UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Реферат

Проблема модернізації радянського середнього танку т–34 у 1942–1944 рр.

Однією з найяскравіших перемог Червоної Армії у Великій Вітчизняній війни виявилася битва під Курськом влітку 1943 року. Історія розпорядилася так, що у той період радянські бронетанкові та механізовані війська у якісному аспекті поступалися німецьким. До середини 1943 р., коли найбільш наочні конструктивні недоліки Т–34 як основного та найперспективнішого радянського танку були усунені, у нацистів з’явилися нові бойові гусеничні машини — середня «Пантера» та важкий «Тигр». Ці німецькі танки помітно переважали наші з боку озброєння та броньованості. Тому у ході битви на Курській дузі танковим військам РСЧА, як і раніше, приходилося сподіватися на власну чисельну перевагу над противником: у кількісному відношенні живої сили та техніки, а також по втратах радянські війська у Курській битві перевищили Вермахт удвічі [1.– Ф. 2011.– Оп.1.– Д. 196]. Лише у окремих випадках, коли «тридцятьчетвіркам» вдавалося наблизитися до німецьких танків майже впритул, вогонь наших гармат виявлявся ефективним. На чергу дня гостро поставало питання щодо кардинальної модернізації танка Т–34, особливо у галузі його озброєння.

Актуальність визначеної теми, з точки зору теоретико-сцентифічного розуміння, витікає з необхідності більш поглибленого дослідження вказаної проблеми у сучасній українській історіографії.

Наукова розробка питань вдосконалення бронетанкового озброєння періоду Другої світової війни становить значну практичну актуальність, ставлячи на якісно новий рівень знання щодо моментів планового вдосконалення тактико-технічних характеристик основних танкових систем сучасної української армії.

Головною метою статті, таким чином, є розкриття теми аналізу модернізації найкращого середнього танку Другої світової війни 1939-1945 рр. Т–34 у якості наочного прикладу для сьогоденних досліджень у галузі танкобудівництва.

Наукова новизна праці полягає у тому, що в ній подається спроба розгляду досягнень та недоліків радянської танкобудівельної науково-технічної думки епохи Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.р., що вплинули на подальший розвиток інженерно-технічної думки у даній сфері ВПК.

Наприкінці серпня 1943 р. на заводі № 112 відбулася нарада, на яку прибули нарком танкової промисловості В.А.Малишев, командуючий бронетанкововими та механізованими військами Червоної Армії генерал армії Я.Н.Федоренко та відповідальні співробітники Наркомату озброєння. У своєму виступі В.А.Малишев зауважив, що перемога у Курській битві була отримана Червоною Армією дорогою ціною. Ворожі танки вели вогонь по наших з дистанції 1500 м, а радянські 76 – мм танкові гармати мали змогу вразити «тигрів» та «пантер» лише з відстані 500–600 м. «Образно кажучи, – наголосив нарком, – противник має руки у півтора кілометри, а ми лише у півкілометра. Необхідно негайно встановити на Т–34 більш потужну гармату» [ 2.– 132].

Насправді ж ситуація була значно гірше, ніж її обмалював В.А.Малишев. До того ж, спроби виправити становище заподіювалися з початку 1943 року, тобто ще до танкової битви під селищем Прохорівка, що неподалік від Курську.

Так, 15 квітня 1943 року ГКО у відповідь на радянсько-німецькому фронті нових німецьких танків –Pz.Kpfw. IV модернізованих моделей та важких Pz. Kpfw. VI Ausf H «Тигр» — видав постанову № 3187 сс «Про заходи щодо посилення протитанкової оборони» – [2.– 214]. Цим наказом Головне Артилерійське Управління зобов’язало піддати полігонним випробуванням протитанкові та танкові гармати, які знаходилися у серійному виробництві, та у десятиденний термін надати власні висновки [1.– Ф.2011.– Оп.1.– Д.196]. У відповідності з цим документом заступник командуючого БТ та МВ генерал-лейтенант танкових військ В.М.Коробков наказав задіяти у процесі цих випробувань, що проходили з 25 по 30 квітня 1943 року на підмосковному полігоні у Кубінці, трофейний Pz . VI . «Тигр» [2.– 156] . Підсумку випробувань виявилися маловтішними. Так, 76–мм бронебійно-трасуючий снаряд гармати Ф–34 не пробив бортову броню німецького танку навіть з дистанції 200 м! Найбільш ж ефективним засобом боротьби з новою важкою машиною противника виявилася 85–мм зенітна гармата 52 К зразку 1939 року, яка з відстані до 1000 м пробивала 100–мм лобову броню «тигра» [ 3.– 148].

