UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВА ІСТОРІЯ (КІНЕЦЬ XVIII—ПОЧАТОК XX СТ.)
Індія наприкінці XIX — на початку XX ст. Колонізація Африки. Мексиканська революція

Індія під владою Англії. Національно-визвольний рух

Індія здавна привертала увагу купців, європейських монархів, усіляких авантюристів. Португальці, іспанці, англійці, французи намагалися закріпитися на півострові Індостан. Найбільшого успіху досягла англійська Ост-Індська компанія, яка стала верховною владою на півострові. Всі багатства країни опинилися в її руках. З 1784 р. діяло подвійне управління Індією: в Калькутті заправляв генерал-губернатор, що представляв англійську королеву, а в Мадрасі та Бомбеї з'явилися губернатори з почтом дрібних чиновників, військовослужбовців, призначених компанією. Вона встановила систему податкового грабунку, експлуатації селян, місцевих землевласників, князів. Компанія підкорила собі майже всі князівства, збирала податки через систему відкупу й посередників.

Пограбування багатств країни, звірства колонізаторів ставали предметом судових процесів у Великій Британії. Скандальним був кількарічний процес у справі колишнього генерал-губернатора У. Гасгінгеа, який грабував скарбниці індійських князів. Цим не гребувала й сама королева Вікторія, яка привласнила знаменитий діамант Кох-і-Нур, що належав вивезеному до Англії малолітньому магараджі (князеві) сикхів. Неодноразово проти грабіжницької політики компанії, яка довела індійське село до розорення й голоду, повставало місцеве населення. Найбільше повстання, що отримало назву Сипайського (сипаї — індійські солдати, які служили в англійській колоніальній армії), вибухнуло в 1857-1858 pp.

Придушивши повстання сипаїв, Велика Британія провела деякі реформи, аби уникнути обурення індійців. У 1858 р. Ост-Індську компанію було ліквідовано. Індія перейшла під владу корони. Генерал-губернатор Індії почав називатися віце-королем. Політику колоніального управління провадила Рада міністрів. У 1876 р. королева Вікторія стала імператрицею Індії.

Після придушення повстання сипаїв англійська влада прийняла закон про постійну оренду. За цим законом селянин-орендар ставав власником орендованої землі, якщо міг довести в суді, що саме цей наділ він постійно орендував упродовж не менше 13 років. Цей закон упорядковував заплутану і складну систему аграрних відносин, створену колонізаторами на основі збереження селянської громади і традиційної державної власності на землю.

Індійське суспільство поділялося за релігійними, кастовими та національно-мовними ознаками, що їх використовували у своїх цілях колонізатори.

Так, наприклад, англо-індійська армія на 1/3 складалася з мусульманських полків, на 1/3 — з сикхів і на 1/3 — з індусів, які ворогували між собою. Це давало можливість у разі повстання 1/3 військових залучити до його придушення 2/3 збройних сил.

В основі кастового устрою лежав успадкований з давніх часів поділ суспільства на три «чисті» касти: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшів (селян, купців, ремісників) та одну «нечисту» — шудрів (рабів, слуг).

Наприкінці XIX ст., попри всі зусилля англійців, кастова система зберігалася, хоча й зазнала певних змін. Кастовий поділ часто вже не збігався з родом занять людей.

У другій половині XIX — на початку XX ст. економічне значення Індії для Англії почало швидко зростати. Індія стала місцем вигідного вкладення капіталу. Тут будувалися залізниці (на початку XX ст. — 30 тис. км), переробні підприємства (чай, кава, джут і т. ін.).

Наприкінці XIX ст. почала формуватися національна промисловість. На 1911 р. в Індії налічувалося 200 текстильних підприємств, які належали національному капіталові. Найбільшим індійським підприємцем був Тата.

Незважаючи на певні успіхи, промислове виробництво було розвинене слабо. Робітники становили 1 % населення, а місцева буржуазія була, здебільшого, компрадорською.

Аграрне виробництво в Індії поступово переорієнтовувалося на постачання сировини для англійської промисловості.

