UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Статті

Про періодизацію історії нового часу



Професійні історики добре знають, яким складним є питання періодизації історичного процесу. Тому, перш ніж розглянути проблему періодизації історії нового часу, хотів би поставити дещо провокаційне запитання: "А чи потрібна періодизація у викладанні історії взагалі?"

Свого часу я спеціально вивчав програми й підручники з всесвітньої історії, за якими вчаться в школах, коледжах, університетах США, Канади, Великої Британії. У мене склалося враження, що проблеми, які ми сьогодні обговорюємо, не завдають головного болю нашим зарубіжним колегам, тобто викладачам історії й авторам відповідних підручників і посібників, з якими мені довелося ознайомитися. І зрозуміло чому, адже в основу викладання там покладено зовсім інший принцип, ніж у нас, а саме: всесвітня історія викладається як історія людської цивілізації (чи цивілізацій) або як історія суспільства (наприклад, історія західного суспільства). При цьому автори згаданих підручників оперують поняттями, подібними до тих, якими послуговуємося й ми: "античність", "Середньовіччя", "Новий час" тощо. Але використовують їх, як на мене, досить довільно, не підпорядковуючи чіткій схемі, певній періодизації, єдиній методології.

На Заході є чимало гарних підручників, з яких можна щось запозичити. Проте від більшості підручників особисто в мене залишилося двоїсте враження. З одного боку, вони насичені багатьма фактами, ілюстраціями, цікавими картами та діаграмами, з іншого, їм явно бракує аналітичного елементу, тих методологічних засад, на підставі яких і складається цілісне уявлення про історичний процес як такий. Можливо, я помиляюсь, але видається, що, вивчаючи історію за такими підручниками, учні та студенти матимуть досить поверхове, точніше "мозаїчне" уявлення про історію людства. В цьому відношенні наші колишні вітчизняні підручники, в тому числі радянського періоду (навіть не зважаючи на притаманну їм заідеологізованість, догматизм певних суджень і оцінок), виглядали набагато краще, бо дозволяли читачеві упорядкувати масу фактів, дат, подій, скласти цілісне уявлення про історичний процес, зрозуміти його закономірності, глибинні тенденції, особливості того чи іншого етапу, з'ясувати причинно-наслідкові зв'язки між різними явищами. І значною мірою це було можливим тому, що історичні явища й процеси розглядалися крізь призму певної періодизації. Тому, на мою думку, для кращого розуміння минулого, для справді наукового вивчення історії періодизація потрібна й корисна.

Другий момент – щодо критеріїв періодизації. На сьогодні найбільш поширеними залишаються два підходи до періодизації – формаційний (в основу якого покладено певний спосіб виробництва) і цивілізаційний (основою якого є певний рівень матеріальної й духовної культури суспільства). Однак зауважимо, що суспільно-економічна формація – поняття доволі абстрактне, яке, так би мовити, "в чистому вигляді" ніколи не існувало. Справді, в Європі періоду раннього середньовіччя феодальні відносини до певної міри співіснували з патріархальним укладом, а пізніше – з капіталістичним. Або інший приклад – історія Китаю, яку жоден серйозний сходознавець навіть у радянський період не наважувався віднести до якої-небудь формації. З іншого боку, якщо вивчати окремі цивілізації (локальні, за визначенням А.Тойнбі), що само по собі цілком виправдано й цікаво, то знов-таки буде важко сформувати цілісне уявлення про перебіг і зміст історичного процесу як такого, бо при такому підході він розпадається на окремі фрагменти, які співіснували (або не співіснували) в просторі та часі. Натомість зрозумілими категоріями є такі поняття, як "антична цивілізація", "середньовічна цивілізація", "індустріальна цивілізація", які логічно сполучаються з такими періодами всесвітньої історії, як Стародавній світ, Середні віки, Новий час або, іншими словами, органічно "вписуються" в ці періоди.

