UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Реферат

Життя та діяльність Петра Могили

Зміст


Вступ

Розділ I Становище Православної церкви на початку XVII століття

1.1 Утиски православних в Речі Посполитій

1.2 Берестейська Унія

1.3 Відновлення ієрархії

Розділ II Життя та діяльність Петра Могили

2.1 Становлення Петра Могили

2.2 На шляху до митрополичої кафедри

2.3 Спадщина митрополита

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Постать митрополита Петра Могили - є однією з найвизначніших в історії України. Життя та діяльність Петра Могили мали великий вплив на розвиток українського та світового православ’я в 17 столітті. Саме діяльність Петра Могили була покладена в основу даної курсової роботи.

Актуальність даної теми полягає в непростому становищі православної церкви в Речі Посполитій, що призвело до її занепаду та розділення; прихід на митрополичу кафедру Петра Могили та його реформаторські дії. В темі є присутнє неоднозначне трактування подій польськими, молдавськими, російськими, та іншими істориками. Деякі факти немає можливості перевірити.

Предметом дослідження є причини, що привели на митрополичу кафедру Петра Могилу.

Об'єктом дослідження виступає Петро Могила, його життя та його діяльність.

Метою курсової роботи є дослідження духовної та політичної діяльності Петра Могили впродовж його життя.

Основне завдання даної роботи полягає в тому , що на основі вивченої літератури потрібно висвітлити:

- утиски православних в Речі Посполитій;

- суспільно-політичне підґрунтя Берестейської унії;

- становлення переконань Петра Могили;

- діяльність митрополита Петра Могили;

- спадщина митрополита.

Хронологічні рамки охоплюють період з 1586 по 1647 роки.

Джерельну базу курсової роботи склали праці польських, українських, російських, молдавських та європейських істориків,різні хрестоматійні видання.

В опрацьованих історичних працях знаходимо деякі відмінності щодо певних подій. Зокрема, неможливо точно встановити деякі біографічні дані з життя Петра Могили. Потрібно також показати всю складність ситуації , що склалася в українській церкві.

Значна увага приділена і внутрішній та зовнішній політиці митрополита Могили. Є також значна кількість матеріалів по Берестейській унії.

Життя та діяльність Петра Могили допомогли охарактеризувати праці таких істориків: Наталії Полонської-Василенко; М.І.Костомарова…

Структура роботи. Дана курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури і має обсяг 25 сторінок.

Розділ I. Становище Православної церкви на Україні на початку XVII століття

1.1 Утиски православних в Речі Посполитій

Наприкінці XVI століття - на початку XVII століття українські землі перебували під владою Речі Посполитої. Будучи католицькою державою, Річ Посполита не виявляла ніякої толерантності щодо інших релігій. Особливо нетерпимо ставилися до православних ,тобто християн , що сповідували східний обряд. Особливо боровся з православними орден єзуїтів. Діставши неабиякий досвід у боротьбі з різними реформаційними рухами, вірні послідовники Ігнатія Лойоли всі свої сили, всю свою ненависть спрямували на боротьбу з схизматиками-православними. У цій боротьбі єзуїтам допомагали польська шляхта та король Речі Посполитої [12,c. 17].

Основою політики Речі Посполитої була теорія, згідно з якою у внутрішньому житті держава повинна була бути невіддільною від католицької церкви . Польща мала стати тим муром, що відділяв би християнський світ від інших народів. Тому поляки як могли латинізовували і в той же час денаціоналізовували Україну. Становище православних рік за роком погіршувалося. Всіх, хто сповідував східний обряд, обмежували в елементарних правах. Православним заборонялося займати вищі державні посади, православним єпископам було заборонено брати участь у засіданнях Сенату поруч з католицькими єпископами, міщанам та духовенству заборонялося проводити хресні ходи та похоронні процесії ,міщани не могли брати участь в управлінні містами. Всіх, хто сповідував православ’я, змушували платити великі податки.

Славетні українські роди- Острозькі, Слуцькі, Збаражські, Заславські, Вишневецькі та інші через невеликий проміжок часу перейшли на латинський обряд. Таким чином вони залишили батьківську православну віру беззахисною. Винятком був лише князь Костянтин Острозький, котрий залишався поодиноким захисником батьківської грецької віри. На його територіях діяли надзвичайно ліберальні закони, що дозволяли сповідувати будь-яку віру [6,с 234].

В інших частинах України ситуація з часом тільки погіршувалася. Усім православним заборонялося, під страхом смертної, кари будувати нові церкви, створювати нові громади, нормою були постійні утиски на православних священиків. З’явилось і швидко почало поширюватись згубне для церкви та церковної ієрархії право патронату, що давало змогу магнатам та королю повноваження поставляти православних єпископів та священиків. Це було кричущим порушенням усіх православних догматів, адже згідно догм православної віри вищу церковну ієрархію обирають соборно. Єпископські кафедри часто продавалися за гроші, давалися за вислуги, за протекцією. Тому не дивно, що на цих кафедрах опинялися недостойні люди, які своєю поведінкою порочили і підривали авторитет церкви. Православним в Речі Посполитій створювали такі умови, які змушували усі тогочасні церковні громади переходити на латинський обряд що викликало незадоволення у людей [7,с. 85].

