UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Статті

Утвердження тоталітарної системи, посилення репресій проти українського народу в 30-х роках



План
Зміни в соціальному складі населення. Глибокі соціальні деформації. Конституція УРСР в 1937 року: розходження між словом і ділом.
Сталінізм і його провідники в Україні. згортання українізації. Масові репресії 30 років та їх жертви.
Особливості розвитку культури в 30 роках. Розвиток освіти.
Художня література і мистецтво.
Злам З0—40-х років ознаменувався різкими пе­ремінами в житті українського населення на західноукраїнських землях, загарбаних після пер­шої світової війни Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Позбавлене реального права самостійно вирішувати свою долю, воно стало закладником політичної гри, яку вели між собою великі європейські держави — Німеччина, СРСР, Великобританія, Франція, Італія. За досягнутими закулісними угодами, Закарпаття було окуповане Угорщиною, а Західна Україна, Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії приєднані до СРСР.
Вирішальна роль у такому розподілі українських земель належала Німеччині. Гітлерівська дипломатія, намагаючись за будь-яку ціну ревізувати поверсальську систему і врахувавши складність національних відносин у Європі, використала факт перебування частини українських етнічних територій у складі кількох європейських країн і нерівноправне становище там української національної меншини як засіб тиску на їх уряди. Значно розширила такі можливості для Німеччини досягнута разом з Італією, Францією та Велико­британією Мюнхенська угода. Вона, поклавши початок розчленуванню і ліквідації Чехословаччини, істотно змінила співвідношення сил в Європі на користь фашистських держав. Скориставшись тим, що на роль учасників поділу "чехословацького спадку" настирливо претендували Угорщина і Польща, надмірного посилення яких, своєю чергою, особливо побоювалися Румунія та Югославія, німецьке зовнішньополітичне відомство прагнуло розпалити супереч­ності між вказаними державами на свою користь. Німеччина відразу дала зрозуміти їм, що тільки вона може бути арбітром між ними. За принципову згоду хортистської Угорщини приєднатися до антикомінтернівського блоку вже Ужгород,  Мукачеве і  Берегове.
2 листопада 1938 р. міністри дали згоду на передання їй південної Словаччини і частини Закарпаття.
Проголошення автономії Карпатської України стало зручним приводом німецької дипломатії розгорнути пропагандистську акцію навколо українського питання з метою посилення тиску передусім на угорський та польський уряд Демонстративні жести гітлерівських урядовців по налагодженню економічних зв'язків з урядом Карпатської України, відкриття у її столиці — місті Хусті німецького консульства, як і виступи німецьких засобів масової інформації можливість створення української держави в Східній Європі під егідою Німеччини, — все це викликало ілюзію підтримки подібних планів. І на Закарпатті і особливо в Західній Україні спекулятивні заходи нам породжували надії у частини української політичної еліти на те, що Карпатська Україна стане плацдармом для створення Великої України за рахунок приєднання в майбутньому радянської України, Галичини, Волині, Буковині то в правлячих колах Польщі, Угорщини, Румунії, СРСР, яких аж ніяк не влаштовувала подібна перспектива, дії Німеччини не могли не викликати занепокоєння. Тим більше, що проголошення автономії Закарпаття в Є часто розцінювалося як німецька ідея.
Проте трагічна історія Карпатської України показала всім, що Гітлер ніколи не розглядав українське питання в інтересах українського народу. Аби розвіяти побоювання своїх угорських союзників і заохотити їх до ще більшого взаємного зближення, німецьке керівництво в березні 1939 р. дало згоду на оку і всього Закарпаття.
Західноукраїнські політичні кола були розчаровані і розгублені: зникала, здавалось, близька надія на власну українську державу. Натомість демонстративне охолодження уваги до цієї проблеми з боку Німеччини було позитивно сприйняте правлячими колами СРСР, для яких таке близьке існування невеликої, але української держави, було небажаним, і тому нота радянського зовнішньополітичного відомства німецькому послу в Москві 18 березня 1939 р. в якій висловлювався протест проти окупації і вторгнення угорських військ Закарпаття, мала лише формальний характер, оскільки всі наступні заходи дипломатії СРСР були спрямовані насамперед на зближення з Німеччиною.
