UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ

УКРАЇНСЬКИЙ РУХ В АВСТРО-УГОРЩИНІ

Українці Австро-Угорщини жили за конституційної монархи, що надавало їм набагато ширшу свободу слова та асоціацій, ніж це було можливим у Російській імперії Конституційний устрій Австро-Угорської імперії створював сприятливі умови для поступу українського національного руху. Проголошення демократичних свобод і національної рівноправності (навіть попри відсутності надійних механізмів реалізації), наявність парламентаризму, з одного боку, культивували національну гідність, давали законну підставу добиватися всіх прав, що належали народові, а з іншого — робили неможливим повне витіснення українського чинника з крайової та державної політики.

У Відні В 1861 р. було скликано центральний парламент, а кожна провінція отримала свій власний сейм. Проте українці, які проживали в Австрії, не мали жодних адміністративних одиниць, які б відповідали українській етнолінгвістичній території. Відповідно до австро-угорської угоди (1867) до складу імперії Габсбургів входили дві незалежні одна від одної держави — Австрія та Угорщина, об'єднані особою монарха. Адміністративний і конституційний устрій цих держав суттєво відрізнявся. Кожна країна мала окремий парламент Австрія — у Відні, Угорщина — в Будапешті. Однак до складу Австрії входило 17 провінцій, які користувалися автономією у внутрішніх справах і мали власні законодавчі органи, а Угорщина, незважаючи на неоднорідність свого етнічного складу, управлялась як єдина централізована держава.

Галичина і Буковина були провінціями Австрії, а Закарпатська Україна входила до складу Угорщини і була ізольована від інших українських земель.

Отже, в межах Австро-Угорщини західноукраїнські землі все-таки залишалися адміністративно відокремленими, не існувало, за словами М. Грушевського, їхньої політичної окремішності. Українці були розселені в різних адміністративних одиницях Австро-Угорської імперії. Це не могло не породжувати серед українського населення, незважаючи на конституційний лад Австро-Угорщини, різного розуміння проблем територіально-національного управління, шляхів його досягнення і перспектив розвитку, прагнення до більш повного і глибокого пізнання державності своїх земель та практичного її опанування.

Виділення в Австрії таких провінцій, як Галичина і Буковина, було здійснено без урахування їхнього історико-етнічного розвитку.

Так, Галичина отримала автономію з власним сеймом у 1861 р, коли в Австрії було проголошено нову конституцію. У кінці грудня 1867 р. її було доповнено рядом основних законів про права громадян, про імперське представництво, про судові установи, про уряд і виконавчу владу та їх компетенцію, які разом з Лютневою конституцією 1861 р. склали в сукупності «грудневу» австрійську конституцію, що діяла до 1918 р. Проте територія Галичини включала польську і українську частини Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була польською

Австро-Угорський компроміс 1867 р. , за яким у пряму підлеглість угорців переходило близько половини імперії, включаючи Закарпаття, спонукав поляків домагатися повного контролю над Галичиною. Відень формально відмовився задовольнити ці вимоги, однак погодився на неофіційний компроміс за підтримку, яку поляки надаватимуть Габсбургам, він обіцяв не втручатися в політику поляків у Галичині «Фактично Галичина мала перетворитися на польську «державу в державі»». Інакше кажучи, українців Галичини віддали на милість полякам. Тому і плани, що їх виношували для Галичини польські патріоти, природно, диктували їм негативне ставлення до національних прагнень українців. Ще більшими противниками українців були «подоляни» — архіконсервативні польські землевласники зі Східної Галичини, які виступали проти українців не лише з політичних, а й із соціально-економічних міркувань для них підтвердити права українців було все одно, що піти назустріч вимогам селян. Таке поєднання давньої економічної і національної ворожнечі між польською шляхтою і українським селянством призводило до конфронтації між українцями та поляками в Галичині та надавало їй особливої гостроти.

Польська шляхта знищувала не тільки культурні, економічні, а й політичні права українського народу. Хоча формально в Галичині було проголошено рівність обох народностей, проте фактично крайова влада була віддана в руки місцевої польської шляхти. В сеймі через куріальну систему виборів польським послам забезпечувалась величезна перевага.