Ще однією проблемою православ’я були стосунки всередині церкви . З кінця 16 століття важливу роль у збереженні та захисті православної віри відіграють православні братства. В умовах занепаду церкви братства стали чільним елементом економічного та суспільного життя народу. Для цього вони прикладали всі свої ресурси та життєві сили. Братства засновувалися і утримувалися в переважній більшості при визначних церковних святинях, звідки походить і їхня назва. Ще однією складовою назви було місце розташування братства. Найвідомішими з них були: Львівське-Успенське, Віленське-Святодухівське, Луцьке Чесно-Хресне; Київське-Богоявленське та інші. Братства створювались як допоміжний орган при церквах, але з часом вони все більше почали брати владу над церковними структурами. Цьому сприяв, зокрема, і устав братства, затверджений усіма східними патріархами [4,с.323].

Згідно з уставом Львівського братства, який був затверджений антіохійським патріархом Йоакимом 1 січня 1568 року, братчикам надаються додаткові права та повноваження. Братства мали стати зразком для православного духовенства та мирян. Ще через три роки уже царгородський патріарх Єремія II вивів Львівське братство з підлеглості місцевим єпископам та надав йому право ставропігії. Братства були такими сильними, що на підставі їхніх доносів та свідчень позбувалися своїх посад та священики [4, с.224].

До голосу братчиків прислухалися дуже уважно і церковні зверхники патріарх константинопольський та православна шляхта.

Великий вплив братств, насильне насадження латинства – все це дуже не подобалося православним архиреям. Вони бачили становище латинських єпископів, які нікому, крім Папи, не підкорялися. Православні єпископи дуже хотіли зрівнятися в правах з католицькими. Для цього вони були готові на все – навіть на підпорядкування Папі Римському. Так в середовищі українських православних єпископів зароджується задум створити церковну унію православних з Римом.

1.2 Берестейська унія

Ідея унії або об’єднання східної та західної церков новою не була. Ще з часу великого розколу 1054 року були спроби поєднання цих церков. Найреальнішою спробою поєднання двох церков міг стати Флорентійський собор 1439 року. На цьому соборі були підписані документи про об’єднання. Православні визнавали примат першості Папи Римського, але зберігали всі свої обряди. На жаль, більшість простого духовенства та мирян не підтримали постанов цього собору, тому справа про об’єднання так і не була завершена.

В кінці XVI століття знову гостро постало питання про об’єднання східної та західної церков. Ініціаторами об’єднання стали православні владики, маючи надію, що унія допоможе церкві досягнути її попередньої величі. У1590 році єпископ Львівський Гедеон Балабан першим порушує питання унії. Згодом до нього приєдналися й інші владики, прихильники об’єднання – Кирило Терлецький, Діонісій Збируйський та інші. Владики для узгодження своїх дій таємно зібралися на нараду у місті Белзі. Наслідком цієї наради став лист до короля Речі Посполитої, в якому владики заявляли про свою згоду визнати владу Папи. Нарада проходила в цілковитій таємниці, навіть не всі православні владики знали про об’єднання та про переговори з королем[8, с. 75].

З кожним роком число прихильників унії серед православного духовенства зростало. 1591 року до прихильників унії приєднався Перемишльський єпископ Михайло Копистенський, а 1593 року Володимирський владика Іпатій Потій. Чутки про унію поширювались по Україні. Унія мала, як і прихильників, так і противників. Одним з таких противників унії був князь Василь-Костянтин Острозький, воєвода Київський. Цей князь залишив по собі в історії українського православ’я незабутню пам’ять. Маючи величезні кошти та використовуючи своє становище у державі, він очолив православних у Польщі в їхній боротьбі за віру та національне визволення проти окатоличення та ополячення українського народу. Бачачи занепад православ’я князь вирішує у 1570 році заснувати в Острозі школу, де б православна молодь здобувала освіту у православному дусі. Цю відому школу називають ще Острозькою академією. В цій школі в ті роки здобуло освіту дуже багато визначних діячів, що особливо відзначилися в національному й церковному житті України у XVII столітті [ 5,с.388].

Але князю Острозькому до останнього не розкривали конспірації переговорів щодо унії. А коли нарешті він про них дізнався, то був дуже обурений, що така велика всенародна справа робилася потайки. Вимогу князя Костянтина про скликання собору, на якому повинні обговорити справу, було передано польському королю. Проте, король, не рахуючись з думкою всіх православних, відмовив у скликанні собору, мотивуючи це тим, що лише владики самі можуть односібно вирішувати справу про злуку. У грудні 1595 року єпископи Терлецький та Потій прибули до Риму , де на зустрічі з папою Климентом VIII склали визнання віри і визнали його першість. Папа прийняв Українську Православну Церкву зі збереженням усіх її обрядів та традицій [5, с.389].

