UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Реферат

Питання держави та бездержавності в концепціях громадівського соціалізму

Вступ

Народ, що забуває власну історію, приречений раз у раз повторювати помилки минулого. Адже історія — то ідеї еліти та настрої мас, уроки звершень і помилок, що є змістом масового несвідомого етносу.

Українську історію не можна читати без брому — відзначав свого часу один з лідерів Української Народної Республіки В. Винниченко. Не можна тому, що вся вона пронизана кривавими подіями, зрадами провідників, бездумними і жорстокими бунтами мас, міжусобицями і чварами. І в той же час, це історія великих мрій і величних прагнень, неймовірної жертовності, героїзму і відваги.

Кожен заґарбник намагався витравити з історичної пам’яті українців позитивні приклади, залишаючи і посилюючи натомість явища і події, які пригнічували національне достоїнство, гордість за свою країну і народ. Настав час об’єктивно, наскільки це можливо на даному історичному етапі розвитку, проаналізувати історію ідей і концепцій, що рухали Україну до незалежності здобутої наприкінці другого тисячоліття нашої ери. Проаналізувати для того, щоб отримана незалежність не Стала черговим коротким епізодом між довгими роками поневоленого існування, щоб кожен громадянин Української Держави відчув себе господарем у своєму домі. Господарем, що несе відповідальність за свою долю і майбутнє нащадків перед пам’яттю предків, які ціною власного добробуту, власною кров’ю, а часто і самим життям прокладали шлях до свободи і незалежності України.

Україна завжди прагла волі, писав колись великий французький філософ Вольтер, визначаючи фактично українську національну ідею. До волі, що не завжди асоціювалась з власною державністю. Однак, уроки історії навчили нас, що власна держава хоч і не гарантує кожному вирішення всіх його проблем, але без неї повноцінної свободи бути не може.

Українська державність має тривалу історію. Не меншу має і історія бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичний дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування.

Концепції державності в концентрованій, узагальненій формі відображали ідеали політичних еліт, прагнення представників народних мас, давали відповіді на питання чим повинна бути українська держава, для чого вона існуватиме, яким шляхом буде побудована.

Дослідження державницьких ідей в українській політичній думці мають кількасотлітню традицію. Їх початки лежать в "Слові про закон і благодать" Іларіона, "Повісті врем’яних літ", творах українських гуманістів і полемістів, козацьких літописців, працях істориків народницької школи (М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського), представників національно-державницького напрямку (В. Липинського, С. Томашівського, Д. Дорошенка), прихильників радикально-націоналістичної ідеології (М. Міхновського, Д. Донцова, Ю. Липи) і знаходять продовження в працях наших сучасників.

Початок систематичному дослідженню історії української політичної думки та ролі і місця в ній державницької ідеї покладено працею Ю. Охрімовича "Розвиток української національно-політичної думки", що побачила світ у Києві буремного 1918 року. Вона була позначена як перший том задуманого дослідження, однак автор не зміг продовжити роботу загинувши у вирі революції 1917-1920 рр. У цьому дослідженні Ю. Охрімович зробив спробу проаналізувати основні політичні ідеї, що панували серед українства в XIX ст. Його оцінки та методологічний підхід мали надзвичайно потужний вплив на подальші дослідження.

Своєрідним переспівом цієї праці, що популяризувала і, до певної міри, продовжувала ідеї Ю. Охрімовича була книжка Я. Оршана "Розвиток української політичної думки за сто літ" (Лондон, 1938).

З. Книш працею "Історія української політичної думки до кінця XVIII ст." (Париж-Вінніпег, 1952) зробив спробу дати систематичне дослідження періоду, що не був охоплений дослідженнями Ю. Охрімовича та Я. Оршана.

Поряд з ними окремі аспекти історії концепцій української державності розроблялись такими представниками української еміграції як, В. Барка, І. Борщак, М. Брик, Л. Винар, А. Господин, Г. Грабович, Б. Кравців, Є. Маланюк, П. Мірчук, В. Міяковський, І. Нагаєвський, О. Оглоблин, П. Феденко та ін.

Фундаментальне значення для розвитку наукових досліджень концепцій української державності мали праці І. Лисяка-Рудницького, що склали два томи "Історичних есе". Значення його роботи полягало в тому, що вчений проаналізував політичні погляди українських діячів з точки зору їх відповідності державницькій ідеї, співвідношення в них соціального і національного, класового і державницького.

У Радянській Україні дослідження української політичної думки велись, переважно під кутом її відповідності питанням класового звільнення та ідеї "братської єдності" з російським народом. Все, що виходило поза ці жорсткі ідеологічні рамки було приречено або на забуття, або на відверте шельмування під прапором "боротьби з українським буржуазним націоналізмом", дарма, що звинувачувані в ньому часто не були прихильниками ні буржуазної ідеї, ні націоналізму. У той же час багато вчених — М. Брайчевський, М. Возняк, П. Гнатенко, В. Дмитриченко, Р. Заклинський, Р. Іванова (Іванченко), Л. Коваленко, В. Литвинов, В. Лісовий, Д. Наливайко, В. Нічик, А. Пашук, Є. Пронюк, Г. Сергієнко і ін. — намагались зберігати вірність науковій об’єктивності.

Із здобуттям Україною 1991 року незалежності з’явилось багато досліджень, що претендують на значний ступінь об’єктивності і є спробами критично переосмислити попередній досвід, зрозуміти причини історичних поразок, виявити похибки ідеології, дати основу для формування надійної бази діяльності нинішніх українських політичних еліт та широких мас населення.

Серед цих досліджень необхідно виділити роботи присвячені історії української державності О. Апанович, В. Гончаренка, С. Грабовського, Я. Грицака, О. Дергачова, А. Коцура, В. Кременя, О. Мироненка, О. Онуфрієнка, Ю. Павленка, В. Шевчука, А. Слюсаренка, В. Смолія, С. Ставрояні, В. Степанкова, Д. Табачника, Л. Тараненка, С. Телешуна, П. Толочко, М. Томенка, Ю. Храмова Л. Шкляра і багатьох інших.

Ґрунтовні дослідження окремих напрямків, проблем, ідей окремих представників української політичної думки зроблено такими вченими, як І. Бегей, С. Гелей, М. Горєлов, В. Горбатенко, В. Горський, О. Забужко, В. Кравченко, І. Кресіна, А. Круглашов, О. Лукашевич, А. Манжул, Ю. Мицика, Є. Нахлік, І. Огородник, Ю. Римаренко, В. Ребкало, М. Русин, С. Світенко, П. Шляхтун та багато інших.

Систематичне дослідження розвитку ідеї державності в українській політичній думці проводиться такими вітчизняними дослідниками як М. Кармазіна, Б. Кухта, О. Потульницький, Ю. Левенець, О. Скакун, авторськими колективами під керівництвом О. Семківа та Ф. Кирилюка.

Дана книжка претендує стати певним продовженням попередніх досліджень, ще одним камінчиком у міцний фундамент української держави.

Питання держави та бездержавності в концепціях громадівського соціалізму

Кінець 50-х — початок 60-х років XIX сторіччя ознаменувався для Російської імперії проведенням ряду ліберальних реформ ініційованих царем Олександром II. Після царської амністії 1855 року повертаються із заслання активні діячі Кирило-Мефодіївського товариства В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш до яких пізніше приєднується і Т. Шевченко. Звільнені братчики обирають місцем своєї діяльності та проживання столицю імперії, в якій загальна атмосфера суспільного життя була для реалізації їх планів більш сприятливою ніж у провінції.

Санкт-Петербург, на певний час, стає одним з головних центрів українського національного відродження. Тут виникає об’єднання ентузіастів української справи, що отримала назву Українська громада. Її члени орієнтувались на проведення культурницько-просвітницької роботи на легальних засадах, вважаючи, що лібералізація режиму дозволить вирішити багато з українських проблем не вступаючи з ним у конфлікт. Було налагоджено друкування українських книжок, журналу "Основа", що став засобом спілкування свідомої української інтелігенції не лише в Російській імперії, а й поза її межами.

"Після скасування кріпацтва та здійснення Олександром II деяких інших соціально-політичних реформ народницька інтелігенція дістала ширші можливості для розгортання просвітницької роботи в масах. За прикладом громадівців Петербурга в багатьох містах України під тією ж назвою починають виникати самодіяльні напівлегальні або легальні організації української ліберально-демократичної інтелігенції"

Одна з перших громад в Україні виникає в стінах Київського університету в результаті трансформації гуртка так званих "хлопоманів" наприкінці 1860-початку 1861 рр. На чолі організації став видатний український історик В. Антонович. До її складу також входили викладачі та студенти університету П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов та інші. За прикладом Києва громади почали утворюватись і в інших містах та містечках України. Певних політичних програм громади, як правило, не мали, об’єднуючи людей, що були зорієнтовані переважно на проведення культурно-освітніх заходів і не бажали конфлікту з владою. Спільним для всіх членів громад була любов до України та її народу, що закріпило за цим рухом назву українофільства.

Характеризуючи українофільство Д. Заславський відзначав, що "Це був національний настрій без національної програми. Відкидаючи усе "московське", воно разом із ним відкидало і російську демократію. Воно було аполітичне. З університету українство поширювалося і на інші кола суспільства і на інші міста". Аполітичне культурництво, що його проповідував П. Куліш, знайшло в Україні немало щирих прихильників та послідовників.

У той же час, певну частину молодого покоління української інтелігенції не влаштовувала така позиція. Ліквідація кріпаччини не викликала в них надмірної ейфорії, а фактичний грабунок селянства, пов’язаний з необхідністю викупу землі у поміщиків, переконував у необхідності продовження рішучої і безкомпромісної боротьби з царатом.

Говорячи про настрої серед української молоді на початку 1860-х років, Ю. Охрімович звертав увагу на те, що "Молоде покоління 60-их років виховувалося під впливом двох ідейних течій: з одного боку були це ідеї Кирило-методіївців і поезія Шевченка, з другого — народницько-соціялістичні ідеї Герцена, Чернишевського і Добролюбова (виділення Ю. Охріиовича — О.С.). Синтеза цих двох течій давала головний напрям громадській думці молодих Українців, що найбільш захоплювалися двома словами "Україна" та "народ". Українство та народництво, любов до українських звичаїв, історії та мови, з другого боку до українського простолюддя, були тими гаслами, що об’єднували всю молоду інтелігенцію, родом з України, бодай в першій половині 60-их років"

Українофільство, користуючись можливостями значного послаблення режиму у питанні придушення всього українського, виконувало важливу функцію в процесі національного відродження. Воно звертало увагу просвічених верств суспільства до проблем простого народу, сприяло відновлення національної пам’яті та піднесенню патріотичних почуттів.

"Українофільство неодмінно повинне було бути народолюбством, і це надавало йому притягальної сили. Українофільство захоплювало навіть російських людей; під його впливом спольщена дворянська молодь згадувала про те, що їхні діди були славними козацькими полковниками, дітьми українського народу"

Однак надмірна акцентація українофілами уваги виключно на культурницькій роботі, на лояльності до влади та необхідності досягнення з нею компромісу коштом соціальних інтересів, у першу чергу, українського селянства, викликала несприйняття у революційно налаштованої молоді, що все активніше починала шукати відповіді на питання в працях російських революціонерів-демократів. Значна частина покоління 1860-х рр. залучилась до "загальноросійської революційної справи" і була практично втрачена для справи національної.

Суперечність між соціальної і національною парадигмами в українській політичній думці та всій суспільній свідомості, що здавалось була подолана генієм Т. Шевченка, знов стала примарою загрози майбутньому нації. "Велика ідейна будова, створена геніяльним духом Шевченка, захиталася, національний і політичний радикалізм, що творив гармонійну цілість в його світогляді, розділився. Над українською інтелігенцією зависла вдруге проклята мара безполітичного націоналізму і безнаціонального політизму"

У цей критичний для майбутнього України період на авансцені українського суспільного життя з’являється особистість, що вирішила знайти відповідь на історичний виклик загрози чергового розколу нації, втрати для української справи цілого покоління. Цією людиною був Михайло Драгоманов.

М. Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині в небагатій дворянській сім’ї. Його батько відзначався схильністю до вільнодумства та ліберальних ідей. У цьому ж дусі він виховував і сина, який досить рано познайомився з ідеями прогресивних російських мислителів, поезією Т. Шевченка та українських романтиків. Однак переважаючий вплив на становлення політичних поглядів М. Драгоманова на ранньому етапі мала саме російська література, а "... українство, насичуючи багато все життя Драгоманова, не породжувало в ньому ніякої національної "ідеї". Не було ще скільки-небудь ясного уявлення про відмінності між двома культурними світами, українським і російським. Але з другого переважно йшли ідейні впливи"

Незважаючи на те, що сім’я Драгоманових була типовою для тогочасного дрібного "малоросійського дворянства", саме в ній майбутній вчений отримував перші уроки любові до рідної мови і рідного народу. Цю любов не вбила в ньому і імперська освіта. "У батьків Драгоманова також не могло бути і не було серьозного відношення до української справи, міцного національного пересвідчення, але всеж батьки Михайла ставилися до української мови з більшою повагою, ніж то було звичайно. Добре освічений (знав англійську і французьку мови) батько Михайлів зібрав українські народні пісні і намагався навіть писати по вкраїнському. Дома і мати і батько балакали по вкраїнському. В тодішніх і школі і гімназії, не дивлячись на різні заборони, українська мова теж лунала як поміж учнів, так навіть і серед учителів українців"

Навчання у Київському університеті з 1859 по 1863 рік лише сприяло посиленню орієнтації М. Драгоманова на ідеї лібералізму та українофільства. 1863 року він стає членом Київської громади, де невдовзі перетворюється на фактичного лідера її "лівого" крила. Працюючи в університеті з 1864 року на посаді приват-доцента, а з 1870 — на посаді штатного доцента кафедри всесвітньої історії, він, одночасно, викладав в одній з недільних шкіл міста.

Початок роботи М. Драгоманова викладачем у Київському університеті збіглося з новою хвилею гонінь царського уряду проти свідомих українців. Найбільш кричущим стала заборона вживання української мови згідно з сумнозвісним Валуєвським указом 1863 року. Ця подія не лише розвіяла ілюзії багатьох українських діячів, що розраховували на можливість національного відродження без протистояння системі влади, а й привернула до української справи людей, що до цього були достатньо байдужими до неї.
Сам М. Драгоманов пізніше згадував, що антиукраїнські дії царських властей суттєвим чином вплинули на формування його національної свідомості. Вони спонукали "... остаточне прикріплення моє до українського напрямку, бо я, за природною реакцією зайнявся старанніше вивченням українських питань, спочатку педагогічного, потім і національного взагалі. Зрештою, з того часу з’явилися й інші нитки, що прив’язали мене до українського руху"

Дослідники творчості M. Драгоманова звертають увагу на те, що його патріотизм виростав на грунті розуміння загальнолюдських інтересів та головних напрямків розвитку світової історії. Загальнодемократичні основи його політичного світогляду привернули увагу вченого не просто до становища "трудового народу", а до власної поневоленої нації, що якраз цим народом і репрезентувалась. Як відзначає Ю. Охрімович "Драгоманів тому зробився українським націоналом, що був послідовним демократом, а не навпаки, і в цьому напрямі йшла еволюція його поглядів"

Такий перехід не був винятком з правила. Сам М. Драгоманов говорячи про появу політичного українофільства в "Листах на Наддніпрянську Україну", звертаючись, головним чином, до галицької української молоді, підкреслював, що "Мабуть, ми всі, російські українофіли, перейшли ту школу — вивчились напам’ять Гоголя, Тургенєва, прочитали з захватом Бєлінського і не лише не перестали бути українофілами, вкріпилися в своїм українофільстві, а інші дійшли й до Шевченка від Тургенєва і Некрасова (є в нас і такі, що прийшли від Руссо і Віктора Гюго)"

Хоча М. Драгоманов викладав в університеті курси, що не мали безпосереднього стосунку до розвитку політичних подій в тогочасній Росії — історію давніх цивілізацій Греції, Риму, Сходу — його активна діяльність у Київській громаді, робота в недільній школі, популярність серед київського студентства, здобута вмінням провести паралелі між подіями давньої історії та сучасністю, не могли залишитись поза увагою царського режиму. 1875 року він, за особистим указом російського імператора Олександра II, був звільнений з університету без права викладання.

