UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Статті

Європейський вимір курсу історії нового часу в навчальних програмах для середньої школи в Україні



Проголошене Україною прагнення в недалекому майбутньому стати членом Європейського Союзу поставило нашу державу перед необхідністю реформування сфер суспільного життя з метою наближення їх до європейських стандартів. Зокрема, це стосується й історичної освіти. Україна вже майже десять років співпрацює з Радою Європи в галузі оновлення викладання історії, наповнення новим змістом навчальних програм з історії, вдосконалення процесу навчання історії. Європейський досвід було враховано під час створення Державного стандарту базової та повної середньої освіти, нових навчальних програм з історії для 12-річної школи.

Слід згадати, що оновлення й удосконалення історичної освіти триває не лише в Україні, але й у країнах Європи. Там це здійснюється в напрямі представлення багатогранної картини сучасної Європи, її культурно-історичної спадщини з усвідомленням місця національного внеску до загальноісторичного процесу. Для позначення стратегії реформування освітніх програм в Європі було запроваджено термін „європейський вимір". Європейський вимір в освіті означає вивчення традицій, культури, мови та економічного стану інших країн для отримання комплексного уявлення про Європу та визнання існування багатоманітності в її рамках [2, с.63].

У контексті інтеграції України в європейський освітній простір питання європейського виміру в навчальних програмах набуло актуальності. Особливо відчутним це стало під час створення нового нормативного та навчально-методичного забезпечення для середніх шкіл, зокрема Державного стандарту базової та повної середньої освіти, нових навчальних програм з історії. Передбачається, що запровадження цих документів сприятиме запровадженню нового типу відносин між учнем і вчителем. Ці відносини будуть спрямовані на виховання „громадян нової Європи", для яких основними принципами будуть толерантність, висока громадянська свідомість і відповідальність, критичне мислення.

Під час розробки нових навчальних програм з історії мало враховуватись підвищення обізнаності з європейським виміром. Це сприяло б формуванню в учнів „європейської свідомості", яка буде відкритою для решти світу [4, с.7]. Для впровадження європейського виміру у викладання історії має здійснюватися наступне:

– показ історичних зв'язків, що не припиняються, на місцевому, регіональному, національному та європейському рівнях;

– підтримка викладання історичних моментів або фактів, європейський масштаб яких є найбільш очевидним, особливо історичних та культурних подій або спрямувань, що формували європейську свідомість;

– розвиток інтересу учнів до історії інших європейських країн;

– започаткування або розвиток викладу про історію побудови самої Європи [4, с.6].

Як наголошують експерти Ради Європи, викладання історії повинно уникати зосереджень енциклопедичних знань. У той же час зміст шкільних програм з історії має включати:

– події та факти, що несуть у собі відбиток історії Європи, яка вивчається через особливо значимі періоди та факти на місцевому, національному, європейському та світовому рівнях;

– вивчення всіх вимірів європейської історії, не лише політичного, але й економічного, соціального та культурного;

–те, що обмежує упередження та стереотипи через висвітлення в шкільних програмах позитивного взаємного впливу між різними країнами, релігіями та науковими школами в процесі історичного розвитку Європи [4, с.8-9].

Період нової історії (кінець XV – початок XX століть) був часом, коли в Європі й світі відбулися події, що, безперечно, змінили світогляд людини того часу. Серед них – Великі географічні відкриття, Реформація, Велика французька революція. Все це поступово складало ту Європу, яку ми спостерігаємо й сьогодні. Це сприяло формуванню тих цінностей, які до сьогодні не втратили своєї актуальності в Європі та світі.

В Україні шкільний курс історії нового часу в 12-річній школі поділяється на 2 частини:

- 8 клас - історія нового часу (кінець XV – XVIII ст.);

- 9 клас – історія нового часу (кінець XVIII – ХІХ ст.).