Державний Комітет Оборони 5 травня 1943 року прийняв постанову № 3289 сс «Про посилення артилерійського озброєння танків та самохідних установок» [ 2.– 177] . Тут для Народного Комісаріату озброєнь були постановлені конкретизовані завдання щодо створення танкових артсистем з зенітною надпотужною балістикою.

Ще у січні 1943 року до розробки такої гармати підійшло КБ заводу № 9, яким керував Ф.Ф.Петров. До 27 травня 1943 року були випущені робочі схеми гармати Д–5 Т–85, спроектованої за типом німецьких танко-самохідних артсистем, що відрізнялися малою вагою та невеликою довжиною відкату висновки [1.– Ф.2011.– Оп.1.– Д.196] . У червні перші Д–5Т виготовили у метам. Ця гармата вдало підійшла до важких танків КВ–85 та ІС–85, а у варіанті Д–5С — до самохідки СУ–85.

Але, задля встановлення її у середній танк Т–34 необхідно було збільшити діаметр баштового погону та встановити нову башту. Над цією проблемою працювало КБ заводу «Красное Сормово» на чолі з В.В.Криловим та баштова група заводу № 183 під керівництвом А.А.Молоштанова та М.А.Набутовського. У підсумку з’явилися дві дуже схожі одна на одну литі башти з діаметром погону у світу 1600 мм [1.– Ф.2011.– Оп.1.– Д.196] . Обидві вони нагадували (але не копіювали) башту дослідного танку Т–34, прийняту за основу при проектуванні головним конструктором М.Кошкіним у 1939 році [ 4.– 85] .

Встановлення гармати Д–5Т у новій башті повинно було вирішити усі проблеми, але виникли нові проблеми. Чудові масо-габаритні характеристики даної артсистеми роз’язувалися за рахунок великої складності конструкції. Окрім того, особливістю Д–5Т було розташування гальмового відкату та накатнина над дулом, подібно до німецької самохідної штурмової гармати Stuk 40, але на відміну від останньої — за основною баштовою бронею. Задля кращої рівноваги її цапфи посунули уперед, а наземна частина, навпаки, опинилася доволі сильно посунутою до кормової плити башти. Це практично виключало можливість зарядження гармати на ходу танка. Навіть під час руху на малій швидкості треновані заряджаючі на декілька разів ударами головною частиною снаряда по наземній частині гармати. У підсумку гармату Д–5Т на озброєння танка Т–34 не прийняли, а відразу по завершенню її випробувань – у жовтні 1943 року – віддали наказ Центральному Артилерійському конструкторському бюро (головний конструктор В.Г.Грабін) щодо розробки спеціальної 85-мм гармати для середнього танку Т–34 [ 2.– 148]. Серійне виробництво нової артсистеми передбачалося розпочати на заводі № 92 з 1 березня 1944 року, а до тих пір у якості тимчасового заходу заводу «Красное Сормово» дозволялося встановлювати у башті своєї конструкції гармату Д–5Т. При цьому заводу пропонувалося забезпечити випуск танку у наступних кількостях: у січні 1944 року – 25 одиниць, у лютому – 75 штук, у березні – 150 штук, а з квітня повністю перейти на виробництво Т–34–85 замість Т–34 (Т–34–76) [1.– Ф.2011.– Оп.1.– Д.196] .

