UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВА ІСТОРІЯ (КІНЕЦЬ XVIII—ПОЧАТОК XX СТ.)
Російська імперія наприкінці XIX — на початку XX ст.

Росія в період революції 1905-1907 pp.

Поштовхом до революції став страйк робітників Путиловського заводу в Петербурзі, що розпочався 3 січня 1905 р.

Тодішня профспілкова організація робітників міста — «Збори російських фабрично-заводських робітників» (керівник — священик Гапон) — на пропозицію свого лідера вирішила звернутися з петицією до царя. Під нею підписалося 150 тис. осіб.

У неділю 9 січня 1905 р. святково одягнені мешканці Петербурга на чолі з Гапоном рушили до Зимового палацу, де були зустрінуті рушничним вогнем. Понад 1 тис. вбитих і 5 тис. поранених — таким був наслідок «кривавої неділі» та розстріляної віри в доброго царя. Гапон утік, але згодом, за вироком робітників, його було схоплено і повішено у передмісті Петербурга.

Такі події приголомшили російську громадськість і викликали бурю протесту в усій країні: в Росії розпочалася революція.

Загальнонаціональне завдання революції полягало в установленні конституційно-демократичного ладу в Росії через ліквідацію самодержавства, демократизації суспільного життя, проголошенні та юридичному закріпленні прав і свобод громадян, а також у розв'язанні національного питання, реалізації прав народів на національне самовизначення. Основним було аграрне питання — ліквідація поміщицького землеволодіння, скасування викупних платежів 1861 р.

До революційних перетворень прагнули усі верстви суспільства: інтелігенція російська і національних меншин, підприємці, селянство, робітники, учні та студенти, армія. Але кожна верства суспільства ставила перед собою свої завдання. Залежно від того, хто у політичному плані був більш організованим, той і ставав домінуючою силою, визначав характер, перебіг і результати революції. Періодизація революції:

I. Січень — жовтень 1905 р. — період наростання революції.

II. Жовтень — грудень 1905 р. — кульмінація.

III. Січень 1906 р. — червень 1907 р. — спад і поразка революції.

Розстріл демонстрації робітників у Петербурзі викликав хвилю масових страйків, яка прокотилася всією країною в січні-лютому 1905 р. У них взяли участь 440 тис. трудящих. Влітку 1905 р. страйкова боротьба набула переважно політичного характеру.

Страйкарі виступали під гаслом: «Геть самодержавство!». Неодноразово виникали сутички між робітниками та поліцією.

Революційна боротьба призвела до створення органів влади революції—рад робітничих депутатів (перша з них виникла в Іваново-Вознесенську). Загальноміські ради робітничих депутатів з'явились у 50 містах і селищах імперії, їх поява була зумовлена, насамперед, відсутністю у країні елементів демократії, надзвичайною соціальною напруженістю та відвертою підтримкою державою панівних класів. Отже, робітники мусили покладатися тільки на себе.

Одночасно зі створенням рад вони об'єднувалися за професійними ознаками або родом діяльності, аби спільно захищати свої економічні інтереси.

Влітку до робітничих виступів долучилося селянство. П'ята частина повітів європейської частини імперії була охоплена селянськими заворушеннями.

Під впливом революційних виступів робітників і селян похитнулась остання опора царизму — армія. Перший виступ військових, щоправда, стихійний, стався на панцернику «Потьомкін». 14 червня 1905 р. повсталі матроси перебили офіцерів і підняли на щоглі червоний прапор.

Розвиток революції та її масштаби змусили самодержавство піти на поступки. У серпні 1905 р. Микола II підписав маніфест, в якому пообіцяв скликати Державну думу — парламент. Завдяки такому маневрові урядові пощастило внести розкол у лави опозиції, але революція продовжувала наростати.

Переломними у її розвитку стали події жовтня 1905 р. На початку місяця розпочався всеросійський політичний страйк, в якому взяли участь 2 млн осіб. Прагнучи придушити його, уряд 14 жовтня запровадив у багатьох містах воєнний стан. Університети було закрито. Фабрики й заводи взяли під свій контроль поліція та війська. Одначе страйк поширювався. І тоді глава уряду граф С. Вітте наполіг на кардинальних реформах. 17 жовтня Микола II підписав іще один маніфест, який «дарував» народові громадянські свободи — недоторканність особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Декларувалося скликання Державної думи.

