UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ (1939— 2005 рр.)
Сполучені Штати Америки та Канада

Канада

Канада, що була англійським домініоном, взяла активну участь у Другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції, ставши справжнім арсеналом Англії. Тут було вироблено понад 800 тис. військових вантажних автомобілів, 50 тис. танків, 18 тис. літаків, 4 тис. військових кораблів. Війська Канади брали участь у бойових діях майже на всіх фронтах Другої світової війни. Війна дала поштовх економічному зростанню країни: за темпами розвитку вона вийшла на перше місце серед західних країн. Канада перетворилася в індустріальну державу. Економічне піднесення, яке почалося під час війни, продовжилось і в післявоєнні роки. У 1949 р. до складу Канади увійшли Нью-Фаундленд і багата на залізну руду північно-східна частина Лабрадору. Було відкрито великі родовища нафти в Альберті та Саскачевані.

Зміцнення економічного і політичного становища Канади послабило її традиційні зв'язки з Великобританією. Важливим кроком до ліквідації залишків колоніальної залежності стало прийняття у 1947 р. закону про канадське громадянство та визнання канадського Верховного суду найвищою апеляційною інстанцією країни. У 1952 р. губернатором Канади вперше став канадець В. Мессі.

У внутрішньополітичному житті продовжувалось традиційне суперництво провідних політичних партій —ліберальної та консервативної. З 1935 по 1957 pp. при владі незмінно знаходилися ліберали, політика яких сприяла економічному піднесенню країни (до 1948 р. уряд очолював Маккензі Кінг, а в 1948-1957 pp. — Луї Сен Лоран). Консерватори, прагнучи прийти до влади, вдалися до серйозної реформи всередині партії. З 1956 р. партія почала називатися Прогресивно-консервативною. її очолив енергійний політик Джон Дифенбейкер, який став ініціатором зміни програми партії. Нова передвиборна програма передбачала вирішення багатьох економічних і політичних питань: розвиток Півночі, відновлення традиційних зв'язків з Англією та Британською Співдружністю, "канадизацію" економіки і культури, ліквідацію безробіття, удосконалення взаємин між федеральною владою та провінціями. Завдяки оновленню програми у 1957 р. консерватори перемогли на виборах і створили уряд, який збільшив розміри допомоги інвалідам і людям похилого віку, зменшив податки, надав фермерам кредити під майбутній врожай, провів інші соціальні реформи. У серпні 1960 р. було прийнято "Білль про права громадян", але виконати більшість передвиборчих обіцянок не вдалося. Зокрема, не було виконано програму освоєння Півночі, "канадизації" та ліквідації безробіття. Позиції правлячої партії почали слабшати.

У зовнішній політиці уряд Дифенбейкера продовжував курс на зміцнення атлантичної солідарності в рамках НАТО (з 1949 р. Канада є членом цієї організації). На початку 60-х років у канадському суспільстві розгорілася гостра дискусія щодо розміщення в країні американської ядерної зброї та присутності канадських військ у Європі. Прем'єр-міністр Дифенбейкер виступив категорично проти, але більшість міністрів його кабінету висловилась "за". Це спричинило урядову кризу, наслідком якої став розпуск парламенту і призначення нових виборів. У політичну боротьбу включилися дві нові політичні партії — Нова демократична партія та Партія соціального кредиту. Хоча вибори 1963 р. виграли ліберали, які набрали 42% голосів, з'ясувалося, що двопартійна система зазнала краху, адже консерватори набрали 32% голосів, а нові партії — 25%.

Новий уряд сформував Лестер Пірсон, який знаходився при владі до 1968 р. Серед найпомітніших акцій ліберального уряду — прийняття 1965 р. нового державного прапора (червоний кленовий листок на білому полі) та укладення Автопакту, за яким відбулось об'єднання автомобільної промисловості Канади і США.

Проводячи обережну політику, ліберали не змогли уникнути найгострішої проблеми Канади — національної, спричиненої невдоволенням франкомовного населення країни своїм економічним становищем, соціальним та політичним статусом. Коріння цієї проблеми криється в історії формування канадської держави та в особливостях її національного складу. Населення Канади поділяється на англоканадців — 40%, франко-канадців — 27%, які є нащадками першопереселенців з Англії та Франції, і вихідців з інших країн Європи, Азії та Африки.

Більшість франкомовного населення Канади проживає у провінції Квебек, де вони становлять 82% населення, тому франко-канадська проблема — передусім "проблема Квебеку". Провідні позиції в економічному житті провінції належать англо-канадським та американським компаніям. Важливим чинником посилення сепаратизму франко-канадців стало засилля англійської мови: володіння англійською давало перевагу при прийнятті на роботу та підвищенні соціального статусу. Усі ці причини призвели до масового руху франкомовного населення за рівноправність. Небажання урядів вирішити цю проблему зумовило виникнення серед франко-канадців руху за вихід провінції зі складу Канади і створення незалежної держави. У 1968 р. з'явилася Квебекська партія на чолі з Рене Левеком. Ліберали, враховуючи серйозність проблеми, пішли на зміни у керівництві партії (її лідером став франко-канадець П'єр Еліот Трюдо) і розробили програму реформ у рамках всієї країни.