Цей факт зіграв значну роль в подальшій долі вченого: "... звільнений за так званим третім пунктом без права викладання, Драгоманов мимоволі змушений був виїхати закордон за допомогою київських громадян і, в першу чергу, Якова Шульгіна, котрий виділив 12 тисяч карбованців зі своєї спадщини на утримання родини Драгоманова і видання в Женеві збірників під назвою "Громада". Тут уперше побачили світ деякі поезії Шевченка, "Лихі люди" і "Хіба ревуть воли, як ясла повні" Панаса Мирного, публіцистичні статті Герцена і самого Драгоманова"

Київська громада не лише допомогла М. Драгоманову з виїздом за кордон. Він мав від неї доручення організувати там видання українського журналу, що міг би друкувати праці українських вчених, письменників, громадських діячів поза пильним оком царської цензури, а також брошури українською та основними європейськими мовами для пропаганди української справи в Україні та Європі.

Місцем для організації видавництва М. Драгоманов обирає Женеву. У Швейцарії навколо нього збирається група однодумців, що склала так званий "женевський гурток". До нього входили, крім самого М. Драгоманова, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Павлик, Ф. Вовк, Я. Шульгін та ряд інших українських діячів. Ними було видано в 1878-1879 роках п’ять збірників під назвою "Громада", а 1881 року — два номери однойменного журналу.

"Радикальна частина ініціативної групи — С. Подолинський, О. Терлецький, М. Зібер — відстоювали революційне спрямування "Громади", але сам Драгоманов тоді ще не був крайнім радикалом і схилявся спочатку до ліберального характеру видання". Під впливом позиції соратників, погляди М. Драгоманова радикалізуються, але він так і не сприйняв їх захоплення ідеєю революції та збройного повстання.

У "Громаді" та брошурах учасники "женевського гуртка" активно пропагували концепцію так званого громадівського соціалізму, яка прагнула поєднати в собі ідеї західноєвропейських соціалістичних вчень, традиції українського суспільного життя та досягнення української політичної думки. Автором цієї концепції та ідейним натхненником, на думку більшості вчених, є саме М. Драгоманов, що прагнув протиставити її надмірному захопленню української прогресивної молоді марксизмом та російським нігілізмом.

Одночасно М. Драгоманов був визначною фігурою і у російському демократичному русі. У 1881-1883 році він редагував російське емігрантське видання "Вольное слово", що ставило за мету розповсюдження народовольських ідей.

Активна пропаганда ідей громадівського соціалізму та радикалізм політичних поглядів М. Драгоманова та його послідовників викликали спочатку нерозуміння, а потім і несприйняття у ліберально-поміркованих діячів Київської громади. Ці суперечності призвели до того, що 1886 року відбувається остаточний розрив М. Драгоманова із Старою громадою (так стала називатись Київська після того, як в багатьох містах України стали з’являтись організації аналогічного спрямування та з подібною назвою), яка припинила фінансування проектів "женевського гуртка". Ще раніше стався розрив з російської демократичною еміграцію, якій не подобались національно-свідома позиція М. Драгоманова та його критика російського шовінізму, в тому числі і чільних діячів ліберального та демократичного руху.

Залишений без джерел фінансової підтримки М. Драгоманов, не зважаючи на загальноєвропейське визнання та науковий авторитет, попадає в доволі скрутне матеріальне становище і 1889 року приймає пропозицію стати професором загальної історії новоствореного Софійського університету в Болгарії, що незадовго перед тим отримала державну незалежність. Там же, у Софії, 20 червня 1895 року визначний український вчений, політичний і громадський діяч М. Драгоманов і помер.

Постать Михайла Драгоманова в українській політичній думці другої половини XIX сторіччя є найбільш визначною. Саме він є, по суті, першим українським політологом, при тому, що його політичні твори написані у публіцистично-полемічній формі. Однак, незважаючи на це, вченому вдалось виробити досить послідовну і струнку політичну теорію.

"Думка Драгоманова синкретична. Вона поєднує демократичні, соціалістичні, патріотичні та космополітичні, слов’янофільські та західницькі елементи. Щоб охопити систему Драгоманова як органічну єдність, потрібно знайти центр тяжіння цього цілого. В його політичному мисленні такою центральною точкою і визначальним фактором є, без сумніву, ліберальна ідея"

Ця ліберальна ідея базується на переконаності М. Драгоманова в тому, що основною одиницею суспільства є особа, добробут і щастя якої він вважає вищим критерієм суспільного розвитку. Індивід, його невід’ємні права та життєві людські інтереси є тим "наріжним каменем" який вчений кладе в основу своєї теоретичної побудови.

Аналізуючи розвиток людства, вчений приходить до висновку про те, що воля є явищем стародавнім, а насильство, соціальне і національне пригноблення, тиранія виникають лише на певному етапі існування суспільства. Політична історія, на його думку, є колообігом трьох основних форм державного правління — аристократії, монархії та демократії. З появою держави люди втрачають первинну свободу і, хоча, завжди прагнуть її повернути, навіть на певний час повертають, встановлюючи демократичні режими, однак, з конечною необхідністю, втрачають її.

М. Драгоманов вважає, що причиною постійної втрати народом свободи є хибність її відновлення шляхом зміни форми державного правління. Держава за своєю суттю є інститутом, що заперечує свободу індивіда, обмежує її і за логікою свого існування постійно прагне до обмеження прав і свобод особистості. Демократія закономірно вироджується в аристократію, аристократія — в монархію і тиранію. І всі спроби змінювати суспільне життя шляхом реформування "з верху", через зміни форми державного правління, не можуть вирішити головної проблеми — повернути людям втрачену свободу.

Саме тому, замість ідеї "народоправства" вчений, як остаточний ідеал організації суспільного буття, висуває ідею "безначальства". "От дійти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі сходились для спільної праці й помочі у вільні товариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються люде, і котра зовсім не подібна до нинішніх держав. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей і товариств"

У цілому соціально-політичний ідеал М. Драгоманова традиційно характеризують як анархістський, звертаючи увагу на його принципово негативне ставлення до держави як такої. Однак позначити вченого як "анархіста" зовсім не значить розкрити сутність його політичної концепції. Як відзначає Я. Довбищенко "Соціалістичним ідеалом Драгоманова був ідеал Прудона: федерація вільних спілок вільних людей. Ідеал, який повну волю людині і громаді клав в основу ідейної організації будучого суспільства. Отже, Драгоманов почасти був анархістом, але і з анархізмом взагалі, в його сучасному розумінню, теж не мав нічого спільного і до таких теоретиків і практиків анархізму, як Бакунін, Моста та Кропоткин ставився цілком негативно. Зовсім відкидав їхній аполітизм, їхню науку про державу та погляди на те, як дійти до здійснення соціялістичного ідеалу. Так само не любив і одхрещувався Драгоманів і од марксизму, котрий здавався йому занадто доктринерським ("німецька метафізика")"

Нерозуміння ідеологами анархізму, особливо російського, історичної необхідності держави було, на думку М. Драгоманова, їхньою головною помилкою, що заводила цей рух у глухий кут. Сам вчений вважав, що їх "... основна помилка, нерозуміння того, що держава і державні уряди є формами і органами, котрі виробляються в народному житті (по волі, по неволі, як трапиться) і змінюються з ним, і що без цих форм і органів, тобто і без політики не може жити ніякий народ, ніяка людська громада. Найменше можуть обійтись без політики ті, хто скривджені в теперішніх державах, хто хоче чогось нового ... В XIX ст. ніякий громадський рух, в тому числі і національний, не обходиться без політики, без того, щоб примусити державні уряди перемінити чи встановити які державні закони..."

Будучи принциповим противником держави, як механізму обмеження свободи особистості, М. Драгоманов, тим не менше, вважав, що завданням будь якого прогресивного політичного діяча, що щиро прагне до свободи народу є боротьба за вплив на державу, за те, щоб з допомогою держави, яку необхідно відповідним чином реорганізувати, добитись мінімізації її ролі в суспільному життя та максималізації свободи особистості. Говорячи про справжнього громадівця, він відзначає, що "В самих менших змінах, в змінах державних, він буде байдужий до того, як там впорядковується вище державне начальство, а більше наполягатиме на те, щоб вбільшити власне волю кожної особи в слові й праці, волю кожної людської породи, спілки, громади, країни (виділення М. Драгоманова — О.С.), — щоб, скільки мога вменшити силу державного начальства, чи то царського, чи гетьманського, чи то управи (адміністрації), чи самої виборної ради (парляменту), перед силою особи, громади, і щоб дати їм більше способу до того, щоб зложити нові початки порядків безначальних: безпанських і бездержавних"

Позиція М. Драгоманова щодо держави та її майбутнього, ролі, яку вона відіграє у своїй власній долі, в значній мірі визначається тим, що його погляди формувались не лише під впливом ідей ідеологів російського революційного руху Чернишевського, Герцена, Михайловського, Лаврова, а й західноєвропейських — Прудона, Маркса, Енгельса, Лассаля. Однак найбільшою мірою визначальною була його філософсько-світоглядна позиція. "Ще в одній з молодечих праць (Римская исторія и Тацит) Драгоманов заявив себе позитивістом, ставши на цей ґрунт в 60-х роках, ще коли позитивізм Конта і Д. С. Мілля ледве став відомий в наукових колах". Ідеї Конта, Спенсера, Мілля були найбільш співзвучними прагненням M. Драгоманова і саме їх, у першу чергу, він намагався донести до своїх земляків.
У той же час варто зазначити, що М. Драгоманов був, як політичний діяч і теоретик, людиною досить прагматичною. Він завжди був готовий відкинути те, що було не лише помилковим, але й не могло принести очевидної і відчутної користі в реалізації задуманої справи. При цьому він досить послідовно дотримувався стратегічної мети, а компроміси вважав допустимими лише щодо тактики її реалізації. А. Круглашов підкреслює цю особливість і зазначає, що "... Драгоманова вигідно відрізняє те, що він намагався не відкладати реалізацію своїх політичних проектів "на потім", у невідоме "колись". Прагнення до практичних, відчутних результатів, його прагматизм, котрий критично чи з повагою відзначають дослідники, і становить особливість драгомановського теоретичного аналізу політичної дійсності, його виразну рису як теоретика і ідеолога"

Сам вчений пояснював свій політичний прагматизм посилаючись на результати власних досліджень людської історії та розвитку наукового знання: "Те, що ми бачили досі в життю людському й що бачимо й тепер, показує, що життя те переміняється усякими способами й волею не одного гурту, і що не один гурт не може завше вживати безперемінно одних способів. Мало того, стан громади, серед котрої живе чоловік, в іншу хвилю збуджує такий дух, попихає громаду до таких способів, котрі перед тим і вгадати не можна. Ясно, що діло не в способах, а цілі, та в живій спільності чоловіка, котрий має думки про потребу зміни в порядках громадських, з тією громадою, серед котрої він живе"

Позитивістська філософія, що мала великий вплив на політичні погляди М. Драгоманова, значною мірою зумовлювала і систему пріоритетів його політичної діяльності. На думку М. Шаповала вчений своїм першочерговим завданням ставив створення такої програми дій, виконання якої забезпечило б реалізацію ідеалу організації суспільного буття — безначальства. "Перш за все, за Драгомановим, у громадському процесі, як і в природньому, є свої закономірности для змін, ігнорувати ці закономірности не може той, хто хоче йти певно і твердо до мети. Для змін треба мати плян, виготовлений на засадах чистої (досвідної) науки"

Розробку цього плану М. Драгоманов вважав своїм призначенням, своєю особистою історичною місією. Це в значній мірі зумовило не лише його погляди та практичну діяльність, але й ставлення до сучасників та їх ідей і програм. Розуміння цього факту дозволяє пояснити багато фактів з життя мислителя. На цю особливість одного з провідних мотивів дій вченого звертає увагу А. Круглашов: "Практична діяльність Драгоманова невіддільна від його намагань дати співвітчизникам, сучасникам таку програму політичної праці, котра враховувала би досвід минулого, відповідала потребам сучасності та брала до уваги можливості майбутнього. Це була більш ніж амбіція, це було глибоке переконання у своєму покликанні знайти відповіді на важливі запити суспільства, нації цивілізації. Таке "інтелектуальне місіонерство", що відчутно позначилось на самооцінках Драгоманова, на його вимогах до своєї праці в останні роки життя не могло не впливати на якість і зміст драгоманівських політичних поглядів (виділення А. Круглашова — О.С.)"

Свою історичну місію М. Драгоманов не обмежував ні Україною, ні Російською імперією. Його думка охоплювала історичний процес всієї Європи і світу в цілому. Україна ж, в силу особливостей своєї історії, була лише однією з найбільш зручних територій для реалізації того, що він вважав метою світової історії — звільнення людини і людства.

У роботі "Переднє слово до "Громади"", що була своєрідною програмою діяльності так званого "женевського гуртка" зазначалось щодо співвідношення українських національних задач та загальнолюдських: "Ми ж думаємо, що усяка громадська праця на Україні повинна мати українську одежу, — українство. Звісно, те "українство" не може бути в цілях праці. Цілі праці людської однакові, як однакова здумана наука. Але прикладна (виділення М. Драгоманова — О.С.) наука не однакова скрізь. Так і з громадською працею: в кожній країні, в кожній людській породі, далі, навіть, в кожній громаді і коло кожної особи, — мусять бути осібні підходи й приводи до однакової цілі; кожна країна і купа людська може показати більш ясно, ніж другі, потребу і спосіб тієї чи іншої з тих праць, з того чи іншого способу праці, потрібної для всіх людей"

Стратегічна мета розвитку людства — забезпечення якнайкращих умов для вільної самореалізації особистості, та шляхи її здійснення випливають з тези про те, що всі люди від природи прагнуть не лише до задоволення своїх особистих потреб та інтересів, а й до спілкування та об’єднання, де ці інтереси лише і можуть бути реалізованими. Основними формами таких об’єднань, де не порушують суверенітету особистості, є громада і товариство. Вони протистоять державі, як добровільні форми об’єднання насильницьким.

Громада, на думку М. Драгоманова, це не просто добровільне об’єднання людей, вона мусить бути об’єднанням вільних людей. Головною відмінністю громади від держави є те, що вона добровільно об’єднує вільних індивідів, а взаємовідносини між ними регулюються переважно засобами морального впливу. Громада не може нав’язати свою волю будь-кому з своїх членів силою, оскільки він має право в будь-який момент залишити її. Лише переконання, апеляція до розуму і совісті є допустимими засобами нав’язування волі колективу одиниці.

Громадський устрій, на думку вченого, є найоптимальнішою формою поєднання особистих та групових інтересів, свободи індивіда та спільного обов’язку.

Драгоманівська думка йде від індивіда до об’єднання індивідів і далі, до створення національних та світової спілок добровільних об’єднань індивідів — громад. "Анархічні ідеали привели Драгоманова до федералізму. Це найвідоміша частина його політичної філософії. Кожен, хто взагалі чув про Драгоманова, знає, що він був федералістом. Вважають, що його метою була федералізація Росії, але насправді цей федералізм був універсальним принципом. Для політичного мислителя, який за свою вихідну точку бере незалежність особи і відкидає будь-яку форму авторитаризму, федерація — прихильність рівноправних осіб до груп та громад і співпраця останніх у більших спілках — єдиний шлях подолати автономізацію суспільства"

Федералізм у трактуванні М. Драгоманова виступає не тільки, і, навіть, не стільки формою територіального устрою, скільки головним способом взаємозв’язку суб’єктів політичної дії — індивідів, їх об’єднань, держави, міждержавних союзів і т.п. — сутність якого полягає в їх рівноправності. Лише рівноправні суб’єкти політичної взаємодії можуть так узгоджувати свої інтереси, щоб не порушувати прав і свобод один одного та уникати насильства.