Проблема, яка є предметом нашого розгляду, має два аспекти: по-перше, це хронологічні межі даного періоду всесвітньої історії, по-друге, його внутрішня періодизація. Щодо першого аспекту, то автор уже висловлював свої думки з цього приводу [9; 10]. За час, що минув, здавалося б, з визначенням початкової межі історії нового часу картина прояснилася: віднесення її до кінця XV – початку XVI століття визнається переважною більшістю фахівців. Причому, нарешті, це знайшло відображення й у навчальній літературі для вищої школи. Для прикладу можна вказати на цікавий за змістом і структурою та сучасний за методологією навчальний посібник за редакцією Ю.А.Горбаня [5]. Правда, і автори даного посібника не уникли деякої, як нам здається, суперечливості у своїх судженнях. Так, на с. 22 читаємо: "Рубіж XV – XVI століть – початок переходу від епохи Середньовіччя до Нового часу, із якого, власне, й починається історія сучасного світу. За класичною схемою Середні віки завершуються в середині XV століття з падінням Східної Римської імперії. Новий час починається з Великих географічних відкриттів, з гуманізму епохи Відродження, із релігійної Реформації"[5, с. 22]. Те, що Новий час – це доба, що заклала засади сучасної цивілізації, в якій ми сьогодні живемо, не викликає сумніву. Але з наведеного уривку не зовсім зрозуміло – з рубежу XV – XVI століть починається власне Новий час чи тільки перехід до нього?

Подібна двозначність або нечіткість формулювань зумовлена складністю самої проблеми, що змушує нас знову повернутися до першого аспекту.

Суть проблеми, на наш погляд, полягає в тому, що історики послуговуються як терміном "Середні віки", так і поняттям "феодалізм", причому останній позначає не стільки хронологічні рамки періоду, скільки сутність найбільш характерних для того часу соціально-економічних і політичних процесів. Справа в тому, що феодалізм, як економічний і політичний лад, існував протягом більш тривалого часу, ніж середні віки в їх класичному розумінні, охоплюючи не лише період Ренесансу, але також XVII – XVIII століття. З огляду на це, і постає питання про початок Нового часу, а саме: із зародження капіталістичного укладу в надрах ще власне феодального суспільства чи з його перемоги, коли промислова цивілізація стала поширюватися Європою, руйнуючи натуральне господарство, владу імператорів і королів, стару систему права тощо?

Сучасний англійський історик Норман Дейвіс у своїй відомій книзі "Європа: Історія" писав, що уперше термін "Середньовіччя" вжили побожні християни, гадаючи, що вони живуть у проміжку між першим і другим пришестям Христа [2, с.307]. Але наукового значення він набув набагато пізніше. Тому вважають, що цей термін насправді виник на початку XV століття в колі італійських учених-гуманістів, які запровадили нову тричленну періодизацію всесвітньої історії: античність – Середні віки – Новий час, а оскільки під "Новим часом" вони розуміли власну епоху, то Середні віки в їхньому уявленні закінчувалися на межі XIV – XV століть. Традиція вважати початок доби Відродження верхньою межею Середньовіччя закріпилася як у західноєвропейській, так і в російській дореволюційній історіографії та історії культури. Тому, наприклад, у популярній у царській Росії "Історичній хрестоматії з нової та новітньої історії", складеній Я.Г.Гуревичем для учнів і викладачів середніх учбових закладів, період XIV – початку XVI століть охарактеризовано як перехід від Середніх віків до Нового часу [3].