Танки, озброєнні гарматою Д–5Т, помітно відрізнялися від машин більш пізнього випуску за зовнішнім виглядом та за внутрішнім устроєм. Башта була двомісна, а екіпаж складався з двох чоловік. На башті знаходилася сильно посунута уперед командорська башточка з двоствірчатою кришкою, яка оберталася на кульковій опорі. У кришці знаходився споглядальний перископтичний пристрій МК–4 колового огляду. Для стрільби з гармати та зпареного кулемета встановлювалися телескопічний шарнірний приціл ТШ–15 та панорама ПТК–5. У обох бортах башти малися споглядальні щілини з склоблоками триплекс та бійниці задля стрільби з особистої зброї – автоматів та пістолетів. Радіостанція розташовувалася у корпусі, а ввід її антени – на правому борту, так само як у танка Т–34 с 76-мм гарматою (Т–34–76). Силова установка, трансмісія та ходова частина змін практично не зазнали.

Танки з гарматою Д–5Т дещо розрізнялися поміж собою у залежності від часу випуску. Наприклад, перші серійні машини мали один баштовий вентилятор, а наступні – два. Машини останніх випусків мали прилади спостереження лише МК–4 та більш пізню командирську башточку. Радіостанція розташовувалися у башті, але у корпусах цих танків ще зберігався антенний увід на правому борту або його заглушений отвір.

Слід зазначити, що розглянута модифікація у статистичних звітах як Т–34–85, швидше над усе, не фігурує. У будь-якому випадку, на сьогоднішній день у літературі є суттєві розбіжності щодо оцінок кількості побудованих машин. У деяких західних виданнях цифри коливаються у діапазоні 500–700 танків [5.– 96] . Ми вважаємо, що ця кількість дуже завищена. З січня до квітня 1944 року заводські цеха покинули 255 танків Т–34 з гарматою Д–5Т, у тому числі п’ять командирських машин з радіостанцією РСБ – Ф [1.– Ф.2011.– Оп.1.– Д.198] .

Виконуючи наказ НКО з створення 85-мм гармати для Т–34 у жовтні-листопаді 1943 року ЦАКБ та завод № 92 виготовили три досвідних зразки нових гармат [2.– 192] . Центральне Артилерійське конструкторське бюро репрезентувало гармати С–53 (провідні конструктори Т.І.Сергеєв та Г.І.Шабаров) та С–50 (провідні конструктори В.Д.Мещанинов, В.А. Тюрин та А.М.Волгевський), а артилерійський завод № 92 – гармату ЛБ–1 (ЛБ–85) конструкції А.І.Савина.

Під час випробувань, що переходили до кінця 1943 року, перевагу віддали С–53, чка 1 січня 1944 року була прийнята на озброєння середнього танку Т–34 як зі штатним (1420 мм), так і розширеним погонами [3.– 185] . Артсистема С–53 вигідно відрізнялася від аналогів простою конструкцією та надійністю. Гальма відкату та накатник розташовувалися під основою затвору, що дозволило зменшити висоту смуги вогню та збільшити відстань поміж казенником та задньою стінкою башти. Окрім того, вартість гармати виявилася нижче, ніж навіть у 76-мм артситеми Ф–34, не кажучи вже про Д–5Т.

Танк Т–34–85 з гарматою С–53 був прийнятий на озброєння Червоної Армії постановою Державного Комітету Оборони № 5020 сс («совершенно секретно» – сс) від 23 січня 1944 року [1.– Ф.2011.– Оп.1.– Д.198].

Починаючи з лютого до поступового переходу на випуск танків з гарматою С–53 перейшов завод № 112 «Красное Сормово» [3.– 214] . При цьому перші машини мали у зовнішньому вигляді багато рис від Т–34 з Д–5Т: первісну сормівську башту, U –подібні рими, розташування паливних баків тощо. З 15 березня 1944 року до виробництва Т–34–85 приступив завод № 183, а з червня – завод № 174 у Омську [1.– Ф.2011.– Оп.1.– Д.198] .