"Федералізм мав для Драгоманова особливе значення, — більш глибоке, чим уявлення про майбутній, — близький чи далекий, — устрій Росії. Федералізм соціально-революційних російських організацій не перешкоджав їм бути найбільшими централістами в практично-організаційний діяльності, прихильниками диктатури партії або гуртка. У Драгоманова федералізм був системою не лише соціальною, але і політичною, і культурною, — навіть моральною... Федералізмом Драгоманова пронизано було його ставлення до партій, до людей, до способів і прийомів переконання супротивника. Цей федералізм був заснований на індивідуалізмі, на визнанні в кінцевому рахунку автономної особистості, права якої так само невід’ємні, як і право окремої громади. З цього федералізму випливала з необхідністю боротьба за політичну свободу"

Ідея федералізму не була чимось новим в українській політичній думці того часу. Її витоки можна шукати вже в проектах утворення та реформування Козацької держави, в теоретичних побудовах учасників Кирило-Мефодіївського товариства. Особливу увагу їй приділяв М. Костомаров, вважаючи федеральну організацію держави історичною традицію українців. М. Драгоманов пізніше не раз публічно заявляв себе спадкоємцем ідей Кирило-Мефодіївського товариства 40-х рр., а одного з його головних ідеологів у "Листах на Наддніпрянську Україну" — М. І. Костомарова — називав своїм ідейним учителем щодо федералізму.

"Федералістичні погляди Драгоманова почали формуватись з 60-70-х рр. XIX ст. В 70-80-х рр. вони були викладені ним у ряді публіцистичних праць і склали певну систему його світогляду. У Драгоманова федералізм має два суспільно-історичні аспекти: федерація вільних громад (т. зв. громадівський соціалізм) і федерація автономних земств і країв як засіб буржуазно-демократичних перетворень"

Федералізм у трактуванні М. Драгоманова не є сталою, "завмерлою" ідеєю. Будучи прагматиком від політики він постійно прагне наповнювати її тим змістом, який в конкретний історичних умовах зможе забезпечити найбільш оптимальний шлях до реалізації головної мети — свободи особистості. Ліберально-демократична основа федералістичної концепції мислителя завжди лишилася незмінною. Змінювалась лише форма федералізму, якій він віддавав перевагу в той чи інший період своєї діяльності. У другій половині 70-х рр. XIX ст. він висунув програму безначальної спілки громад як кінцеву мету суспільних перетворень, що мали привести до побудови соціалістичного суспільства. Після спаду піднесення (розгром революційного народництва) і втратою надії на більш радикальні перетворення в Росії, вчений запропонував більш обмежену, і більш реальну, як йому здавалось, федералістичну програму, як найближчу мету — місцеву і крайову автономію при буржуазно-демократичних перетвореннях.

Однак у всіх випадках основу майбутньої федерації мали складати громади, спілки вільних людей, що добровільно вступали в певні політичні зносини для реалізації спільних інтересів. Спілки громад в подальшому об’єднувались в спілки спілок, а останні — у світову спілку, що була б покликана вирішувати питання глобального характеру. Такий шлях побудови всієї світової системи міжлюдських відносин — з низу до верху — був, на думку М. Драгоманова, єдино вірним і знімав небезпеку перетворення федерації на державу як засіб насильницького нав’язування волі одних іншим. І не лише меншості більшості, але й навпаки.

Права і інтереси особистості для вченого завжди залишались вищою цінністю. Саме тому він неодноразово виступав проти ідеї "волі народу" якій мали бути підкорені особисті інтереси і воля окремих індивідів, та проти демократії, як системи в якій меншість повинна підкорятись більшості навіть в супереч своїм природним людським правам і інтересам.

Громадівство і федералізм, що базувалися на добровільності об’єднання та встановлюваних зв’язків між людьми в поєднанні з правом вільного виходу індивіда зі спілок, повинні були стати механізмами гарантування свободи особистості.

При цьому анархістська риторика, на думку ряду вчених, використовувалась М. Драгомановим не з метою ліквідації держави як такої, а для її можливо більшого ослаблення на користь прав і свобод особистості. Так А. Круглашов вважає, що "У своїх програмних творах редактор і видавець "Громади" схилявся до федеративної, але держави, а не абстрактної федерації, що виступала замінником будь-якої державності. І лише у своїх тлумаченнях засад майбутнього громадянського суспільства він справді охоче користувався анархістськими метафорами. Таким чином, анархістські концепції відчутно вплинули на критику Драгомановим недоліків державного устрою як у минулому, так і в його час. І, водночас, ці впливи залишили помітний слід там і тоді, де і коли Драгоманов намагався оцінити майбутню організацію суспільства саме як громадянського суспільства"

Перетворення царської Росії, Європи і всього світу на основі федералістичної ідеї, на думку М. Драгоманова, є тим засобом, який дозволить реалізувати головну мету всього суспільного розвитку. Адже людство в своєму розвитку все більше перетворюється з обособлених національних організмів на єдине ціле, в існуванні якого тільки й можна зрозуміти напрямок прогресу та його зміст. Для вченого спрямованість історичного процесу не викликає сумніву, головне — зрозуміти його напрямок і зосередити всі зусилля людства на реалізації головної мети його існування.

У роботі "Рай і поступ" М. Драгоманов зазначав, що "...коли дивитись на долю окремих народів, то можна часто не тільки не бачити поступу, але бачити навіть погіршення тієї долі, бо з часом траплялося, що цілі народи попадали в неволю до чужинців або й зовсім гинули. Але коли оглянути долю всіх народів на землі, принаймі з того часу з якого можна мати писемні спомини про ту долю, то безумовно завважаємо, що тим часом як в одного народу поступ часом інколи спинявся або й зовсім переривавсь, то він в другого народу все таки ішов далі, або що поступ з одного боку спинявся серед якогось народу, то з другого боку серед другого народу було якраз навпаки, аж поки згодом один народ — не навчався в другого тому в чому він остався позаду. Оглядаючи долю всіх народів, ми бачимо, що взагалі народи помалу зближаються між собою, виробляють з себе ніби одну громаду, передають один одному свої вигади й думки так, що з окремих народів виробляється дійсне людство, в котрому поступ не може перестати навіть в найгірші часи"

Українці, вважає вчений, також відіграють певну роль в загальнолюдському прогресі. Хоча у своїй історії Україна й знала періоди злетів і падінь, втратила державність, однак в умовах тогочасного світу вона має і ряд суттєвих переваг. Державність, на думку М. Драгоманова, для кожного народу дає суттєві переваги, головна з яких — можливість самостійно вирішувати власні проблеми. Однак сама по собі вона не дає простим людям суттєвих переваг у забезпеченні їх прав і свобод.

Головною особливістю сучасного йому етапу світової історії вчений вважає те, що "Тепер вже люде переросли державні спілки й прямують волею й неволею до якихось інчих. Тепер вже показалось, що і в тих породах людських, котрі мають свої держави й великі, багаті, й вільні (напр. як Франція, Англія), або й великі спілки вільних держав (як П. Американська Спілка) більша частина людей бідує мало чим менше, ніж бідують мужики українські"

Українці давно вже втратили державність, а разом з нею і експлуататорські класи, що робить їх надзвичайно сприятливими для ідей федералізму та громадівського соціалізму. "Ми думаємо, що наша Україна, котра немає ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне від природи мужицтво, — залюбки прийме науку про безначальні й товариські порядки, що через те на тій Україні, варто працювати громадівцям, а найбільш тим, котрі зросли в Україні"

Залучення української інтелігенції до справи визволення народних мас Драгоманов вважав однім з головних завдань свого життя. Безелітність нації імпонувала вченому тим, що в наслідок такого становища вона була більш сприйнятною до ідей побудови майбутнього суспільства на принципах соціальної справедливості, вільного розвитку особистості, гарантування її прав і свобод. Однак він прекрасно розумів, що без провідної верстви, освічених провідників маси самі по собі добитись реалізації омріяного ним суспільного ідеалу не зможуть.

Саме тому він висуває досить жорсткі вимоги до української інтелігенції, вимагаючи від неї навіть певного самозречення в ім’я майбутнього народу: "Письменний Українець, по більшій части працює на кого вгодно, тілько не для своєї України й її мужицтва. А з другого боку, здавна звикли усякі чужі люде хазяйнувати на Україні не знаючи її, не звертаючи уваги на те, як треба обертатись з Українцями, не кажучи вже про тих, котрі тілько й думають, як би поживитись з України, нічого доброго для неї не роблючи. От через те ці люде між письменними Українцями, котрі не хотять, щоб все де далі більше Україна й її мужицтво тратило свої сили, — мусять заректися не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському — єсть видаток з української мужицької скарбівні, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки"

І. Франко, говорячи про вплив драгоманівської пропаганди на українську освічену молодь, її дійсний зміст і мету, писав: "Це не більше не менше, як пропаганда саме ідеї національної окремішності України, необхідності, щоб українська інтелігенція служила українському народові саме своєю інтелігентністю, тобто своїм розумом, наукою. Цією однією ідеєю проникнуті всі його праці, видані в Києві, Львові, Відні, Женеві, Флоренції, Парижі, Петербурзі, Москві"

Особливості історичного існування української нації привели М. Драгоманова до думки про те, що в ній не виробилась в достатній мірі національна гордість народу, пов’язана з ідеєю власного державно-політичного самостійного існування. Більше тог, для українців є характерним доволі негативне ставлення до держави, особливо своєї і роль в цьому української інтелігенції є далеко не останньою: "В Україні якось не звикли дуже захвалювати усе своє, старосвітське, через те, що як недавно було тут щось подібне до власного царства та панства, то нікому було привчити українців пишатись своєю славою. Одну недовгу хвилину, як було тільки знов почали пізнавати освічені українці свою старовину, у 30-40 роки цього століття, горстка людей прокричала про славу козацької України, але зараз же знайшла в ній плями, і тепер, коли хто хоче пізнати ті плями, пізнає їх найскорше з вчених праць українців..."

Один з чільних діячів Української народної республіки С. Петлюра, аналізуючи працю М. Драгоманова "Чудацькі думки про українську національну справу" відзначав, що вчений звертав увагу на те, що для українців є характерним поєднання державного нігілізму із гіпертрофованим почуттям національної гордості, що заважало формування та здійсненню реальної політики соціального та національного звільнення. "Провідна думка книжки - боротьба проти національної виключности, що її культивувало українське суспільство, і з’ясування питання про культурні запозичення з російської літератури з метою успішного політичного і культурного розвитку українців" . І далі: "... визнаючи історичні причини, що показують сумне явище української дійсности, він, однак, значну частину провини за нього перекладає на самих українців, докоряючи їм, дещо перебільшено, бездіяльність, недостатню рухливість, брак активної ініціативи і широких громадсько-наукових інтересів"

Для М. Драгоманова пропаганда національної виключності, формування в українській свідомості ідеї ненависті до інших людей за етнічною ознакою, навіть до тих, що належали до пануючих над українцями народів, було неприйнятним способом відродження України. Піднімаючи питання формування національної самоідентифікації в статті "Неправда — не просвіта", він писав: "Москалі такі ж люди, як і другі, як і ми (виділення М. Драгоманова — О.С.). Всі народи — москалі, поляки чи русини - мають і своє зле, і своє добре в натурі, і зле більше виходить від малої освіти, ніж з натури народів, і через те, нам усім — і русинам, і москалям, і полякам, замість того, щоби ворогувати, треба освічатись і добувати і укупі волі, то тоді й усякі причини до незгоди щезнуть. Навчати іншому наш народ — значить навчати його не по правді або й просто наражатись на сміх, бо таки ж наші люди й самі можуть і пізнавати москалів, і діставати до рук московські книжки, чи подобається це кому, чи ні"

Ворогами українців, вважав вчений, є не росіяни, не поляки, чи представники інших національностей, а державно-бюрократичний апарат імперії, власники фабрик і заводів, великих маєтків, що гноблять всіх трудящих, незалежно від їх національної приналежності.
Поряд зі спробами пропаганди української виключності не сприймав М. Драгоманов і ідею "єдиного русского народа". Українці є нацією поневоленою, а перебування України в складі Російської імперії зовсім не є періодом прилучення до набутків світового прогресу, а влучно ним охарактеризовано як "пропащий час". Сама ж ідея офіційної доктрини етнічної єдності українців і росіян є, на думку вченого, лише одним з засобів закабалення України. "Та й самі ці петербурзькі самовольники і нівечники натури чоловічої ніколи не вважали нас, українців, за своїх і коли случалось, давили нас з більшою злістю, менш жаліли "безмозглих, упрямих хохлів" ніж своїх "руських""

Закликаючи до єднання пригноблених всіх націй до спільної боротьби за соціальне і національне визволення народів та індивідів, за панування ідеалів загальнолюдських, а не вузько національних, М. Драгоманов, одночасно, звертав увагу на те, що далеко не всі, хто проголошує прихильність до революційної риторики та інтернаціоналістичних гасел є справжнім прихильником ідеї емансипації особистості. Ю. Охрімович звертає увагу на те, що "Критикуючи російську реакцію, Драгоманов весь час доводив, що дужим спільником цієї реакції являється сама великоруська демократія в наслідок своєї буйдужости в національних справах, свого централізму та шовінізму, захованих під космополітичними фразами"

Характеризуючи російських революціонерів, вчений підкреслював, що всі вони, за винятком Бакуніна і почасти Герцена не допускали ідеї самостійного існування України, а більшість — навіть самого існування української нації. Їх прихильність ідеалам загальнолюдським є прикриттям для ідей національної виключності власного народу, для націоналізму пануючої нації.

М. Драгоманов не є принциповим прихильником чи противником націоналізму як ідеї та політичного руху. Він зазначає, що його необхідно оцінювати, як і всі інші явища суспільного життя, виходячи з конкретних історичних обставин та можливих наслідків для реалізації головної мети розвитку людства — емансипації особистості. Він розрізняє націоналізм націй пануючих, що пригнічують інші народи і націоналізм пригноблених, що борються з свободу. Націоналізм, як прояв національності пригнобленого народу може стати складовою загальнолюдського прогресу.

"Національність — це прив’язаність у власному народі до того, що робить його найбільш уражаючу ознаку, значить і до того часу історії, народ імпонував другим, до того устрою, культурного і соціального, який був тогді, як нарід найменш підпадав вліянію других. Націоналізм має в собі підставу у тих інстинктах, котрі виробили у східних народів жидівство, китаїзм (виділення М. Драгоманова — О. С.) і т.д. От од чого націоналізм і у наші часи дуже легко зростається з воєнним духом. От од чого націоналізм у французів і німців зростається з імперіалізмом ... у італьянців ріднився з поклонами Римській імперії, а то й самому папству (неогвельфізм), у поляків і венгрів — з олігархізмом, у великорусів — з царизмом і т.д. Коли нація яка попалась у неволю або стратила власну державу, то націоналізм зростається з поривами до волі, становиться більш демократичним — і це тілько й дає йому прогресивну силу в XIX в."

Але національні домагання не повинні заступати собою питання соціального звільнення пригноблених мас, створення умов для всебічного розвитку індивіда, незалежно від його національного, расового, соціального походження. Саме тому, на думку М. Драгоманова, українські соціалісти, підтримуючи ідею національного звільнення українців не повинні орієнтуватись на націоналізм як ідеологію. "Хоч ми признаємо національності як очевидний факт, як результат певних природних і історичних обставин життя народного..., ми признаємо, що цей факт завжди треба мати на оці при громадській праці, а надто ми признаємо важність найвиднішої національної ознаки, народної мови як засобу морального зв’язку між людьми. Ми признаємо не тільки право живих груп людей, в тім числі й національних, на автономію, а й безмірні користі, які виносять люди від такої автономії. Тільки ми не можемо шукати собі провідних думок для громадської праці культурної, політичної і соціальної в почуттях і інтересах національних, бо інакше ми б заплутались в усяких суб’єктивностях, в лісі історичних традицій і т.д. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий сам себе виразно противуставляє людськості, або космополітизму (виділення М. Драгоманова — О.С.); ми не признаємо примусових думок і почуть, котрі видаються за національні, ніяких обов’язкових історично-національних святощів, а надто ненависті до других національностей"

Висновок про необхідність домінування загальнолюдських інтересів над національними М. Драгоманов робить внаслідок тривалих досліджень людської історії, особливостей соціального та національного, державно-політичного, у першу чергу, європейських народів, як в минулому, так і в його часи. "Звівши докупи всі ці приклади, як італьянські, так і німецькі, правдолюбива людина мусить прийти до того, що сама по собі думка про національність не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти одної. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям (виділення М. Драгоманова — О.С.)"