У сучасній історичній науці існують різні точки зору щодо того, яке із століть вважати верхньою межею Середніх віків і які саме критерії обрати для визначення деформації чи остаточної руйнації феодальної системи, а отже, і для встановлення точки відліку історії Нового часу. Наявність такої розбіжності серед науковців пояснюється тим, що розклад феодального ладу, зародження та еволюція якого складала історичний зміст Середньовіччя, і, відповідно, формування капіталістичного укладу відбувалися нерівномірно. Наприкінці XVI століття останній став провідним в економіці Англії й Нідерландів, відігравав помітну роль в окремих галузях виробництва у Франції, Німеччині, пізніше Швеції, в той час як в Італії, де елементи капіталістичних відносин зародилися досить рано, мала місце їх стагнація і навіть регрес унаслідок несприятливої економічної та політичної кон'юнктури, а в Іспанії та Португалії паростки нового укладу загинули через недалекоглядну державну політику. У німецьких землях на схід від Ельби, у Прибалтиці, Центральній і Південно-Східній Європі ранній капіталізм взагалі не набув розвитку, більше того, втягування цих регіонів у ринкові відносини призвело до зворотного явища – рефеодалізації господарства й повернення до важких форм особистої залежності селян (відоме історикам як так зване "друге видання кріпацтва") [7, с.230-231].

Наявність цих і деяких інших суперечливих тенденцій та явищ (деформування й ускладнення соціальної структури феодального суспільства, двоїста роль такої форми феодальної держави, як абсолютна монархія, збереження старих правових норм, інститутів, традицій) не дозволяють однозначно віднести зазначений період до Середньовіччя чи Нового часу. Звідси й різні підходи істориків: одні з них переконані, що, незважаючи на зародження капіталістичних відносин, феодальні порядки залишалися панівними впродовж XVI, XVII і значною мірою XVIII століть, інші – роблять акцент на появі капіталістичних тенденцій, вважаючи їх провідними. Відповідно перші називають його пізнім Середньовіччям, другі – раннім Новим часом. Додамо також, що в зарубіжній історичній літературі XVII століття часто називають "віком кризи", розуміючи під цим неухильно зростаючий всебічний розклад феодалізму. Однак криза чи розклад ще не є власне кінцем системи як такої. Проте термін "ранній Новий час" останніми роками набуває все більшого поширення в історичній, в тому числі навчальній, літературі [7, с.148, 219, 227, 257].

На наш погляд, XVI – XVIII століття були перехідним періодом, коли співіснували, перебуваючи водночас у історичному протиборстві, елементи як старого, так і нового укладів. Тому й прив'язувати закінчення Середньовіччя чи початок Нового часу до якоїсь конкретної події або явища, якими б важливими самі по собі вони не були, видається не дуже доцільним. Свого часу історик з Саарвердена ван Дюльмен зазначав, що Реформацію не можна вважати рубежем між Середньовіччям і Новим часом, і про такий рубіж, на його думку, взагалі навряд чи можна говорити; крім того, в ній не слід вбачати головної причини вступу Західної Європи в Новий час, а закінчення Середньовіччя було позначено поєднанням вельми різних – соціально-економічних і державно-політичних – чинників, одним із яких була Реформація [13].

І ті історики, які трактують історію XVІ – XVIІ століть як пізнє Середньовіччя, і ті, які цей період вважають Новим часом, мають вагомі аргументи на користь своєї точки зору. І це не дивно, бо протягом цих століть співіснували, часом вступаючи в конфлікт один із одним, як елементи нового, тобто індустріального (в економіці – капіталістичного), ладу, так і складові «старого порядку», тобто феодального. Автори згадуваного на початку статті українського посібника вважають, що процес руйнації середньовічного устрою, який почався в XIV столітті, тривав протягом XV і XVI століть, а в XVII столітті набувають визначеності обриси нової картини світу [5, с. 10]. Тобто фактично це був перехідний період, який деякі сучасні історики, як зазначалося вище, називають «ранній новий час» [1]. Ця точка зору набуває все більшого поширення й визнання [Див., напр., 4, с. 242]. Її дотримується й автор поданої статті. Справді, якщо брати, так би мовити, глибинний зміст, провідні тенденції розвитку європейського суспільства впродовж XV – XVIІІ століть, то вони свідчили як раз про перехід від середньовіччя до нових часів, а не навпаки. Іншими словами, вектор суспільного розвитку спрямовувався в бік становлення якісно нового суспільства, докорінно відмінного від попереднього – середньовічного. Це й дає підстави для того, щоб трактувати зазначений період саме як ранній новий час.

