування республіки.

Одночасно, виник рух прихильників де Голля (Об'єднання французького народу), який виступив за конституційні реформи. Основними ідеями голлізму стали ідеї нації, сильної влади і соціальних реформ та створення керованої економіки на основі співпраці різних прошарків суспільства.

Напругу в суспільстві посилювали невдалі колоніальні війни в Індокитаї (1946-1954), Алжирі (1954-1962), в інших регіонах колоніальної імперії Франції. Вона змушена була залишити Індокитай, надати незалежність Марокко, Тунісу, та Алжир віддавати не бажала, що й стало причиною глибокої кризи.

Алжирські французи (близько 1 млн осіб) були категорично проти незалежності країни. Вони й стали консолідуючою силою прихильників збереження колоніальної імперії — ультраколоніалістів, або просто ультра. Визвольна війна алжирського народу примусила Францію втягнутися у тривалий конфлікт, в якому французи знищили 2 млн алжирців.

Війна внесла розкол у французьке суспільство: одна частина населення виступала за припинення війни, інша (ультра і військова верхівка) — за її продовження. Скориставшись таким становищем у країні, на політичну арену вийшли крайні сили. У 1956 р. комуністи набрали більшість на виборах у парламент. Одночасно в Алжирі ультра та армійська верхівка відкрито готувалися до державного перевороту.

У таких складних умовах глава уряду Коті звернувся до національного героя Франції генерала де Голля з проханням очолити уряд.

На тлі політичної боротьби, завдяки американській допомозі, економічне становище в країні до 1949 р. нормалізувалось. У цьому ж році було відмінено карткову систему. У 1948 р. досягнуто довоєнного рівня виробництва у промисловості, а в 1950 р. — у сільському господарстві. У 50-х роках у Франції, як і в інших країнах Заходу, почалось економічне піднесення.

1958 р. став переломним в історії Франції. 1 червня 1958 р. де Голль отримав надзвичайні повноваження і відразу розпустив парламент. У вересні на референдумі французи схвалили конституцію, розроблену де Голлем. За новою конституцією було розширено права президента, який обирався на 7 років. Він одержав право видавати ордонанси, що мали силу закону, призначати прем'єр-міністра та інших посадових осіб, розпускати національні збори. Президент ставав головнокомандувачем збройними силами. У країні було впроваджено нову виборчу систему, змінено адміністративно-територіальний поділ. Колонії перетворювались у заморські департаменти.

Найбільшою партією став деголлівський "Союз за нову республіку". Друге місце посіли прихильники де Голля, які не увійшли до Союзу, — незалежні. У грудні 1958 р. де Голля було обрано президентом.

Головною проблемою П'ятої республіки на початку її існування залишався Алжир. У 1960 р. було надано незалежність 14 африканським колоніям Франції. Тим самим де Голль відкрито заявив, що він проти колоніальної імперії. Але з Алжиром складалося по-іншому: потрібно було рахуватися з ультра. І він наважився на конфлікт з ними. 16 вересня 1959 р. де Голль вперше у своїй промові урочисто визнав за алжирським народом право на самовизначення. Це був мужній крок. У відповідь в Алжирі 24 січня 1960 р. французькі офіцери вчинили заколот. Завдяки рішучим діям заколот ультра було придушено. 22 квітня 1961 р. там же вибухнув ще небезпечніший заколот, який очолив генерал Шаль. Заколотники захопили владу на значній частині алжирської території та заарештували представників уряду. У самій Франції знайшлися прихильники Шаля. І цей заколот було придушено, а його керівників заарештовано. Однак і після цього ультра не вгамувалися: на президента було влаштовано кілька замахів. І все ж алжирську проблему вдалося розв'язати. У березні 1962 р. було досягнуто Евіанської угоди про припинення вогню. Цього ж року Алжир став незалежною державою.

Стабілізації в країні сприяло завершення у 60-х роках модернізації французької економіки. Темпи її зростання поступались лише японським. Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою багатогалузевою промисловістю. Домігшись значного збільшення експорту, до середини 60-х років вона розрахувалася зі всіма своїми боргами і знову стала державою-кредитором.

На кінець 60-х профспілки, підприємці та робітники були незадоволені надмірним контролем за трудовими відносинами з боку державних структур. Традиційні цінності, структура суспільства, політична влада — все потребувало змін. Це й спричинило кризу П'ятої республіки наприкінці 60-х років.

У березні 1968 р. розпочалися студентські заворушення. Студенти виступали за демократизацію освіти. Уряд вирішив придушити студентський рух силою, що призвело до масових безпорядків. У Сорбонну (центр студентських заворушень) було введено поліцію. У відповідь студенти оголосили війну поліції. В ніч з 10 на 11 травня студенти захопили латинський квартал Парижа і збудували барикади. Уряд стягнув до столиці до 2/3 сил жандармерії та служби безпеки, які штурмували барикади студентів. Під час сутичок було поранено до тисячі чоловік. Після цього студентські заворушення поширились на всю країну. У цей момент студентів підтримали профспілки і комуністи, почавши загальний страйк. Влада на деякий час виявилася паралізованою. Поступово дії студентів набирали екстремістського характеру, що й стало причиною розриву між студентським і робітничим рухом.