Як вчений він був добре ознайомлений не лише з європейським історичним процесом, але й з особливостями розвитку інших цивілізацій, що давало М. Драгоманову робити висновок про не обов’язковість окремішнього державного існування для вільного національно буття, у той час як по всій Європі ідея національної держави, необхідності самостійного державного існування набирала сили. В. Довгич звертає увагу на те, що Драгоманов викладав в університеті історію таких країн як багатонаціональна Індія, вчення Конфуція, Лаодзи. "На підставі аналізу величезного матеріалу з історії античного Риму, стародавнього Сходу, середньовічної і новочасної Європи, Русі-України М. Драгоманов дійшов такого висновку. Народ може не мати власної мононаціональної, унітарної держави, але вільно розвиватись за умови забезпечення, крім прав особи, і його прав як етносу"

Держава, навіть національна, власна українська, не була для М. Драгоманова абсолютною ідеєю зовсім не тому, що він страждав на якісь комплекси русофільства, "вірності імперії", чи, навіть, свідомо обрану роль "троянського коня в українському русі". Вона не була вищою цінністю тому, що вчений був твердо переконаний в тому, що епоха державної організації міжлюдських відносин закінчується і в не дуже віддаленому майбутньому її змінять інші, більш наближені до потреб та інтересів кожного індивіда форми співжиття людей.

Однак не всі сучасники і нащадки вченого розуміли вповні його позицію. Так Я. Оршан, оцінюючи вплив драгоманівстьких ідей на українську політичну думку та деякі історичні події, зазначає, що "... роля цієї людини в історії української політичної думки підлягала за останні часи такій основній ревізії, що нині Драгоманов уважається тим, хто найбільше причинився до невдачі української революції 1917-1921 р.р. й підготував наступ большевицької Росії на Україну"

Не могли простити М. Драгоманову його пропаганду космополітичних ідей як альтернативу ідеї національної виключності і деякі радикально налаштовані націоналісти. Зокрема Д. Донцов в роботі "Драгоманов і ми" проводить думку про те, що між М. Драгомановим, М. Грушевським і В. Леніним нема "ніякої ріжниці" тому, що вони базують свої програми на рухи виключно соціальні, а не національні. Ще різкіше оцінює роль М. Драгоманова в книзі "З минулих літ" К. Подолянин "... не лише в очах українських "шовіністів", але й в очах московських та москвофільських адораторів, був Драгоманов ідеологом "єдінства русскаго народа", політичного і культурного. Він дивився на український нарід, і то навіть поза межами тодішнього балтицько-большевицького райху, як політично-культурного сателіта Московщини, супроти якої поручав усякого роду любов та пошану. Нема чого дивуватись, що лишився він по цей день улюбленим божком наших інтернаціоналістів та інших сторонників "братерства" між народами" . Початки ж цієї критики можна знайти в роботах сучасників М. Драгоманова, зокрема одного з його учнів і близьких соратників І. Франка.

На захист честі великого сина українського народу одним з перших став Ю. Охрімович, який писав про те, що "Не може бути двох думок про політичний характер драгоманівського розуміння українства. Зробити українство рухом політичним, переконати сучасників і нащадків, що тільки шляхом політичної боротьби український нарід може здобути собі національне визволення було головною метою діяльності Драгоманова. "Політичність" Драгоманова заключається не тільки, як думає дехто, в постуляті соціально-економічної політики, але й у домаганню політичного характеру для всякої національної (виділення Ю.Охрімовича — О.С.) емансипації. Лише стоячи на становищі політичного націоналізму, в кращому значінню цього слова, міг Драгоманів робити закиди Костомарову, Желябову і іншим за те, що не формували ясно своїх національно-політичних ідеалів"

Один з класиків сучасної західної соціології, що вважав себе учнем М. Драгоманова в національному питанні, М. Вебер вважав, що вченому вдалося досить вдало поєднати у своїй соціально-політичній концепції ідеї соціального і національного визволення. Саме це поєднання робило М. Драгоманова цікавим для тогочасної європейської науки, європейських визвольних рухів: "Велика сила Драгоманова полягає в синтезі економічних і національних ідеалів та в ясному усвідомлення того, що є можливим відповідно до етнографічних умов Росії й сучасних економічних обставин"

Українська справа, з позиції М. Драгоманова, полягала в звільненні не просто України, відтворенні її державно-політичної самостійності, а у свободі, в усіх її виявах, представників тих соціальних верств, що репрезентували українську націю, зберегли вірність мові і національним традиціям, в першу чергу — українського селянства.

Проаналізувавши особливості історичного розвитку української нації М. Драгоманов разом із своїми соратниками по "женевському гуртку, робить висновок про те, що "Так по всім нашим українам стало тепер однакове: скрізь наші люде зостались тілко майже мужики; скрізь людей наших однаково давить, хоч і не однакове царство, панство, купецтво й попівство; скрізь мужицькі громади одного бажають, скрізь виявилось однаково, що марні надії на кого-небуть, окрім на самі мужицькі громади. А коли ті громади скрізь у нас однакової породи, живуть поруч, — то ясно, що нашим людям найліпше: стати спільно, щоб дійти до свого; щоб жити по своїй волі на своїй землі (виділення М.Драгоманова — О.С.)"

Формула, яку пропонують українцям женевські емігранти, до певної міри перегукується з Шевченковим "В своїй хаті своя правда і сила і воля", що став одним із центральних лозунгів українських самостійників. Однак ця подібність є лише зовнішньою. Драгоманов із соратниками вкладали в свою формулу цілком конкретний зміст. Сам вчений, говорячи про популярність в колах свідомих українців крилатих слів Т. Шевченка, в праці "австро-руські спомини" звертав увагу на те, що "... формула поверховонаціональна: "В своїй хаті свої правда і сила і воля" не може задовольняти реальних потреб людності, що для неї завше важно знати, яка правда, а що спеціально для українців з навіть з національного погляду треба вияснити, якою правдою можемо ми вбільшити свою силу, добитись своєї волі і своєї хати (виділення М. Драгоманова — О.С.)"

М. Драгоманов досить чітко окреслює межі української "хати" — від Карпат до Дону і Кавказу, від пінських боліт — до чорноморського берега. Всю цю територію населяє український народ, об’єднаний однією мовою, спільністю звичаїв і традицій та представлений працюючими і експлуатованими класами: "Українська земля — там де живуть такі самі мужики, як на колишній козацькій Україні (виділення М. Драгоманова — О.С.) по Дніпру, котру здавна більше знають письменні люде з усіх наших україн"

Українці є великою європейською нацією, що посідає достатньо чітко окреслену територію в центрі та на сході континенту. В сучасний вченому історичний період вони проживають, в основному в складі двох найбільших європейських імперій — Російської та Австро-Угорської. Саме число українців та протяжність заселеної ними території не дають можливості створення на ній єдиної державно-політичної організації, що відповідала б ідеалам громадівського соціалізму. М. Драгоманов не одноразово відзначав, що механізми прямої демократії, як умови забезпечення рівності участі громадян у вирішенні загальних справ, можуть бути реалізовані лише в невеликих за кількістю території та населення країнах. Україна ж цим критеріям не відповідає і тому "Ясне діло, що така велика купа людей, скілько єсть їх на всій нашій Україні, не може бути одним товариством, — інакше вона перестала б бути й вільним товариством. Вона мусить стати товариством товариств, спілкою громад (виділення М. Драгоманова — О.С.), вільних у всіх своїх справах, інакше які небуть громади будуть приневолені робити не те що вони хочуть і не там, де вони сидять"

Це зауваження М. Драгоманова щодо можливої в майбутньому організації взаємовідносин з приводу влади між громадянами України є початком формування в українській політичній думці принципово нового трактування федеративної ідеї. Якщо в період козаччини, в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства та роботах його учасників ідея федерального устрою стосувалась автономних прав України в складі інших державних утворень, то цього разу вчений разом з іншими членами так званого "женевського гуртка", що працювали над "Переднім словом до "Громади"", починають розглядати федералізм, як "внутрішній" принцип організації влади в майбутній Україні, розглядаючи принципову можливість формування в ній особливої політичної системи, а, отже, і її самостійне державно-політичне існування.
На цей факт звертає увагу А. Круглашов, зазначаючи, що "Новим поворотом у драгоманівському тлумаченні федералістичної ідеї стала Програма нової редакції "Громади" взірця 1880 р. Бракує матеріалу, щоб визначити, кому із трьох співавторів цього документа належить авторство певних пунктів програми. Тому залишається розглядати цю програму як їх спільний твір, де кожний пункт відповідав тогочасним принципам М. Драгоманова, М. Павлика та С. Подолинського. Найповажнішими тут виступають два моменти. Перший: автори програми проголошують Україну як самостійну спілку самостійних спілок українських громад і територій, незалежну, суверенну країну. Друге: вони переорієнтовують "традиційний" для української політичної думки XIX ст. "зовнішній" федералізм на "внутрішній". Себто, Україна бачиться як держава, побудована на федеративних засадах. Це був новий акцент у національній державно-політичній думці, який зберігається і розвивається у наступних працях як Драгоманова, так і пізніших авторів (згадаємо, зокрема, M. Міхновського з його баченням Самостійної України, як федерації українських регіонів)"

Ґрунт для подібного застосування ідеї федералізму як принципу "внутрішньої" організації майбутньої України було підготовлено, як вже вище зазначалось, самим розумінням М. Драгомановим федералізму як принципу зв’язку і взаємодії між суб’єктами політичної дії.

Однак не лише велика чисельність українського народу та великі розміри території, що він посідає, змушують будувати майбутню Україну як федеративну спілку вільних громад. Україна є багатонаціональним краєм. Протягом тривалого історичного часу в ній поселялись і жили поряд з українцями представники багатьох народів. І незалежно від того, чи були вони частинами титульних націй панівних імперій, чи такими ж бездержавними народами як і український, у всіх належних до класів працюючих та експлуатованих спільна мета і спільний ворог.

Реалізація українцями їх прагнення до соціальної і національної емансипації не повинна входити в суперечність з інтересами трудових класів інших національностей. "Замість того, щоб нам рвати ті нитки, котрі так, чи сяк, а єднають нас з другими, нам ліпше в купі з ними переробити теперішнє поєднання з невільного, на вільну спілку рівних громад. Ми думаємо за себе, що Українцям замісць того, щоб рватись заложити свою державу, або які-небудь дуалізми, напр., як угорський в Цісарщині, ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі краєвої вкупі з усіма іншими країнами і громадами. От через те Українцям найліпше виступати з думками не стілько національними, скілько автономними й федеративними (виділення М. Драгоманова — О.С.), до котрих пристане завше багато людей і з других країв і пород"

Майбутня Україна буде федерацію вільних громад, що об’єднуватимуть в собі представників різних національностей. Національні громади матимуть надзвичайно широкі повноваження у питаннях організації свого внутрішнього життя, що, як вважає вчений, дозволить їм в повній мірі реалізувати свої національно-культурні інтереси не вступаючи в конфлікт з українцями як титульною нацією майбутньої федерації.
Об’єднувати всі громади України буде спільне бажання вирішити соціальні проблеми, дати можливість всім працюючим людям користуватись плодами своєї праці та вільно розвиватись. Експлуататори, незалежно від їх національності, вважає М. Драгоманов, повинні будуть або переглянути своє прагнення до праці та експлуатації інших, або залишити країну. А оскільки українці практично не мають національної буржуазії, дворянства, духовенства, то для них звільнення соціальне і національне є практично тотожним є єднає з усіма трудящими всіх народів світу.

"Всякому народу шкодить неволя під чужими людьми, а з другого боку серед громад не місить бути непрацюючих станів, а мусять вони складатись з самих здобувачів. Ось через що майже все одно: чи увільнити Україну від панування чужинців, чи увільнити громади українських здобувачів од непрацюючих станів: і так і так пани усяких пород повинні хоч усі стати робітниками, хоч покинути Україну. Інша річ працюючі громади волоські, болгарські, сербські, грецькі, московські, мазурські (польські), виселки німецькі і ремісники польські і жидівські й інші, що живуть у нашій країні: вони мусять мати у всьому рівне право й однакову волю з Українцями. Їх товариства й громади будуть вільні од усякого примусу до звичаїв чи мови українського гурту, матимуть волю закладати свої школи: нижчі, середні й вищі, й волю пристати до всякої спільності з гуртом тих народів, од котрих одійшли до України ті громади, виселки й товариства. Такі працюючі чужинці будуть для Українців узами, котрі прив’язуватимуть їх до сусідніх народів (націй), з котрими Українці повинні вступати до великої всепородної вільної спілки (інтернаціональної федерації)"

Формування майбутньої вільної федерації громад України повинне відбуватись шляхом не здобуття спочатку національної держаної незалежності, а потім соціальних реформ, а через постійну роботу над підривом основних принципів існування держав експлуататорських, до складу яких входять українські землі. Користуватись требу будь якою, навіть найменшою нагодою, для того, щоб держава втрачала свої директивні функції. Як відзначає А. Круглашов, "Драгоманов надавав перевагу такій системі влади, у якій державні чинники обмежувались би і контролювались інститутами громадянського суспільства, а всі складові політичної системи разом — висловлювали би і втілювали інтереси, волю не нації взагалі, а й громадян як справжніх носіїв суверенітету держави (виділення А. Круглашова — О.С.)"

Шлях постійного "ослаблення держави", особливо російської, М. Драгоманов вважав найбільш оптимальним напрямком діяльності українського національно-визвольного руху, що спирався на ідеї громадівського соціалізму. З одного боку Україна не була готова до швидкої реалізації ідеї національно-державної незалежності, з іншого — спільна боротьба пригнічених мас різних національностей за свої політичні та соціальні права могла, на його думку, значно раніше принести справжнє звільнення українському народу. В.Сохань, зокрема, зверстає увагу на те, що "Розглядаючи історичний шлях українського національно-культурного відродження, умови і фактори, що спряли чи заважали його здійсненню, М. П. Драгоманов добре розумів і переконливо доводив, що Україна в тогочасний період, у зв’язку з багаторічною русифікаторською політикою царизму, ні в етнічному, ні в політичному та духовному плані, особливо з погляду національної свідомості народу, ще не була підготовлена до національно-державної незалежності. Тому головним завданням усіх політичних діячів на ниві українського відродження на той час він вважав культурно-просвітительську роботу серед народу, ознайомлення його з європейською культурою цивілізованих націй і одночасно боротьбу проти імперської політики царизму щодо українського та інших народів. Безпосередньою умовою, що відкривала б Україні шлях до незалежності, він вважав конституційно-демократичне реформування Росії та перетворення її на федерацію на основі культурно-національної автономії й громадянсько-регіонального самоуправління"

У своїх автобіографічних спогадах М. Драгоманов, виходячи з позицій "реальної політики", пояснював свої дії наступним чином: "Будучи соціалістом по своїх ідеалах, я переконаний, що існування цього ідеалу можливо тільки в певній поступовості і при високому розвитку мас, а тому і досяжне більш за допомогою розумової пропаганди, ніж кривавих повстань. Тому що Україна, моя батьківщина, розділена на дві частини — австрійську і російську, і тому що в першій існує відома політична свобода, якої в Росії немає, то, по-моєму, діяльність соціалістів у кожній частині повинна бути різна: в Австрії можливо приступати до організації власне політичної партії з робітників і селян русинів у союзі з поляками та євреями, у Росії ж потрібно насамперед домагатися політичної свободи; соціалістичні ж ідеї можуть бути розповсюджувані в Росії тільки науково-літературним способом. Одержати ж політичну свободу в Росії українська нація, на мою думку, може не шляхом сепаратизму, а тільки разом з іншими націями й областями, шляхом федералізму"

Відмова від "сепаратизму" зовсім не є запереченням права українців на самостійне державно-політичне існування. М. Драгоманов вважає, що власна держава — це лише етап історичного розвитку народу що прямує до загально людського ідеалу існування на принципах громадівського соціалізму. Але "радикалізм" зовсім не протистоїть "українству", він лише бачить далі, і розуміє справжню перспективу та справжній сенс поняття "національне визволення". Щодо спроб протиставлення "радикалізму" та "українства" М. Драгоманов писав, що "Коли мені замітили, що радикали зовсім не хотять знати українства, я одповів, що, значить, вони тільки плохі радикали, бо радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть недодумавшийся радикал, так само як і українофіл, котрий не додумався до радикалізму, тільки плохий українофіл (виділення М. Драгоманова — О.С.)"

