UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Реферат

Соціально-економічний розвиток і політичне становище України у др. пол. ХVII – пер. пол. XVIII ст

План.

1. Громадянська війна 1657-1676 рр.

2. Зрушення в промисловому виробництві, зміни в сільському господарстві та аграрних відносинах.

3. Формування національного ринку.

4. Північна війна та Україна.

1.Смерть Б. Хмельницького стала тим поворотним моментом, що змінив хід української національної революції. Всередині козацької еліти зростають деструктивні сили. Не врятувало ситуацію і те, що козача старшина вирішила у квітні 1657 р. встановити спадковість гетьманства-передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому синові Юрію Хмельницькому.

Хмельницький Юрій (1641-1681) – гетьман України у 1657 та в 1659-1663 рр. Отримав добру домашню освіту, навчався у Києво-Могилянській академії. Намагався продовжити справу батька, шукав союзників які б могли гарантувати цілісність і незалежність Української держави. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладення нового договору (Переяславський) з Росією. Цей договір відчутно обмежував суверенітет Української держави.

В цей же час в таборі козацької старшини відбувається розкол, виділяються декілька груп, що мали різні цілі:

? промосковська;

? пропольська;

? протурецька;

17 жовтня 1660 р. під тиском старшини Ю. Хмельницький підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму. В 1663 р. він відмовляється від булави. Під час боротьби за булаву підтримує спочатку П. Дорошенка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Суховля і М. Каменка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татарів і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем „Руського князівства” зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об’єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був відісланий до Стамбула.

60і-80і роки XVII ст. Увійшли в історію України як доба Руїни. Восени 1657 р. на Корсунській Раді було здійснено фактично військовий переворот. Гетьманом проголошено Ів. Виговського.

Ів. Виговський (?-1663 р.) – діяч українського козацтва. Походив з шляхетної родини. За національно-визвольної війни став одним із найближчих соратників Б. Хмельницького. Проводив антимосковську політику, в 1658 р. розгромив повстання Я. Барабаша і М. Пушкаря, а 27-28 липня під Конотопом розгромив російські війська. Намагався порозумітись з Річчю Посполитою. 16 березня 1658 р. у Гадячі після довгих переговорів підписує договір:

1. Утворено Велике Князівство Руське, що входило до Речі Посполитої;

2. Входило Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства;

3. Утворювались національні збори (депутати від всіх станів);

4. Виконавча влада – гетьману;

5. Гетьмана обирали всі стани ВКР;

6. Гетьман керував збройними силами;

7. Вводились посади канцлера, підскарбія і Вищий судовий трибунал;

8. Діловодство велося українською мовою;

9. Карбувалась власна монета;

10. Армія з 30 тис. Козаків і 10 тис. найманців;

11. Старшина отримувала права шляхти;

12. Православні урівнювались з католиками, зберігалось українство;

13. Створювався Київський університет;

Однак серед широких кіл козацтва, сам термін Річ Посполита викликав антипатію і тому підтримка Ів. Виговського зменшується. В жовтні 1652 р. на Чорній Раді за вимоги І. Букалича, Т. Цюцюри і В. Золотаренка був усунений від гетьманства. Боярин Ромадановський розпочинає наступ.

Формальним приводом виступу стали молодість, хворобливість і слабохарактерність Ю. Хмельницького. Під тиском росіян українці відмовились від багатьох досягнень. У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського протистояння у боротьбі за українські землі. На Волинь рушила армія В. Шереметьєва (20 тис.), другим ешелоном йшли українці (30 тис.). Росіяни потрапили під Чудковим у оточення. За цих обставин пропольська старшина йде на підписання трагічного Слободянського тракту (18 жовтня 1660 р.). Однак промосковська група старшини на чолі з Я. Сомком під Каневом розгромила війська Ю. Хмельницького. Відбувається по суті розкол держави на Правобережжя, яке контролюють поляки і Лівобережжя. Доба Руїни за влучним словом О. Субтельного „Сягнула свого апогею”.