Становлення індійської нації стало тим підґрунтям, на якому виник надзвичайно сильний визвольний рух. У 70-80-х pp. серед частини індійської інтелігенції зміцнилися патріотичні настрої. Вона почала об'єднуватись у культурно-освітні організації. їхні учасники закликали повернутися до стародавніх вірувань («назад до вед»), відкидали кастовий поділ індійського суспільства, проголошували рівність людей і народів, ставили за мету відродження індійської культури. Одночасно висувалися вимоги формування європейської системи освіти, проведення соціальних реформ, прискорення розвитку індійської промисловості. У 1885 р. національно свідомі діячі об'єдналися в Індійський національний конгрес (ІНК). Його перший установчий з'їзд став символом єдності Індії: делегати представляли різні народи країни, тому спілкувалися англійською мовою.

Англійці прихильно сприйняли ІНК, але згодом ставлення до нього змінилося.

В ІНК сильнішим було ліберальне помірковане крило, яке визначило такі цілі:

• захист національної промисловості;

• зниження податків;

• створення системи банківського кредиту;

• розширення самоуправління і виборного представництва.

Ліве крило в ІНК очолював Б. Тілак (1856-1920), який походив із сім'ї брахмана. Він закінчив юридичний університет; виступав за повну ліквідацію англійського колоніального панування, але мирними засобами; був категоричним противником соціальних реформ; закликав повернутися до національних джерел — індуїзму.

Тілак суворо дотримувався кастових законів, організовував релігійні свята. За свою діяльність 1897 р. був засуджений англійцями до каторжних робіт. Протести світової та індійської громадськості змусили колонізаторів звільнити Тілака.

Початок XX ст. позначився піднесенням національно-визвольного руху. Цьому сприяла низка чинників:

• організаційне оформлення руху;

• зміцнення національного капіталу;

• виступи робітничого класу як самостійної сили;

• посилення виступів селян проти феодальних порядків;

• політика колонізаторів, зокрема віце-короля Керзона.

На початку XX ст. Керзон прийняв низку законів, які стали поштовхом до масових виступів населення: розпустив виборний муніципалітет у Калькутті; вдвічі збільшив плату за навчання у вищих навчальних закладах; прийняв закон про поділ Бенгалії на дві адміністративні одиниці. Це виявилося останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння народу і сколихнула індійське суспільство.

Головними центрами масових рухів стали Бенгалія, Пенджаб і Бомбей. На пропозицію ІНК 16 жовтня 1905 р. в Бенгалії було проведено і підтримано всією країною національний траур (фактично — загальнонаціональний страйк) на знак протесту проти поділу Бенгалії.

Розпочався рух «свадеші» — бойкот англійських товарів.

В умовах загальнонаціонального піднесення ІНК висунув гасло «свараджа» — надання Індії самоуправління в межах Британської імперії на кшталт Канади та Австралії.

У 1907 р. рух «свадеші» почав переростати в рух «сварадж».

Кульмінацією національно-визвольного руху став політичний страйк у Бомбеї в липні 1908 р.

Для придушення масових виступів населення колоніальна влада вдалася до репресивних заходів. Ще 1907 р. було прийнято закон про заколотників, який забороняв мітинги й демонстрації, а 1908 р. — закон, за яким закривалися газети, що «підбурювали до заколоту». На підставі цього закону заарештували й Тілака, над яким було влаштовано політичний процес, що привернув до себе увагу всієї країни.

Упередженість судців та англійських присяжних обурили країну. У Бомбеї почався загальний політичний страйк: припинили роботу підприємства, магазини, навчальні заклади. Демонстрації та мітинги переростали в сутички з поліцією.

Бомбейський страйк, піднесення національно-визвольного руху в країні змусили колоніальну владу піти на поступки: збільшилася кількість виборних осіб у раді при віце-королеві, у законодавчих зборах провінцій було сформовано виборчу більшість. Водночас колонізатори намагалися внести релігійний і національний розкол в індійське суспільство. Так, вибори проводилися по куріях, утворених за релігійною та національною ознакою.