При цьому він був щиро переконаний, що українці цілком готові, в силу історичних обставин, якнайшвидше прилучитись до реалізації загальнолюдських ідей і сприйняти революційну пропаганду громадівців. Головне, щоб вони зрозуміли, що "Українофільству, т.є. націоналізму серед народу зовсім хлопського, усього б легше стати не націоналізмом, а тільки одною з форм космополітичного народовства — так воно й буде, надіємось; вже Шевченко дає право такої надії" . Саме таке поєднання національного та соціального у визвольному процесі може забезпечити гармонію інтересів українців та представників інших народів, що проживають на Україні, а, також, привести до вступу України в майбутню світову федерацію національних федерацій вільних громад.

Становлення нового, справедливого суспільного ладу, на думку М. Драгоманова, є закономірним результатом світового історичного процесу. Людство, освоюючи природний світ, пізнаючи глибше і точніше закономірності розвитку природи і суспільства, невідворотно наближаються до встановлення нового порядку, що адекватно відповідатиме сутності людини як природної істоти. Особливу місію по забезпеченню поступального руху людства вчений покладає на науку: "Нова наука природня мусить перевчити письменних людей і в їхніх думках про зміни порядків громадських, одучити од звичок держати свої думки найбільше на державних справах та державних змінах, та скорих переворотах, та повстаннях, і привчити пам’ятати, що всі порядки в людських громадах ростуть, а не робляться одразу, і що державні, чи противудержавні заходи й повстання — тілько частина тих приводів, якими посуваються людські зміни в життю, а далеко не все... Повстання можуть почати будити громадський розум, можуть кінчати старі порядки, котрі вже підкопані з усіх боків інакшими способами ..., а зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські саме повстання не може"

М. Драгоманов є рішучим противником абсолютизації ролі насильства в розгортанні соціального прогресу. Насильство у будь-якій формі — соціальне, національне, релігійне, експлуататорське, чи індивідуальний та масовий терор революціонерів — є ґвалтуванням особистості, інтереси і невід’ємні права, добробут і щастя якої він вважав найвищою цінністю.

Виступаючи проти використання насильства у досягненні ідеалу громадівсько-соціалістичної організації суспільного життя — "чиста справа вимагає чистих засобів" — М. Драгоманов вказував на шлях, який, як йому здавалось, є оптимальним: "На те щоб технічний поступ не шкодив біднішим людям, знайдено вже лік, лік той просвіта і єдність між людьми, між робітниками, в домаганню підвисшити плату за працю, примусити державні, крайові і громадські уряди ліпше впроваджувати копальні, фабрики, доми для робітників, а далі в домаганню, щоб всі ті заклади переходили під уряд і на власність самих робітничих спілок"

Пропаганда і просвітництво мас, політична боротьба за соціальні і національні права з використанням всіх можливостей буржуазного конституціоналізму, формування структур політичної і соціальної самоорганізації працюючих класів — все це він вважав найбільш дієвими засобами досягнення сформульованої ним мети. Однак, виступаючи за створення українцями (перш за все галицькими) модерної політичної партії за європейськими зразками, сам М. Драгоманов вважав за краще залишатись поза партіями, обравши позицію "над сутичкою".

Орієнтація на Західну Європу, прилучення українців до здобутків світової культури та науки повинно було сприяти подоланню як певної національної обмеженості, настроїв національної самозакоханості, так і наслідків "пропащого часу" перебування України під Московським царством. "... тепер розумні люди скрізь стоять тілько за свої порядки, а вибирають по всьому світові дещо ліпше (виділення М. Драгоманова — О.С.). От цю думку треба і ширити серед нашого народу, а зовсім не ту, що свої порядки колишні або теперішні добрі тим уже, що вони свої"

Орієнтація на Західну Європу, переконаність в незворотності поступального розвитку людства, прагнення розглядати долю та перспективи української нації в нерозривному зв’язку із світовою історією, поєднання глибокого наукового аналізу із політичною та національною пристрасністю, любов до власного народу з одночасною пропагандою космополітизму та неприйняттям ідей національної виключності, пропаганда необхідності політичної складової визвольних змагань українців, поєднання ідей національного і соціального визволення — все це визначає те місце, яке М. Драгоманов займає в історії української політичної думки, в процесах національного відродження, у вкорінення свідомості українського народу розуміння власного історичного призначення.

Вчений був сином свого часу. Випереджаючи його силою наукової думки, він прагнув ставити перед українським політичним рухом реальні завдання, ті, які могли бути реалізовані виходячи з наявних умов. Як зазначає Ю. Хорунжий,"... Драгоманов був прихильником федеративного устрою слов’янських народів, ідучи слідом за кирило-мефодіївцями... Драгоманов свого часу не побачив передумов для створення цілком самостійної Української Держави. За п’ять років по його смерти це зробить Микола Міхновський у програмній праці "Самостійна Україна". І навіть Центральна Рада, яка складалася, головним чином, із партій соціалістів-федералістів і соціалістів-революціонерів (і Грушевський, і Винниченко) на початку намагалася будувати свої стосунки з Росією на федеративних засадах, аж поки не зрозуміли, що там нема з ким говорити, коли до влади прийшли більшовики..."

І все ж, будучи прихильником "реальної політики", М. Драгоманов завжди намагався узгоджувати всі тактичні дії із стратегічною метою — звільненням людини, звільненням індивідів та народів від всіх видів насильства над свободою та від експлуатації. "... Драгоманов у своєму житті перейшов велику еволюцію та від "провансальства" дійшов до ідеї української нації (виділення О. Шульгина — О.С.), за яку він так твердо і переконливо говорив не тільки своїм, а й чужим"

М. Драгоманова часто називають "антидержавником". Всі його зусилля були спрямовані на те, щоб, якщо і не ліквідувати державу повністю, то максимально ослабити її, добитись якомога більшої передачі управлінських функцій від держави до органів громадського самоуправляння, інститутів громадянського суспільства. При цьому підкреслюється, що його негативне ставлення до держави як політичного інституту автоматично робило його і противником ідеї української державності. Багато з активних прихильників радикально-націоналістичної ідеології покладали на М. Драгоманова значну частку вини за те, що до революції 1917-1920 років українська нація, у першу чергу її еліта, підійшли без чітко усвідомленої необхідності боротьби за самостійне державно-політичне існування України. Однак саме М- Драгоманов поставив питання про українців як про націю, його ідеї в значній мірі сформували нову еліту з усіма її перевагами і недоліками, що сприяло перетворенню етнографічної маси в народ і, врешті-решт, в націю.

І. Лисяк-Рудницький відзначав: "Драгоманов не був прихильником самостійної української державності. Проте в час, коли більшість представників верхніх класів на Україні вважали себе членами російської нації, і коли маси селян не мали викристалізованої модерної політичної свідомості, Драгоманов розглядав Україну як націю. Це вело до двох важливих політичних постулатів. Він вважав, що відчужені верхні класи повинні національно зінтеґруватися з українським народом, і що на всій етнічній українській території, перетинаючи політичні кордони, має бути створена об’єднана національна свідомість та скоординована політична воля"

О. Шульгін, син близького співробітника М. Драгоманова Я. Шульгіна оцінював ситуацію з впливом М. Драгоманова на подальший розвиток українського політичного мислення наступним чином: "Драгоманова обвинувачують, що він був федераліст, не розуміючи того, що для реального політика другої половини XIX віку це був максимум вимог; треба пригадати диспропорцію між всесильною імперією та кволим українським рухом в якому поза кількома видатними діячами панувала аморфна маса селян і зросійщені дощенту міста... Зрозуміло, що він прагнув свободи в імперії, це була передумова поширення національної ідеї в масах. Як це не дивно для сучасної молоді, але самостійниками бути навчив нас якраз Драгоманов, а не Міхновський. Своєю освітою, своєю красномовністю, своєю боротьбою проти росіян і малоросів, які абсолютно нехтували Україну, він усім нам імпонував. Дальші висновки з його ідей не тяжко було зробити. З Драгоманова вийшов і Єфремов, і Грушевський, і Чикаленко, і Симон Петлюра... Його іменем і його ідеями були перейняті і активні діячі кінця XIX віку"

Сам же М. Драгоманов висловив своє ставлення до ідеї самостійності української нації досить однозначно в такій роботі програмного характеру, як Переднє слово до "Громади", написаній спільно з С. Подолинським та О. Терлецьким. Там, зкрема, зазначалось, що "... сам народ український мусить впорядкувати свою долю, як йому потрібно, зкинувши з себе усяке панство й державство (виділення М. Драгоманова — О.С)". Отже — самостійність, але "бездержавна", "безпанська", громадівсько-соціалістична.

Ідеї М. Драгоманова значною частиною українського національно-свідомого суспільства, при всій їх науковій обгрунтованості та красномовйому переконливому викладі, сприймались як занадто радикальні. І це сприйняття дещо суперечило прагненню самого вченого ставити реальні політичні цілі. Радикалізація поглядів М. Драгоманова значною мірою зумовлювалась "натиском" його молодших соратників, таких як С. Подолинський, О. Терлецький, М. Павлик, та загальним наростанням радикальних і, навіть екстремістських, настроїв в російському революційному русі та серед української молоді, що прилучалась до нього. Вплив С. Подолинського можна вважати одним з найбільш сильних чинників.

Сергій Андрійович Подолинський народився 19 липня 1850 року в с. Ярославці на Полтавщині в родині багатого землевласника. Його батько — камергер імператорського двору, російський поет (зустрічався з О. Пушкіним та А. Міцкевичем), відомий прихильник російської імперської ідеї — ставився до сина як до спадкоємця не лише своїх маєтків, але і ідей. У той же час, будучи людиною високоосвіченою він прагнув щоб і його син отримав ґрунтовні та всебічні знання. У бібліотеці Подолинських, серед іншого, зберігались також і книжки заборонені цензурою, в т.ч. кілька номерів герценівського "Колокола" та "Кобзар" Т. Шевченка, які батько дозволяв читати синові, вважаючи, що його спадкоємець не може бути "зіпсованим" подібною літературою. По лінії матері, уродженої княгині Кудасової, його двоюрідними братами були український поет та російський філософ Сергій та Микола Бердяєви.

1867 року С. Подолинський вступає на природничий факультет Київського університету св. Володимира і активно включається у вир студентського життя. У той час серед київського студентства була досить популярною робота у недільних школах, організованих для київських робітників та інших представників незаможних прошарків населення. С. Подолинський також включається в роботу гуртка, що його очолював доцент, а потім професор кафедри політичної економії та статистики Київського університету М. Зібер (1844-1888), якому належить перший переклад І тому "Капіталу" К. Маркса російською мовою. Підкреслюючи вплив М. Зібера на формування політичних поглядів С. Подолинського П. Феденко зазначав що, "Від січня 1874 р. Зібер почав свої виклади з економічних наук в університеті в Києві і ознайомив студентів з соціялістичними теоріями західно-європейських країн. Лекції Зібера зробили соціялістом С. Подолинського, тоді студента в Києві"

1871 року С. Подолинський виїжджає за кордон де бере активну участь у діяльності російської революційної еміграції. Прямуючи до Парижу він зупиняється у Львові та Відні де знайомиться з О. Терлецьким, який став його близьким другом, однодумцем і соратником на довгі роки. Характеризуючи нове покоління українських політичних діячів зорієнтованих на соціалістичні ідеї та марксистське вчення, до якого належав і С. Подолинський, П. Федченко писав, що "... такі діячі, як С. Подолинський чи О. Терлецький ладні були заради справи йти на ризик. У відповідь на застереження й відхрешування колишнього січового побратима М. Бучинського О. Терлецький писав, що він вважає для себе високою честю прислужитися справі Марксових ідей і ладен "не тільки голову свою, але й цілого себе з усією своєю будучністю й кар’єрою покласти під обух власти, коли того вимагатиме інтерес справи котру я бороню". Таких моральних переконань дотримувався і Драгоманов, про що він потім неодноразово писав Франкові, Павликові та діячам Старої громади, але намагався ті голови берегти"

У Парижі С. Подолинський знайомиться з одним з лідерів російського революційного руху П. Лавровим і включається у справу видання та розповсюдження емігрантського народовольського журналу "Вперед". 1872 року в Лондоні відбувається його зустріч з лідерами І Інтернаціоналу К. Марксом та ф. Енгельсом. Між ними виникає певна приязнь і зав’язується листування.

Перебуваючи за кордоном, офіційною метою якого було отримання освіти, С. Подолинський вивчає в Женеві медицину, агротехніку та економічні науки. Цей набір дисциплін був не випадковим. Вони мали стати в нагоді молодому революціонеру для здійснення своєрідного обряду народовольської ініціації — ходіння в народ. Воно полягало в тому, що революційно налаштовані студенти, які належали, переважно, до заможних класів, влаштовувались працювати в земства, лікарями, агрономами, землемірами, вчителями сільських шкіл і працюючи з трудовими класами поширювали серед них революційні настрої.

1874 року "ходіння в народ" здійснює і С. Подолинський. Цю форму пропаганди соціалістичних ідей він, отримавши певний досвід, вважав однією з найбільш ефективних. У листі до російського народовольця В. Смірнова від 4 травня 1875 року "Взагалі я вважаю, що ходіння в народ є безсумнівно найкращою формою діяльності з тим, одначе, щоб під словом ходіння розумівся перехід в народ і тривале (звичайно, наскільки поліція дозволить) поселення серед народу"

Захоплений ідеями соціального та національного визволення України у другій половині 1875 року С. Подолинський знов виїжджає за кордон, намагаючись разом з О. Терлецьким організувати у Відні видання української соціалістичної газети. Такі наміри у нього виникли як результат перебування в Україні 1874-75 років. Л. Я. Корнійчук відзначає, що в ці роки "Перебуваючи в Україні, Подолинський значно зближується з українськими революційними та ліберальними колами, проводить роботу зі створення української соціально-демократичної партії, бере активну участь у роботі Київської громади"

Соціально-демократична ідея, вважав вчений, на той час ставала провідною ідеєю в українському русі. При цьому, на його переконання, український революційний рух повинен був отримати самостійне від загальноросійського оформлення. Це зумовлювалось особливостями ситуації в Україні, а також тим, що російські революціонери, щодо України займали позиції, які, на думку С. Подолинського мали дуже мало спільного з визвольним характером соціальної демократії.

У листі до В. Смірнова від 4 травня 1875 року, говорячи про злиття українофільських настроїв з соціально-демократичною ідеологією, він писав: "Знайте передовсім, що тепер українофільство означає — українська соціяльно-демократична партія, і якщо між українофілами є ще люди, які в глибині душі з тим не згідні, то вони бояться вже про це говорити, тому, що в результаті повинні би негайно вийти з українофільської партії. Але разом з тим ми українофіли настільки націоналісти, наскільки націоналісти — серби-соціялісти, англійці-соціялісти, та інші соціялісти, і певна річ, не більше націоналісти як Ви росіяни. Не забувайте, що ми інший нарід, і різниця між нами і Вами, як між Вами і поляками, сербами та іншими"

Підкреслене прагнення до "самостійності" у відносинах між українським та російським революційно-демократичними рухами зумовлювалась як патріотичною позицією вченого, так і його особистим знайомством з лідерами російських радикалів та їх позиціями в національному питання. "Знаючи, так би мовити, зміст "російського" соціалізму зсередини, С. А. Подолинський ніколи не полишав думки про організаційне оформлення соціал-демократичного руху в Україні. Тим більше, що був добре обізнаний з такими рухами в європейських країнах, які входили до І Інтернаціоналу. Саме у зв’язку із вказаними намірами вчений намагався нагадувати європейцям про розвиток соціалістичних поглядів в Україні"

Організація у Відні українського соціал-демократичного видання не вдалась. Причинам були як протидія австро-угорської адміністрації, та і відмова "Старої громади" у фінансовій підтримці. Її лідери побоювались надто радикальних настроїв С. Подолинського та О. Терлецького та можливих репресій щодо українського руху на території обох імперій.