Претендентів вистачає на гетьманську булаву. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулась між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В. Золотаренком. В Ніжині та Чорній Раді у червні 1663 р. за підтримки запорожців, де він з 1659 р. був кошовим отаманом, та демагогічним обіцянкам він став гетьманом (1663-1668 рр.). Наказав стратити свого претендента Я. Сомка, вчинив розправу на опозицією. Козацький літописець С. Величко писав „для срібла і злата не тільки дав би виколоти око, але брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за Україною”. Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції. В 1663 р. в Батурині погоджується з посиленням присутності російської армії, та встановлення митниць на російсько-українському кордоні. Неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату і утворення князівства на чолі з царевичем Федором.

Загострюється боротьба і на Правобережжі. В 1663 р. в Чигирині обрано правобережнім гетьманом П.Тетерю (1620-1671). Талановитий дипломат він спочатку намагається лавірувати між Польщею і Росією. Прихильник пропольської орієнтації. В 1663-1664 рр. Приймав участь у поході Яна Козимира на лівобережжя, намагаючись об’єднати українські землі. Одне повстання 1664 р. на Правобережжі, а потім напад І. Сірка заставив його зректись булави.

Глибока криза викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю тенденцію, відновити єдність держави і її незалежність. Лідером цих сил стає Дорошенко П. Д. (1627-1698). Гетьманом став у серпні 1665 р. В складній ситуації проводить ряд реформ:

1. Створює постійне військо (20 тис.);

2. Вводить митну лінію і власну монету;

3. Проводить політику заселення нових територій;

Перед собою він поставив стратегічне завдання обмежити вплив поляків на правобережжі, поступово об’єднати українські землі. Орієнтується на союз з Кримським ханством і Туреччиною.

В цей час (1667 р.) між Польщею та Росією було підписано Андрусівське перемир’я, що закріпило поділ України. П. Дорошенко робить спробу приєднати Західний регіон. Уряд Речі Посполитої вимушений визнати автономію Правобережної України (кордон по р. Горінь). На початку літа 1668 р. війська П. Дорошенка вступають на Лівобережжя. В цей же час (8 червня) козаки вбивають Ів. Брюховецького . 8 червня 1668 р. козаки проголосили його гетьманом України. Однак сусідні держави розпочали боротьбу проти нього. На Правобережжі татари підтримали П. Суковія, як кандидата на гетьманство. У березні 1669 р. на Корсунській Військовій Раді було проголошено про прийняття протекторату Туреччини. Принцип удільності подібно до Кримського ханства. Боротьба з польськими військами заставили його рушити на Правобережжя. Він втрачає Лівобережжя. Аналізуючи перебіг подій, один з сучасних дослідників пише „Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як з чужинцями”. Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочинає війну з Польщею. Туреччина все більше хоче перетворити Україну в безправного васала.

В липні 1674 р. росіяни здійснюють і Чигиринський похід, однак під тиском турецьких військ відступили. Правобережна Україна знову опинилась під владою П. Дорошенка. Порта вимагає податків, будує мечеті. В цій критичній ситуації гетьман намагається порозумітись з Росією. Восени 1676 р. він складає гетьманські повноваження, складає присягу цареві.

2. Стрижнем тогочасної економіки було сільське господарство, тенденції розвитку якого накладали помітний відбиток на перебіг всіх суспільних процесів. У цей період земельна власність служить для правлячих верств економічною основою їх панування, виступає гарантом незалежності. Тож не дивно, що втрачаючи політичну незалежність Лівобережна старшина намагалась зберегти бодай економічну незалежність шляхом концентрації у своїх руках значних земельних володінь.

Значна частина земель була у власності і її власниками без змін залишались селяни, міщани, козаки, церква і монастирі, однак частина земельних володінь залишалась без власників (шляхетність). Значна частина земель звільнилась і в наслідок жорстокої громадянської війни. Так Правобережжя втратило 60-70% всього населення. Завдяки цьому значні масиви землі були вільні. По суті у другій половині XVII ст. землеволодіння Східної України повернулось ніби до первісного стану. Однак і землеволодіння і взагалі соціально-економічні відносини Гетьманщини пройшли шлях соціально-економічної еволюції протягом кількох десятиліть.