Основним документом для середньої школи є Державний стандарт базової і повної середньої освіти. Вимоги до рівня підготовки учнів з історії взагалі і з історії нового часу зокрема, а також змістове наповнення цього курсу визначаються освітньою галуззю „Суспільствознавство". Структурними компонентами історичної освіти, згідно цієї галузі, є історія рідного краю, історія України, всесвітня історія [1, с.24]. На жаль, тут не згадується про такий компонент історичного знання, як історія Європи. В такому разі європейський вимір залишається поза увагою. Але Україна має глибокі історичні зв'язки з європейським регіоном, і цим не варто нехтувати. На нашу думку, українсько-європейські взаємовпливи в історії та культурі мають отримати гідну оцінку й посісти своє місце в змісті освітнього стандарту.

У зв'язку з цим цікавим для вивчення може бути досвід Латвії, де історія в програмі середньої школи умовно поділяється на три блоки: історія Латвії, історія Європи та всесвітня історія. Одним із завдань навчання історії освітній стандарт визначає формування національної та європейської ідентичності [5].

Звертаючись до програми з історії нового часу, слід відзначити, що з урахуванням рекомендацій Ради Європи тут з'явилися деякі нововведення. Зокрема у вступі до курсу серед джерел інформації зазначено електронні та Інтернет-ресурси [3]. Це має сприяти більш повному ознайомленню з історичними фактами, а також їх критичному та аналітичному вивченню.

Безперечно, колосальний вплив на історію не тільки європейського континенту, а й усього людства мали Великі географічні відкриття. Здійснювані вихідцями з європейських країн – Іспанії та Португалії – ці відкриття повністю змінили уявлення людей про навколишній світ. Проте разом з позитивними наслідками (нові уявлення про світ, нові торговельні шляхи, розширення асортименту товарів і т.п.) цей період в історії Європи має й "темні плями". Насамперед це проявилось у, м'яко кажучи, не зовсім коректному ставленні європейців до корінного населення нововідкритих територій. Звичайно, туземці теж не завжди гостинно зустрічали гостей з Європи. Але перевага в озброєнні та військовій підготовці була все-таки на боці європейців. І вони використовували будь-яку нагоду цим скористатися. Цілі поселення корінних мешканців були знищені, населення пограбоване та взяте в полон. Цей період знаменує також початок нового етапу работоргівлі, коли полонених вивозили до Європи як рабів. Таким чином, оскільки експерти Ради Європи вважають викладання історії інструментом, який запобігатиме злочинам проти людства й пропаганді ксенофобних, расистських та сповнених нетерпимості цінностей, ці наслідки Великих географічних відкриттів не повинні замовчуватися. Це сприятиме також подоланню європоцентризму, який, до речі, не схвалюється Радою Європи [2, с.11], в історичному мисленні учнів

Навчальна програма не змогла уникнути поділу Європи на Західну й Східну. Це дещо ускладнює формування комплексних уявлень про історію Європи. Так, наприклад, розділ 4 "Західноєвропейські держави в XVI – першій половині XVII століття" включає відомості про Іспанію, Нідерланди, Англію, Францію. Дещо незрозумілим видається включення Речі Посполитої до одного розділу разом з Османською імперією, Перським царством, Державою Великих Моголів і Китаєм (розділ 6 "Центрально-Східна Європа й країни Сходу"). До цього ж розділу включено й Росію. На нашу думку, було б логічніше створити розділ "Країни Європи в XVI – першій половині XVII століття", де, крім вже зазначених країн, варто було б згадати скандинавські країни, а також державні утворення, що існували на місці сучасних Італії, Угорщини, Чехії, Словаччини. Європейський контекст тут полягав би у визначенні спільних та відмінних рис їхнього розвитку, а також міждержавних та міжкультурних зв'язків та їх взаємовпливу.