Поряд з роботою над організацією української соціал-демократичної газети чи журналу за кордоном, С. Подолинський публікує за кордоном ряд робіт української та іноземними мовами. Вони повинні були не лише розповсюджуватись в Україні, але й поширюватись в країнах Європи з метою ознайомлення європейської соціал-демократії з українськими проблемами, актуалізувати в свідомості революціонерів континенту питання визволення України. Роботи Подолинського писались та були перекладені не лише українською та російською, але і сербською, білоруською, польською, німецькою, французькою, італійською мовами і набули значного поширення. Поряд з цією роботою С. Подолинський продовжує наголошувати, що "Нашою найближчою ціллю, себто тих українофілів, що будуть діяти в народі, є організування за кордоном регулярного видання народних книжок, а потім, народного журналу..."

У кінці 1875 року з’являється написана французькою мовою брошура С. Подолинського "Парова машина", одразу ж перекладена українською О. Терлецьким. Ця праця, написана у формі утопічного оповідання, що описує принади майбутнього соціалістичного ладу, організацію найкращого співжиття громадян, була розрахована на поширення серед читачів, що належали до працюючих класів. У цей же час вчений публікує працю "Про бідність", в якій робить спробу популярного викладу теорії доданої вартості К. Маркса. Робота була одразу ж перекладена та видана польськими та білоруськими революційними діячами.

М. Драгоманов дещо скептично оцінив появу цих брошур, зазначивши, що вони написані не стільки в дусі "новітнього соціалізму", скільки російського народництва 70-х, чи й українського хлопоманства 60-х. Більш високо "оцінили" праці С. Подолинського охоронні служби Російської та Австро-Угорської імперій — вони були заборонені цензурою, а тираж на їх територіях конфісковувався.

Сам С. Подолинський в "Спогадах" згадує, що російська імперська влада оцінила українські соціалістичні брошури, як одну з найбільших загроз для себе. Так, сумнозвісний по справі розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, М. Юзефович "... зразу після появи перших українських соціялістичних видань, ... почав говорити, що книжки на зразок Парової машини (виділення С. Подолинського — О.С.) особливо небезпечні в тому смислі, що представляють революцію і соціялізм у надзвичайно привабливому вигляді, намагаючись умовити, а не залякати, і що найбільш шкідливі ті люди, що в одній кишені носять Карла Маркса, а в другій батька Тараса Шевченка, маючи на увазі людей, які вміють з’єднувати вчення соціалізму з традиціями і симпатіями, викликаними місцевим українським націоналізмом, тобто прагненням українського народу поряд з економічною емансипацією досягнути ще й політичної і культурної самостійности"

Повернувшись в Україну в кінці 1875 року С. Подолинський засновує в маєтку батька школу та лікарню, де і працює сам. Він прагнув більшого зближення з трудящими масами, глибшого розуміння їх потреб і бажань. Саме таке розуміння, на його думку, могло оживити теоретичні схеми, перевести соціалістичну пропаганду в область практичної діяльності. Однак реалізувати задумане в повній мірі йому не вдалось. Його діяльність стала привертати до себе все більшу увагу поліції.

1877 року С. Подолинський виїжджає до Франції і оселяється в містечку Монпельє. Він активно працює над написанням пропагандистських брошур і активно підтримує зв’язки з женевським гуртком М. Драгоманова. П. Федченко, говорячи про цю організацію українських соціалістів-емігрантів, писав, що "Активними помічниками Драгоманова стали тут С. Подолинський, О. Терлецький, М. Зібер, М. Ковалевський, О. Черепахін, а згодом М. Павлик та І. Франко. По суті всі вони були його справжніми фанатичними сподвижниками, не шкодували для добровільно взятої на себе місії ні сил, ні енергії, ні власних матеріальних засобів, часто наражаючись ще й на різні небезпеки та переслідування"

Цього ж 1877 року він публікує роботу "Про хліборобство", в якій дає своє розуміння принципів організації майбутнього справедливого суспільства, особливості громадівського устрою життя, висвітлює питання власності на землю та політичної влади. 1879 року виходить його праця "Життя і здоров’я людей на Україні" — перша українська розвідка з медичної демографії та статистики, в якій на основі зібраного матеріалу автор показує, що причиною багатьох хвороб населення України є соціальні фактори.

В умовах скрутного матеріального становища, в якому опинився "женевський гурток" внаслідок відмови в допомозі з боку "Старої громади", С. Подолинський пропонує М. Драгоманову свою допомогу. Останній певний час вагався, оскільки був не повністю згодним з радикально-революціною позицією С. Подолинського. За кошти С. Подолинського було видано два номери журналу. Л. Я. Корнійчук зазначає, що спільне видання "Громади" М. Драгомановим, С. Подолинським та М. Павликом було результатом деякого компромісу між ними. Він був досягнутий за умови, що кожен з них матиме можливість вільно викладати в журналі свої погляди. "Це видання Подолинський підтримував матеріально. Але за своїм напрямом воно не відповідало його поглядам. Він не міг друкувати тут свої праці і почав видавати їх "на власний рахунок". Свої революційні плани він частково реалізує, як уже зазначалося, виданням соціалістичних брошур-метеликів і не полишає думки щодо організації журналу. Він шукає різні можливості щодо видання, підтримує ідею організації революційного часопису в Румунії, автором якої (ідеї) був член "Старої громади" Ф. Вовк. Цей план не здійснився"

1880 року С. Подолинський друкує праці "Ремесла і фабрики на Україні" з описанням історії розвитку української промисловості та широким статистичним матеріалом, "Соціалізм, тероризм і нігілізм", в якій протиставляє соціальну демократію ідеям та засобам діяльності радикальних анархістських груп, "Програма "Громади"" — спільна декларація позиції українських соціалістів-громадівців, написана разом з М. Драгомановим та М. Павликом, "Праця людини і її відношення до розподілу енергії".

З приводу останньої книги між С. Подолинським і К. Марксом, а також між К. Марксом та Ф. Енгельсом зав’язалось жваве листування. К. Маркс, не зважаючи на певні зауваження Ф. Енгельса, високо оцінив роботу українського вченого. Подолинський висунув свою концепцію доданої вартості, яка значною мірою могла змінити всю теоретичну будову авторитетного для нього Маркса.

Ситуацію з відкриттям С. Подолинського та реакцією на неї К. Маркса досить яскраво описує М. Руденко. Він пише, що ідея С. Подолинського може бути виражена короткою формулою: "Додаткова вартість — це додаткова енергія сонця, яку людство використовує для свого прогресу (виділення М. Руденка — О.С.).

... К. Маркс зрозумів С. Подолинського, але людство в цілому ще не було підготовлене до того, щоб оцінити і прийняти його ідеї. І якщо навіть у наш космічний вік багато філософів не в змозі охопити енергетичні зв’язки між Сонцем та людською працею, то що можна говорити про XIX сторіччя?...

Є дані, що Енгельс не погоджувався з Марксом в оцінці праці Подолинського, бо вона вела до перегляду всього "Капіталу". Але Маркс вчинив так само, як Ейнштейн, дізнавшись про обчислення Фрідмана.

Втім, Марксові було незмірно важче: він втрачав при цьому саму основу, на якій стояла його теорія. І все ж він погодився з тим, що теорія Подолинського логічно обґрунтована

Ідеї С. Подолинського перегукуються з висновками іншого видатного українського вченого із світовим ім’ям — В. І. Вернадського і його концепцією ноосфери та людської думки як планетарного явища. Як відзначають І. Огородник та М. Русин "Категорія праці завжди привертала увагу представників філософської та соціально-політичної думки, особливо в XIX ст. Однак її інтерпретація зводилася лише до переважання в ній економічних чинників, спонуки створення вартості й зростання національного багатства. Під іншим кутом зору проблему праці розглядає С. Подолинський; він осмислює її через фізичну енергетичну економіку, згідно з якою праця є одним із мислених різновидів загальної світової енергії. Її специфіка полягає в тому, що праця (якщо це осмислена, а не безсистемна робота) орієнтована не на розпорошування енергії, насамперед сонячної як основи життя, а на пакетування енергії, придатної для забезпечення вищих форм діяльності людини. Функція розуму полягає тут у регулювання господарського життя та організації енергетичних потоків з метою перетворення світу та виникнення в нього нової якості"

1881 рік виявився надзвичайно важким для С. Подолинського. Втративши почуття обережності він став підписувати книжки та революційні статті власним іменем. Царська влада негайно зреагувала на цей факт і шляхом відвертого тиску добилась того, щоб батько припинив будь яку матеріальну підтримку синові. У цей же час відбувається остаточний розрив з П. Лавровим на грунті українського питання та М. Драгомановим через незгоди в соціальному. С. Подолинський залишається за кордоном без матеріальної підтримки і практично в повній політичній ізоляції.

До того ж йому довелось пережити і особисту трагедію. 1881 року спочатку помирає молодший з трьох синів Подолинський, а потім, з причин епідемічного енцефаліту, що охопив всю південну Францію, помирають старший син вченого та донька народоволки О. Любартович, яка виховувалась в його сім’ї. У С. Подолинського не було грошей навіть на похорон Дітей і він звертається по допомогу до М. Драгоманова, що також був у скрутному становищі, але зміг віднайти необхідні гроші.

Всі ці події справили гнітючий вплив на С. Подолинського, загострились давні хвороби і почалось запалення мозку. У січні 1882 року його відправляють до лікарні для душевнохворих у Монпельє. Пізніше мати перевозить його в Париж і, одночасно, клопочеться перед царем про дозвіл перевезти сина на Батьківщину, мотивуючи це бажання тим, що знайома обстановка зможе позитивно вплинути на психічний стан сина. 1883 року дозвіл було отримано із застереженням про те, що як тільки лікарі визнають С. Подолинського осудним він одразу ж буде притягнутий до відповідальності за антидержавну діяльність. Однак суду царська влада так і не дочекалась. Не одужавши, С. Подолинський помирає 30 червня 1891. Похований вчений у Києві на Аскольдовій могилі поблизу могили свого батька.

Політичні погляди С. Подолинського формувались, У першу чергу під впливом ідей російських революціонерів демократів О. Герцена, М. Чернишевського, М. Добролюбова, поезії Т. Шевченка, пізніше — українофілів, П. Лаврова, К. Маркса, М. Драгоманова. Він формувався в атмосфері революційних настроїв студентської молоді 70-х років XIX ст. та культурницької роботи колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства, діячів національного відродження, що склали київську "Стару громаду".

Почавши свою революційну діяльність в контексті загальноросійського визвольного руху, під впливом М. Драгоманова та українофільських ідей, ознайомившись із здобутками тогочасної західноєвропейської політичної думки С. Подолинський переходить на позиції українофільські позиції. В уже згадуваному листі до В. Смірнова від 4 травня 1875 року він писав: "... українофільство мене перемогло; я все мав до цього схильність, а останнім часом став цілковито запеклим українофілом"

Політична концепція С. Подолинського була, за своєю основою, близька до марксистської і базувалась на особливому трактування політики, як феномену суспільного життя. В. Сокуренко зауважує, що "Політика, в уявленні Подолинського, є сукупність практичної суспільної діяльності, що заторкує зовнішні форми громадського життя і спрямована на зміцнення і розвиток державного (виділення В. Сокуренка — О.С.) ладу в суспільстві. Ця діяльність, на його думку, складає головний суспільний ідеал усякого державного життя"

У майбутньому суспільстві, що базуватиметься на безкласовій соціальній основі, сутність політики повинна кардинально змінитись. У статті "Нарис розвитку Міжнародної організації робітників", опублікованій в першому томі народовольського журналу "Вперед" за 1873. Він наголошував на тому, що в соціалістичному суспільстві відпаде потреба в територіальній організації держави і буде "забезпечена раціональна організація суспільного ладу. Політика буде спрямована на внутрішній зміст громадського життя, її метою стане застосування соціалістичних істин до організації найкращого співжиття""

Таке трактування політики С. Подолинським базувалось на його розумінні сутності держави та її ролі в житті суспільства. Вчений вважав, що найдавнішою формою організації суспільного життя була громада, яку він визначав як групу людей із спільною власністю на землю та інші засоби виробництва та колективним їх використанням. Праця в первісних громадах була спільною, а розподіл — рівним.

В основі історичних форм людського співжиття, на його думку, лежать форми суспільної організації праці. І коли, в наслідок зростання продуктивності праці та вдосконалення знарядь праці, почали впроваджуватись нові форми її організації почалась і деструкція первісних громад, що виконали своє історичне завдання. Однак саме по собі виникнення поділу праці, як вважає С. Подолинський, ще не приводить до виникнення класового суспільства та державної організації суспільного життя. Визначальну роль тут відіграли узурпація влади та зовнішнє завоювання. Описуючи процеси виникнення держави на прикладі розвитку громад в Індії, він писав:"... в індуській громаді, незважаючи на поділ праці, не було хазяїв і робітників, бо кожен був хазяїном своєї частини громадського добра і кожна громада сама задовольняла всі свої потреби. Проте такий порядок протримався доти, доки не виросло в громаді начальство з військових (кштаріїв) та попівства (брахманів) (виділення С. Подолинського — О.С), або доки хліборобські громади не були завойовані чужими людьми, котрі стали в них тим начальством і почали з них брати податки працею або здобутками. Тоді, певно, і тісніший зв’язок хліборобів з ремісниками потроху розійшовся, а більша частина ґрунту перейшла в руки великих панів"

Вчений зовсім не ідеалізує первісне суспільство, зазначаючи, що "Люди спочатку жили невеликими громадами, які надто відрізнялись одна від одної, котрі раз у раз ворогували і бились між собою". В сутичках між первісними громадами переможені раз у раз попадали в залежність від переможців, які почали використовувати їх працю для власного збагачення.

На зміну первісним громадам приходить держава. При цьому С. Подолинський вважає виникнення держави явищем історично прогресивним в розвитку людства. Однак перевагами державної організації змогла скористатись незначна частина людства — простому народу вона приносить злидні та різноманітні форми гніту. Розвиток держави, на думку вченого, відбувався на основі посилення панування одного класу над іншим та поглиблення майнової нерівності між членами суспільства. Держава розвивалась, в першу чергу, як апарат класового пригнічення, оскільки керівним началом всякої влади, як відзначав С. Подолинський, є егоїстичні цілі тиранії по відношенню до свободи народу. "Він відстоює погляди про класову визначеність держави, підкреслюючи, що експлуататорська держава не примиряє суперечностей різних класів, а є знаряддям гніту й експлуатації пригноблених класів"

Держава виникає з переходом до складної системи організації суспільного виробництва та потреби економічно пануючих груп захистити своє майно й можливість безкарної експлуатації інших, як апарат класового насильства. Одночасно вона сама стає силою, що безпосередньо визискує працюючі маси на власну користь, перетворюючись у великого власника виробничих ресурсів. "Усюди за старих часів ми бачимо, що в кожній землі громада сама задовольняє свої потреби, але всюди чим міцніші ставали державні порядки, наприклад в Єгипті, Персії, Греції, а особливо в Римі (виділення С. Подолинського — О.С.), тим більше праця виконувалась не самим хазяїном грунту. Замість нього працювали або невільники — здебільшого полонені вороги, або й наймити зі своїх людей, бідних чи боржників. ... У деяких містах навіть сам уряд будував заводи і торгував деяким товаром..."

С. Подолинський вважає, що головною тенденцією у розвитку держави є прагнення до максимальної концентрації у своїх руках всієї повноти влади. Ця тенденція була нерозривно пов’язана з прагненням приватних власників встановити монопольний контроль за виробництвом, що політична влада використовувала на свою користь. Все це вирішувалось за рахунок інтересів — економічних і політичних — працюючих мас. Так в роботі "Ремесла і фабрики на Україні", досліджуючи історію розвитку господарсько-майнових та політичних відносин, він говорить щодо за часів українського середньовіччя: "Господарські порядки в містах при Магдебурзькому праві були взагалі на користь купців і цехових майстрів порівняно з робітниками і простими людьми. Усюди було дозволене виключне право (монополія) (видічення С. Подолинського — О.С.), на яке ремесло за плату, число таможень і кордонів зростало з кожним роком, цехи закріплювались усе тісніше"

Підтримуючи приватних власників, держава всіляко придушувала найменші спроби працюючих мас досягти емансипації. "Держава прагнула сконцентрувати у своїх руках усі суспільні сили, боючись найменшого прояву опозиції. Для підтвердження цієї думки Подолинський посилається на приклад розвитку міст у країнах Західної Європи і виникнення спілок міських громадян. Подолинський підкреслює, що експлуататорській державі споконвіку властиве придушення свободи народу, острах розвитку його самосвідомості і т.п."