Традиції привілейованого землеволодіння і кріпацтва були безпосередньо збережені землеволодінням церков і монастирів і шляхетських родів. Ще важливим було те, що вся козацька верхівка виросла в тих же традиціях і найрадикальнішим висновком було те, що місце польської шляхти повинні зайняти нові привілейовані роди з козацтва.

Тогочасне старшинське володіння оформилось у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Характерною рисою спадкового (вічного, спокійного) володінням була його незалежність від службового становища. Як правило, воно виникало в процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, при торгових операціях що фіксувалися у відповідних юридичних документах.

Іншою була природа та спосіб формування тимчасово-умовного (рангового) володіння. Землі видавалися за службу на певний термін або ж до смерті. Формально рангові землі вважалися власністю Війська Запорізького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії. Розширення меж старшинського землеволодіння здійснювалося різними шляхами: займанщина вільних земель; захоплення громадських місць та угідь; загарбання козацьких та селянських земель на основі боргового загарбання їх власників; гетьманські надання та пожалування царського уряду, за службу великому государю з фонду вільних військових маєтностей; перетворення рангових земельних володінь на спадкові.

Процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в ньому опору та гарантію автономії України. Царський уряд також з розумінням ставився до економічного зміцнення старшини, сподіваючись в такий спосіб бодай компенсувати прогресування обмеження політичних прав і вольностей. Однак як централізовану державу Росію не влаштовувала практика стихійної займанщини. Саме тому з метою посилення контролю за процесом зростання землеволодіння було запроваджено порядок наділення і затвердження придбаних земель виключно за царськими угодами. Саме завдяки контролю старшина отримала повну визначеність в своїх правах.

За цих обставин у 30-х рр. XVIII ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини вже перебували у приватній власності старшини. У період управління Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. У цей же час межа між спадковим і ранговим володінням практично стерлося. Характерною рисою зростання великого землеволодіння було збільшення земельної власності в Україні російських поміщиків. Найбільшими землевласниками були О. Меншиков, П. Румянцев-Задунайський, Г. Потьомкін (42,2 тис. десятин) та інші російські вельможі яким значно поступались національні землевласники.

Зростання великого феодального землеволодіння супроводжувалось масованим наступом на землі та права козацтва і селянства. Після поразки Української Національної Революції козача старшина взяла курс на обмеження прав рядового козацтва. Це обмеження виявилось у забороні козакам вільно розпоряджатися землею, примусованому використанні безплатної козацької праці, забороні козакам торгувати горілкою, насильному перевезенні їх в посполитий стан. Становище козацького стану погіршувалось. Крім військової служби, козаки охороняли кордони від татар, будували фортеці. Ці обставини вели до прогресуючої деградації дрібного, рядового козацтва. Не маючи змоги за власний кошт відбувати службу значна частина козаків змушена була виписуватись з козацького стану і займатися промислами, торгівлею, заробітчанством.

Взагалі суспільний устрій Східної України характеризувався значною нестабільністю. Стани існували, однак між ними не існувало чіткої межі. Обмежити це вдалося лише в XVIII ст.

Селянство залишається основним станом суспільства. Обмеження його прав виявилось ще наприкінці XVII ст. у дедалі більшому поширенні феодальної ренти, зокрема відробіткової, інтенсивність якої у другій половині XVII ст. сягає п’яти і більше днів на тиждень. Водночас зберігалась натуральна і грошова рента. Старшина понад все намагається перетворити їх в кріпаків.

Однак зберігалась і група особисто вільних селян. Це були селяни, що заселяли вільні займанщини. Відносини їх з старшиною налагоджувались договором або загальною практикою.

Свої особливості мали аграрні відносини на Правобережжі. Оволодівши остаточно у XVIII ст. цими землями Польща взялась за відновлення своїх порядків. Складовою частиною цього процесу стало повернення земельних угідь власникам. Розшукавши в архівах старі документи, нащадки власників правобережних маєтків вступали у володіння землями. Особливо швидко зростає магнатське землеволодіння. Величезні володіння Потоцьких, Любомирських, Яблоновських, нагадували часи до 1648 р. Користуючись слабкістю королівської влади, магнатські роди захоплювали королівські і шляхетські землі. Внаслідок цього на середині XVIII ст. майже 40 родів контролювали 40% території Правобережжі.