Принагідно зазначимо, що серед істориків немає єдиної думки щодо меж раннього Нового часу. Одні вважають, що даний період обіймає XVI та XVIІ ст., інші – XVI – XVIІІ ст. Так, сучасний британський історик Річард Маккенні у вступі до своєї книги посилається на низку праць, в яких XVI століття відносять до раннього нового часу, котрий може включати, а може і не включати XVIII століття, залежно від того, наскільки близька їх авторам концепція "довгого" XVI століття, що тривало з 1450 до 1620 року [6, с.29].

Якщо ж говорити про історію власне Нового часу, розуміючи під нею насамперед утвердження й перемогу індустріального ладу як домінуючої системи в Європі, а згодом і в усьому світі, то вона бере свій початок з Великої французької революції кінця XVIІІ ст., яка найбільш рішуче підірвала головні підвалини феодального суспільства. Це, по суті, ще одна, призабута, але, як нам видається, цікава й перспективна точка зору щодо початку історії Нового часу. До речі, саме з цієї знаменної події починався виклад матеріалу в одному з перших радянських підручників з нової історії (Новая история. / Отв. редактор Е. Тарле. Часть 1. - М.: Соцэкгиз, 1939).

А тепер хотів би привернути увагу до проблеми верхньої (кінцевої) межі історії Нового часу, яка, до речі, тісно пов'язана ще з однією дуже важливою проблемою, котра з кожним роком стає все більш нагальною, а саме: якими хронологічними рамками позначати новітню історію (або як її тепер все частіше називають "сучасну історію"), і взагалі наскільки вдалими є самі терміни "новітня" та "сучасна" історія? Проте це тема окремої дискусії.

Щодо верхньої межі автор пропонує для можливого обговорення наступне. Всесвітньо відомий британський історик Ерік Хобсбаум в одному зі своїх останніх інтерв'ю слушно зауважив, що "дати, що обирають для періодизації, визначаються не простою хронологією; вони залежать від того, які питання ви ставите й що досліджуєте" [12, с. 8]. Предметом нашого дослідження є хронологічні межі історії нового часу, які, у свою чергу, зумовлені конкретно-історичним змістом даного періоду. Основним же змістом історії Нового часу є зародження, становлення й утвердження індустріального суспільства або індустріальної цивілізації. Отже, так би мовити, саме її історичну долю нам і слід досліджувати.

У другій половині ХІХ століття перехід від традиційного (аграрного) суспільства до індустріального став у передових країнах Західної Європи й Північної Америки доконаним фактом. Однак на межі ХІХ – ХХ століть у розвиткові західної цивілізації виникла низка складних проблем, подальше загострення яких ставило під загрозу саме її існування. Криза цивілізації набула всеохоплюючого характеру, тому її швидкий занепад, та навіть загибель, пророкували в той час не лише марксисти. Апофеозом цієї кризи стала Перша світова війна, яка вкрай розхитала фундаментальні засади західної цивілізації. Перед останньою постала дилема: адаптуватися до нових умов суспільного розвитку, що з'явилися після світової війни, відмовившись від деяких своїх базових характеристик ("родинних ознак"), щоб перейти в принципово інший якісний стан, або поступитися місцем більш досконалому й справедливому типу організації суспільства – соціалізму, прихильників якого ставало все більше. Пошук виходу з історичного тупика, до якого потрапила, здавалося, західна цивілізація (або капіталістичне суспільство, за марксистською термінологією) тривав протягом двох-трьох десятиліть після закінчення війни 1914 – 1918 років, причому як у теоретичній, так і в практичній площині. В результаті в середині ХХ століття відбулася суттєва, багато в чому принципова трансформація капіталізму як соціально-економічної та політичної системи. Суспільство, яке сформувалося після Другої світової війни в межах західної цивілізації, вже мало нагадувало те класичне буржуазне, точніше - капіталістичне суспільство, історія якого складала зміст нового часу. Отже, період, що почався після Другої світової війни, можна назвати новітнім, або новітньою історією. Останнє ж десятиріччя ХХ століття можна умовно назвати сучасною історією, бо на межі 80-90-х років у світі сталися такі події та зміни, які фактично підвели риску під власне ХХ століттям і започаткували вже багато в чому новий період світової історії.