Звістка про зраду єпископів православними сприйнялась негативно. На сеймиках шляхта протестувала проти самовільного вчинку владик. Але це не допомогло. У жовтні 1596 року у місті Бересті зібрався унійний собор на якому були присутні: митрополит Київський Михаїл Рогоза та п’ять православних єпископів, папський легат та представник короля. В урочистій атмосфері на цьому соборі було проголошено унію і піддано анафемі всіх, хто не приймав акту об’єднання з католицькою церквою[7, с.90].

Крім унійного собору у Бересті відбувся і антиунійний собор під головуванням князя Острозького. На соборі були 2 єпископи, що не прийняли унії - Гедеон Балабан та Михайло Копистенський, екзархи східних патріархів, архімандрити та багато священиків. Православний собор піддав анафемі всіх хто прийняв унію. Православний собор направив протест до короля, який був відхилений. Натомість король визнав усі постанови унійного собору, а постанови православного – визнав недійсними. Так Україна розділилася на дві частини: з одного боку увесь православний загал та 2 єпископи, а з іншого митрополит, 5 єпископів і невеличка кількість прихильників унії. Після собору почалася полеміка між обома таборами. В цій полеміці приймали участь найкращі полемісти з обох сторін. Уніятів було менше, але вони були краще організовані. Прихильники унії розгорнули активну діяльність для приєднання нових вірян. У1600 р. митрополита Рогозу замінив Іпатій Потій - великоосвідчена людина, добрий оратор і дипломат. Опорою для православних був князь Острозький, який шукаючи підтримки зблизився з протестантами. У 1599 р. відбувся з’їзд православних та кальвіністів на якому домовилися про співпрацю та спільну оборону інтересів[ 5, с.390].

Зразу після унійного собору православних починають переслідувати. Ті ж у свою чергу боронили свої права всіма можливими та доступними для них засобами. Братства, духовенство, міщани, селяни, шляхта, що зберегла вірність православ’ю, виявляли велику активність у цій боротьбі. В той час було написано багато антиунійних творів, на сеймиках вносилися протести проти католицьких безчинств, укладалися союзи з протестантами для спільного відстоювання інтересів. На жаль протести мало допомогли. Король Сигізмунд III вирішив відібрати у православних найбільшу святиню України – Києво-Печерську лавру і передати її уніятам. Але київський воєвода відмовився виконати наказ короля, а послане військо збройно відбив лаврський архімандрит Никифор Тур [11, с.394].

Після Берестейської унії Православна церква опинилася в катастрофічному стані. В 1607 р. помирає єпископ Гедеон Балабан, а в 1610 –Михайло Копистенський. Залишився тільки один православний владика -Єремія Тисаровський. А в 1608р. православних спіткало ще одне нещастя -помирає їх заступник та оборонець князь Костянтин Острозький [7,с.78].

Особливо багато зробили для захисту своєї віри православні братства. Кінець XVI початок XVII століть характеризується гарячою полемікою православних з прихильникими унії. Мелетій Смотрицький у своєму творі ,,Тренос” або плач Православної церкви осудив усі давні роди, що перейшли в католицизм. 1597 року вийшов твір ,,Апокриф” або відповідь на книги про собор Берестейській під авторством Христофора Філарета. Ця книга визначає устрій церкви, засади соборності для православних, осуджує собор Берестейській. Також в цій книзі порушується питання релігійної толерантності в державі й порушення прав православних в Речі Посполитій. Ще одним відомим полемістом був лаврський архімандрит Захарій Копистенський. Його твір ,,Паленодія” – був одним із найвизначніших тогочасних творів науково-богословського характеру. ,,Паленодія” була відповіддю на твір Лева Кревзи «Оборона єдності церковної». Захарій Копистенський в своєму творі доводить, що Папа Римський ніколи не був владикою над східними патріархами, а українська церква до 1596 року ніколи не була в унії з Римом. Він називає єзуїтів гіршими за турків і порівнює страждання українців під польським гнітом з стражданнями греків під турецьким гнітом [3, с.117].

Духовна боротьба православних – словом, проханнями, літературними творами, шкільною освітою - не змогла ослабити натиску католицтва та унії. І тоді, на захист православної церкви і на захист прав та вольностей українського народу, прийшла нова сила в українській історії – козацтво. Блискучі перемоги, міцна організація козацтва створили з нього ту реальну силу, на яку покладали надію православні [12,с.30].

1615 року з козацькою допомогою в Києві засновано Богоявленське братство, членами якого були всі козаки Запорізького війська. З 1616 року гетьман Петро Сагайдачний особисто бере під опіку православних, захищаючи їх від утисків католиків та уніатів.

1.3 Відновлення ієрархії

Але найстрашніше було попереду. Помирає владика Тисаровський і православна церква залишається без єпископів. Король робить спробу оголосити православну церкву неіснуючою. Трохи виправили становище східні єпископи, що приїздили за збором пожертв. Вони висвячували священників. До відновлення ієрархії взялися козаки на чолі з гетьманом Сагайдачним [12,с. 37].