Маніфест забезпечив самодержавству досягнення двох позитивних результатів. По-перше, було здобуто прихильність фінансових кіл, від яких залежало надання кредитів

Росії французьким, британським та німецьким урядами. Вони вбачали у маніфесті запоруку впровадження конституційної форми правління в Росії та переходу до парламентаризму. По-друге, маніфест довершив розкол російської опозиції, помірковане крило якої або відкрито вітало його, або сприймало обережно, вважаючи, втім, що основне питання революції вже вирішено. Радикальне крило — соціалісти-революціонери та соціал-демократи — не пішло на компроміс із самодержавством. Цим розколом царизм згодом скористався, не виконавши більшої частини своїх обіцянок.

Маніфест не зміг зняти всієї гостроти напруженості в суспільстві, а ліберальна опозиція виявилася неспроможною стримати хвилю насильства та очолити революційне піднесення мас: восени воно продовжувало зростати.

Різко посилився селянський рух. За весь осінньо-зимовий період 1905 р. сталося 1590 виступів селян, що охопили, головно, Симбірську, Курську, Чернігівську і Саратовську губернії. Для боротьби проти повсталих царський уряд використовував регулярні військова, вводив надзвичайний стан.

Дух свободи проник і в казарми. Восени 1905 р. сталося 195 масових революційних виступів солдатів і матросів; деякі з них переросли у повстання, зокрема у Кронштадті (26-27 жовтня) та Севастополі (11-16 листопада).

Кульмінацією революції стало збройне повстання в Москві, яке розпочалося 7 грудня 1905 р. Його організаторами були більшовики. На придушення виступу уряд кинув регулярні військові частини. Протягом 15-18 грудня війська під командуванням генерала Дубасова розгромили повстанців. Окрім Москви, повстання спалахнули в Катеринославі, Харкові, Новоросійську. Але й там їх було придушено.

Після поразки Грудневого збройного повстання революційний вал почав слабшати, а царський уряд перейшов у наступ, вдавшись до політичної реакції: обмежив свободу слова, провів масові арешти. Лише в грудні було заарештовано більше 2 тис. осіб, а навесні 1906 р. кількість ув'язнених і висланих до віддалених районів імперії склала 50 тис. осіб.

За новим виборчим законом право голосу отримали 25 млн громадян. Вибори лишалися багатоступеневими, а права виборців—обмеженими. Повноваження самої думи також були куцими. Посилилася боротьба проти національних рухів та їх представників.

1-а Державна дума зібралась у квітні 1906 р. Вона мала право законодавчої ініціативи та затвердження бюджету. Більшість у думі належала членам партії конституційних демократів — кадетів (партії лібералів). За мандатами російських партій було обрано значну кількість українців. У думі вони домагалися, насамперед, більшої автономії для України. Депутація України складалася з 63 українців, 22 росіян, п'ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. На другому тижні існування думи між нею та урядом склалися напружені відносини, бо дума зажадала відставки уряду, а той просто бойкотував її. Коли ж дума прийняла проект закону з аграрного питання, уряд заявив, що це питання не входить до її компетенції, і 9 липня 1906 р. цар розпустив Думу. Невдовзі було сформовано новий уряд на чолі з П. Столипіним.

ІІ-а Державна дума (20 лютого— 3 червня 1907 р.) виявилася більш радикальною, ніж перша. До її складу увійшли 100 депутатів-соціалістів. У ній розгорілася гостра дискусія з двох питань: аграрного та вжиття заходів проти революціонерів. «Неслухняну» думу було вирішено розпустити. Формальним приводом для цього стала сфабрикована справа проти 55 депутатів - соціал-демократів, їх звинуватили у підготовці державного перевороту. З червня 1907 р. депутатів - соціал-демократів заарештували та оголосили маніфест про розпуск думи, а також про зміни у виборчому законі.

Перша демократична революція в Росії 1905-1907 pp. не вирішила основних протиріч розвитку країни. Вона закінчилася поразкою опозиційних сил, проте спонукала уряд до проведення низки реформ, сприяла активізації соціально-політичного життя в Росії та розгортанню національно-визвольних рухів народів Російської імперії.

Назад Зміст Вперед