Величезні латифундії вимагали робочих рук. Тому магнати створювали на своїх землях слободи, де селяни звільнялись від усяких повинностей (на 15-30 років). Такі пільгові умови викликали масовий селянський рух з Галичини, Волині, Полісся. Ця народна колонізація сприяла відновленню господарського життя України. Характерною рисою аграрних відносин у цьому регіоні було повторне закріпачення.

Наприкінці XVII-XVIII ст. розвиток аграрного сектору визначали рутинний розвиток техніки, екстенсивний метод господарювання. В аграрному секторі виникли прогресивні тенденції:

? підвищення родючості ґрунтів шляхом підживлення та різних форм сівозмін;

? зростання ролі зернового господарювання;

? збільшення асортименту сільськогосподарських культур (картоплі, кукурудзи, тютюн);

? розширення площ садів, застосування щеплення садів;

? розвиток племінної та селекційної діяльності у тваринництві;

Поглиблення спеціалізації різних регіонів (Лівобережжя та Слобожанщина – жито, Волинь – пшениця, Полісся – льон і картопля, конопля, землі між Дністром та Прутом – тютюн).

Відбулись суттєві зміни і в промисловості, торгівлі, фінансових. Базовою основою ремесел і промислів того часу були ремесло і промисли. Характерними рисами ремісничого виробництва були розширення спектру ремісничих спеціальностей (з 270 у другій половині XVII до 800 у XVIII ст.), поглиблення спеціалізації ремесел (34 спеціальності з деревообробки, 25 будівельної справи), втягування ремесел у процес товарно-грошових відносин. Процес поглиблення суспільного поділу праці, права відокремлення ремесел та промисловості від сільського господарства підштовхували процес урбанізації в українських землях.

В умовах товарно-грошових відносин містечко, завдяки, що воно було центром торгівлі і ремесел, як правило давало панові прибуток у 5-10 разів більше ніж село. У цьому контексті й слід отримати тогочасну форсовану урбанізацію: зокрема, якщо у XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалось понад 100 містечок, то вже в середині XVIII ст. 200 містечок.

Провідними промислами в Українських землях цієї доби було млинарство, вино варіння, селітроваріння, чумацтво. З часом на базі дрібних селянських промислів та міського ремесла під впливом кількісних (зростання розмірів виробництва, концентрації більшої кількості працюючих) та якісних (поглиблення поділу праці, поява найманої робочої сили) змін поступово формуються мануфактури. Каталізатором мануфактурного виробництва стала поява примітивної механізації, яка використовувала силу води і вітру. Особливу роль відігравало широке запровадження у виробничий процес водяного колеса, що зумовило перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого.

Реформи Петра І пришвидшили процес становлення мануфактурного виробництва на Лівобережній та Слобожанщині. Ще у 20-х рр. тут розпочалось будівництво великих централізованих мануфактур, кількість яких у другій половині XVII ст. сягнула 40 (крім того, на цих землях розташовувалось понад 200 підприємств, що становило початкові форми мануфактури).У Західній та Правобережній Україні розвинені мануфактури виникли у 70-х рр. XVIII ст.

Початкові форми мануфактури – це дрібні підприємства, в яких ще панувала ручна ремісницька техніка, але вже існував поділ праці, поступово розпочиналась механізація виробничих процесів. До таких процесів належали підприємства, що виробляли залізо (рудні), скло (гути), папір (паперові), селітру (майдани). Розвинуті централізовані мануфактури виникли у текстильній, насамперед суконній промисловості. Найбільшими з них були Ряшківська, Салтівська.

Переважна більшість цих підприємств були казенними, посівними та купецькими. До 1783 р. використовували в основному вільнонайману силу.

3. Характерною рисою сільського господарства та й всієї промисловості було втягнення його у сферу товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяло поглиблення поділу праці, поступова диференціація на землеробські і промислові зони. Основними місцями де відбувалися товарно-грошові операції були ярмарки, базари та торги.

Наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі збиралось 390 ярмарків, у Слобожанщині – 271. У Правобережній Україні наприкінці XVII ст. – 16 ярмарків, у 40-60-х рр. – 42. Як правило ярмарки збирались кілька разів на рік і приурочувались релігійним святам. Найбільшими і найбагатшими були ярмарки у Києві, Ніжині, Кролевці, Стародубці, Харькові, Сумах, Львові. Зокрема товарообіг ніжинського та романського ярмарків сягав 4 млн. крб.