І якщо спочатку ініціатива активізації та зміцнення взаємних контактів як свідчать опубліковані німецькі документи, більшою мірою виходили Радянського Союзу, то з кінця липня, коли Німеччина розпочала безпосередню підготовку до нападу на Польщу, ініціативою заволоділи гітлерівці, які вважали за можливе шляхом поліпшення стосунків з СРСР уникнути загрози "на два фронти". На фоні безуспішних переговорів між СРСР, Великобританії та Францією німецька сторона, прагнучи за будь-яку ціну запобігти зближенні Радянського Союзу зі західними державами, декларувала йому територіальні поступки, в тому числі і за рахунок українських етнічних засобів "Відмова від Прибалтики, Бессарабії, Східної Польщі (не кажучи вже про Україну) — в даний момент мінімум, на який німці пішли без три роздумів, лише б одержати від нас обіцянку невтручання у конфлікти з Польщею",— повідомляв на той час повірений у справах СРСР в Німеччину Г.Астахов у Москву.
За таких умов радянський  уряд  пішов  на укладення  договору   про  ненапад  з   Німеччиною був підписаний у Кремлі в ніч з 23 на 24 І 1939 р. після кількагодинних переговорів міністерства закордонних справ СРСР   Молотова   і   Німеччини   Ріббентропа   в   присутності Сталіна.
Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол, в якому був обумовлений територіальний устрій майбутньої Європи. Окреме його положення стосувалося українських земель: "У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до складу Польської держави,— читаємо в цьому документі, — межа сфер та інтересів Німеччини і СРСР буде проходити приблизно по лінії рік Нареву, Віоли і Сяну''. Отже, більшість Західної України, згідно з умовами протоколу, повинна була відійти до Радянського Союзу.
Обидва ці документи — договір про ненапад і таємний протокол як єдине ціле очевидно суперечили принципам міжнародного права, ігнорували загаль­новизнані норми міжнародних стосунків і, по суті, були протиправними, оскільки грунтувалися на насильстві щодо третьої країни. Вони не лише не відвернули загрози гітлерівської агресії, що нависла над СРСР, але ще більше загострили цю небезпеку, сприяли міжнародній ізоляції Радянського Союзу.
Проте такий розвиток радянсько-німецьких стосунків, компроміс, зафіксований у договорі про ненапад, і особливо в його таємному протоколі, були значною мірою зумовлені фундаментальною спільністю інтересів двох тоталітарних режимів, диктаторів обох держав. Як Гітлер, так і Сталін, розглядаючи механізм практичної реалізації своїх уявлень щодо перебудови с                                віту, вважали історично правомірним насильство, більше того, вбачали в цьому найефективніший і єдино правильний шлях, їх зближувала загальна ненависть до демократії, гуманізму, зневага до норм моралі. Спільним було і те, що, ліквідувавши свободи всередині країни, приборкавши сили вільного розвитку, обидва режими вимушені були форсувати зовнішньополітичну активність для врівноваження внутрішньої скутості, виправдання репресивних порядків.
Західна Україна цікавила Сталіна передусім як нове володіння імперії, а також як зона безпеки на її західних кордонах. Водночас, скориставшись сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависному йому національно-визвольному рухові українського населення на західноукраїнських землях, не допустити його активізації на території радянської України. В цьому наочно проявлялась стандартність дій російської зовнішньої політики, якій завжди була властива схильність шляхом інкорпорації супротивної сторони вирішувати свої внутрішні проблеми.
Добившись підписання з СРСР договору про ненапад, Гітлер приступив до здійснення своїх задумів. Підрозділи вермахту, вчинивши напад на Польщу, о 4 годині 45 хвилин 1 вересня 1939 р. розв'язали другу світову війну. Незважаючи на впертий опір польських військ, до яких було
Мобілізовано й 150 тис. українців, німецькі дивізії, маючи істотну перевагу в плах, бойовій підготовці й технічній оснащеності, швидко просувалися на схід 8 вересня вийшли до Варшави. До 15 вересня основні сили польської армії були розбиті, німці взяли Люблін і підійшли до Бреста та околиці Львова, зайняли Володимир-Волинський і Дрогобич. Військові дії точилися на теренах західної України.
Акт агресії змусив уряди Великобританії й Франції, зв'язаних з Польщею зобов'язаннями про надання негайної допомоги, оголосити 3 вересня війну Німеччині. Проте в перші місяці війни їх участь в ній була символічною. Після кількох безрезультатних спроб переговорів з гітлерівцями союзники прийняли таємне рішення не приступати до активних бойових дій. Польща опинилася  на порозі  воєнно-політичного краху.