Не можна оминути увагою й таку важливу для європейської та світової історії подію, як Велика французька революція. Ця революція подарувала світові першу Декларацію прав людини й громадянина, категорії правової та соціальної держави. Ідеї Великої французької революції, безперечно, вплинули на розвиток політичної та правової думки того часу в Європі. Але в навчальній програмі цей момент залишився поза увагою. Європейський вимір цього періоду простежується лише в згадках про походи Наполеона та Віденський конгрес. Але при цьому основна увага припадає на військово-політичну історію. Дуже мало уваги приділено історії повсякденності, впливу революції на світогляд пересічної людини. До розділу можна було б включити також тему щодо ролі жінок у Французькій революції. Адже на цей час вже є достатньо матеріалів і доказів того, що жінки в революційних подіях відіграли не останню роль. Крім цього, запровадження елементів ґендерної історії до навчальної програми сприятиме усвідомленню й розумінню ідей рівноправ'я та недопустимості дискримінації. Адже викладання історії, згідно рекомендацій Ради Європи, має виховувати почуття поваги до оточуючих, їх поглядів, думок, релігійних почуттів, незалежно від їхньої статі, раси, національності, віросповідання.

Досить повно європейський вимір проявився в темі «Європа в добу революцій 1848 – 1849 років». Але разом з тим слід зауважити, що тут знову зосереджено увагу лише на країнах Західної Європи. Зовсім випали з програми Угорщина, Чехія, Словакія, Польща. Відсутність цих країн в програмі не сприяє формуванню в учнів бачення цілісної Європи, не показує історичних, культурних, економічних зв'язків між країнами, що складають сучасну Європу.

Те саме можна сказати й про наступний розділ „Європа й Америка в добу об'єднання й модернізації суспільства". Хоч у назві нема поділу на Західну та Східну Європу, але в змісті розділу згадується лише Пруссія, Австрія, Італія, Велика Британія.

Наступний розділ „Утвердження індустріального суспільства в провідних державах світу" теж зосереджує увагу лише на передових країнах Європи. Складається враження, що в інших країнах європейського регіону не відбувалося змін в економічному та суспільно-політичному житті. Тому акцентування уваги на цих країнах надає всім іншим відтінку відсталості.

На нашу думку, вивченню загальноєвропейських тенденцій історичного й культурного розвитку варто було б приділити декілька окремих уроків. Після вивчення матеріалу про окремі країни можна було б шляхом бесіди з учнями визначити спільні й відмінні риси в розвитку європейських країн, історії загальноєвропейських культурних надбань.

Слід відзначити, що в новій програмі з історії хоч і є спроба подолати європоцентричний погляд на всесвітню історію, проте її ще варто доопрацьовувати. Потрібно більше уваги приділити країнам Центральної та Східної Європи, залучити їх до комплексного її бачення.

Підсумовуючи все вищесказане, слід зазначити, що, завдяки співпраці з Радою Європи, шкільні програми з історії в Україні поступово наближаються до відповідності вимогам європейських експертів. Їх рекомендації враховуються під час створення нових навчальних програм. Це стосується й програми з історії нового часу. Але оскільки це дуже складний для вивчення період, то робота над удосконаленням програм ще триває. Шляхом публічних обговорень, дискусій і обміну досвідом між європейськими та українськими педагогами ця справа отримає гідне вирішення.

Література

1. Державний стандарт базової і повної середньої освіти. – К.: КНТ,2004.

2. Лоу-Беер, Энн. Совет Европы и история в школе. – Страсбург, 1997. – 147с.

3. Навчальні програми для 12-річної школи. Всесвітня історія (6 – 12 клас) // http://www.mon.gov.ua/education/ average/new_pr/611

4. Рекомендація Rec (2001) 15 про викладання історії в двадцять першому столітті в Європі / Рада Європи; Комітет Міністрів; Ухвалена Комітетом Міністрів 31 жовтня 2001 р.

