UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВА ІСТОРІЯ (КІНЕЦЬ XVIII—ПОЧАТОК XX СТ.)
Англія у 1870-1914 pp.

Вікторіанська епоха

Другу половину XIX ст. в Англії називають Вікторіанською епохою — за іменем королеви Вікторії, яка перебувала на престолі з 1837 р. по 1901 р. Це був період найбільшої могутності Великої Британії: швидко зростали колоніальні володіння, англійська промисловість займала провідне становище у світі. У країні зберігалися конституційна монархія, парламент і двопартійна система. На парламентських виборах боротьбу між собою вели дві головні партії — консерватори та ліберали.

Консерватори виражали інтереси великої земельної аристократії та частини великої буржуазії (фінансистів). Лідером консерваторів вважався Бенджамін Дізраелі (1804-1881), син літератора, письменник, політик.

Лібералів підтримувала переважна частина великої та середньої буржуазії, а також значна частина робітничого класу. Керівником ліберальної партії був видатний державний діяч, син багатого комерсанта Вільям Ґладстон (1809-1898).

Ліберали обстоювали принцип вільної торгівлі та виступали проти політики протекціонізму, на противагу консерваторам, які боролися за те, щоб захистити англійську промисловість від конкуренції.

Обидві партії вважали за необхідне проведення реформ виборчої системи та соціального законодавства.

У 1867 р. консервативний уряд Дізраелі провів парламентську реформу, яка вдвічі збільшила кількість виборців. Заступивши його у 1871 p., ліберальний уряд Ґладстона офіційно визнав законною діяльність профспілок, у тому числі й страйки. Наступного року на виборах до парламенту було запроваджено таємне голосування.

Натомість консерватори остаточно скасували заборону на страйки та дозволили діяльність кооперативів.

У 1875 р. вони ухвалили закони про обмеження робочого часу 54 годинами на тиждень і про охорону дитячої праці. Приймати на роботу дітей, яким не виповнилося 10 років, заборонялося.

У сфері зовнішньої політики і консерватори, і ліберали дотримувалися принципу «європейської рівноваги», згідно з яким жодна держава не повинна була домінувати у континентальній Європі. Для збереження рівноваги Велика Британія протидіяла сильнішим державам, не даючи їм можливості зайняти провідне становище в Європі. Домінуючи на морі, вона не боялася збройного вторгнення на свою територію.

Другий принцип англійської зовнішньої політики — «блискуча ізоляція». Це означало, що Англія утримувалася від укладання тривких союзів з іншими державами. Правителі і дипломати цієї країни керувалися девізом: «В Англії немає постійних ворогів і постійних друзів; у неї є лише постійні інтереси».

Майже до кінця XIX ст. англійські правлячі кола головним своїм ворогом вважали Францію — найбільшу суперницю у колоніальних загарбаннях. З початку XX ст. на перший план вийшли англо-німецькі протиріччя. Економічна, військова та морська могутність Німеччини невпинно зростала. Натомість, напередодні російсько-японської війни 1904-1905 pp. поліпшилися відносини Англії з Францією. У квітні 1904 р. в Лондоні було підписано таємну англо-французьку угоду, що передбачала визнання за Великою Британією прав на Єгипет, а за Францією — на Марокко. З урегулюванням російсько-англійських відносин (угода 1907 р.) завершився процес створення Антанти, яка протистояла Троїстому союзу.

Назад Зміст Вперед