UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Реферат

Стрілець УПА “СВИД”

Ужитчак Микола Васильович народився 9 квітня 1927 р. у Великому Ключеві здобув семикласну освіту у рідному селі.

З шкільних років запам’ятав учительку української мови та літератури Марію Горбачевську, за те, що прививала велику любов учням до України. Добре запам’яталася вона і тодішнім односельцям, які любили її за розум, сміливість і патріотизм до свого рідного народу. Це не могло не запримітити всевидюче око московського каральника на Україні. Запримітило. І кинуло її у руки катів. З того часу у селі не бачили любиму, доброзичливу, молоду учительку. Лише долітали чутки у наше село, що її замордували совіти.

Осінню 1944 р. до моєї батьківської хати завітали повстанці. Запропонували мені іти в українську повстанську армію. Мати не була проти. Це було добровільно, без усякого утиску.

Повстанці призначили день і місце сходу біля Павла Орининого під самим лісом.

Тієї ж днини я з товаришем Миколою Коцораком пішли на зібрання в УПА. З тог часу почалося моє повстанське життя.

На сході в Ключеві, під лісом, новобранців було багато, були з навколишніх сіл, навіть із за Коломиї.

З Великого Ключева провідники повели нас на Березови. У селі Шепоті ми розмістились на відпочинок по хатах. Туди прийшли сотенні УПА і розділили нас по сотнях. Я з Миколою Коцораком потрапили у сотню “Недобитого” у 3 чоту. Чотовим був “Мирон”. Наша сотня входила у курінь “Скуби”. Дали мені псевдо “Свид”.

Спочатку у нас був вишкіл, який тривав 6 тижнів. Запам’ятався він мені на все життя. Вишкіл був суворим, дисциплінованим з чітким виконанням розпорядку дня.

Починався день з “ранньої зорі”. Підйом, молитва, фізична зарядка, бігом до потічка вмиватися, сніданок і заняття.

Вчили нас стріляти. Давали уроки історії, пісень і іншої військової муштри.

Після вишколу на Різдвяні свята 1945 року с. Космачі біля церкви складали присягу на вірність Україні.

Пригадую одного дня ми ішли в бік Яблунова і у Лючі натрапили на засідку москалів. Невелика перестрілка, хотіли їх заманити в ліс, але вони не пішли на це. Мабуть, збоялися.

У селі Космачі був мій перший бій з москалями. Під Рунком стояла моя чота з цілим куренем “Скуби”. Були озброєні, різною зброєю. Мав, я австрійський Карабін “Манліхер”.

Бій жорстокий. Під час бою чую наказ чотового.

- “Свид” – і ще одному повстанцю не пам’ятаю кому.

- “Винести раненого райового “Карого” з бою”. І зразу другий наказ.

- “Свид відставити”. Замість мене послав іншого старшого, більш досвідченого. Після бою чого я вже не бачив ні “Карого” ні тих стрільців, що виконували наказ.

Бій продовжувався. Крик, стрілянина, вгорі совіцькі літаки кружляють над нами і скидають листівки. З тексту запам’ятав: “Здавайтесь. Бандери, ви окружены”. Ніхто не здавався. Убою багато совітів загинуло. Нас, українських повстанців дуже здивувала поведінка росіян, які своїх убитих затягали до гуцульських хат чи стаєнь і палили їх разом з своїми загиблими людьми.

Бій тягнувся до вечора. Вечором поступив приказ відступати назад. І ми пішли у сторону Ворохти.

Через деякий час повернулися до Космача. Чекали другого бою.

Мене призначили до мінометної ланки, ланка складалася з 15 чоловік. Мінометником був “Шминдрик”.

Перед боєм нашу сотню “Цигана” розмістили під Завоєлами. Мінометники зайняли позицію в Прокураті.

Зайшли москалі. Почався бій. Страшний бій. У бою загинув наш односелець “Ящур” Кушметюк Степан. Загинув і “Шминдрик”. У дві руки був ранений Микитюк Микола Данилович “Байда”. В бою бачив “Штоля” Кушляка Миколу з нашого села.

На Космач були кинуті великі сили радянської армії. У бою багато вбито росіян. Загинув і їхній генерал.

Радянське військо прорвалося. Повстанці змушені були відходити. У Березові знову перестрілка, там уже москалі відступили.

Пішли ми через великий Ключів. До дому не мав змоги повернути. Далі через Мишин, Ковалівку, Спас і аж у Кривобродах зупинилися, переночували. За нами стежила московська “Красна мітла”, “Красна рубаха”. Тієї ж днини раптом наскочили москалі. Їх було набагато більше і з нерівного бою ми відступили. У бою був поранений наш командир “Скуба” в руку. “Скубу” відвезли аж під румунський кордон лікуватися. Сотню перебрав “Горець”.

Ми пішли у гори в сторону Верховини. Під час боїв і переходів я захворів.

Сотенний “Горець” викликав мене і спитав, як здоров’я. Я показав йому екзему, яка розповзлася по мені. Після цього командир відправив мене у Космач до лікарні. Закріпив за мною кур’єра. В лікарні дали мені лікарство, порадили, як маю лікуватися і відправили додому. Спочатку жив у Яцюковій хаті під лісом. Пізніше її спалили, і я змушений був податися додому. Працювати треба було. Я з Карпенюком пішов за Дмитрівку варити сіль.

Однієї днини облава і гарнізонники забрали нас у Печеніжин МВД для вияснення. Допитували нас, чи не знаємо де бандери. За мене нічого не знали. Я сказав їм, що я з 1929 року і як малолітнього мене відпустили.

У 1997 році мене призвали у радянську армію, але так, як треба було їм робочої сили, направили мене на шахти Донбасу. Спочатку три місяці відбув у ДЗО. Після направили мене на 2 роки у шахту № 25 БІЗ Донецької області Боково антрацитового р-ну.

Після повернення додому, за мною постійно слідкували. Особливо начальник гарнізону Кардильов. І таки у 1951 році Великодної суботи мене заарештували. Звинуватився по ст. 54 1А:57 карного кодексу Української РСР за зв’язки з повстанцями. Відсидів під слідством 14 місяців. Багато прийшлося пережити там. Стояв на одному: “Ніде не був, не знаю нічого”. І за браком доказу звинувачення відпустили мене додому.

Пізніше працював на 7 шахті в Ковалівці, в нашому колгоспі столяром, в будівельній бригаді, в школі слюсарем-сантехніком.

Зараз на пенсії.