1620р., по дорозі додому, у Києві зупинився антиохійський патріарх Феофан. Саме до нього звернувся гетьман з проханням висвятити нових єпископів. Бачачи тяжке становище церкви патріарх погодився і влітку 1620р. у співслужінні 2 єпископів провів єпископські хіротонії. Ігумена Михайлівського монастиря Йова Борецького було висвячено на митрополита Київського, а ще 5 єпископів на вакантні посади [7,с. 88].

Відновлення православної ієрархії мало важливе значення для українців. Знову зростає престиж Києва як митрополичої столиці. На жаль, король та уряд не визнали нову ієрархію. Постійна загроза життю не дозволяла нововисвяченим владикам поїхати у свої єпархії. Під час війни з турками полякам була потрібна поміч козаків, за це обіцяли визнати ієрархію. Але війна минула, а обіцянки ніхто не виконав. Уніатська церква скориставшись безпорадністю православних активно розвивається. Їй вдається залучити на свій бік видатного полеміста та богослова Мелетія Смотрицького. Деякий час до прихильників унії належав і Петро Могила. Поляки, в більшості католики, на початку не підтримували уніятів [10, с.219].

1628р. у Городку відбувся собор на якому православні та уніяти спробували усунути протиріччя та об’днатися. На соборі оговорювали різницю між Східною та Західною церквами. Але згоди не було досягнуто. У 1631р. помирає Сигізмунд III. Королем стає його син Владислав IV, який толерантно ставився до інших конфесій. Владислав очолив комісію яка розробила Пункти заспокоєння - документ, що давав православним рівні права з католиками. Було вирішено обрати нову православну ієрархію для заспокоєння усіх сторін. Від ієрархії 1620р. залишився тільки Ісая Косинський, який став митрополитом [4, с.333].

Новий митрополит не зміг стати лідером. Справжнім лідером був Петро Могила, який мав величезний авторитет та зв’язки. Саме Могила домігся від нового короля повернення майна для православних монастирів.

Козаки та прихильники Петра Могили вирішують відсторонити Ісаю Копинського, як людину стару та хворобливу. Був виданий королівський указ, за яким Ісаю Копинського усунено з митрополичої кафедри, а новим митрополитом призначено лаврського архімандрита Петра Могилу.

Так в історії української церкви почалася доба розквіту, що дістала назву “Могилянської”.

Розділ II. Життя та діяльність Петра Могили

2.1 Становлення Петра Могили

Петро Могила походить з давнього та знатного молдавського роду. Він народився 21 грудня 1596р. в сім’ї молдавського господаря Симеона. У 1610р. в боротьбі за владу помирає батько Петра. Петро з матір’ю змушений втікати до родичів у Польщу. Там вони дістали прихисток у родичів матері – князів Потоцьких. Багато допомагали Могилам і інші свояки – Корецькі та Вишневецькі [6,с.256].

Перебуваючи у вигнанні Могили не забували своїх традицій, ревно дотримуючись православ’я. Про дитячі та юнацькі роки Петра є дуже мало відомостей. Початкову освіту він отримав вдома. Пізніше навчався у школі Львівського братства, а згодом здобував ґрунтовні знання у кращих університетах Європи. Закінчивши навчання Могила оселяється при дворі гетьмана Жолкевського, який був його опікуном[14,с.308].

Брав Могила участь і в сумно знаменитій Цецорській битві, в якій загинув його опікун Жолкевський. Невдача при Цецорі не охолодила запал Могили. В наступному році він знову приймає участь у боях під Хотином. Але воєнна кар’єра мало цікавила Могилу. Після смерті свого опікуна Петро переселяється на Київщину. Часті відвідини Києва, тодішньої духовноі столиці, та дружні стосунки з митрополитом Борецьким впливають на долю Могили. Він приймає непросте рішення - присвятити себе служінню Богу, прийнявши чернечий постриг. Це рішення далося Петрові важко, адже у світському житті перед блискуче освідченим шляхтичем відкривалася блискуча кар’єра.

Року 1625 Петро Могила стає ченцем Києво-Печерської лаври. Вступ у чернецтво такої знатної особи спорідненої з впливовими польськими родами підтримувало православну справу. У 1627р. Могила стає архімандритом. Молодий архімандрит розвиває велику діяльність, заводить нагляд над богослужіннями, карає нерадивих монахів [6,с.258].

Особливу увагу приділяв Петро Могила освіті священників. Його стараннями оновлювалися старі та будувалися нові церкви, великі кошти йшли на прикрасу печер. При Могилі лаврі став підпорядковуватись Пустинно-Миколаївський монастир та заснувалася Голосіївська пустинь. Власним коштом Могили при лаврі було засновано богодільню. Він мав задум створити при монастирі школу на зразок єзуїтських колегій. Для підготовки вчителів він починає відправляти за кордон молодих обдарованих людей власних коштом. Між ними були: Сильвестр Косів, Ісайя Трофимович та інші. Місце для школи було вибране біля Троїцької церкви[10,с.211].