Провінційні сейми формувалися чотирма куріями виборців — великими землевласниками, торговими палатами, міщанами і сільськими громадами. Якщо для обрання депутата від кури землевласників достатньо було 52 виборців, то депутат від сільської громади обирався 8 тис 764 голосами. Для українців, що були переважно селянами, це було дуже невигідним їхня частка у виборах до галицького сейму обмежувалась, як правило, 15 відсотками Крім того, пропольська в Галичині порушувала виборчу процедуру, допускаючи грубі з виборами на користь поляків, маніпулювала виборами і фальсифікувала їх результати, намагаючись всіляко обмежити кількість депутатів-украінців. Це пояснювалося тим, що позиція українського сеймового представництва визначалася ідеєю створення «автономії народного життя», альтернативи «польській галицькій автономії» і суперечила польським прагненням Галицький сейм був головною ареною формування українсько-польських відносин. Трактуючи український чинник як перешкоду в реалізації власних національних устремлінь, поляки розглядали сейм як продовження польської державотворчої традиції, що мав створити грунт для відновлення Польської держави. Сейм, на їхню думку, мав забезпечити розбудову польського (політичного, економічного, культурного) життя, інституалізацію суспільства, створення ієрархії влади. Тому і під час виборів вони докладали немало зусиль для збереження існуючої моделі австро-польсько-українських відносин, за якою українське питання обмежувалося статусом «крайового», а галицький сейм визнавався найвищим форумом для його розгляду.

Якраз через систему польських виборчих зловживань чисельність українського сеймового представництва не відповідала зрослій силі та запитам українського руху. Поляки, забезпечуючи собі більшість у сеймі, використовували його для реалізації власної концепції розвитку краю, яка полягала у перетворенні Галичини на польський П'ємонт.

До 1873 р. депутати віденського парламенту обиралися з числа депутатів місцевих сеймів, що також забезпечувало у Відні перевагу делегатів не українців. Після реформи 1875 р. вибори у вищий законодавчий орган Австро-Угорщини почали здійснюватися також на основі куріальної системи. Курія великих землевласників мала 85 депутатів, міста — 119, торгові і промислові палати — 21, сільські общини — 129. Не розширила представництва українців у віденському парламенті і реформа 1895 р., коли до чотирьох існуючих курій було додано п'яту (об'єднувала всіх чоловіків старших 24 років, які не відповідали цензам інших курій). Проте в цілому п'ятимільйонна маса виборців цієї курії могла вибрати в рейхстаг всього 72 депутати, тоді як курія землевласників, що мала всього 5 тис. 431 виборця, володіла 85 мандатами. Звичайно, система курій жорстко обмежувала вплив українських виборців і українське представництво у галицькому сеймі та віденському парламенті.

Однак вплив поляків на галицькі справи насправді був сильніший від тих можливостей, які їм гарантувала більшість у сеймі. Вони відігравали провідну роль у державному житті Міністр у галицьких справах при віденському уряді, як правило, аж до 1916 р. був польської національності. У кожному міністерстві домінували поляки, через руки яких проходили всі проекти законів для Галичини. У 1914 р. у міністерствах Відня були Міністерство фінансів — 21 поляк та один українець, Міністерство внутрішніх справ — 8 поляків і один українець, Міністерство сільського господарства — 6 поляків, жодного українця, Міністерство освіти — 12 поляків, жодного українця,

Міністерство справедливості — 24 поляки та 3 українці. Серед суддів (5 рангів) поляки становили 686, а українці 215 чол. Усі намісники Галичини були поляки (Голуховський, Бадені, Потоцький, Бобжинський) і проводили політику, ворожу українцям. Вони здійснювали курс, який передбачав заходи, спрямовані на дискредитацію українців у Відні, на гальмування їхнього національного і соціального руху будь-якими способами і на всіх рівнях, на їхню прискорену полонізацію.

Отже, всі публічні установи — адміністрація, самоврядування, суд — контролювали поляки. Вони розглядали Галичину як польський П'ємонт, тобто плацдарм, з якого почнеться відродження польської держави.

