UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Берестейський трактат, що його, з огляду на харчеву скруту центральних держав, прозвано «хлібним миром», стався угольним каменем для відродженої української Державности. Вслід за ним прийшов мир центральних держав з більшовицькою Росією (9 березня 1918), яка мусіла визнати суверенність Української Держави та зобовязатися до замирення з нею. З останнім більшовики не спішилися й тому Україна мусіла силою усувати червоні ватаги з своєї території. В кілька днів по підписанню берестейського трактату почалася протиофензива військ Української Народньої Республики, що при допомозі німецьких частин прочистили небаром шлях з Житомира на Бердичів, а дня 1 березня 1918 р. вернулись до Києва. З черги рушили українські війська на Лівоберіжжя й витискали червоні банди крок за кроком так, що в кінці квітня очистили українську землю від ворога. Допомога німецьких частин утворювала прикру атмосферу й не давала рожевих перспектив. «Можна було наперед знати, що вступ німецьких військ на Україну дасть привід до агітації проти Центральної Ради, з ріжних сторін, може викликати тривогу й невдоволення серед селянства, цеї головної підстави Української Державности. Але з другого боку було в високій мірі небезпечно залишати Україну на довший час у владі більшовицької анархії та ждати, поки вона сама себе не зїсть, поки перегорить більшовицька зараза й викличе таку сильну і організовану реакцію серед самого українського населення, щоби на ній можна було опертися українській владі. Широкі круги населення, найцінніші й найсвідоміші елєменти селянства, бажали ладу й порядку, але ждали твердої влади». (М. Грушевський).

Таку «тверду владу», яка б могла не тільки протиставитися зовнішним ворогам й внутрішньому розвалові, але й наладнати розбитий революцією апарат господарства й продукції, міг дати український уряд тільки при допомозі німецької сили, що хоч зацікавлена в харчевій експльоатації берестейського мира, не загрожувала Україні з політичного боку. Овації, якими повитало населення: українські війська, що вступили в столицю, були наявним доказом того, що потягнення українського уряду було правильне. Вслід за військом вернув до столиці уряд, а за ним і Центральна Рада. Свій побут у Житомирі не провела Центральна Рада даремно. Вона працювала безупинно, в приспішеному темпі, щоби покласти основи під українську державність і скріпити її звязками з старою традицією. Для цього вона ухвалила закон про стару монетну систему та державний герб України, за який признано «тризуб» Володимира Великого. Та вже перші дні праці Центральної Ради на столичному грунті принесли з собою деякі дисонанси в лоні Ради. Елєменти, що не приймали участи в працях Ради підчас її «житомирського вигнання», повели кампанію проти уряду Голубовича, що, на їх заражену більшовицькою агітацією думку, виявив себе «замало» демократичним, а навіть шовіністичним у відношенні до неукраїнців на Україні. Осередком ворожої агітації проти Центральної Ради й уряду сталася київська городська дума. В ній збіралися всі, від симпатиків більшовизму до ряного чорносотенства, що уперто й систематично протиставилися всім потягненням уряду й Центральної Ради, які мали на меті підкреслення національного характеру й державної суверенности України, в відношенні до Московщини. Віддання київської міліції в безпосередній заряд народнього міністерства, заборона мітінгів і демонстрацій в роковини російської революції, вивіски й урядові оповіщення в українській мові, закон про українське громадянство й т. п. все те було «каменем преткновення» для всіх тих русотяпів з ліва і права, що за ніяку ціну не могли погодитися з фактом існування української, незалежної Держави. На її рахунок вони переводили й зловживання німецьких, головнож австрійських частин, а що тих зловживань не могла припинити ні викорінити, в умовах тогочасного замішання, ніяка сила, то протидержавна акція ворогів українства була в великій мірі облегчена. Вони не обмежувалися до агітації серед українського громадянства. Коли було треба; вони вміли найти доступ до зненавиджених німців та австрійців і коли в народ кидали гасла про «буржуазність» народнього міністерства, то перед німцями обвинувачували його у скрайному «комунізмі», чого прикладом мав служити земельний закон, ухвалений Центральною Радою дня 18 січня 1918 р. Рука в руку з москалями й жидами, в поборюванню української державносте, пішли польські поміщики на Поділлю, які підбехтували німецькі й австрійські уряди до окупації українського пограниччя для забезпечення їх землеводіння і дармової селянської праці. Для цього вони навіть організували власні військові частини, що на власну руку «касували» земельну реформу Центральної Ради, тобто відбирали в селян землю й заводили старі порядки. Подібний поміщицький рух помічувався й на Лівоберіжжю, де українське й неукраїнське поміщицтво пробувало організуватися в окрему партію з претенсіями на владу в державі. Тяжке було положення українського уряду й Центральної Ради в їх боротьбі за державність.