Найважливішою своєю справою Могила вважав примирення уніатів та православних. Це було нелегкою справою. Одні розцінювали дії Могили як щирі та беззастережні, інші ж вважали дії архимандрита по примиренню церков підступними, націленими на те, щоб підпорядкувати православних Папі та розірвати будь-які зв’язки з іншими східними патріархами, особливо з Росією.

Справедливо було б зазначити те, що зв’язки з Росією, а тим більше з російською церквою, були не дуже тісними. В Росії необхідно було зміцнювати владу царя нової династії Михайла Романова, а тим часом народ втрачав повагу до духовного звання, тому патріарх Філарет розпочав упорядкування та зміцнення церкви. Москві було не до київських справ. Тим більше, що висвячення київського митрополита та єпископів здійснювалося без неї [12,с.17].

Більш вагомою в цій ситуації була роль Запорозького козацтва, що мало за головну мету захист православної віри. В той час, коли мав бути скликаний у Києві 29 червня 1629 року помістний собор, козаки надіслали листа митрополиту Іову Борецькому, в якому йшлося про те, щоб митрополит та інше православне духовенство, що буде присутнє на соборі, не погоджувалося на жодну умову, що буде перечити православним інтересам, обіцяючи проливати кров за православну віру. Собор пройшов без особливих наслідків. Примирення між православними та уніатами не відбулося, хоч як цього не домагався Петро Могила.

Не вийшло відновлення єдності церкви і через рік на Львівському соборі. Могила покладав на цей собор великі надії. Але, на жаль, об’єднання так і не відбулося, що породило серед православних та уніатів розгубленість та безнадію. Найвизначніший полеміст того часу, Мелетій Смотрицький, випускник Острозької школи , викладач і ректор Київської братської школи, у пошуках душевної істини здійснив подорож до Стамбула та Єрусалима, але повернувся звідти ще більше розчарованим і зневіреним у православній церкві. Після цього він прийняв бік унії, чим зрадив православних, в тому числі й свого кращого друга архимандрита Петра Могилу [13,с.84].

Серед численних розчарувань найболючішого удару Петру Могилі завдала смерть його побратима та однодумця, Іова Борецького. Звістку про смерть митрополита він отримав дорогою зі Львова до Києва. 16 січня 1631 року у Львові відбулося освячення, збудованої Львівським братством з немалими пожертвами Могили, ставропігійської церкви, на яке прибув і Петро Могила. Отримавши великі повноваження від митрополита Іова Борецького, він вів довгі розмови з братчиками, намагаючись своїми словами прихилити їх до своєї ідеї [4,с.334].

Незважаючи на довгу дорогу до Києва, Могила таки поспів на погребення митрополита. Під час похорону Петро Могила ознайомився з духовним заповітом покійного митрополита, згідно з яким архімандрит повинен вступити до Київського братства. Могила так і зробив, ставши старшим братчиком, опікуном і фундатором Київського братства, монастиря та братської школи.

2.2 На шляху до митрополитства

Нова посада відкривала перед Могилою – шлях до митрополичої кафедри. Крім Печерського архимандрита, кандидатами на митрополичий престіл були: архієпископ Смоленський та Чернігівський Ісайя Копинський, козацький улюбленець – слуцький протопоп Андрій Мужиловський та римо-католик київський воєвода Тешкевич. Але втрутився король, який залишав за собою королівське право висувати митрополитів. Однак, як другий так і третій претенденти зазнали поразки. Митрополитом став Ісайя Копинський. Прагнення Петра Могили цього разу не здійснилися [6,с.262].

Незважаючи на поразку, Могила згуртовує довкола себе освічених людей, утворюючи просвітницький гурток. Створення цього гуртка призвело до відкриття школи на території Києво-Печерської лаври восени 1631року. У школі викладали освічені викладачі, що здобули освіту за кордоном в престижних європейських університетах.

Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами. Школа створювалася за зразком польських шкіл вищого типу - колегій. В ній налічувалося понад сто учнів. З самого початку її існування лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень. Але Петро Могила швидко зламав опір монахів: незговірливих іноків покарав, а ігумена усунув з посади, поставивши на його місце більш достойного. Згодом Київське братство та козаки підняли питання про об’єднання Київської братської школи з лаврською. Вкінці 1631 року 32 братчики Київського Богоявленського братства склали акт, де Петра Могилу називали пожиттєвим опікуном братства. Прохання братства підтримав і новий митрополит Ісайя Копинський. 12 березня 1632 року до Петра Могили звернувся гетьман реєстрових козаків Іван Кулага-Петражицький з проханням про об’єднання шкіл [10,с.234].