Домігшись перемоги на виборах 1969 p., уряд Трюдо через парламент провів закон, який проголошував рівноправність англійської та французької мов в усіх ланках державного апарату та передбачав введення двомовності в регіонах, де меншість складала не менше 10% населення.

З 1971 р. почалося виконання урядової програми — навчання другої мови у середніх та вищих учбових закладах. Ці заходи дещо змінили ситуацію на краще, але кардинальних змін не сталося. Протест франко-канадців викликала, насамперед, урядова концепція "Одна країна — одна нація". Політичним виразом цього протесту став "Закон №22" (1974) квебекського парламенту, який проголосив французьку мову єдиною офіційною мовою провінції. Ситуація загострилась у 1976 р. після приходу до влади у провінції Квебекської партії, яка проголосила план поетапного виходу Квебеку зі складу федерації. У 1980 р. Квебекська партія організувала референдум з метою домогтися проголошення незалежності Квебеку, але цю ідею підтримали лише 40% виборців.

Проблема Квебеку стала лише виявом загальної кризи канадської федерації. Значна частина провінцій домагалась обмеження функцій центрального уряду. Ситуація ускладнювалась тим, що федеральний уряд не мав конституційних можливостей обмежувати відцентрові тенденції у провінціях, оскільки роль канадської конституції виконував прийнятий британським парламентом у 1867 р. Акт про Британську Північну Америку, зміни і доповнення до якого мали схвалюватись парламентом Великобританії. Цей анахронізм змусив уряд Трюдо 1980 р. звернутися до Лондона з проханням про надання Канаді повного суверенітету в конституційній сфері. У березні 1982 р. британський парламент прийняв останній закон стосовно Канади — Акт про Канаду, який припинив дію законодавчих повноважень Великобританії щодо цього домініону. 17 квітня 1982 р. канадський парламент прийняв Акт про конституцію. Так, на 115-ому році свого існування Канада позбулася колоніального минулого. Акт про конституцію значно розширив повноваження провінцій, але не вирішив проблеми статусу Квебеку.

На початку 80-х років у Канаді загострилось економічне становище, яке на деякий час зняло проблему федерально-провінційних стосунків. Відбувся спад виробництва. Державний дефіцит склав 24 млрд канадських доларів. Безробіття сягнуло 12% працездатного населення.

Економічні труднощі призвели до поразки лібералів і приходу до влади у 1984 р. Прогресивно-консервативної партії на чолі з Брайаном Малруні. Він здійснив низку реформ у дусі "консервативної революції" і вивів країну з економічної кризи. Одним з основних політичних завдань уряд консерваторів вважав досягнення національної згоди та збереження єдності держави. Найскладнішою знову виявилася "проблема Квебеку", який відмовився приєднатися до конституції 1982 р. і вимагав надання йому особливого статусу. Після тривалих переговорів було підготовлено проект конституційного договору, який визначав особливий статус Квебеку. Але і цього разу деякі англомовні провінції відмовились ратифікувати договір. Проблема знову зайшла у глухий кут, що викликало нову хвилю сепаратизму. Апогеєм її став референдум про незалежність Квебеку (листопад 1995 p.). Сепаратисти вкотре зазнали поразки: за незалежність проголосували 44%, проти — 46%.

З 1993 р. країною правлять ліберали на чолі з Жаном Кретьєном. Вони намагаються вирішити національну проблему: за період свого правління здійснили низку заходів, які дозволили Канаді посісти провідне місце у світі за рівнем економічного розвитку, доходами на душу населення тощо.

У 80-х роках Канада активізувала свою зовнішню політику. Вона виступила з наміром виконувати роль посередника у відносинах США з СРСР та США з країнами "третього світу". Особливо активну посередницьку діяльність було розгорнуто при врегулюванні регіональних конфліктів. У 1986 р. Канада рішуче виступила за припинення громадянської війни в Нікарагуа, засудивши втручання в неї інших держав, у тому числі і США. У 1989 р. вона надала практичну допомогу у проведенні загальних парламентських виборів у цій країні. Позитивну роль уряд Малруні зіграв у ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці. Канада сприяла врегулюванню конфлікту в Камбоджі. Військові контингенти Канади беруть участь у миротворчій діяльності ООН.

Після розпаду СРСР Канада вітала утворення нових незалежних держав і сприяла їхньому вступу в ООН. Однією з перших (2 грудня 1991 р.) вона визнала незалежність України та встановила з нею дипломатичні відносини. У січні 1999 р. прем'єр-міністр Канади Жан Кретьєн відвідав Україну. Візит завершився підписанням семи двосторонніх угод та меморандумів.

Назад Зміст Вперед