Одночасно, поряд з розвитком держави, продовжували існувати та виникали нові форми самоорганізації суспільного життя — віча, цехи, споживча кооперація, робітничі спілки і т.п., а, отже, громадівська форма організації співжиття людей не зникала вповні. Це, на думку С. Подолинського повинно було сприяти більш легкому переходу до громадівського соціалістичного ладу в недалекому майбутньому.

Ідеалом суспільного ладу майбутнього для С. Подолинського є громада. Зміст, який він вкладає в це поняття дещо відрізняється від трактування М. Драгоманова. Якщо для останнього визначальним чинником існування громад було добровільне бажання індивідів до колективної форми співжиття та моральні засоби регулювання, то для С. Подолинського — колективна власність на засоби виробництва. Спільність власності повинна забезпечити рівноправність членів громади — не лише політичну, а й економічну. Адже без останньої перша перетворюється на порожню декларацію, вважав вчений. Утворення цієї власності також є результатом добровільної згоди людей на створення громади. При цьому, якщо М. Драгоманов протиставляє громаду державі, то С. Подолинський вважає її базисною ланкою майбутньої державної організації, наголошуючи на тому, що майбутня соціалістична держава будуватиметься "з низу" на добровільних федералістичних засадах.

"Громада" — це орган самоврядування народу. Такий її державно-політичний зміст. "Громада", як політична основа демократичної держави, виступає в Подолинського органом самоврядування народу у всіх його справах. Її діяльність не обмежується ні чисельністю населення, ні територією. "Громадою" може бути село, "громадою" називає Подолинський і певний адміністративно-господарський район і навіть цілу державу ("громада — великий чоловік, із ним і цар не справиться"). Зрозуміло, мова йде про союз "громад" сільських і міських. Отже, "громада" — це організація виробничо-адміністративна, політична ланка держави. "Громада" керує всіма питаннями сільського і міського життя, власністю, виробництвом і розподілом"

С. Подолинський не малює детального плану побудови майбутнього суспільства, вважаючи, що конкретні форми організації суспільного життя народ може вирішити сам після перемоги революції. В різних громадах форми організації співжиття їх членів можуть різнитись. Вчений вважає, що після перемоги революції право, в його традиційному розумінні, як писаний закон, що регулює відносини людей в різних сферах суспільної життєдіяльності відімре і буде замінене звичаєвим правом. У кожній громаді функціонуватимуть свої власні, базовані на існуючих традиціях, в т.ч. і національних, та поглядах і прагненнях членів громад. Спільними для всіх громад мають бути лише технічні норми, що забезпечуватимуть адекватність обміну продуктами праці між різними громадами та їх об’єднаннями.

Громада була спільним ідеалом для українських революціонерів другої половини XIX ст., але зміст який вкладав в це поняття С. Подолинський було найбільш близьким до марксистської асоціації вільних виробників. Як наголошує В. С. Дмитриченко "Особливу увагу українські соціалісти 70-х і початку 80-х років XIX ст. приділяли громаді, яку вони розглядали як найменшу економічну одиницю та народний орган політичного самоуправління. С. А. Подолинський взагалі вважав, що майбутня громада поєднає в собі законодавчу, виконавчу та судову функції. Він підкреслював, що громада повинна стати державною одиницею, яка б забезпечувала економічну і політичну рівність всіх громадян майбутнього суспільства"

Поєднання в громаді законодавчої, судової та виконавчої функцій влади С. Подолинський вважав можливим і необхідним саме тому, що громада виступала виразником інтересів всіх своїх членів, а не якоїсь їх частини. І тому загроза узурпації влади та її концентрації в руках частини суспільства втратить в майбутньому свою актуальність, а отже і розділення влади не потрібне. Більше того, щоб не виникало штучних суперечностей між гілками влади вони повинні бути об’єднані. Подібною аргументацією керувалась і більшовицька партія будуючи радянську адміністративно-політичну систему. Правда поєднали вони лише виконавчу та законодавчу гілки влади, зберігши за судовою видимість незалежності.

Поєднання гілок влади в майбутньому громадівському суспільстві С. Подолинський вважав можливим тому, що він передбачав, що в діяльності громад будуть максимально використовуватись форми безпосередньої прямої демократії: всі найважливіші питання повинні вирішуватись на загальних зборах членів громади, обрані народом і з народу урядники керуватимуть лише поточними справами, а у випадку виникнення якихось непорозумінь вони виноситимуть питання на загальний розгляд всіх членів громади. Забезпечити сталість демократичної організації суспільства повинна була і ліквідація професійної армії, на зміну якій повинне було прийти загальне озброєння народу, або, як писав С. Подолинський, "козацтво". Вільний і озброєний громадянин є найкращим застереженням для всіх хто може захотіти узурпувати владу і використати її у власних егоїстичних інтересах.

Будучи близьким соратником М. Драгоманова С. Подолинський, однак, у своїй концепції майбутнього устрою суспільного життя не є категоричним противником держави та політичної влади. "Заперечити наявність політичної влади в проекті Подолинського не можна. Політична влада надає суспільству політичний характер, а його формам — політичний зміст — державу. Він виділяє такі функції держави: культурно-виховну, функцію управління господарством і працею, судову, планування та облік, а також функцію оборони країни й охорони внутрішнього порядку". Сам перелік головних функцій майбутньої держави свідчить про те, що вчений розраховував, у першу чергу, на докорінну зміну суті держави — із засобу класового насильства вона повинна була перетворитись на механізм узгодження інтересів всіх членів суспільства. Її спрямування мінялось докорінно — замість забезпечення власного існування під прикриттям необхідності забезпечення зовнішнього і внутрішнього порядку, вона повинна була зосередитись на забезпечення конкретних інтересів своїх громадян.

Сам С. Подолинський, характеризуючи ставлення українського руху, з яким він себе ототожнював, до проблеми держави відзначав: "У політичних питаннях українська соціально-демократична партія найбільше подібна до анархістів Західної Европи, хоч, настільки справа вияснилась, не до крайніх анархістів, як еспанці, а скоріше до журайців, або групи бельгійських анархістів. Найближчим ідеалом ставимо якнайбільш роздрібнену федерацію з якнайбільшим громадським самоврядуванням. Питання про величину федерації тепер, звичайно, що передчасне, все ж завважу, що є крайні сепаратисти, напр., багато полтавців, а відтак є більше схильні до загальноросійського радикалізму, напр., правобережці і чернігівці"

Він прагнув до того, щоб майбутня держава була максимально децентралізована, а політична влада поступилась значним об’ємом своїх повноважень інститутам громадянського суспільства.

Окремі громади сіл та міст України повинні були, як вважав С. Подолинський, утворити єдину національну спілку, яка, у свою чергу, могла б увійти як самостійний член у федерацію національних спілок громад Європи. У цьому відношенні йому імпонував принцип функціонування І Інтернаціоналу, де бездержавні народи могли мати власні фракції. Принцип федерації, на думку вченого, повинен був вирішити не лише питання соціально-політичного устрою, але й національно-державне, так актуальне для поневолених народів Східної та Центральної Європи.

В. Г. Сокуренко відзначає, що "Говорячи про революційно-демократичний зміст федеративних поглядів Подолинського, слід зазначити, що значний вплив на нього зробили ідеї федералізму, здійснені Паризькою Комуною. Енгельс писав, що Паризька Комуна "в усіх своїх прокламаціях до населення французької провінції ... закликала його об’єднати всі комуни Франції з Парижем в одну вільну федерацію, в одну національну організацію, що вперше повинна була дійсно бути створеною самою нацією". Як указує Маркс, Комуна повинна була стати політичною формою організації навіть самого маленького села. Такий устрій не розділяв націю, а, навпроти, організовував її"

У радянських дослідження українського революційного руху останньої третини XIX сторіччя досить часто наголошувалось на тому, що громадівці не відкидали державу безапеляційно, а, навпаки, прагнули, у своїй переважній більшості до не лише соціального, а й національно-державного визволення України. Вони були, по суті, державниками. Правда тут же додавалось, що вони "не змогли" дійти до ідеї пролетарської держави та ідеї диктатури пролетаріату, а тому залишились утопістами: "Таким чином, у той час, коли значна частина народників нігілістично ставилась до держави, українські соціалісти-сімдесятники відстоювали демократичну громадівсько-федеративну державну владу. Вони боролися за таку демократичну державу, в якій би народ знайшов повне економічне, політичне і національне розкріпачення. Проте проблема держави розв’язувалась ними з позицій утопічного (селянського), а не наукового (пролетарського) соціалізму. Тому в їх концепції держави був відсутній принцип пролетарського демократичного Централізму. Навіть Паризька комуна, яку Ф. Енгельс називав диктатурою пролетаріату, була сприйнята українськими соціалістами-сімдесятниками як своєрідна громада, що протистояла централізованій державі"

Певна напруженість між М. Драгомановим і С. Полонинським виникала не лише щодо питання про майбутню роль держави, але й про шляхи реалізації їх суспільно-політичного ідеалу. С. Подолинський вважав, що практично єдино можливим шляхом його досягнення є революція, а пропаганда повинна лише сприяти ідейній підготовці мас. У розвинених країнах Західної Європи революція відбудеться під проводом пролетаріату при підтримці селянських мас, а в Центральній і Східній, в т.ч. і в Україні, — навпаки, провідною силою виступить селянство, яке буде підтримано міським робітництвом.

У народних масах, на його думку, прагнення до громадського життя ніколи не зникало остаточно. І тому революція може вибухнути як стихійний виступ мас, який революціонери повинні очолити. Якщо ж революціонери будуть не готові до виступу, то народ може здійснити революцію і сам.

В оповіданні-утопії "Парова машина" він таким чином описує можливий варіант встановлення справедливого соціального ладу: селяни вирішили, що "Годі нам терпіти неправду. Не треба нам панів та жидів та чиновників. Земля уся, — наша, громадська, бо наша громада на неї працює і обливає своїм потом. Не треба нам начальства, бо воно раз у раз держить руку з панами та жидами, та забирає нас та гонить до Сибіру".

"Так само як селяни почали робити і робітники по заводах. Вони зібрались коло фабрик і сказали: "Фабрики наші, бо ми на них ложили свою кров і здоров’я. Відберем же їх в жидів та німців та будемо самі управляти через наших виборних людей".

"Так сказали наші люди, так сказали українські селяни, як дійшли вони свого розуму. Та сказати, ще не є зробити. Начальство мало військо, і багато потекло нашої крові — аж вода в річках почервоніла — поки сталося по нашому. Ну та за це байдуже. Громада — великий чоловік, і завсігда має за собою силу. А на цей раз громада була велика — весь український народ піднявся як один чоловік"

Революційний інстинкт мас може забезпечити руйнування експлуататорських порядків та створення нового справедливого ладу і без організаційної ролі революціонерів, але в цьому випадку може бути пролито забагато крові для досягнення бажаного результату. Революціонери, об’єднані в партію, повинні досягти того, щоб революція була якомога безкровнішою та з меншої кількістю жертв. С. Подолинський взагалі не сприймав кровопролиття як самоціль чи засіб вирішення політичних проблем, послідовно виступаючи проти прихильників тероризму.

Для забезпечення оптимального протікання майбутньої революції С. Подолинський вважав нагальним питанням створення самостійної української соціально-демократичної партії. Ця партія є наступницею українофільського руху і повинна виражати, перш за все, інтереси українського селянства. Це, на думку вченого, зумовлено особливостями української історії: "Українці — здебільшого нарід селянський, немає у світі народу, де був би такий малий відсоток вищих станів. І тому жодний український рух у своїй вихідній точці не має сенсу, якщо він не є чисто селянський. Українофілів завжди називали хлопоманими і вони справедливо гордяться цим іменем, яке вони заслужили ще будучи досить вузькими націоналістами.

Тепер, коли вони вже частково перейшли, а частково переходять на міжнародний соціяльно-демократичний грунт, вони з ще більшим правом будуть носити це ім’я яке ясно показує, що власне вони ніколи не були національною (виділення С. Подолинського — О.С.) партією у звичайному сенсі того слова"

Говорячи про прийняття хлопоманської спадщини українофілів українською соціальною демократією, С. Подолинський говорить також і про принципову відмінність між ними. Українофільство базувалось на ностальгійних мотивах, було звернене в минуле, в ідеалізовану козацьку добу. Українська соціальна демократія дивиться вперед, в майбутнє, прагне до побудови такого суспільства, в якому б українська людина знайшла задоволення своїх і національно-державних і соціально-економічних потреб.

Першочерговим завданням українських соціал-демократів С. Подолинський вважає вивчення різноманітних сторін буття власного народу з метою краще зрозуміти його справжні потреби та сподівання і до яких треба припасовувати революційну теорію, а не навпаки, а також просвічення народу з тим, щоб він підійшов до майбутньої революції максимально підготовленим до вирішення завдань світової ваги. Полемізуючи з російськими народовольцями вчений наголошував: "Я вважаю, що треба бути вузьким націоналістом, щоби не признати за кожною національністю права і необхідності певної літературної та культурної роботи. Під цим я розумію народну мову, етнографію країни, звичаї, а також справді необхідні підручники. Без цих речей, себто без словників, підручників і знання етнографії народу і т.п. речей, неможливі не тільки видання революційних книжок і журналів, але навіть достатньо розумна усна пропаганда"

Така позиція також входила в певну суперечність з поглядами М. Драгоманова, який вважав, що "Замість того, щоб видавати по-українському які-небуть тригонометрію чи логіку Мілля і т. ін., що зостанеться ізольованим і безплодним, важніше для української ідеї, щоб і українці, беручи вищу науку у гімназіях і університетах, знали, що таке Україна, і великоруси знали, що таке Україна у Росії і у Слов’янщині, т.є. значить, яка її мирова роля"

Подібна постановка питання, що віддавала перевагу політичній космополітичній пропаганді на шкоду національному відродженню у всіх сферах та національній освіті народних мас, викликала доволі різке несприйняття С. Подолинського, що був значно більш національно орієнтованим, ніж М. Драгоманов.

С. Подолинський був переконаний в тому, що нечисленні національно свідомі представники вищих класів в українському суспільстві, при підтримці тих з народу, хто зумів піднятись на щабель вище в суспільній ієрархії та отримати належну освіту, повинні віддати всі сили для освіти народних мас, відродження національної свідомості та формування в них революційних поглядів. Таких людей, до яких він відносив і себе, С. Подолинський називав Українською інтелігенцією. "Під українською інтелігенцією треба розуміти людей, які уміють і хочуть виконувати подібні завдання. На нещастя, або ні — на щастя для українського народу багато цих осіб у той самий час є членами української] соціяльно-демократичної партії"

С. Подолинський, незважаючи на досить короткий вік (він не дожив і до 41 року, з яких на активну політичну та наукову діяльність припадає не повних 10 років), залишив по собі яскравий слід в історії української політичної думку. Будучи людиною високоосвіченою, він увібрав у себе як досягнення передової думки тогочасного світу, так і духовні здобутки власної нації. Щиро вболіваючи за долю України та її народу, він зробив спробу створити концепцію, в якій би органічно поєднувались завдання національно-державного відродження та соціального звільнення тих, хто і представляв українську націю — селянства і всіх працюючих класів. "Подолинський зробив значний вплив на розвиток визвольного руху та революційно-демократичної думки на Україні й у Росії. Не без впливу Подолинського склалися творчі біографії, наприклад, О. Терлецького, М. Павлика, І. Франка, Л. Українки. Вплив Подолинського відчув і М. Драгоманов. Багато передових, демократичних поглядів М. Драгоманова на державу і право, суспільство склалися під впливом революційно-демократичних ідей Подолинського"

Якщо М. Драгоманов, продовжуючи традиції Кирило-Мефодіївського товариства, приніс в українську політичну думку теоретичне оформлення ідей про необхідність перенесення проблеми національного звільнення в площину соціально-політичну, то С. Подолинський, в значній мірі, здійснив суттєвий вплив на весь український рух революційної молоді 70-х — 80-х років XIX ст. в плані поєднання ідеї соціального визволення працюючих класів з державницької ідеологією. І хоча прихильники громадівського соціалізму і прагнули максимально обмежити повноваження держави на користь інститутів громадянського суспільства та прав особистості, все ж їх позиції все більше набували виразного державницького характеру.