Зважуючи всі обставини Могила з однодумцями вирішує об’єднати дві школи в одну, яка б отримала назву Києво-Печерської колегії. Так Могила за згодою братства став її «старшим братом», довічним охоронцем і наставником. Гетьман Петржицький від імені полковників та всього Запорозького війська обіцяє боронити та утримувати школярів. [16, с.95].

У квітні 1632р. помирає Сигізмунд III. Згідно з польськими законами по смерті короля збирався так званий ,,конвокаційний” сейм, на якому обговорювали діяльність попереднього короля і обирали кандидатуру наступника. Потім збирався ,,елекційний’’ сейм на якому обирали короля.

В той час Могила стає однією з ключових фігур тодішнього духовного та політичного життя. Навколо нього гуртується залишок православного дворянства. У Прилуках було скликано велику козацьку раду на якій було обрано делегацію на сейм. Одним із делегатів був Могила. Він на сеймі мав вимагати скасування всіляких актів, що забороняли православним будувати церкви, відкривати школи, типографії. Було прохання і про повернення єпархій та іншого церковного добра [11,с. 06].

І козацькі посли, і делегація духовенства виявили неабияку активність на сеймі. Щоб забезпечити собі більшість, королевич Владислав склав спеціальний меморіал,у якому пропонувалося вирішити козацькі питання, віддати православним Київську митрополію та Львівське єпископство. Але цей меморіал набував сили лише після затвердження “елекційним “сеймом, на якому відбувалися дебати, які мало не доходили до бійок. Поляки ніяк не хотіли йти на поступки православним. Делегація ж православних на чолі з Могилою постійно перебувала на засіданнях сейму, захищаючи свої права і подаючи протести. Петро Могила особисто звернувся до новообраного короля Речі Посполитої Владислава з проханням задовольнити всі вимоги православних.

Оскільки Польща тоді була в неприязних стосунках з Москвою, то Владислав розумів, що потрібно здобути прихильність козаків та українського народу. Тому він видав ”диплом”, яким гарантував більші права та вигоди ніж ті, які були зазначені в ”меморіалі” [14,с.487].

«Диплом» надавав повну свободу переходу з православ’я в унію і навпаки. Київський митрополит повинен був висвячуватися в Константинополі. Заборонялося чинити православним будь-які образи та перешкоди. Православні дворяни, що були присутні на сеймі, вирішили замінити старого та немічного Ісайю Копинського на молодого й енергійного Петра Могилу.

В березні 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. У Львові відбулося висвячення Волоським єпископом архимандрита Печерського на митрополита Київського та Галицького. Підтримуючи нового митрополита польський король визнає легітимність його обрання своєю грамотою. Невдовзі було отримане благословення й Константинопольського патріарха, який ще й надавав Могилі звання «екзарха константинопольського трону». Проте Ісайя Копинський не вважав обрання Могили законним і подав скаргу королю. Слід зазначити, що до самої смерті в 1637 року Ісайя Копинський так і не визнавав владу Петра Могили [4,с. 336].

Ставши митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув своє подвижництво в церковній та освітній галузях. Першою справою нового митрополита було повернення святині – Софіївського собору, який за панування уніатів став пусткою і почав руйнуватися. Крім Софії у Києві відбудували ще й церкву св.Василія. На руїнах Десятинної церкви були знайдені мощі Володимира Великого. Були відбудовані: церква Спаса на Берестові, Успенський собор у Печерському монастирі та інші. При церквах були створені школи та шпиталі для хворих.

Петро Могила продовжує упорядковувати та старається зберегти більшу частину культурних та духовних традицій православного богослужіння. З цією метою був скликаний 1640 року у місті Києві собор, на який були запрошені не лише духовні, а й світські особи, в основному члени братств. Наслідком цього собору стало затвердження та видання нового «Требника» у 1646 році. До церковної історії ця книга увійшла під назвою «Требник Петра Могили» і довгий час служила духовенству для задоволення насущних потреб [15,c.4].

Під керівництвом Могили було укладено і православний катехізис. Для його затвердження у 1643 році у місті Ясси був скликаний собор. Оскільки розгляд цього катехізису затягувався, то Могила змушений був видати короткий катехізис. У 1644 році митрополит видав полемічний твір ,,Ліфос”, в якому пояснює основні положення православної церкви і догматичні різниці між східною та західною церквами [6,с. 264].

Найбільше уваги митрополит Могила приділяє діяльності Київської колегії. Колегія була основою для підготовки священнослужителів, яких катастрофічно не вистачало. Слід зазначити, що колегія і братський монастир утримувалися на кошти Петра Могили. У монастирі перебували лише ті монахи, які були наставниками у Київській колегії. Всі вони вийшли з Печерської лаври і відзначалися освіченістю і вірністю православ’ю. Багато викладачів навчалися за кордоном за кошти Могили.

Вороги православ’я в будь-якому випадку намагалися нашкодити колегії. В 1640 році Могила скаржився на те, що учнів його колегії часто переслідують католики та уніати. Це робилося для того, щоб учні залишали колегію. Для того, щоб становище колегії було більш стабільним і безпечним Петро Могила подарував їй власне село Позняківку [10,с.232].