У 1911 р. віце-король скасував закон про розподіл Бенгалії та переніс свою столицю з Калькутти в Делі.

Піднесення національно-визвольного руху поставило на порядок денний питання вироблення його програми.

У м. Ланау 1916 р. відбулися з'їзди двох найбільших національних політичних організацій (ІНК та Мусульманської ліги), на яких було вироблено програму вимог національно-визвольного руху, зокрема: негайного надання Індії широкого самоврядування; призначення індійців на командні посади в армії; розширення митної автономії; встановлення індійського контролю над фінансами.

У роки Першої світової війни в індійському національно-визвольному русі помітною постаттю став Могавдас Карамчанд Ганді (1869-1948). Люди називали його Магат-мою — великою душею. Він прибув до Індії з Південної Африки, де набув досвіду в організації специфічної форми національно-визвольної боротьби — «ненасильницького неспівробітництва» з владою. Ця форма — «сатьяграха» (впертість в істині) була відпрацьована Ганді в Південній Африці під час боротьби проти расової дискримінації індійських іммігрантів.

Основою для вчення Ганді стала теорія ненасильства Л. Толстого, ідея мирних масових дій. Мислитель був противником насильства і збройної боротьби. Він усвідомлював, що Індіїз її кастовим, мовним, національним та релігійним поділом слід уникати крайнощів. Теорія «ненасильницького опору» (або громадянської непокори), досвід її застосування у подальшому набули поширення у світі.

Національно-визвольний рух в Індії на початку XX ст. не досяг своєї мети: для успіху ще не визріли необхідні умови — не сформувалася соціальна сила, яка повела б за собою всі соціальні верстви індійського суспільства.

Колонізація Африки. До моменту встановлення європейського панування в Африці вона складалася з двох історико-географічних регіонів.

Перший, розташований на північ від Сахари і до Червоного моря, входив у зону поширення цивілізації Середземномор'я —давньоєгипетської, фінікійської, греко-римської. Після арабських завоювань тут утвердився іслам, а після розпаду халіфату утворилося декілька арабських держав. Згодом ці країни, за винятком Марокко, увійшли до складу Османської імперії.

В Ефіопії збереглося християнство, і в середині XIX ст. тут виникла держава на чолі з імператором (негусом). Загалом цей регіон з давніми традиціями державності і відносно розвиненим господарством був одним з центрів ісламської культури.

На південь від Сахари жили численні народи негроїдної раси, які перебували на стадії первіснообщинного ладу або переходу до перших державних утворень. Господарчий уклад цих народів був різноманітним: від кочового скотарства і рільництва до полювання і збиральництва. Більша їх частина сповідувала племінні культи. Втягуючись у торгівлю з більш розвиненими народами, Тропічна Африка поставляла єдиний «товар» — рабів. Работоргівля процвітала тут ще з часів єгипетських фараонів.

Встановлення європейського панування в Африці відбувалося по-різному. Спроби європейців закріпитись у Північній Африці почалися наприкінці XVIII ст. Першим реальним здобутком стало загарбання у 1830 р. Францією Алжиру. На початку XX ст. всю територію Північної Африки було переділено між європейськими державами. Алжир, Туніс і Марокко належали Франції, Лівія — Італії, Єгипет і Судан — Англії, частина Марокко — Іспанії.

Боротьба за Марокко призвела до двох гострих міжнародних криз (1905-1906 pp. та 1911 p.), які могли вилитись у світову війну.

Проникнення у Тропічну й Південну Африку було повільнішим, хоча воно почалося ще в XV-XVI ст. Попервах європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею. Вони створювали опорні пункти на узбережжі та не прагнули проникати у глиб континенту. Під контролем європейців знаходилося 11 % території Африки.

До 1807 p., коли англійці заборонили работоргівлю і почали перешкоджати їй, з Африки було вивезено 12 млн рабів.

Уже перший досвід колонізації засвідчив, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство, але проникнення вглиб стримувалося з огляду на кепські шляхи та наявність вогнищ тяжких захворювань, від яких європейці не мали ліків.