«Її зривали з середини, бойкотували, полишали без засобів, кидали її під ноги всякі перешкоди в надії, що вона десь спотикнеться, впаде і вернеться стара влада, відновиться єдність царської Росії й московська стихія візьме наново під ноги відроджене українство» (М. Грушевський).

Та все таки молодий адміністраційний апарат відродженої Держави працював по мірі своїх сил, а нездеморалізовані більшовиками і анархією частини армії крок за кроком очищували українську територію від більшовицьких ватаг. Протягом квітня очищено вже майже ціле Правоберіжжя, від його північних окраїн до берегів Чорного моря. Одеса, Миколаїв, Херсон, Єлисавет опинилися в руках української влади. З трудом поступала чистка на Лівоберіжжю, але й тут до кінця квітня очищено Чернигівщину й Полтавщину. Дальший наступ українських військ зупинили не так більшовицькі ватаги, як чехо-словацькі добровольчі дивізії, що замісць іти помагати французам проти німців на західньому фронті, почали боротьбу з німецькими частинами на Україні. Та й з ними остаточно впоралося; більшовицький «генераліссімус» Муравйов, якого як сам хвалився «революційна помста примусила бути безпощадним» і бити артилерійськими стрільнами «по палатах, церквах, попах і монахах», що свідомо запалив і знищив дім Грушевського в Києві, побачив себе примушеним зложити команду, а більшовицький «Центральний Їспольнітельний Комітет України» мусів перемандрувати до Таганрога. Недобитки більшовицької армії трималися ще тільки в придонецькому районі та по пристанях Криму.

Очистивши українську територію від ворога, український уряд міг тепер узятися за дальшу розбудову адміністраційного апарату та наладнання пекучих справ внутрішнього господарства. Треба було подумати про плянову акцію засівів і наладнання транспорту та товарообміну з центральними державами, демобілізацію воєнного промислу й пристосування його до вимог мирної продукції, треба було подбати про працю для мільйонів безробітних, треба було нарешті подумати про організацію армії для оборони політичних і культурно-економічних здобутків краю.

А стан у якому український уряд перейняв владу над краєм, був жахливий. Що ще залишилося по чотирьохлітки війні, те знищила буря революційної анархії й більшовицької навали. Міста поруйновані, банки розграблені, установи зі знищеним апаратом і здесяткованою обслугою, залізниці без вагонів і паровозів, шляхи поруйновані, мости повисаджувані, а разом з тим ціла зграя давних службовців, що розбещені анархією, ставили чимраз тяжчі умови й утримували уряд в безнастанній загрозі страйків та заворушень.

«З усіх сторін, внутрішних і зовнішних, використовували цей катастрофальний стан для натиску, одні, щоб захитати становище Української Республики, другі, щоб вимогти від неї ріжні політичні й економічні уступки на користь своїх держав. Місцеві буржуазні кола й агенти центральних держав натискали, домагаючись ухилів уряду на право тоді, як з другого боку ліві елєменти слідкували за кожним кроком Центральної Ради та її уряду, щоби найти докази буржуазної, реакційної політики й тим дискредитувати її в очах міського пролєтаріяту а головно селянства, яке ловило всі ті інсинуації, лякаючись за долю земельної реформи, яку по підшептам ворогів Центральної Ради нібито скасовано пятим універсалом, для якого екзекуції покликано німців на Україну...» (М. Грушевський).

Працювати в таких умовах могли лише люди не тільки з заліз» ними нервами, але й непохитною вірою в святість справи, якій служили. І справді українські партії репрезентовані в Центральній Раді, зрозумівши вагу положення, закинули внутрішні порахунки й взялися за інтензивну й жертвенну працю.