Перевагу польського чинника забезпечувала також система місцевої влади, громадського самоврядування. У Галичині зберігалась адміністративна осібність панських маєтків і посилювався контроль повітової (пропольської) влади над громадами.

Незважаючи на те, що в Галичині формально діяли австрійські конституційні закони, вони забезпечували полякам певні привілеї, а можливості національного розвитку українців максимально обмежували.

Занедбаною була й українська освіта. Поляки вибороли собі домінуючі впливи на систему освіти в Галичині та швидко надали їй національного характеру. У руках поляків майже цілком перебувала шкільна справа. Політика польської адміністрації призводила до занепаду українських шкіл. У 1900 р. в Галичині було 2 тис. польських і 1519 українських шкіл. Навіть початкові школи, які раніше підпорядковувалися духовній владі, перейшли під керівництво Крайової шкільної ради, яка запроваджувала в школах польські тенденції. Такий підхід відповідав польській концепції «цивілізаційної молодшості» українців, однак не міг задовольнити останніх. І хоч на рівні початкової школи українцям вдавалося зберегти паритет, проте й тут простежувалася стала тенденція до збільшення кількості польських класів.

У школі (від нижчої до університету в Галичині) польська мова дістала повні права. У 1879 р. її було оголошено урядовою мовою у Львівському університеті. У цьому закладі українці навчалися в основному на факультетах теології та права і становили близько 30 відсотків загальної чисельності його студентів, яких налічувалося 1700 чол. У 1911 р. з майже 80 викладачів професорів-українців було лише 8. В університеті та гімназіях особливо помітними були диспропорції між українським та польським представництвом. Поляки робили все можливе, щоб стримати зростання української освіченої тліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 відсотків становили поляки і тільки 16 відсотків — українці (у 1854 р. до того, як поляки встановили контроль над системою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали 30 гімназій, то українці — лише 2.

Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. поляки переважали в усіх сферах суспільного життя. Українці змушені були вести гостру, вперту боротьбу за кожну установу, кожну посаду, кожне призначення і, по суті, за кожне українське слово.

Проте як на соціально-економічному, так і на культурному рівні поляки були значно сильнішими, ніж українці. З особливою рішучістю вони намагалися полонізувати українство, стверджуючи, що українців як окремої нації не існує, а вони — начебто лише підгрупа поляків. Поляки використовували державні інституції для захисту своїх національних інтересів. І такий стан змушував галицьких українців вести постійну і вперту боротьбу за рівність у культурній, економічній і політичній сферах, а також у державному житті.

Схожим з галицьким українством було становище українців у Буковині. Якщо Галичина під австрійською владою включала українські і польські землі, то Буковина мала українсько-румунський характер північна українська (Чернівецький округ), полуднева румунська (Сучавський округ). Буковина завдяки домаганням румунів була виділена в окрему провінцію Австрії з автономним управлінням у 1861 р. Керував нею президент краю з допомогою крайового сейму і крайового відділу — виконавчого органу, який призначав місцевих урядовців. На Буковині в 1861 р. близько 300 тис. українців (40 відсотків загальної кількості населення) проживали в а північній частині, а решту населення становили румуни (34 відсотки), євреї (13 відсотків), німці (8 відсотків) та інші меншості.

Виділення Буковини як окремого краю сприяло українському національному відродженню, посиленню боротьби українців проти румунів за національну відокремленість.

Однак автономні інституції перебували в руках румунів та німців, а українці тривалий час не могли добитися визнання української мови за урядову Румуни в Буковині прагнули прилучення до Румунії, що стала незалежною державою в результаті об'єднання румунських воєводств Молдови і Волощини в 1878 р. після російсько-турецької війни. Тому буковинським українцям доводилося переборювати культурні й державницькі впливи румунів, вони вимагали поділу Буковини на національні території — українську і румунську і об'єднання української частини з Галичиною.

Найбільш занедбаною серед усіх українських земель Австро-Угорщини на початку XX ст. була Закарпатська Україна. Отримавши в 1867 р. від Австрії право на самоврядування, угорці мстилися українцям за погроми, вчинені російським військом 1849 р., а угорський уряд здійснював антиукраїнську політику, включаючи мадяризацію. Занепадали українські парафіяльні школи, закривались українські газети. Якщо у 1881 р. у Закарпатті було 353 школи з українською мовою викладання, то в 1883 р. їх залишилось тільки 282, а у 1914 р. не було жодної української школи.

