UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВА ІСТОРІЯ (КІНЕЦЬ XVIII—ПОЧАТОК XX СТ.)
Німеччина у 1871-1914 pp.

Союз трьох імператорів. Перехід до «світової політики». Вільгельм II

Основною метою зовнішньополітичного курсу Німецької імперії стало створення військово-політичної коаліції європейських держав, спрямованої проти Франції. Правлячі кола в Берліні спиралися на Австро-Угорщину, яка після франко-прусської війни пішла на зближення з Німеччиною та Італією — суперницею Франції на Середземному морі та півночі Африки. З метою залучення до майбутньої коаліції Росії, потенційного союзника Франції, було запроваджено ідею спільної боротьби проти соціал-демократичного руху. 6 травня 1873 р. Росія та Німеччина підписали союзний договір. Через місяць аналогічну угоду підписали Росія та Австро-Угорщина. Так виник Союз трьох імператорів, завдяки чому Францію було ізольовано, а Німеччина посіла чільне місце на європейській арені.

Союз трьох імператорів проіснував до 1887 p., поки не загострилися російсько-німецькі та російсько-австрійські протиріччя.

Першу тріщину коаліція дала під час близькосхідної кризи 1875-1878 pp. Відверто ворожі позиції Австро-Угорщини і Німеччини на Берлінському конгресі змінили ставлення Росії до своїх союзників. 7 жовтня 1879 р. Німеччина та Австро-Угорщина підписали союзний договір, спрямований проти Росії. Договір започаткував створення Троїстого союзу, який остаточно сформувався 1882 p., коли до нього приєдналась Італія. Це логічно підштовхувало Росію і Францію до тісного військово-політичного співробітництва. З часом на противагу австро-німецько-італійському блок) було створено союз Франції, Росії та Англії (Антанта).

Від 80-х pp. XIX ст. Бісмарк почав приділяти більше уваги колоніальним загарбанням.

У 1884 р. Німеччина встановила протекторат над частиною Південно-Західної Африки (Намібією) і Центральною Африкою (Того, Камеруном). Наступного року контроль було поширено на частину Східної Африки (Танганьїку). Так було створено німецьку колоніальну імперію.

У 1888 р. імператором Німеччини став Вільгельм II. Молодий монарх заповзявся особисто керувати країною, а тому прагнув позбутися владолюбного Бісмарка, з яким розходився у багатьох питаннях. Особливо це стосувалося зовнішньої політики і політики щодо соціалістів. Вільгельм II вважав, що варто проводити активнішу зовнішню політику, не боячись застосовувати силу проти своїх конкурентів, відійти від Союзу трьох імператорів; негативно оцінював «Винятковий закон проти соціалістів». Його довелося скасувати, а Бісмарк 1890 р. подав у відставку.

Після цього колоніальна експансія Німеччини посилилася. «Ми вимагаємо для себе місця під сонцем», —заявив новий канцлер Бюлов, висловлюючи інтереси німецьких промислових, фінансових і військових кіл.

Ідеологічним підґрунтям розширення колоніальної експансії стала доктрина пангерманізму, носієм якої був пангерманський союз. У доктрині стверджувалося, що німці переважають усі народи і мають панувати над ними. Пангерманісти закликали провадити політику сили щодо інших держав, створити могутню армію та флот і готуватися до війни за переділ світу.

У плани німецької експансії входило загарбання англійських і французьких колоній та прикордонних районів Франції (експансія на Захід), відторгнення частини Росії («Дранґ нах Остен» — натиск на Схід), Прибалтики, України, Північного Кавказу, проникнення на Близький Схід. Такі плани пангерманістів знайшли відгук в уряді. Армія стала головною турботою держави, а мілітаризм — нарощування військової могутності — урядовою доктриною.

У 1913 р. військові витрати становили 50% бюджету. З ініціативи міністра флоту адмірала Тірпіца Німеччина почала створювати величезний військовий флот, який за чисельністю і могутністю незабаром став другим після англійського.

Назад Зміст Вперед