Але вже на той час Могила витратив більшу частину свого майна на підтримку і підняття школи та церкви. Також чимало зробив він для розвитку мистецтва в Україні. Київські церкви розписували кращі художники Європи. Багато з них так і залишилися в Києві, сприяючи розвитку місцевої художньої школи. Петро Могила володів однією з найбільших тогочасних бібліотек, яка містила твори всіх класиків та сучасників. Ця бібліотека згодом стала власністю колегіуму [9,c.150].

Митрополита Петра Могилу звинувачували в прихильності до унії. Він справді підтримував зв’язки з уніатами, шукав можливості відновити церковну єдність. Але під єдністю він розумів не підпорядкування православних Риму, а мріяв про власний Український Патріархат, що згодом зв’язав би Схід і Захід, не потрапивши у залежність ні від першого, ні від другого. Золота доба митрополита Петра Могили завершилася його несподіваною смертю 1 січня 1647 року. У своєму заповіті він заповів все своє майно церкві та Київській колегії. Саме так закінчилася для української церкви ,,золота епоха ”– епоха Петра Могили, премудрого поширювача православ’я, пастиря словесного Христового стада, милосердного подателя просячим. Його поховано того ж таки року 9 березня у Києво-Печерській лаврі в Успенському соборі. За його вагомі духовні та фундаторські внески в розвиток православної церкви Російська та Українська православні церкви вшановують пам’ять Петра Могили як святителя 14 січня.

2.3 Спадщина митрополита

Очоливши 1633 року Київську митрополію, Петро Могила починає приділяти велику увагу впорядкуванню церковного життя, яке занепало за роки безправності і утисків. Були відновлені тісні зв’язки з матір’ю-церквою Константинопольським патріархатом.

Митрополит Могила наполегливо й неустанно дбав, щоб звести одностайність у богослужінні. Для цього ним був виданий «Евкологіон» або ,,Требник’’ – збірник богослужінь, що стосуються священних відправ. При укладанні цієї книжки використовували требники грецькі, старослов’янські, московські, а деколи навіть і римські. Зокрема з римських требників були взяті ,,Пассії’’ – читання Євангелія про страсті Ісуса Христа. В своєму требнику Могила не обмежився тільки викладом молитов та обрядів, а й додав до нього роз’яснення та повчання на різні випадки життя [ 2,с. 26].

Крім ,,Требника’’ Петро Могила видав ,,Катехізис’’ – книгу про віру православну. Ця книга була необхідною, адже під впливом католицького вчення православне зазнавало різних догматичних неточностей, що приводило до порушення норм та догматів східної церкви. Але ,,Катехізис’’ був виданий аж по смерті Могили, надрукований спершу в Європі, а в 1696 році в Москві в перекладі з грецької мови. ,,Катехізис” був зарахований православною церквою до символічних видань, тобто таких, які містять найавторитетніший виклад її віровчення[5,с. 571].

Авторству Могили також належить і ,,Служебник” – книга яка містить чини богослужінь та відправ Божественної літургії, Вечірньої, Ранньої, Північниці, Повечір’я та Часів. І в наш час ,,Служебник” являє собою яскравий взірець богослужбової книги, що є незамінним помічником православним священикам, та основою для догматичного та обрядового вчення православної віри.

За митрополита Петра Могили були видані численні полемічні твори спрямовані проти унії, латинства, кальвіністів, а також історичні твори. Видавнича діяльність зосереджувалася в Києво-Печерському монастирі, де діяла своя друкарня[1,c. 95].

Перу митрополита Могили належить збірка доповнень до ,,Печерського патерика”.Завдяки цим доповненням до нашого часу дійшли відомості про діяльність та життя ігумена Манявського монастиря–Йова Княгиницького.

Та все ж головною справою свого життя митрополит вважав школу, яку було відкрито у Києві. Історія школи бере свій початок з лаврського гуртка просвітницького характеру. Діяльність цього гуртка справляла політичний вплив на патріотичні почуття громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам. До них належала і знатна киянка Галина Гулевичівна. 15 жовтня 1615 року вона вписала до Київських магістратських книг дарчу, за якою свій дім з землею дарувала монастирю та школі. Ця дата і стала початком історії Київської братської школи, родоначальниці Києво- Могилянської академії. Після свого обрання Могила перетворив Київську братську школу в колегію. Був відкритий і новий монастир, в якому жили тільки викладачі колегії, переважно монахи з Печерської лаври. На утримання монастиря і колегії Петро Могила записав дві лаврські волості зі всім майном та людьми [4,c. 322 ].

Мета Київської колегії була переважно релігійна: треба було створити покоління вчених та свідомих духовних осіб, а також і світських людей, які б пильнували інтересів східної церкви. Ідеалом Могили була така українська людина, яка б зберігаючи і свою віру, і свою мову, в силу своєї освіти і своїх духовних здібностей стояла нарівні з поляками, з якими доля зв’язала її в державних відносинах [3,с. 233].