5. Туманс Х. Три кити латвійського стандарту викладання історії // Історія в школах України. – 2005. – № 2. – С. 30–31

Проголошене Україною прагнення в недалекому майбутньому стати членом Європейського Союзу поставило нашу державу перед необхідністю реформування сфер суспільного життя з метою наближення їх до європейських стандартів. Зокрема, це стосується й історичної освіти. Україна вже майже десять років співпрацює з Радою Європи в галузі оновлення викладання історії, наповнення новим змістом навчальних програм з історії, вдосконалення процесу навчання історії. Європейський досвід було враховано під час створення Державного стандарту базової та повної середньої освіти, нових навчальних програм з історії для 12-річної школи.

Слід згадати, що оновлення й удосконалення історичної освіти триває не лише в Україні, але й у країнах Європи. Там це здійснюється в напрямі представлення багатогранної картини сучасної Європи, її культурно-історичної спадщини з усвідомленням місця національного внеску до загальноісторичного процесу. Для позначення стратегії реформування освітніх програм в Європі було запроваджено термін „європейський вимір". Європейський вимір в освіті означає вивчення традицій, культури, мови та економічного стану інших країн для отримання комплексного уявлення про Європу та визнання існування багатоманітності в її рамках [2, с.63].

У контексті інтеграції України в європейський освітній простір питання європейського виміру в навчальних програмах набуло актуальності. Особливо відчутним це стало під час створення нового нормативного та навчально-методичного забезпечення для середніх шкіл, зокрема Державного стандарту базової та повної середньої освіти, нових навчальних програм з історії. Передбачається, що запровадження цих документів сприятиме запровадженню нового типу відносин між учнем і вчителем. Ці відносини будуть спрямовані на виховання „громадян нової Європи", для яких основними принципами будуть толерантність, висока громадянська свідомість і відповідальність, критичне мислення.

Під час розробки нових навчальних програм з історії мало враховуватись підвищення обізнаності з європейським виміром. Це сприяло б формуванню в учнів „європейської свідомості", яка буде відкритою для решти світу [4, с.7]. Для впровадження європейського виміру у викладання історії має здійснюватися наступне:

– показ історичних зв'язків, що не припиняються, на місцевому, регіональному, національному та європейському рівнях;

– підтримка викладання історичних моментів або фактів, європейський масштаб яких є найбільш очевидним, особливо історичних та культурних подій або спрямувань, що формували європейську свідомість;

– розвиток інтересу учнів до історії інших європейських країн;

– започаткування або розвиток викладу про історію побудови самої Європи [4, с.6].

Як наголошують експерти Ради Європи, викладання історії повинно уникати зосереджень енциклопедичних знань. У той же час зміст шкільних програм з історії має включати:

– події та факти, що несуть у собі відбиток історії Європи, яка вивчається через особливо значимі періоди та факти на місцевому, національному, європейському та світовому рівнях;

– вивчення всіх вимірів європейської історії, не лише політичного, але й економічного, соціального та культурного;

–те, що обмежує упередження та стереотипи через висвітлення в шкільних програмах позитивного взаємного впливу між різними країнами, релігіями та науковими школами в процесі історичного розвитку Європи [4, с.8-9].

Період нової історії (кінець XV – початок XX століть) був часом, коли в Європі й світі відбулися події, що, безперечно, змінили світогляд людини того часу. Серед них – Великі географічні відкриття, Реформація, Велика французька революція. Все це поступово складало ту Європу, яку ми спостерігаємо й сьогодні. Це сприяло формуванню тих цінностей, які до сьогодні не втратили своєї актуальності в Європі та світі.

В Україні шкільний курс історії нового часу в 12-річній школі поділяється на 2 частини:

- 8 клас - історія нового часу (кінець XV – XVIII ст.);

- 9 клас – історія нового часу (кінець XVIII – ХІХ ст.).