Наступною ланкою внутрішньої торгівлі були торги, що спеціалізувались на продажах певного товару (Глухів – хліба, Ромни – тютюну, Львів – худоба).

Невпинно зростає кількість базарів. На території Лівобережжя їх діяло понад 8 тис., а на Слобожанщині – майже 2 тис. НА базарах, що збирались раз або двічі на тиждень, місцеве населення продавало мішки продукції своїх господарів і вроздріб.

Кожен з елементів внутрішньої торгівлі сприяв формуванню внутрішнього ринку України, зв’язували місто з селом, регіони між собою, стимулювали спеціалізацію окремих районів.

4. Після усунення Самойловича (1687р.) гетьманом на Коломацькій раді було обрано І. Мазепу (1644-1709 рр.). Народився в с. Мазепинцях біля Білої Церкви, в шляхетній родині. Отримав чудову освіту, служив при польському дворі. Потім перейшов до П. Дорошенка, а при І. Самойловичі став генеральним осавулом.

25 липня 1787 р. підписано Коломацькі статті, що ще більше обмежували автономію України (без дзвону царя не зменшувати старшини; в Батурині – стрілецький полк; заборонялись зносини з іноземними державами і т. п.). В статтях утверджувались ідеї більш тісного об’єднання Московії та Гетьманщини.

Головною метою гетьмана було об’єднання в межах однієї держави всіх українських земель. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Гетьман прагне створити аристократичну опору - роздає землі старшині. Сприяє її перетворенню на шляхетність. Фактично йшлось про створення власної генерації дворянства, яке мало б не лише титул і спадкову владу, а й землі і залежних селян. Однак небажання спертись в своїх планах на селянство і міщанство дорого коштувало майбутньому гетьману.

Між тим в 1700 р. розпочинається Північна війна. Москва вже в 1700 р. вимагає 17 тис. козаків. У виснажливому протистоянні гинуло від 50% до 75% козаків. Збільшуються податки, скорочується зовнішня торгівля, все більше обмежується автономність Української держави. Ситуація вимагала радикальних дій. У 1705 р. І. Мазепа розпочинає таємні переговори з С. Лещинським, а навесні 1709 р. укладає угоду з Швецією.

Росія все більше зневажає інтереси української сторони. В 1708 р. цар відмовився надати допомогу. Потрібно зважити, що на політичне рішення гетьмана вимусили і особисті амбіції, прагнення до влади. Внутрішньо політичні прорахунки не дали йому можливості консолідувати українське суспільство.

На початку осені 1708 р. шведські війська вступили на Лівобережжя. 28 жовтня 1708 р. гетьман з групою старшини (П. Орлик, А. Войнаровський) і козачим загоном приєднався до шведів. Російські війська вже 2 листопада взяли Батурин і винищили його жителів, по Гетьманщині прокотилась хвиля репресій. 6 листопада у Глухові під тиском царя гетьманом обрали І. Скоропадського.

До шведів приєднались 2 тис. сердюків та 4 тис. запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. 14 березня 1708 р. російські війська захопили Чортомлинську Січ вирізавши всіх запорожців.

27-28 червня 1708 р. під Полтавою розгорілась битва. Карл XII зазнав поразки і разом з гетьманом втікають в м. Бендери. 22 вересня 1709 р. у с. Варниця, що під Бендерами помирає І. Мазепа.
Література:

1. Бойко О. Д. Історія України – К., 1999

2. Бойко О. Д. Історія України (запитання : відповіді) – К., 1997

3. Веретюк В. Ф., Дзюба О. М. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995

4. Грушевський М. Очерк истории украинского народа – К., 1991

5. Довідник з історії України – т.1-2 – К., 1993, 1995

6. Крип’якевич Історія України – Львів, 1992

7. Полянська – Василенко Н. Історія України – т.1-2 – Львів, 1994

8. Рибалка І. Історія України – К., 1991

9. Шляхами віків: довідник з історії України – К., 1993