Полігонні випробування, що продовжувалися паралельно з виробництвом, виявили суттєві дефекти противіткатних пристроїв гармати С–53. Заводові № 92 у Горькому було доручено власними силами провести її дороботку. У листопаді-грудні 1944 року розпочалося виробництво цієї артсистеми під індексом ЗІС–С–53 («ЗІС» — абревіатура від назви артилерійського заводу № 92 імені Сталіна, «С» — індекс ЦАКБ). Загалом у 1944-1945 роках було виготовлено 11518 гармат С–53 та 14265 гармат ЗІС–С–53 [1.– Ф.2011.– Оп.1.– Д.196] . Останні встановлювалися як на танки Т–34–85, так і на наступну модель — Т–44.

У «тридцятьчетвірок» з гарматами С–53 та ЗІС–С–53 башта стала трьохмісною, а командирська башточка була посунута ближче до корми. Радіостанцію перенесли з корпусу до башти. Споглядальні прилади встановлювалися лише нового типу – МК–4, причому як у ранньому — відкритому, так і у пізньому — закритому варіантах. Протягом 1944 року впровадили закріплення п’яти запасних траків на верхній лобовій плиті корпусу, коробчаті передні проти брудові щитки, які відкидалися на петлях, встановлення малих димових шашок (МДШ) на кормовій плиті корпусу. По мірі виробництва змінювалися форма та розміри балки носової частини корпусу, що з’єднувала верхній та нижній лобові листи. Вона зменшувалася у розмірах, а на машинах пізніх випусків була скасована – верхній та нижній листи стали зварюватися впритул.

У грудні 1944 року завод № 112 вніс на розгляд ГБТУ низку вдосконалень конструкції башти танку [3.– 177]. Серед іншого, передбачалося замінити двоствірчатий командирський люк одноствірчатим, впровадити у ниші башти безрамну укладку набоїв на 16 гарматних пострілів та, нарешті, покращити вентиляцію бойового відділення рознесеними вентиляторами. З вищезначених пропозицій у січні 1945 року була впроваджена лише одноствірчата кришка люка командирської башточки [3.– 177].

Стосовно покращення вентиляції слід зазначити, що сормовим запропонували перенести один з двох встановлених у задній частині горища башти вентиляторів до її передньої частини. При цьому передній вентилятор був витяжний, а задній – нагнітним. З нез’ясованих нами обставин у ГБТУ вирішили відкласти впровадження цієї доволі раціональної пропозиції. У будь-якому випадку, на фотокартках бойових дій весни 1945 року Т–34–85 з рознесеними вентиляторами нам не зустрічалися. Не брали участь такі машини і у Параді Перемоги, але ось 7 листопада 1945 року підрозділи Кантемирівської дивізії, заподіяні у параді на Червоній площі, були зукомплектовані саме такими танками. Усе це дозволяє нам зробити припущення, що машини з рознесеними вентиляторами почали будувати вже після Великої Вітчизняної війни і, швидше над усе, лише на заводі № 112. У цих танків була ще одна характерна деталь — відсутність споглядальної цеглини на правому борту корпусу.

У танків різних заводів спостерігалися деякі відмінності одне від одного, що були пов’язані з технологією виготовлення. Башти розрізнялися кількістю та розташуванням ливарних та зварних швів, формою командирської башточки. У ходовій частині використовувалися як штамповані опірні катки, так і литі з розвинутим проребренням. Зустрічалися різні варіанти кріплення паливних баків та димових шашок. Навіть захисні планки погону башти були різними. На танках використовувалося і декілька варіантів гусеничних траків.

Окрім лінійних, з червня 1944 р. випускалися також вогнеметні танки ОТ–34–85 [3.– 201]. Подібно за їхнього попередника ОТ–34, на цій машині курсовий кулемет замінювався автоматичним поршневим танковим вогнеметом АТО–42 заводу № 222. Встановлення вогнемета у танку було розроблено на заводі № 174, який поряд з заводом № 112 був виробником вогнеметних машин.