Київська колегія поділялася на дві конгрегації: вищу і нижчу. Нижня конгрегація, в свою чергу, поділялася на шість класів, що являли собою початковий ступінь освіти. Вища ж конгрегація мала два класи і являла собою вищий ступінь в освітній програмі колегії. Всі науки в колегії викладалися, за винятком слов’янської граматики та катехізису, латинською мовою. Це захоплення латинською мовою в колегії не раз приводило до бунтів та прерікань з боку противників колегії і невігласів, що не розуміли методики викладання, а латинська мова була для них , насамперед, мовою ксьондзів та латинників. Митрополит як міг заперечував це, доводячи, що латинська мова є мовою освічених людей і знання цієї мови було просто необхідне [10,с. 233].

Спадщина митрополита справляє враження і на сучасників, адже мало хто з його попередників та послідовників може похвалитися такими здобутками, та досягненнями.

Висновки

1 січня 1647 року помирає митрополит Петро Могила. Разом з його смертю на Україні закінчується ,,Могилянська доба’’– доба розквіту духовності та розвитку православної церкви в Україиі. Цю добу ще називають ,,Золотою добою’’ української культури та духовності.

За 22 роки свого перебування у лоні церкви Петро Могила зробив дуже багато для її відродження та утвердження. Церква при Могилі перейшла на зовсім інший рівень існування, перетворившись з роздробленої і гонимої в об’єднану та фактично незалежну. Митрополит Могила відновив фінансову незалежність церкви, пожертвувавши для цього майже все своє майно. Він відкрив у Києві колегію, яка була однією з кращих у Європі і дала світові багато видатних діячів. Петро Могила був дбайливим і щедрим меценатом та ревним захисником Східної церкви.

Будучи лицарем за своєю природою та вчителем за покликанням митрополит тяжко переносив усю несправедливість по відношенню до православних українців.Всіма можливими засобами Петро Могила старався полегшити долю простих людей захищаючи їх від утисків з боку поляків.

Маючи підтримку серед політичних кіл Речі Посполитої та православної шляхти митрополит Могила домагався зрівняння у правах, для православних та католиків, на урядовому рівні . Оскільки Петро Могила був апологетом, то він в своїх творах засуджував безпричинне втручання держави в церковні справи.

Він вважав, що церква повинна бути відокремленою від держави. Тому він все своє життя присвятив відродженню та укріпленню церкви, вбачаючи в сильній церкві передвісника незалежності України. Митрополит був також поміркованим політиком, тому й заручився підтримкою короля для досягнення своєї мети.

На жаль, передчасна смерть митрополита Петра Могили не дала йому змоги завершити свої справи і виконати все задумане.Ніколи більше Українська церква не була такою консолідованою та монолітною .А пізніше взагалі втратить свою незалежність. Не зміг він також втілити свою найбажанішу мрію – створення власного Українського Патріархату, незалежного ні від Сходу, ні від Заходу,та примирення і об’єднання уніатів та православних.

Список використаної літератури

1. Абрамович С.Д.Риторика та гомілетика.Ч.1.-Чернівці:Рута,1995 р.-170 с.

2. Булгаков С.В. Настольная книга священнослужителя. У 8 т.Т.4.Таинства православной церкви.- М.: Издательство Московской Патриархии, 1983г. -824с.

3. Возняк М.С. Історія української літератури. У двох книгах. Книга друга. -Львів: Світ, 1994 р. - 560с.

4. Ворончук І.О. Історія України в прозових творах та документах. II пол. XVI - I пол. XVII ст. - К.: Україна, 1996р. - 412с.

5. Закон Божий. К.: Видавничий відділ Київського патріархату, 2003р. 654 с.

6. Замлинський В. Історія України в особах IX-XVIII ст. - Київ: Україна, 1993р. 395с.

7. Історія УПЦ. Видавництво Київського патріархату, К.: 1998р. – 120с.

8. Карташев А.В. Очерки по истории Русской церкви. У 2 т. Т.2.- Минск: ООО Харвест, 2007г. - 589с.

9. Костащук Д. Голос пастиря. - Чернівці: Зелена Буковина, 2007р. - 203с.

10. Костомаров М.І. Історія України в життєписах визначних її діячів. - К.: Україна, 1991р. - 493с.

11. Курас І.Ф. Провідник духовності в Україні. - К.: Вища школа, 2003р. - 783с.

12. Мушкетик Ю.М. Серія ,,Гетьмани України”. - К.: Веселка, 1992р. - 42 с.

13. Полонська-Василенко Н.І сторія України: У 2т. Т.1. До середини XVII століття. - 4-те вид., стереотип. - К: Либідь, 2002р. - 672с.

14. Скляренко В.М.100 знаменитых людей Украины. - Харьков: Фолио, 2005г. - 511с.

15. Требник. В 2 частинах. Ч.-1. - К.: Видавництво Київського патріархату, 2000р. - 400с.