Поява німецьких дивізій біля обумовленої таємним протоколом демаркаційної лінії активізувала дії радянського керівництва, яке на перших порах попри всі намагання  Гітлера втягнути СРСР у військовий конфлікт (ноти від З, 5 і 8 вересня) не наважувалося на цей крок, що засвідчив би пряму співвідповідальність за агресію проти сусідньої держави. Водночас, боячись втратити досягнуті домовленості, Москва 10 вересня дала  зрозуміти Берліну, що для неї питання стоїть лише про Західну Україну і Західну Білорусію Зокрема, Молотов у телеграмі до Ріббентропа зазначив: якщо виступ радянських військ і відбудеться, то лише з таким обгрунтуванням, що Червона армія виступає на захист населення Західної України і Західної Білорусії від німецької загрози. Це викликало в Берліні невдоволення. На вимогу німецької сторони з радянської ноти польському уряду антинацистський пункт був вилучений натомість з'явилось формулювання: ''радянський уряд не може байдуже ставитись до того, що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишились беззахисними. Зважаючи на таку обставину, радянський уряд дав таке розпорядження Голові; командуванню Червоної армії: віддати наказ військам  перейти кордон і в під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. Ця  нота в ніч з 16 на 17 вересня 1939 р. була вручена  польському  послі Москві. Того ж дня рано-вранці  частини Червоної армії перейшли державний кордон і  вступили  на територію Західної України і Західної Білорусії.
Радянська нота стверджувала припинення існування Польської державне повне банкрутство. Це повинно було означати, що не можна вести війну неіснуючою країною. Деморалізована політична верхівка Польщі не наважилися навіть де-юре оголосити війну СРСР. Головнокомандуючий польською армією Ридз-Смігли видав лише директиву, в якій наказував своїм військам відступати найкоротшими шляхами до Румунії та Угорщини, не вступаючи в ( Червоною армією, за винятком випадків нападу з її боку. Для здійснення походу в Західну Україну було створено Український фронт, командування якого призначено маршала Семена Тимошенка. Радянські війська 17 вересня ( вступили в Тернопіль, Збараж, Рівне. Наступного дня — в Луцьк, Стані Галич, 22 вересня — у Львів, 24 вересня — Дрогобич, 26 вересня — Самбір та Яворів, 27 вересня — Старий Самбір. Після 12-денного маршу і коротких боїв з окремими польськими частинами Червона армія вийшла на Західний Буг і Сян, де й зупинилась.
Між СРСР і Німеччиною 28 вересня був підписаний договір про дружній кордони, який викреслив Польську державу з карти Європи. За цим договором до складу СРСР відійшла і більшість територій Західної України (окрім Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини), натомість, за пропозицією Сталіна, весь терен від Вісли до Бугу перейшов до Німеччини. Військові частини обох сторін, які в окремих місцях перейшли обумовлену лінію розмежування, одержали наказ відійти, що і було виконано. Кордони СРСР посунулися на захід на 250—350 км.
Вступ Червоної армії викликав неоднозначну реакцію місцевого населення — від повного неприйняття до палкої підтримки. Відразу почалася масова втеча на Захід польських офіцерів, вищих державних службових функціонерів політичних партій та ін. І хоч були серед них ті, хто виїжджав з єдиною метою з'єднатися з рідними, хто не бажав стати мимовільною жертвою воєнного конфлікту, більшість з них штовхала за кордон ненависть до Радянського Союзу й усвідомлення небезпеки можливих репресій. Проте основна частина інтелігенції залишилась і зайняла загалом вичікувальну (з різними відтінками) позицію, сподіваючись на мирне співжиття з новою владою.
Підтримку прихід радянських військ одержав насамперед серед незаможних верств населення. Для ідеологічної дезорієнтації тамтешніх мешканців радянське керівництво вміло використало привабливість гасел національного визволення і соціальної справедливості, під якими здійснювався похід Червоної армії. Тому в багатьох місцях червоноармійців зустрічали хлібом і сіллю, а в окремих містах і селах були зроблені навіть спеціальні вітальні арки, прикрашені квітами, прапорами, лозунгами. Американський професор польського походжен­ня Ян Гросс зазначає: "В хуторах, селах і містах Червону армію вітали більші чи менші, але в будь-якому випадку помітні дружньо настроєні натовпи. Вони складалися з молоді білоруської, єврейської й української національності. Люди зводили тріумфальні арки, прикрашені червоними або жовто-синіми прапорами, часом закидували війська квітами... вітали хлібом і сіллю". Дізнавшись про вступ військ СРСР у Західну Україну, чимало місцевих активістів, насамперед колишніх членів Комуністичної партії Західної України, створювали загони робітничої гвардії і сільські дружини, роззброювали поліцію, усували від влади представників польської адміністрації, в окремих місцях організовували нові місцеві органи влади — ревкоми.