Однак наприкінці XIX ст. ситуація кардинально змінилася. Європейські держави, для яких наявність колоній була символом статусу великої держави, почали активно захоплювати й ділити Африканський континент. На початку XX ст. на материку залишилося лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка захистила свою незалежність у боротьбі проти Італії, та Ліберія, заснована в XIX ст. неграми зі США, які прагнули повернутися на свою історичну Батьківщину.

Найбільші колоніальні володіння мали Англія (30%) і Франція (34%). Крім них, колонії на Африканському континенті були у Німеччини (Того, Камерун, Танганьїка, Намібія), Португалії (Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау), Іспанії (Західна Сахара, Екваторіальна Гвінея), Бельгії (Конго), Італії (Лівія, Сомалі, Еритрея).

Оскільки розподіл Тропічної та Південної Африки відбувався за відсутності відносно стабільних державних утворень на континенті, він був здійснений європейськими державами довільно; кордони колоній не збігалися ні з етнічними кордонами, ні з географічними, що призвело до розмежування багатьох народів і народностей.

Різниця в характері колонізації зумовила відмінності і в характері визвольного руху.

У Північній Африці він набув форми відновлення незалежності держав, що раніше тут існували. У XX ст. ці вимоги, зазвичай, поєднувалися з програмами модернізації країн за європейським зразком.

Так, відбулися великі повстання в Алжирі (1871-1872 pp.), Тунісі, Єгипті (1881р.), Судані (тут було створено махдистську державу на чолі з Мухамед-Ахмедом, яка проіснувала до 1898 р.).

У Центральній та Південній Африці опір колонізаторам мав характер періодичних збройних виступів під проводом місцевих вождів. З огляду на перевагу європейців в озброєнні та ворожнечу між різними племенами, загрози колонізаторам вони не становили. Найзначнішими були повстання: туарегів у Західній Африці під орудою Саморі Туре проти французьких колонізаторів, яке тривало 18 років; зулусів проти англійців (1879 р.); гереро (1904 р.) і нама проти німецьких колонізаторів. Усі вони були жорстоко придушені, а населення майже повністю винищено.

Зовсім інакше розвивалася Південна Африка. На крайньому півдні континенту у XVII ст. голландці заснували Капську колонію. Колоністи обробляли землю. Себе вони називали бурами («бур» голландською — фермер, селянин). За віросповіданням були вельми побожними кальвіністами. Тривале перебування серед африканців-язичників сформувало у бурів уявлення про себе як про богообраних, а про африканців — як про свою прислугу, тому бури вважали рабство таким, що не суперечить християнській моралі.

У XIX ст. Капську колонію захопили англійці, які скасували рабство і прагнули ввести самоврядування на основі расової рівності.

Тоді частина бурів вирішила переселитися на Схід і Північний Схід. Вступивши у війну з племенами зулусів, вони заснували колонії Наталь, Оранжеву республіку і Трансвааль. На їх території було знайдено значні поклади золота, алмазів тощо. Англійці, прагнучи заволодіти цими багатствами, почали війну проти бурів. Після англо-бурської війни (1899-1902 pp.) вони захопили ці території, та опір бурів був настільки значним, що для збереження стабільності англійці пішли на поступки. У 1910 р. всі ці території було об'єднано в Південно-Африканський Союз (ПАС), який отримав статус домініону. Англійська мова та африкаанс (діалект голландської) стали офіційними, а в бурських провінціях зберігалися порядки, що виключали небілих із політичного життя.

Створення домініону зробило бурів господарями становища, оскільки вони складали більшість білого населення, їхній вплив особливо зріс після Першої світової війни, коли вони продемонстрували повну лояльність до Англії; наслідком цього стало закріплення в ПАС режиму расової дискримінації.

В африканців було вилучено майже всі землі. Вони могли жити тільки на відведених землях та отримувати спеціальний дозвіл для проживання на землях білих і в резерваціях.

Назад Зміст Вперед