Кінець XIX — початок XX ст. збігається з третім, політичним, етапом національного відродження в Західній Україні. Він якраз і характеризувався тим, що до провінційних сеймів Австрії, заведених із 1861 р. , вибирались українські депутати Українці були представлені у віденському парламенті. При таких політичних структурах в умовах демократичного парламентаризму, який дозволяла Австрія, формувалися політичні об'єднання, які висували «українське питання». Спочатку це були громадсько-політичні організації («Народна рада», 1885 р.), а потім виникли і діяли політичні партії (Українська радикальна партія, 1890 р., Національно-демократична партія, 1899 р., Українська соціал-демократична партія, 1899 р., та ін.). Якраз протягом політичного етапу відбувалася політизація західних українців, що знайшло свій прояв і в ставленні до проблем державності.

Отже, піднесення українського національного руху в Австро-Угорщині зумовлювалося рядом чинників, насамперед конституційним устроєм Австрії, що надавали українцям значну свободу слова та асоціацій.

Зростанню національної організованості українців у Східній Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст. сприяло й те, що ця частина населення зазнавала прямого впливу таких суспільно високо-дисциплінованих народів, як німці та чехи. Ще безпосередніше впливали на українців самі поляки, які стали на шлях політики «органічної праці», спрямованої на зміцнення їхньої спільності шляхом мобілізації та розвитку економічних та культурних ресурсів. Якщо західні українці хотіли змагатися з поляками, вони з усією очевидністю повинні були б застосувати аналогічний підхід.

На межі 80—90-х років XIX ст. в українському русі завершувалася переорієнтація світогляду з середньовічних станово-релігійно-династичних уявлень на розуміння пріоритету національних цінностей, нації та національної держави. Разом з тим відбувалася уніфікація політичної структури з тогочасними європейськими стандартами.

Греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом А. Шептицьким остаточно стає на національний грунт та включається як впливова сила в національний рух. Еволюція греко-католицької церкви до національної програми та як наслідок розпад її союзу з русофілами, які попри видиме збереження позицій вичерпали свої можливості, також відіграли важливу роль у розвитку українського руху. Нарешті, наприкінці XIX ст. зросла значимість і світської української інтелігенції та політичних сил. Серед українців сформувався новий тип національних провідників, до яких здебільшого входили педагоги, юристи — люди, всім серцем віддані справі народу Українська інтелігенція стала рушієм посилення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях.

Однак на українському національному русі негативно позначалася відсутність єдності. Як відомо, в другій половині XIX ст. серед австрійських українців визначилося три напрями перший — москвофільський, другий — «австрійський ультралоялізм», третій — самостійницький. І все життя австрійських українців проходило під знаком цього роз'єднання на різні національні та суспільні орієнтації. Звичайно, в таких умовах не було можливим єдине сприйняття українським середовищем своїх завдань.

Прихильники москвофільства наголошували на подібності та тотожності українців і росіян, доводили, що австрійські українці (галичани, буковинці та закарпатці), як і всі українці, є складовою частиною триєдиного «русского» народу, двома іншими гілками якого є великороси й білоруси.

Москвофіли, хоч і заявляли про свою відданість Австро-Угорщині, явно тяжіли до Росії. У свій час в москвофільському таборі опинилося майже все старше покоління зневіреної й розчарованої в Австрії галицької інтелігенції, навіть ті, хто змолоду проповідував ідеали самостійності українського народу Зокрема, Яків Головацький, один з членів «Руської трійці», емігрував до Росії і звідти поширював «москвофільську гангрену зневіри й національно-політичного дефетизму».