Ці та інші заходи, спрямовані на утвердження народного самоуправління і правопорядку, підкріплені проукраїнськими жестами радянської військової адміністрації, не могли не викликати прихильної реакції західноукраїнського загалу. У Львові 26 вересня відбулась нарада представників українських культурно-освітніх організацій і товариств, які привітали дії уряду Радянського Союзу. Ще раніше, 24 вересня 1939 р., про свою готовність співпрацювати з новою владою за умови збереження основних осередків раніше організованого культурного та економічного життя українців заявила на зустрічах з офіційними військовими і цивільними представниками СРСР делегація галицьких політиків на чолі з Костем Левицьким.
Ще не встановивши повного контролю над Захід­ною Україною, радянське керівництво приступило до юридичного оформлення її нового статусу. Детально розроблений план дій в цьому напрямі був затверджений 26 вересня 1939 р. в Москві на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) під головуванням Сталіна. Цей план передбачав скликання 26 жовтня того ж року у Львові Народних Зборів Західної України, які повинні були вирішити питання про входження Західної України в СРСР, про характер нової влади, про націоналізацію банків і великої промисловості, про конфіскацію поміщицьких земель. На засіданні були визначені: день проведення виборів, норма представництва (1 депутат на 5000 виборців), інші організаційні заходи виборів, а також повністю узгоджений порядок денний Народних Зборів.
Початок реалізації задуманого Сталіним і його оточенням поклала постанова ЦК ВКП (б) від 1 жовтня 1939 р. "Про питання Західної України і Західної Білорусії", яка визначила відповідальними за проведення Народних Зборів воєводські, міські й повітові тимчасові управління, що вже за участю уповноважених ЦК КП(б)У замінили на місцях ревкоми і взяли на себе функції нових органів влади. 4 жовтня Львівське тимчасове управління звернулося до Луцького, Станіславського і Тернопільського тимчасових управлінь з пропозицією скликати Народні Збори Західної України. Постановою Військової Ради Українського фронту 5 жовтня був затверджений склад комітету з організації виборів, а наступного дня — положення про вибори, призначені на 22 жовтня.
В ході передвиборної кампанії  майже  щодня  організовували мітинги та збори населення, на яких промовці одноголосно висловлювалися Західної України з радянською Україною. В більшості випадків почуття робітників, селян, представників творчої інтелігенції були щирими і їх промови відповідали думкам і настроям переважної частини мешканців українців, які жили ідеєю соборності України. Інша справа організатори передвиборної кампанії, які свідомо використовували ними же пробуджений ентузіазм і піднесення для забезпечення  потрібних результатів.
За офіційними даними, в голосуванні взяли участь 92,8 виборців з яких 90,93% віддали свої голоси за  заздалегідь  підібраних кандидатів. Переважну їх більшість (92,2%) становили українці.
Водночас голосування засвідчило неоднозначність ставлення різних соціальних та національних груп до перемін, зумовлених вступом Червоної армії. Не з'явилося або голосувало проти понад 700 тис. осіб, 925 бюлетенів визнано недійсними. За умови безальтернативи кожному з 1495 виборчих округів було зареєстровано лише по одному кандидатові) 11 депутатів так і не було обрано.
Незадоволення викликав і сам спосіб, у який відбувалося скликання Народних Зборів, що виключав будь-яку можливість передвиборної кампанії різних політичних сил, а також відсутність справді таємного голосування. На місцях було зроблено все, щоб не допустити головне реєстрації як можливих кандидатів до Народних Зборів колишньої політичної еліти. Показово, що серед 44 офіційних лозунгів якими проходила передвиборна кампанія, були й такі: "Тільки одна партія більшовиків вірна інтересам трудящих всього світу!", "Трудящі Західної України, ведіть жорстоку боротьбу проти всіх буржуазних партій, запеклих ворогів трудового народу!", "Пепеесівці, бундовці, сіоністи поалейціоністи, бундовці — приспішники поміщиків, капіталів, панів — зрадники інтересів трудового народу."