Говорячи про позицію соратників М. Драгоманова у питанні української державності, О. Скакун підкреслювала, що "Згідно з проектом С. Подолинського та О. Терлецького, Україна майбутнього — спочатку федеративна демократична республіка громад, що добровільно об’єдналися, а надалі — член всенародного вільного союзу, інтернаціональної федерації Основною ланкою федерації визнавалася громада. Це й основа ведення господарства, і орган політичного самоврядування". Порядок завдань, що стояв перед українським рухом визначався саме таким чином: спочатку створення української держави, як демократичної федерації вільних громад, а вже потім її вступ до міжнародних об’єднань з такими ж вільними національними союзами громад. Українська республіка громад могла бути утворена, як вважали С. Подолинський та О. Терлецький, лише після об’єднанні всіх українських земель в одній державі. О. Терлецький, соратник і близький друг С. Подолинського, у праці "Галицьке письменство 1848-1865 рр. Уваги й спомини", опублікованій у Літературно-науковому віснику за 1903 рік, говорячи про позицію свою та своїх однодумців, підкреслював, що наше майбутнє і наше щастя можливі лише на возз’єднаній Україні, в єдиній державі від Карпат до Чорного моря.

Визначаючи місце М. Драгоманова в українському визвольному русі один з перших ґрунтовних дослідників його творчості М. Шаповал відзначав, що "Драгоманов став чимось таким великим в історії українського відродження, що значіння його прирівнюють до значіння Шевченка і вважають справедливо батьком модерного визвольного руху і творцем визвольної програми Українського народу, або коротче — ідеологом Нової України"

Сам зачинатель громадівського соціалізму М. Драгоманов не зробив виразного і однозначного висновку на користь державно-політичної самостійності української нації. Але зовсім не тому, що був її принциповим противником. Він був щиро переконаний, що епоха державного існування в історії людства добігає кінця і більш перспективним ніж шлях спочатку творення національної держави, а потім соціального визволення її громадян, він вважав боротьбу за максимальну децентралізацію влади. Перебудова суспільного життя на базових принципах федералізму, на його думку, забезпечувала максимально швидке і з мінімальними втратами звільнення індивіда від всіх форм експлуатації, як соціальної, так і національної. Російська імперія йому здавалась силою величезною і нездоланною силами лише одного українського визвольного руху, а факт шовіністичних позицій більшості російських революціонерів приводив до висновку про необхідність спільної боротьби за децентралізацію, ослаблення та заміну імперії європейською, а потім і всесвітньою, федерацією вільних громад. У той же час Драгоманов намагався постійно відмежовуватись від спроб повного розчинення українського руху в загально російському, підкреслював, що він є соціалістом європейським, а не російським нігілістом, що страждають на антикультурний елемент та національне самозасліплення революційних народників школи Бакуніна і Лаврова.

Його ж учні та соратники, що належали до молодшого покоління більше вірили у власні сили і сили свого народу. Їх позиції були не лише більш радикальними щодо шляхів реалізації соціально-політичного ідеалу, а й щодо його державницького змісту.

"Головна заслуга та велике значення Драгоманова на полі української громадської думки лежить в тому, що він в обсягу соціяльно-політичних поглядів був першим українським соціялістом та послідовним демократом, перший намагався посіяти на українській ниві зерна науки великих учителів європейської демократії, а в обсягу національно-політичної Думки став духовним батьком нового, політично-свідомого українства. Не дивлячися на те, що досі ще вважають деякі люде Драгоманова ворогом українського політичного націоналізму, общеросом, людиною національно нездеклярованою, всеж таки ніхто інший, як лише Дpагоманів був ідейним творцем нового українського політичного думання, яке Франко схарактеризував як своєрідну нову течію в українстві під назвою "Молодої України" і суть якого міститься в тому, щоб дивитися на український нарід, як на окрему націю, що повинна й мусить боротися за своє повне, культурне і політичне (головно також політичне!) національне визволення на нових, демократичних основах (виділення Ю. Охрімовича — О.С.). Можливо, що сам Драгоманів не довів послідовно згаданої думки до кінця, одначе способом і напрямом своєї критики та діяльності спричинив те, що всі його найблизчі учні та наслідники безпосередньо під впливом його науки стали проповідниками вищезгаданої ідеї"

І все ж, при всій значимості ідей М. Драгоманова для розвитку українського політичного руху, молодше покоління революціонерів почало ще за життя вченого піддавати певному сумніву деякі його ідеї. У першу чергу це було пов’язано з небажанням багатьох національне свідомих молодих українців на рубежі XIX та XX сторіч мислити категоріями середини XIX сторіччя, обмежувати свої цілі автономними прагненнями. Особливо це стосувалось молоді західноукраїнських земель, що не могла сприйняти необхідності розгортання українського визвольного руху в рамках загальноросійського.

О. Лотоцький згадував, що "Молодь 80-х та 90-х років дивилася на Драгоманова як на учителя, пророка, вождя, — політично-громадський його світогляд, драгомановство було її катехізисом. Але молодь дальшого покоління вже переросла Драгоманова, його поклони перед московськими богами — аж до фактичного пересаджування московської культури на галицький грунт — вже не викликали співчуття серед новітньої молоді"

Галичина, розбуджена до національного життя в значній мірі завдяки революційній пропаганді М. Драгоманова та його соратників готувалась стати "українським П’ємонтом", плацдармом національно визвольної боротьби. Для цього вона мала значно кращі умови, ніж підросійська Україна. Австрійський конституціоналізм, неможливість титульної нації трактувати українців, як свою етнографічну частину, багатонаціональний характер імперії і той факт, що багато з народів, що входили до її складу мали власну державницьку історію та не полишали боротьби за визволення — все це значною мірою сприяло викрісталізуванню на західноукраїнських землях державницької ідеології в українському визвольному русі.

Висновки

Останніми роками до наукового обігу в Україні було повернено багато призабутих імен та ідей. Правда, переважно це стосувалось діячів та подій минулого, XX сторіччя. В них вчені і політики, інші громадяни, намагались знайти відповіді на питання про корені та причини багатьох сьогоднішній проблем. Одночасно формувалась думка про те, що саме XX сторіччя стало періодом концептуального оформлення ідеї української державності. Однак ідеї українських мислителів і громадсько-політичних діячів останніх ста років не виникли на порожньому місці. Вони успадкували і розвинули надбання попередників, пристосували їх, із різним ступенем успіху, до реалій свого часу.

Проаналізувавши розвиток концепцій української державності від витоків до початку XX сторіччя можна стверджувати, що для вітчизняної політичної думки саме ідея державності була визначальною. Теоретичне вирішенні питання про можливість, необхідність, мету існування української держави, форми організації, шляхів та засобів її побудови корелювалось із парадигмальною позицією мислителів, що формували відповідні концепції.

Основними парадигмами, що визначали зміст тієї чи іншої концепції державності були соціально-класова та національно-державницька. Як правило, соціально-класовий підхід відносив питання державності "на другий план" і навпаки, за деякими винятками, коли мислителям вдавалось гармонійно поєднувати національне і соціальне.

Концепції української державності пройшли разом з усією вітчизняною політичною думкою тривалий процес становлення і розвитку, в якому можна виділити чітко означені етапи.

Першим з них був період існування Київської Русі, від якого до нас дійшли перші писемні пам’ятки. Його початок — "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, в якому Київська Русь представлена як потужна держава, що сперечається могутністю та міццю з Візантією, найбільшою імперією тогочасного християнського світу. Ця держава заснована на імперській ідеї, в центрі якої стоїть київський князь як самодержець і намісник Бога на землі, що зосереджує у своїх руках всю повноту влади. "Повість врем’яних літ" дає зовсім інше бачення державності — федеративний союз князівств, що з’єднані владою роду Рюриковичів, влада яких освячена церквою. Києвопечерські книжники, що мали стосунок до написання цього літопису, сформували концепцію держави, що є спадковою власністю роду Рюриковичів, які є "братами" і слухають Великого князя київського як "брата старшого". Ця держава не є унітарною. Вона — своєрідна "родова федерація правлячого сімейства, яку в цілісності тримає митрополича кафедра Києва, що єдина може зробити князів "богоугодними монархами".

Надмірна прихильність ідеї виняткового права Рюриковичів на володіння Київською Руссю зіграла з ними злий жарт в часи, що настали після татаро-монгольської навали. Населення, що відчувало відчуженість влади від власних інтересів, без особливих докорів сумління переорієнтовувалось на більш удачливих загарбників за умови, якщо вони обіцяли полегшення соціального становища мас.

Включення українських земель до складу Польщі та Великого князівства Литовського, а, пізніше, і до держави, що утворилась в наслідок їх союзу, супроводжувалось посиленням розколу в українському суспільстві. Нащадки князівсько-боярських родів шукаючи захисту своїх станових привілеїв переходили в польське громадянство і приєднували до соціального гніту українських мас ще й гніт національний та релігійний.

Одночасно прилучення частини української еліти до католицького світу відкривало для неї двері провідних університетів Західної Європи. Завдяки цьому українське політичне мислення розвивалось безпосередньо в межах тогочасного загальноєвропейського наукового дискурсу. Гуманістичні ідеї проникали в українське суспільство, а його провідні мислителі розробляли концепції держави виходячи із "протоідей" природного права, договірної держави, розподілу влади, поваги до індивіда як самоцінності, що має невід’ємне право на свободу і вільний розвиток. Ці ідеї лягали в основу ідеології козацтва, що прийняло на себе роль національної еліти після трагічних подій кінця XVI ст. — Берестейської унії та повстання на чолі з С. Наливайком, які ознаменували глибокий соціальний та конфесійних розкол українського суспільства.

Ідеї українських гуманістів, письменників-полемістів, діячів церкви та козацьких ідеологів втілились у державі, яка виникла внаслідок повстання на чолі з Б. Хмельницьким. Виникнувши як "неподлегле козацьке панство", вона, однак, не зуміла втримати цього статусу і почала шукати союзників, які прагнули скористатись ситуацією у своїх власних інтересах. Козацтво, у першу чергу старшина, не скористались ситуацією і прагнучи затвердження власних станових привілеїв, було готовим іти на компроміси в питанні незалежності держави. Наслідком цього стала втрата держави і нове соціальне закабалення селянської маси.

Ідея козацької держави, виникнувши у XVI ст., еволюціонувала від "ягелонського легітимізму", ідеї Великого князівства Руського та "не подлеглого козацького панства" до кінця XVIII ст. звелась до відстоювання автономних прав Гетьманщини та прохань до російських імператорів про повернення старих привілеїв старшині. Але й ці прохання біли виявом великої мужності незначної частини старшини. Більшість же цілком комфортно почувала себе прилучившись до панівного класу імперії. "Козацька Україна полишила своїм нащадкам ясний національно-політичний ідеал, що хитався між державною самостійністю і автономією в рамках сусідніх держав, чи в федеративній сполуці з ними". Найвищими виявами державницької думки цього періоду були Гадяцький трактат 1658 та Конституція 1711 рр.

У першій половині XIX ст. ідея української державності відродилась на основі переосмислення уроків існування козацької держави та перенесення на національний грунт тогочасних європейських теорій. Величезну роль в цьому процесі відіграла ідея історичної місії українського народу. Як відзначав В. Старосольський, месіанізм "Се є переконаннє про окрему, виїмкову ролю, про спеціяльну історичну "місію", яка припадає на долю власної нації і робить її "вибраним" поміж иншими народом. ... На сьому тлі виросла велика фільософічна концепція Гегеля і Карл Маркс не був вільний від впливу сього німецького месіянізму. Польський рівнож як і московський месіянізм XIX століття є загально відомими явищами.

Український, крім численних уступів у Шевченка, найшов класичний вислів у Костомарова "Книгах битія Українського народу".

Ідея історичної місії України базувалась на переконанні про те, що український народ, внаслідок особливостей свого тривалого бездержавного існування та національного характеру є безелітною нацією. Його звільнення має одночасно і національний, і соціальний характер. Концепція ж власної держави виходила з ідеї автономії та федералізму, оскільки вважалось, що українців, звільняючись від соціального та національного гніту повинні прагнути не просто бути господарями у власній землі, а й спонукати власним прикладом всі інші народи до ліквідації всіх форм насильства та утворення всесвітнього союзу вільних народів.

Цей підхід до вирішення питання національно-державного буття був провідним в українській політичній думці XIX ст. Він ліг в основу теорії "громадівського соціалізму", діяльності більшості українських політичних партій початку XX ст. Лише поодинокі діячі українського руху в XIX ст., подібно до П. Куліша, ставили питання про необхідність виховання повноцінної політичної еліти нації, як передумови побудови власної держави. Їх "безполітичне українство" набувало, з точки зору історичної перспективи нації, програмової концептуальної засади українського руху.

Одночасно в рамках концепції "громадівського соціалізму" соратники М. Драгоманова С. Подолинський та О. Терлецький трансформували ідею федералізму та автономії із "зовнішнього" аспекту, тобто входження України на тих чи інших засадах як самоуправної політичної одиниці до міжнародних державних союзів, у "внутрішню" — створення незалежної української держави як федерації земель та громад.

І все ж концепція української держави як автономії у складі майбутньої демократичної Росії залишалась провідною в українській політичній думці. Як підкреслює М. Кармазіна, "Теоретично виаргументувавши українство як історичну, культурну, географічну самодостатню цілість, що здатна до саморозвитку, політична думка поставила питання про політичне самовизначення українців у формі власної державності. Федералістична концепція, відповідно до якої Україна мала постати як рівноправний суб’єкт того чи іншого федеративного об’єднання, мала більше прихильників, ніж самостійницький ідеал, виплеканий під впливом модерних наукових аргументів з врахуванням особливостей політичного життя Європи...".

Небагатьом, подібно до І. Франка, вдалося до революції 1917-1920 рр. пройти еволюцію поглядів від захоплення соціалістичними, а для України — бездержавницькими, ідеалами, до усвідомлення загрози для майбутнього нації спроб відмовитись від власної державності на користь "всесвітніх ідеалів". Але і І. Франко завдання створення незалежної української держави відносив "за межу можливого" для своїх сучасників.

До революції 1917 року українська нація підійшла непідготовленою. Непідготовленою, перш за все, свідомістю своєї еліти. Її провідники залишались, у своїй переважній більшості, в полоні соціалістичних ідей та вірності ілюзорним загальнолюдським, інтернаціональним інтересам. Саме тому лідері Центральної Ради УНР не змогли реалізувати історичний шанс, вирішити і національне і соціальне питання в інтересах українського народу.

І все ж досвід існування УНР став великим уроком для нації. Після неї питання про необхідність власної держави в українському суспільстві не виникала. Дискусії велись лише про її форму, про входження до тих чи інших блоків, про наповнення форми змістом.

Українська Радянська Соціалістична Республіка, що стала реальною наступницею УНР, виробила у широких мас населення звичку до національних державних інститутів, державної символіки, наповнювала патріотизм не лише етнічним, але й державницьким змістом. І її роль у прийнятті нацією в грудні 1991 р. рішення про самостійне державне існування є не меншою ніж кров мільйонів, що була пролита за Україну протягом минулого століття.

Література

1. Довбищенко Я. Михайло Драгоманів. Його життя, наукова, політична та громадська діяльність // Пам’яте Михайла Драгоманова. — Харків, 1920. — С.5-44.

2. Драгоманов М.П. Автобиографическая заметка // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т.1. — С.39-68.

3. Драгоманов М.П. Переднє слово до "Громади" // Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. — Прага-Нью-Йорк, 1937. — С.93-147.

4. Драгоманов М.П. Три листи до редакції "Друга" // Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т.1. — С.397-427.

5. Заславский Д. М.П.Драгоманов. Критико-биографический очерк. — К., 1924.-170 с.

6. Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. — Т.1. / Пер. з англ. У.Гавришків, Я.Грицака. — К, 1994. — С.299-347.

Охрімович Ю. Розвиток української національно-політичної думки. — Нью-Йорк, 1965. — 120 с.