Основу для москвофільства в Галичині, на Буковині та в Закарпатті давало переконання в силі Росії. Багато українських діячів вважали, що вистояти у нелегкому протистоянні з поляками, угорцями, румунами можна, лише спираючись на Росію. Аналізуючи причини москвофільства в Закарпатті, М. Драгоманов підкреслював, що причина його — це прагнення власної держави і протест проти мадяризації українців Певну роль в поширенні русофільства відігравали також слов'янофільська пропаганда та наявність своєрідної психології серед українства. Частина української духовної еліти страждала від комплексу етнічної та соціальної неповноцінності Вона прагнула визнання, проте, не знаходячи його серед поляків, угорців, румунів, тягнулася до могутнього російського царя і російської культури. Отже, коріння денаціоналізуючого українство москвофільського руху треба шукати насамперед у соціально-економічній і політичній ситуації, яка для деяких західних українців здавалася безвихідною Саме тому вони потягнулися до росіян, шукаючи з ними історичного і культурного споріднення. Проте, відмовляючи українцям у праві на національну мову, москвофіли тим самим сприяли денаціоналізації австро-угорським урядом українського населення Галичини, Буковини, Закарпаття.

Москвофільство не мало поміж українців міцного і сталого фундаменту, а отже, й майбутнього. У 1900 р. молодше і агресивніше покоління москвофілів, прагнучи затримати процес свого занепаду, проголосило «новий курс», що закликав до цілковитого ототожнення з Росією. Вони заснували Руську народну партію і отримували ще більші, ніж раніше, дотації від царського уряду Галицькі москвофіли мали контакти з російськими чорносотенними організаціями, зокрема такими, як «Союз русского народа», «Двуглавый орел», а також з неослов'янами на чолі з В. Бобринським.

Москвофільство потрапило під вплив ідеї «всеслов'янства», що передбачала «визволення» всіх слов'ян і об'єднання їх під берлом Росії. Це загрожувало існуванню українців, якщо їх приєднають до Росії як складову частину «русского» народу Москвофіли брали участь у виборах до сейму і парламенту. Однак на початку XX ст. москвофільство завмирало.

Проросійська орієнтація москвофілів мала і деякий позитивний вплив на розвиток українців. Москвофільство відіграло певну роль підсилювача, каталізатора в справі більш швидкого і чіткого визначення інших українських політичних сил щодо національного питання і проблем державності.

Важливим напрямом домагань західних українців наприкінці XIX — на початку XX ст. була боротьба за рівноправність української мови в державних та урядових інституціях, а також за поширення українського шкільництва.

Українські діячі поставили собі чітке практичне завдання — створити на базі «Просвіти» суцільну мережу економічно-просвітніх організацій та отримати для них допомогу з державного бюджету. Внаслідок активної діяльності у цьому напрямі «Просвіта» стала справжнім центром українського життя. Присвятивши себе справі піднесення культурного і освітнього рівня селянства, це товариство за допомогою сільських учителів та парафіяльних священиків поступово поширило по всій Східній Галичині мережу читалень і бібліотек. Популярність цих читалень зросла, коли з часом при них почали діяти хори, театральні трупи, гімнастичні товариства та кооперативи. Це було великим внеском у піднесення політичної та національної свідомості селянства. Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як А. Вахнянин (голова «Просвіти» у 1868—1870 рр.) і О. Огоновський (голова «Просвіти» у 1877—1894 рр.), до 1914 р. товариство мало 77 регіональних відділень, 2 тис. 944 сільські читальні, 2 тис. 364 бібліотеки, понад 36 тис. членів у складі його львівської філії й близько 200 тис. — у сільських читальнях Свій вплив «Просвіта» поширила і на Буковину До 1914 р. Руське товариство (утворене у 1869 р.), що орієнтувалося на «Просвіту», залучило до свого складу близько 13 тис. чол. Особливо енергійно велася боротьба за український університет у Львові. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, однак, коли до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад

Поступово було обмежено вживання української мови, навіть для викладачів, натомість стало постійною практикою підкреслювати «польськість» університету.

Українське студентство розпочало боротьбу за Львівський університет з 1889 р. Протягом 90-х років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись у тому, що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий український університет. Ця ідея захопила українське суспільство, навіть селян, і на підтримку вимог студентів почали скликати багатолюдні мітинги. Водночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неодноразово виступали з пристрасним закликом до уряду розв'язати це питання. Проте поляки вперто проводили свою політику і в перше десятиліття XX ст. ситуація у Львівському університеті стала загрозливою.