Вернувши до Києва з свого житомирського вигнання. Центральна Рада, в першу чергу поспішила заспокоїти українське громадянство, що вона стоїть непохитно на становищі невідхильної потреби соціяльних реформ, проголошених третим і четвертим універсалами та упе» редила громадську опінію про ролю, яку мають сповнити німецькі війська. З черги поповнено кабінет В. Голубовича представниками головніших українських фракцій та ратифіковано мировий договір України з центральними державами. Рівночасно усталено речинець скликання Установчих Зборів на день 12 липня 1918 р. Вибори до них частинно вже відбулися підчас більшовицького наступу а частинно переводилися далі. Ходило про те, щоби уряд України міг спертися на справді умандатованому й легальному народньому представництві, що «далоб обєднання порізненим течіям, вказало вихід з попсованих відносин, з безвихідних суперечностей й принесло змогу почати працю наново, на новому грунті, відкинувши старі рахунки й орієнтації» (М. Грушевський).

Свято перших роковин існування Центральної Ради (20 березня) відбулося в піднеслій атмосфері задоволення з совісного сповнення; обовязок супроти батьківщини, що підкреслив у своїй промові голова Ради Грушевський. Повстанням з місць вшанувала Рада память молоденьких героїв зпід Круг — Пугача, Зарудного й Бочковського та сотні й тисячі тих, що лягли за Україну на фронті боротьби з більшовиками й були замучені в запіллю кривавого переможця. Усе, як здавалося укладалося як найкраще. Та в хвилю, коли усунули з України наїздника з півночі й сходу, загрозила Україні небезпека з боку запрошених нею в характері союзників — німецьких та австрійських військ.

Безправні харчеві реквізиції, арештування а навіть розстріли українських громадян запідозрених чужинецькими «гістьми» в більшовизмі, почали множитися. Німецькі війська обсадили очищений українською дивізією отамана Натієва Крим, а австро-угорські частини, реквіруючи харчі, арештуючи й навіть розстрілюючи опірних українських селян, почули себе нараз покликаними до охорони правобережного поміщицтва перед «більшовизмом» селян. Даремне протестував проти такої поведінки «союзників» український уряд, не зворушувалися вони розпорядками українського міністра внутрішніх справ Тка-ченка, що закликав підчинені собі органи до невиконування адміністративно-судових доручень німецьких та австрійських військових команд. Поміж українським урядом та експозитурами центральних держав на Україні почав назрівати конфлікт, що при все готових до послуг національних меншостях України, при ідеальному зігранню більшовиків з найчорнішою реакцією, приспішував катастрофу. Начальна команда німецьких військ на Україні, бажаючи забеспечити собі доставу харчів, видала розпорядок про засіви, що в своїй основі підривав прінціпи аграрно-економічної політики українського уряду. Не помогло обурення спровокованих безправним розпорядком мас, даремні були рішення Центральної Ради, протести й заходи уряду. Німецька команда свідомо відвернулася від революційного українського представництва й почала накладати з поміщицько-реакційними елементами. У відповідь на це соціял-революційні партійці в Центральній Раді, забігаючи популярности серед мас, почали політику пере-ліцитовування більшовиків у соціяльних реформах, а соціял-федералісти, відсунені від впливу на хід подій виступили з кабінету. В міжчасі український уряд, не маючи відваги явно потягти жидівського спекулянта Доброго до відповідальности за те, що він продав німцям одну з державних цукроварень, арештували його потайно. Німці, що приняли це арештування як визов, уже на другий день по тому дня 25 квітня проголосили заведення на Україні німецьких полевих судів, а день згодом розоружили дивізію українських синьожупанників. Все свідчило про те, що німці, зговорившися з противниками Центральної Ради й республиканського уряду, змагають до перевороту...

Гетьманський переворот

«Геть з Австрією!»

Українська Національна Рада

Перед вибухом

1 листопада 1918 р.

Львівські бої

Державний переворот у краю

Бої за Львів

Друга офензива на Львів

Вовчухівська кампанія

Галицький фронт і Придніпрянщина

Голод набоїв

Травнева офензива поляків

Голіруч на противника

Протигетьманське повстання й Директорія УНР

Акт зєдинення

Симон Петлюра

На Київ!

Відворот і розвал

В чотирокутнику смерти

Кінець УГА

Організація Галицької Армії

Доля підвалин Української Державности в Галичині

Статут для Галичини

Уряд ЗУНР «без землі»

«Воєвідська» автономія Галичини

Рішення Ради Амбасадорів

Розбіжними шляхами

Умова з Польщею

Українські частини в польському «поході на Київ»

Початки й організація Армії УНР

Праця над будовою Української Державности

Доля окраїн

Епільог

Назад Зміст Вперед