Основним документом для середньої школи є Державний стандарт базової і повної середньої освіти. Вимоги до рівня підготовки учнів з історії взагалі і з історії нового часу зокрема, а також змістове наповнення цього курсу визначаються освітньою галуззю „Суспільствознавство". Структурними компонентами історичної освіти, згідно цієї галузі, є історія рідного краю, історія України, всесвітня історія [1, с.24]. На жаль, тут не згадується про такий компонент історичного знання, як історія Європи. В такому разі європейський вимір залишається поза увагою. Але Україна має глибокі історичні зв'язки з європейським регіоном, і цим не варто нехтувати. На нашу думку, українсько-європейські взаємовпливи в історії та культурі мають отримати гідну оцінку й посісти своє місце в змісті освітнього стандарту.

У зв'язку з цим цікавим для вивчення може бути досвід Латвії, де історія в програмі середньої школи умовно поділяється на три блоки: історія Латвії, історія Європи та всесвітня історія. Одним із завдань навчання історії освітній стандарт визначає формування національної та європейської ідентичності [5].

Звертаючись до програми з історії нового часу, слід відзначити, що з урахуванням рекомендацій Ради Європи тут з'явилися деякі нововведення. Зокрема у вступі до курсу серед джерел інформації зазначено електронні та Інтернет-ресурси [3]. Це має сприяти більш повному ознайомленню з історичними фактами, а також їх критичному та аналітичному вивченню.

Безперечно, колосальний вплив на історію не тільки європейського континенту, а й усього людства мали Великі географічні відкриття. Здійснювані вихідцями з європейських країн – Іспанії та Португалії – ці відкриття повністю змінили уявлення людей про навколишній світ. Проте разом з позитивними наслідками (нові уявлення про світ, нові торговельні шляхи, розширення асортименту товарів і т.п.) цей період в історії Європи має й "темні плями". Насамперед це проявилось у, м'яко кажучи, не зовсім коректному ставленні європейців до корінного населення нововідкритих територій. Звичайно, туземці теж не завжди гостинно зустрічали гостей з Європи. Але перевага в озброєнні та військовій підготовці була все-таки на боці європейців. І вони використовували будь-яку нагоду цим скористатися. Цілі поселення корінних мешканців були знищені, населення пограбоване та взяте в полон. Цей період знаменує також початок нового етапу работоргівлі, коли полонених вивозили до Європи як рабів. Таким чином, оскільки експерти Ради Європи вважають викладання історії інструментом, який запобігатиме злочинам проти людства й пропаганді ксенофобних, расистських та сповнених нетерпимості цінностей, ці наслідки Великих географічних відкриттів не повинні замовчуватися. Це сприятиме також подоланню європоцентризму, який, до речі, не схвалюється Радою Європи [2, с.11], в історичному мисленні учнів

Навчальна програма не змогла уникнути поділу Європи на Західну й Східну. Це дещо ускладнює формування комплексних уявлень про історію Європи. Так, наприклад, розділ 4 "Західноєвропейські держави в XVI – першій половині XVII століття" включає відомості про Іспанію, Нідерланди, Англію, Францію. Дещо незрозумілим видається включення Речі Посполитої до одного розділу разом з Османською імперією, Перським царством, Державою Великих Моголів і Китаєм (розділ 6 "Центрально-Східна Європа й країни Сходу"). До цього ж розділу включено й Росію. На нашу думку, було б логічніше створити розділ "Країни Європи в XVI – першій половині XVII століття", де, крім вже зазначених країн, варто було б згадати скандинавські країни, а також державні утворення, що існували на місці сучасних Італії, Угорщини, Чехії, Словаччини. Європейський контекст тут полягав би у визначенні спільних та відмінних рис їхнього розвитку, а також міждержавних та міжкультурних зв'язків та їх взаємовпливу.