Щодо другого аспекту проблеми, що розглядається, тобто внутрішньої періодизації історії Нового часу, то це потребує окремої публікації, а краще – проведення відповідної дискусії між істориками. Тому обмежимося лише декількома зауваженнями.

У сучасних як українських, так і російських підручниках традиційно нова історія поділяється на два періоди, хоча їх межі подаються по-різному [Див. 9, 10]. З огляду на наведені вище міркування, вважаємо доцільним виділяти ранній новий час в окремий період.

Останнім часом історики часто послуговуються поняттями «коротких» і «довгих» століть. Вже згадуваний Хобсбаум присвятив аналізу «довгого» ХІХ століття (1789 – 1918 роки) три томи свого дослідження, таким чином поділяючи його на три періоди. Цей поділ, на мою думку, заслуговує на увагу. Так, перший том, у якому розглядаються головні події, процеси та явища, що мали місце в 1789 – 1848 роках [11], справді можна виділити в окремий період, причому не просто виділити, а відповідним чином обґрунтувати.

І нарешті, можливо, варто подумати про застосування в якості критерію періодизації поняття «модернізація». Як відомо, під модернізацією розуміють тривалий процес руйнації засад традиційного (аграрного) суспільства та перехід до індустріальної цивілізації, що передбачає урбанізацію, індустріалізацію, демократизацію політичних структур, становлення громадянського суспільства й правової держави, наукову революцію, переворот у суспільній свідомості, утвердження вільнодумства та атеїзму [4, с.242]. А, як відомо, саме ці явища й складають конкретно-історичний зміст того етапу всесвітньої історії, який ми називаємо новим часом.

Література

1. Бурин С. Н. Новая история. 1640 - 1918. - М.: Дрофа, 1998.

2. Дейвіс Н. Європа: Історія / Пер. з англ. – К.: Основи, 2000.

3. Историческая хрестоматия по новой и новейшей истории. Пособ. для уч. и преп. / Сост. Я.Г.Гуревич. – СПб, 1901. – Т.1.

4. История: Учеб. Пособ. для вузов. – Ростов-н/Д: Феникс, 2000.

5. Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV – XVI ст. Навч. посіб. за ред. Ю.А.Горбаня. – 2-е вид. – К.: Вікар, 2003.

6. Маккенни Р. XVI век. Европа. Экспансия и конфлікт / Пер. с англ. – М.: Российская политическая энциплопедия, 2004.

7. Новиков С.В., Маныкин А.С., Дмитриева О.В. Всеобщая история. Справочник для студента. – М., 2000.

8. Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства. Навч. посібник. Вид. 2-ге. – К.: Либідь, 1999.

9. Сич О.І. До питання про хронологічні межі історії Нового часу // Історія в школах України. – 2001. – № 1. – С.7-9.

10. Сич О.І. До питання про хронологічні межі історії Нового часу // Українська історична наука на порозі XXI століття. – Т.1. – Чернівці: Рута, 2001. – С.146-149.

11. Хобсбаум Э. Век революции. Европа 1789 – 1848. / Пер. с англ. – Ростов н/Д: Феникс, 1999.

12. Хобсбаум Э. Масштаб посткоммунистической катастрофы не понят за пределами России (Интервью Вл. Иноземцева) // Свободная мысль – XXI. – 2004. – № 9. – С.3-14.

13. Dulmen van R. Reformation und Neuzeit: Ein Versuch // Ztschr. fur hist. Forschung. – West Berlin, 1987. – Bd. 14, H.1. – S.1-25.