Тож не випадково, що серед зареєстрованих кандидатів налічувалося 98 членів ВКП (б) (тобто громадян СРСР), 81 представник інших партій, решта 1265 осіб — безпартійні. Показово і те, що внаслідок відповідного добору кандидатів серед обраних до депутатів особи з вищою освітою становили лише 5,2%, середньою – 20,6%, тоді як з початковою — 72,6%, неписьменні — 1,6%.
На характер виборів наклали відбиток надзвичайно передвиборної кампанії (на весь процес висування і реєстрування відводилося лише чотири дні: з 14 по 17 жовтня) і недостатня обізнаність з правилами голосування. Було чимало випадків, коли виборці бойкотували вибори. Проте все це істотно не вплинуло на загальні покази організаційного забезпечення виборів до Народних Зборів партійно-державного керівництва,  наслідок цієї акції був передбачений.
Відповідно до розробленого сценарію Народні Збори Західної України відбулися 26—28 жовтня 1939р. у Львові, одноголосно проголосували про встановлення радянської влади на всій території Західної України возз'єднання з радянською Україною, про націоналізацію промисловості, про конфіскацію поміщицьких і монастирів рішеннями Народних Зборів було розв'язане питання про державний устрій Західної України.
Позачергова сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 року подала заяву Повноважної комісії Народних Зборів, прийняла закон про вхід Західної України до складу СРСР і  возз'єднання її з УРСР. Тодішній секретар ЦК КП(б)У М.С.Хрущов у своїх мемуарах згадував: "Я весь цей час у Львові і організовував цю роботу. Коли відбувалося засідання народних депутатів, я сидів в ложі і спостерігав. Я гордився тим, що від початку до кінця знаходився в західних областях і організував всю справу". Показово, ще 25 жовтня на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У була затверджена редакційна колегія Народних Зборів, а партійні працівники відповідали за видачу перепусток їх делегатам. Таємний протокол пакту Молотова — Ріббентропа дав згодом радянському керівництву можливість мирним шляхом розв'язати питання про передачу Росії Бессарабії і Північної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєний несподіваними успіхами гітлерівських військ у Франції сталінський уряд вирішив прискорити розширення і зміцнення своїх позицій на південно-західних регіонах, щоб одержати максимальну користь з укладених з Німеччиною угод розподіл сфер впливу. Молотов 23 червня 1940 р. звернувся до німецького посла в Москві з заявою, в якій вказував на неможливість зволікання з арабським питанням. В заяві вперше прозвучали радянські домагання на Буковину, що обґрунтовувалося низкою обставин і насамперед українським етнічним фактором. Це стало несподіванкою для Німеччини, оскільки в даному протоколі пакту питання про Північну Буковину не ставилося. Проте незважаючи погіршення відносин з СРСР і підкреслюючи свою вірність усім раніше досягнутим спільним домовленостям, Німеччина погодилася на територіальні уступки. Останні повинні були переконати Сталіна в тому, що саме він, а не Гітлер є стороною, що виграла в цьому непересічному тасуванні різних територій.                      
Молотов 26 червня 1940 р. вручив румунському послу в Москві ноту нормативного характеру з вимогою передачі Радянському Союзу Бессарабії Північної Буковини. Наступного дня радянський уряд направив новий ультиматум румунському урядові з вимогою протягом чотирьох днів, починаючи вересня, звільнити від румунських військ територію Бессарабії і Північної Буковини. Залишена без підтримки Німеччини Румунія змушена була зритися. Війська Південного фронту, які ще 19 червня розташувалися на кордоні з Румунією, 28 червня перетнули Дністер і вступили на територію Бессарабії і Північної Буковини. Румунські війська одержали наказ організовано щити. 28 червня частини Червоної армії вступили у Чернівці, Хотин і Акермана З0 червня вийшли на нові кордони Румунії. Сьома сесія Верховної СРСР 2 серпня 1940 р. включила заселені переважно українцями Північну Буковину, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії до складу УРСР. Після возз'єднання в складі Української РСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення республіки збільшилося 3,8 млн чол. і на середину 1941 р. становило майже 41,7 млн жителів, а територія розширилася до 565 тис. км2.
Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в держав­ну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства зв'язку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю і забезпечено розподіл її більшої частини серед найбіднішого їства, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров'я. Водночас велося механічне перенесення сюди всього комплексу "казармового" соціалізму (управлінських структур, господарського механізму тощо), що робилося рахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства.