Не можна оминути увагою й таку важливу для європейської та світової історії подію, як Велика французька революція. Ця революція подарувала світові першу Декларацію прав людини й громадянина, категорії правової та соціальної держави. Ідеї Великої французької революції, безперечно, вплинули на розвиток політичної та правової думки того часу в Європі. Але в навчальній програмі цей момент залишився поза увагою. Європейський вимір цього періоду простежується лише в згадках про походи Наполеона та Віденський конгрес. Але при цьому основна увага припадає на військово-політичну історію. Дуже мало уваги приділено історії повсякденності, впливу революції на світогляд пересічної людини. До розділу можна було б включити також тему щодо ролі жінок у Французькій революції. Адже на цей час вже є достатньо матеріалів і доказів того, що жінки в революційних подіях відіграли не останню роль. Крім цього, запровадження елементів ґендерної історії до навчальної програми сприятиме усвідомленню й розумінню ідей рівноправ'я та недопустимості дискримінації. Адже викладання історії, згідно рекомендацій Ради Європи, має виховувати почуття поваги до оточуючих, їх поглядів, думок, релігійних почуттів, незалежно від їхньої статі, раси, національності, віросповідання.

Досить повно європейський вимір проявився в темі «Європа в добу революцій 1848 – 1849 років». Але разом з тим слід зауважити, що тут знову зосереджено увагу лише на країнах Західної Європи. Зовсім випали з програми Угорщина, Чехія, Словакія, Польща. Відсутність цих країн в програмі не сприяє формуванню в учнів бачення цілісної Європи, не показує історичних, культурних, економічних зв'язків між країнами, що складають сучасну Європу.

Те саме можна сказати й про наступний розділ „Європа й Америка в добу об'єднання й модернізації суспільства". Хоч у назві нема поділу на Західну та Східну Європу, але в змісті розділу згадується лише Пруссія, Австрія, Італія, Велика Британія.

Наступний розділ „Утвердження індустріального суспільства в провідних державах світу" теж зосереджує увагу лише на передових країнах Європи. Складається враження, що в інших країнах європейського регіону не відбувалося змін в економічному та суспільно-політичному житті. Тому акцентування уваги на цих країнах надає всім іншим відтінку відсталості.

На нашу думку, вивченню загальноєвропейських тенденцій історичного й культурного розвитку варто було б приділити декілька окремих уроків. Після вивчення матеріалу про окремі країни можна було б шляхом бесіди з учнями визначити спільні й відмінні риси в розвитку європейських країн, історії загальноєвропейських культурних надбань.

Слід відзначити, що в новій програмі з історії хоч і є спроба подолати європоцентричний погляд на всесвітню історію, проте її ще варто доопрацьовувати. Потрібно більше уваги приділити країнам Центральної та Східної Європи, залучити їх до комплексного її бачення.

Підсумовуючи все вищесказане, слід зазначити, що, завдяки співпраці з Радою Європи, шкільні програми з історії в Україні поступово наближаються до відповідності вимогам європейських експертів. Їх рекомендації враховуються під час створення нових навчальних програм. Це стосується й програми з історії нового часу. Але оскільки це дуже складний для вивчення період, то робота над удосконаленням програм ще триває. Шляхом публічних обговорень, дискусій і обміну досвідом між європейськими та українськими педагогами ця справа отримає гідне вирішення.

Література

1. Державний стандарт базової і повної середньої освіти. – К.: КНТ,2004.

2. Лоу-Беер, Энн. Совет Европы и история в школе. – Страсбург, 1997. – 147с.

3. Навчальні програми для 12-річної школи. Всесвітня історія (6 – 12 клас) // http://www.mon.gov.ua/education/ average/new_pr/611

4. Рекомендація Rec (2001) 15 про викладання історії в двадцять першому столітті в Європі / Рада Європи; Комітет Міністрів; Ухвалена Комітетом Міністрів 31 жовтня 2001 р.

5. Туманс Х. Три кити латвійського стандарту викладання історії // Історія в школах України. – 2005. – № 2. – С. 30–31