Серійне виробництво Т–34–85 у СРСР припинили у 1946 році (за деякими даними, на заводі “Красное Сормово” малими серіями воно продовжувалося до 1950 року [5.– 169].), випустивши 25899 бойових машин [1.– Ф.2011.– Оп.1.– Д.196].

У закордонних джерелах наводяться наступні цифри будівництва Т–34–85 у СРСР у повоєнні роки: 1946 р. – 5500, 1947 р. – 4600, 1948 р. – 3700, 1949 р. –900, 1950 р. – 300 одиниць [6.– 227]. Виходячи з кількості нулів, числа ці несуть доволі приблизний характер. Якщо ж взяти за основу кількість танків, випущених у 1946 році, завищену у цих джерелах удвічі, та припустити, що усі інші числа також завищені, виявляється, що у 1947-1950 роках було побудовано 4750 танків Т–34–85. Це дійсно схоже на правду. Неможливо, з нашої точки зору, припускати, нібито радянська танко будівельна промисловість простоювала майже п’ять років. Випуск середнього танку Т–44 припинився у 1947 році, а до масового виробництва основного танку Т–54 заводи підійшли практично у 1951 році [3.– 237]. До цього часу Т–54 випускався з 1946 року у обмежених кількостях. До лав армії середні танки Т–34–85 почали надходити у лютому–березні 1944 року [1.– Ф.2011.– Оп.1.– Д.196]. Приблизно у цей час їх отримали бригади 2–го, 6–го, 10–го та 11–го гвардійських танкових корпусів [3.– 144]. Нажаль, ефект від першого бойового застосування нових машин був невисокий через те, що бригади отримали лише по декілька таких танків. Більшість у них складали Т–34 з 76-мм гарматами. До того ж зовсім мало було часу задля перепідготовки екіпажів, у першу чергу – наводчиків.

У помітних кількостях Т–34–85 використовувалися під час наступу у Білорусії, що розпочався на прикінці червня 1944 року. Вони складали вже більше половини з 811 “тридцятьчетвірок”, які брали участь у цій операції [1.– Ф.2011.– Оп.1.– Д.196]. У масовому порядку Т–34–85 застосовувалися у бойових діях 1945 року: у Вісло-Одерській, Померанській, Берлінській операціях, у битві біля озера Балатон у Угорщині. Зокрема, напередодні Берлінської операції зукомплектованість танкових бригад бойовими машинами цього типу була майже стовідсотковою [3.– 171]. Т–34–85 брали участь у розгромі японської Квантунської армії, взявши на себе роль ударної сили танкових частин та з’єднань.

Роблячи висновок вищевказаному, слід зазначити, що заходи з модернізації середнього танку Т–34, проведені у 1942-1944 рр., дозволили суттєво підвищити бойові можливості машини. У конструкції машини загалом був збережений певний баланс компромісів, який вигідно відрізняв його від інших танків Другої світової війни. Простота, зручність у експлуатації та технічному обслуговуванні, висока ремонтноздатність у сукупності з гарними бронезахистом, маневреністю та потужним озброєнням стали однією з передумов популярності Т–34–85 у танкистів та надали можливість цій бойовій гусеничній машині вважатися кращою у своєму класі за часів Другої світової війни.

Примітки:

1. 1. Российский Государственный военно-исторический архив (РГВИА) (м.Москва, Російська Федерація). Ф.2011.– Оп.1.– Д.д.196, 197, 228.

2. 2. Шмелёв И.П. Танки в бою. М.: Молодая гвардия, 1985.–307 с.

3. 3. Kleine E., Kuhn V. Tiger. Die Geschichte einer Legendaren Waffe 1942-1945.– Stuttgart, Motorbuch VerLag, 1976.–320 aus.

4. 4. Spielberger W.J. Die Panzerkampfwagen Panther und seine Abarten.– Stuttgart, Motorbuchverlag, 1978.–296 aus.

5. 5. Mellenthin F.W. Panzer Battles.– Cassel, 1956.–343 p.