Відповідно до рішень Президії Верховної Ради СРСР від 4 рудня 1939 р. і 7 серпня 1940 р., на території Західної України, Північної Буковини і Південної Бессарабії було ліквідовано старий адміністративний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську, Станіславську, Чернівецьку та Акерманську (від грудня 1940 р. — Ізмаїльську) області в складі УРСР. Після цього за радянським зразком тимчасові органи влади замінили виконкоми обласних, районних і сільських рад депутатів трудящих. Причому виконкоми створювалися без самих Рад, оскільки вибори до місцевих Рад відбулись в західних областях лише в грудні 1940 р. Все це засвідчувало, що новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів.
Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили за винятком більшовицької партії. На підставі постанови ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 р. "Про створення комуністичних організацій на Західній Україні і Західній Білорусії" ЦК КП(б)У здійснив комплекс заходів щодо створення тут первинних партійних організацій і керівних партійних органів, підібрав для роботи в них тисячі комуністів, відряджених зі східних областей України і демобілізованих з військ Українського фронту. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Частина з них оголосила про свій саморозпуск.
Припинили свою діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу, в тому числі профспілки, комсомол, творчі спілки тощо, являли собою не що інше, як філію партійно-державних органів. Це означало, що політична система на західноукраїнських землях приведена в повну відповідність із тією, що вже існувала на решті території СРСР.
Основним принципом кадрової політики режиму на західних землях України стало те, що на всі важливі посади перших керівників призначалися працівники, що прибули за скеруванням ЦК КП(б)У, всесоюзних і республіканських наркоматів. Серед прибулих "уповноважених" переважали малокомпетентні особи, освіта яких звичайно не перевищувала рівень початкової і неповної середньої школи і доповнювалася тримісячними курсами пропагандистів. Зате ці люди пройшли сувору школу сталінського виховання, навчилися беззаперечне підкорятися партійній дисципліні. Ігнорування ними місцевої специфіки, бездумне копіювання форм і методів ідеологічної та господарської діяльності які були прийняті в східних областях, призводило до серйозних прорахунків у роботі промислових підприємств, сільського господарства, закладів освіти культури.
В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка централізація, яка практично не залишала простору для самостійних рішення господарських керівників, інженерів та техніків. Як наслідок виникло відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, перетворення її у різновид найманих працівників. Ускладнювали становище і необгрунтоване усунення з роботи місцевих спеціалістів (насамперед колишніх власників підприємств), які проводилися під прапором боротьби із засміченістю підприємств "класове ворожими елементами". Лише у Львівській області з цієї причини на підприємствах промисловості та залізничного транспорту до 1 квітня 1940 р. було звільнено близько 10,9 тис. осіб.
Усе це не могло не позначитися на ефективності роботи виробничих колективів. Так, на нафтових промислах Дрогобицької області через виробки неполадки у 1940 р. було допущено 43 490 год. простоїв та 432 аварії. План буріння нафтовидобувна промисловість області за цей рік виконала на 73,8%, а по розвідувальних роботах — лише на 37,8%. На Львівській залізниці протягом 1940 р. паровозний парк використовувався не більш як на 50%. Щоб звести кінці з кінцями, залізниця одержала від держави 62 млн крб. дотації.
Доведені до трудових колективів плани часто були занижені і не відповідали виробничим потужностям. Але й за таких пільгових умов сотні підприємств їх систематично не виконували.
В основу діяльності заводів і фабрик, промислових артілей і будівельних організацій були покладені головно валові показники, тож на більшості підприємств якість продукції не лише не поліпшилася, а й суттєво погіршилася. Завдання з асортименту продукції, як правило, не виконувалися. Відомчий підхід до керівництва промисловістю і будівництвом призводив до послаблення нормальних територіальних зв'язків між підприємствами, розташованими в одному економічному районі. Ефективність роботи більшості підприємств була низькою.
Повною мірою встигло відчути на собі прес командно-адміністративної системи і селянство. Партійні органи практично всі свої зусилля спрямували на здійснення колективізації одноосібних господарств, хоч ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов для цього не було. Вже на початку 1940 р. в селах Західної України почали створюватися перші колгоспи. До червня 1941 р. на території Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Ізмаїльської областей було створено 2867 колгоспів, які об'єднали 204,1 тис. селянських господарств.