25 травня 1968 р. уряд пішов на поступки робітникам. З профспілками було укладено Генеральний протокол: у промисловості заробітна плата підвищувалась на 35%, а в сільському господарстві — на 56%, скорочувався робочий тиждень, розширювались права профспілок, однак страйки продовжувались.

29 травня 1968 р. він заручився підтримкою військових і 31 травня під приводом загрози комуністичного перевороту розпустив парламент. До столиці було стягнуто війська. На підтримку дій уряду в Парижі відбулася 500-тисячна демонстрація. 12 червня було заборонено проведення маніфестацій та оголошено про розпуск студентських організацій. 16 червня армійські підрозділи вступили в Сорбонну. Наприкінці червня страйки припинились. Пішовши на поступки профспілкам і придушивши екстремістські рухи, де Голль домігся стабілізації, але ціною втрати довіри більшості французів.

У квітні 1969 р. він пішов у відставку. На референдумі про місцеве самоврядування французи виступили проти позицій де Голля.

Наступним президентом став Жорж Помпіду. Враховуючи настрої у країні, він послабив державну регламентацію соціально-економічного життя, розширив соціальне законодавство.

У 1974 p., після несподіваної смерті Помпіду, президентом було обрано Валері Жискар д'Естена. У період його правління завершилося перегрупування політичних сил. Голлісти створили Об'єднання на підтримку республіки (ОПР), незалежні — Союз за французьку демократію (СФД), інші соціалістичні угруповання об'єднались у рядах Французької соціалістичної партії, яка разом з ФКП склала ліву опозицію.

Наприкінці 70-х років у Франції різко змінилась економічна кон'юнктура, що призвело до загострення соціальних проблем. Це дало змогу лівим силам здобути перемогу на президентських, а згодом і на парламентських виборах 1981 р. Президентом Франції став соціаліст Ф. Міттеран.

Уряд, сформований лівими силами, спробував вийти з кризи шляхом розширення державного втручання. У Франції відбулася третя хвиля націоналізації. Проте це не дало бажаних результатів.

У 1984 р. відбувся різкий поворот у політиці Ф. Міттерана. Він призначив прем'єр-міністром лідера ОПР Жака Ширака, який здійснив перетворення у дусі "консервативної революції". Було оголошено приватизацію державного сектора, послаблено державне регулювання бізнесу, розпочато боротьбу з інфляцією. Останнє означало запровадження режиму суворої економії, що відразу призвело до скорочення соціальних програм. На тлі зростаючого безробіття це спричинило невдоволення населення, чим уміло скористався Ф. Міттеран. На виборах 1988 р. він знову здобув перемогу. Ліві продовжили політику, розпочату Ж. Шираком, що забезпечило стабільний розвиток країни, проте призвело до втрати довіри виборців.

На президентських виборах 1995 р. переміг Жак Ширак. Ставши президентом, він відразу оголосив про відновлення Францією ядерних випробувань, чим спричинив хвилю протестів як у самій Франції, так і за кордоном.

Соціально-економічна політика Ж. Ширака не була однозначною. Безробіття досягло найвищих показників після Другої світової війни, економічне зростання дорівнювало майже нулю, державний сектор працював все менш ефективно, зростав державний дефіцит. Спроби скоротити державні витрати за рахунок соціальних програм призвели до мітингів і протестів.

Щоб забезпечити собі підтримку у проведенні непопулярних реформ, Ж. Ширак відважився розпустити парламент і призначив нові вибори. Але сподівання не справдилися. На виборах 1997 р. перемогу здобули соціалісти і Шираку довелося призначити прем'єр-міністром соціаліста Л. Жоспена. Проте і новий уряд не зумів одразу справитися з проблемами, що накопичувалися протягом тривалого часу. У січні 1998 р. стався новий соціальний вибух, який вдалося погасити з великими труднощами. Великі сподівання уряд покладає на продовження інтеграційних процесів в рамках ЄС, приватизацію державного сектора, скорочення військових витрат за рахунок докорінного реформування армії.

У зовнішній політиці Ж. Ширак продовжує традиційний курс, започаткований де Голлем. Франція є одним з двигунів європейської інтеграції. Вона виступає за розширення НАТО за рахунок східноєвропейських країн і продовжує відігравати вирішальну роль у регіонах традиційного впливу (особливо в Африці). Франція бере активну участь у миротворчих операціях ООН. Позиція країни стосовно багатьох міжнародних питань часто розходиться з позицією США.

Назад Зміст Вперед