UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В ДОБУ М. ХРУЩОВА

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

У другій половині 50-х років радянське керівництво здійснило широкий перерозподіл бюджетних коштів з метою надолужити відставання СРСР у галузі науки і техніки від країн Заходу.

ОСВІТА. Щоб забезпечити міцну основу для розгортання науково-технічної революції, на народну освіту стали виділяти істотно більші кошти. У республіках СРСР, у тому числі в Україні, розвиток

народної освіти забезпечував, незважаючи на запобіжні заходи владу невідворотний процес національного відродження.

У 50-роках була обов'язковою семирічна освіта. У містах України здійснювався поступовий перехід на обов'язкову освіту в обсязі десятирічки. В сільській місцевості семирічки також перетворювалися на десятирічки, проте уповільненими темпами. Якщо в 1950/51 р в українських селах налічувалося 1600 середніх шкіл, то в 1959/60 р. їх кількість зросла до 3578. У сільських десятирічках навчалося не більше як 1,2 млн дітей. Запровадження в сільській місцевості десятирічної освіти було явно нереальним у найближчому майбутньому. Починаючи реформи, М. Хрущов не обминув народної освіти. З його ініціативи у 1958 р. в засобах масової інформації розгорнулася дискусія щодо принципів і напрямів реформування школи. В грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти». В Україні відповідний закон було прийнято у квітні 1959 р.

У дискусії про реформу школи обговорювалися опубліковані в листопаді 1958 р. тези ЦК КПРС. У тезах був пункт, який викликав цілу зливу суперечок під час обговорення в Україні батьки самі повинні обирати більшістю голосів, якою мовою навчатимуться їхні діти в кожній конкретній школі. Було зрозуміло, що батьки з метою полегшити дітям майбутню кар'єру, обиратимуть у школах великих міст російську мову навчання. Соціальний статус української мови в містах, особливо у східних і південних областях республіки, був другорядним, приниженим.

Зовні демократичний проект мав сприяти русифікації народної освіти, причому найбільш ефективно, оскільки ініціатива йшла знизу, від батьків. Навіть високопоставлені компартійно-радянські чиновники змушені були під час дискусії заявити, що українська мова має залишатися обов'язковою для вивчення в російськомовних школах. У грудні 1958 р. в газеті «Правда» з'явилася стаття М. Бажана і М. Рильського «В ім'я людини». Добре відомі в Радянському Союзі письменники у найрішучіших виразах виступили проти положення про запровадження фактичної факультативності у викладанні рідної мови в Україні. Відбулися партійні збори київських письменників, присвячені обговоренню тез ЦК КПРС В одностайно прийнятій резолюції було заявлено «Віддати лише на волю батьків вирішення питання, яку мову в обов'язковому порядку вивчатимуть їх діти, — не можна!».

Однак М. Хрущов виявив твердість і наполіг на тому, щоб у республіканському законі про народну освіту залишився пункт про факультативність української мови. В результаті кількість шкіл з російською мовою викладання збільшилася з 4192 в 1959/60 навчальному році до 4703 в 1965/66 р. Кількість українських шкіл за цей період скоротилася з 25 308 до 23 574.

Протилежна динаміка в розвитку шкіл не показує у повному обсязі масштабів русифікації народної освіти. Переважна більшість українських шкіл були невеликими, тоді як школи з російською мовою навчання нерідко налічували по тисячі й більше учнів. У середньому на одну українську школу припадало 190 учнів, а на кожну російську — 524. У Харкові, Донецьку, Одесі та інших великих містах на Півдні і Сході України залишилося по кілька невеликих українських шкіл «для статистики». Невипадково з такою статистикою не була обізнана громадська думка. Дані про співвідношення українських і російських шкіл у регіонах республіки були такою самою державною таємницею, як і відомості про виробництво танків та ракет.

Проте все-таки більшість учнів у першій половині 60-х років навчалася в українських школах. Тому всі позитивні зрушення в народній освіті мали особливо велике значення для справи національного відродження.

Новий закон про школу передбачав запровадження в 1960/61 навчальному році обов'язкової восьмирічної освіти як у місті, так і на селі. Десятирічні школи перетворювалися на одинадцятирічні. Для запровадження восьмирічного «всеобучу» треба було прискорити темпи шкільного будівництва, розширити кількісно і якісно підготовку вчителів, зміцнити навчально-матеріальну базу шкіл та позашкільних дитячих закладів.

Під час реформи прискорився процес перетворення звичайних шкіл на школи — інтернати. Перші 50 шкіл — інтернатів почали працювати в 1956/57 навчальному році. Новий тип навчальних закладів був особливо зручний для сільської місцевості. Адже у невеликих селах працювали тільки початкові школи. У середині 60-х років кількість шкіл — інтернатів збільшилася в 10 раз, в них навчалося 212 тис. учнів. З 1960 р. почали діяти школи подовженого дня.

Розпочалася політехнізація народної освіти. З 1955 р. у школах поступово розгорталося викладання теоретичних та практичних знань з найбільш поширених у промисловості і сільському господарстві професій. Кожна школа спеціалізувалася на професії залежно від місця розташування і наявних технологічних можливостей. Багато шкіл укладали договори з підприємствами і організовували на них учнівські ділянки та цехи.

Для того щоб послабити нестачу кваліфікованих учительських кадрів, із середини 50-х років університети почали направляти в школу більшу частину своїх випускників. Студентам вечірніх і заочних відділень були надані пільги, щоб стимулювати вчителів, які не мали вищої освіти, продовжувати навчання. Навіть у денних школах, де кваліфікація педагогів була найвищою, у 1960/61 навчальному році вищу освіту серед них мали тільки 40 відсотків.

Велику роль у підвищенні якості навчання відігравали установи, яким міністерські чиновники дали недолугу назву — інститути вдосконалення вчителів. Саме через них поширювався передовий педагогічний досвід. Талановитим учителем, який здійснив великий вплив на педагогічну науку, був директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині В. Сухомлинський.

Назад Зміст Вперед