Ідею колективізації підтримала лише частина найбіднішого селянства, тоді як основна маса сільського населення не виявляла бажання вступати в колгоспи. За таких умов з метою форсування колективізації принцип добровільності Широко підмінявся адміністративними заходами, грубим тиском. В окремих районах прийняття селян у колгоспи здійснювалося огульно. Щоб прискорити колективізацію, одноосібників обклали великими податками. Після цього значна щетина селян відвернулася від нового режиму.
Поспіх в одержавленні засобів виробництва і торгівлі, коли незважаючи на політичну та економічну недоцільність було націоналізовано сотні дрібних, фактично ремісничих підприємств, магазинчиків, кіосків, а також демонтаж розгалуженої системи західноукраїнської кооперації, надмірне скорочення приватної торговельної мережі, бюрократична неповороткість нових управлінських структур у сфері виробництва і обслуговування призвели до значних перебоїв у постачанні населення товарами першої необхідності. Дефіцитом стали білий хліб, м'ясо і м'ясопродукти, а в окремих районах навіть сіль і мило. За порівняно незначний час небачене виросли черги в магазинах, різко стрибнули вверх базарні ціни, розцвіла спекуляція. Ці та інші упущення, що негативно вплинули на матеріальне становище населення, не могли не викликати, а в багатьох випадках і зміцнити політичні сумніви значної частини західноукраїнського суспільства.
Одним із найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань тоталітарний режим вважав культуру. Тому незважаючи на внутрішні проблеми, на потреби культурного будівництва в західних областях були виділені значні кошти, які спрямовувались передусім на розширення мережі шкіл, культурно-освітніх закладів, подолання неписьменності, що знаходило схвалення місцевого населення. Режим поставив собі на службу науку, освіту. Підпорядкувавши своєму безпосередньому контролю сі культурно-освітні, мистецькі і наукові інституції, радянська влада відразу знаходилася їх розбудовувати у потрібному напрямі.
У   найстисліші   строки   в   західних   областях   на   радянських   засадах   було уніфіковано систему освіти та виховання. З січня   1940 р.  усі  школи Західної
України перейшли на навчальні плани, програми, підручники радянської школи а з початку 1940/41 навч. р. радянська система почала вводитися Акерманській і Чернівецькій областях. Поряд з рідною в усіх школах обов'язково вивчалась і російська. У вищих навчальних закладах відповідно до загальносоюзної структури утвердилася курсова система навчання, екзаменаційні сесії, обов'язкове відвідування лекцій, у всіх вузах були створ кафедри марксизму-ленінізму, яким відводилася пріоритетна роль.
Унаслідок проведених реорганізацій музеїв, бібліотек, клубів і товари більша частина їх взагалі припинила свою діяльність, а нові часто функціонували малоефективно. На Львівщині замість 22 різних музеїв, існували тут до початку другої світової війни, навесні 1940 р. залишилось з яких лише 2 розпочали свою роботу. Всупереч волі науковців було ліквідовано. Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність "Просвіт "Рідна школа", інші національні громадсько-просвітницькі організації.
Створені у Львові за радянськими зразками обласні організації республіканських творчих спілок: письменників, художників, композиторів стали зручним засобом партійного контролю за літературно-мистецьким процесом і управління ним. Підтримку властей одержало лише обмежене к авторів, які прийняли "радянську платформу" і намагалися працювати в руслі канонів "соціалістичного  реалізму". Перед ними в першу чергу відкривали можливість друкувати свої твори в республіканських і всесоюзних газет журналах,  видавництвах,  експонуватись на виставках.
Система політичної цензури стала на західноукраїнських землях всеохоплюючою. Випуск газетної і книжково-журнальної продукції без попередньої цензури був заборонений.
З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне життя. Всі церкви навчальні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, ; майно — конфіскації. Вже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархія, духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі греко-католицькі церкви). Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано, близько ста змушені були протягом 1939—1940 рр. покинути свої парафії переслідування з боку влади. Утисків зазнали також і представники конфесій.
Усе це викликало в суспільстві  напруженість і  невдоволення.
Список використаної літератури.
О.І.Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф.Котляр та ін.; під ред. В.А.Смолія, Історія України: нове бачення - К., Альтернатива, 1997 – 424с.
O. Субтельний: Історія України, переклад  з англ. Ю.Шевчука під ред. Ю.Г.Медюка – Київ, Либідь, 1991.
Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр "Академія", 1999. – 568с. (Гаудеамус).
Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616с.