Оскільки поляки не хотіли поступитися українським домаганням, Львівський університет став ареною відкритої і завзятої конфронтації. Провідну роль у цій боротьбі відігравали студенти 8 жовтня 1901 р. відбулося академічне віче за участю близько 3 тис. студентів, на якому був також Михайло Грушевський. Хоча студенти вимагали створення цілком українського університету, вони готові були поки що погодитися із запровадженням викладання української мови на медичному, юридичному та філософському факультетах. Проте правлячі кола Галичини не виявляли ніякої реакції, і демонстрації українських студентів тривали. До них почали приєднуватися політичні та громадські діячі.

19 листопада (2 грудня) 1901 р. близько 600 українських студентів залишили Львівський університет і з ними солідаризувався новий митрополит А. Шептицький, що надало цій акції особливого значення А. Шептицький наказав студентам-богословам виїхати за кордон і протягом року утримував їх власним коштом на студіях. У день виступу студентів депутат Ю. Романчук вніс до палати депутатів проект резолюції щодо заснування українського університету.

Завдяки рішучій позиції студентів питання українського університету вийшло на поверхню політичного життя. За висловом Костя Левицького, університет «став майже альфою і омегою наших національних змагань». Це питання залишилось актуальним в Австрійській державі аж до Першої світової війни. Боротьба за університет перетворилася на міжнаціональну ворожнечу, яка часто завершувалася бійками, а то і кровопролиттям. У лекційних залах озброєні палицями українські та польські студенти вели між собою справжні бої. У 1901 р. українські студенти стали масово кидати навчання в університеті. У 1907 р. проти університетських властей були організовані великі демонстрації. У запеклій сутичці від кулі польського шовініста 1 липня 1910 р. загинув борець за український університет у Львові Адам Коцко. Чергові заворушення студентів у 1911 р. закінчилися масовими арештами і засудженням 101 студента. Тепер заснування українського університету категорично зажадав митрополит А. Шептицький. Врешті-решт Відень пообіцяв відкрити окремий український університет у 1915 р. Але війна позбавила українців цієї можливості. Проте у Львівському університеті українці мали сім кафедр і чотири доцентури.

Разом з львівськими студентами свої вимоги висували і студенти — українці Чернівецького університету. І хоча в ньому українську мову і літературу читав професор із Галичини Степан Смаль-Стоцький, студенти вимагали від австрійського уряду створення кафедри історії України, протестували проти німецької орієнтації навчального процесу в цьому університеті.

Боротьба західноукраїнського населення проти утисків в галузі освіти була складовою частиною національного руху.

Населення вимагало відкриття нових шкіл з викладанням українською мовою. У 1905 р. на адресу австрійських властей надходили численні звернення і заяви від жителів сіл і міст Галичини, Буковини, Закарпаття з вимогами відкриття шкіл чи класів з українською мовою навчання. Виступаючи в Тернополі на одному з мітингів, І. Франко закликав присутніх боротися за те, щоб зробити школу і науку доступними для всіх. Вимога ліквідації певної дискримінації української школи звучала і на зібраннях та конференціях, які відбулися у 1906 р. у ряді повітів Східної Галичини та Буковини (Надвірнянський шкільний округ, Вашківський та Вижницький повіти, м. Копичинці та ін.). Збори робітників, ремісників, селян з такими вимогами відбувалися у 1906 р. у Львові, Дрогобичі та інших містах і селах Жителі м. Стрия протягом двадцяти років домагалися відкриття у місті хоча б однієї української школи. І тільки у 1913 р. було, врешті-решт, відкрито один клас при школі в Ланах Численні звернення жителів Винників так і не дали результатів, хоч вони писали до намісника Галичини, і до самого цісаря.

Проте поступово українське шкільництво досягло значних результатів. Напередодні Першої світової війни у Галичині налічувалося 3 тис. народних українських шкіл.

Певних здобутків досягли українці і в галузі середньої освіти. Оскільки для відкриття гімназій потрібна була згода уряду, поляки та українці боролися за кожну школу на політичному рівні. На засіданні сейму в березні 1892 р. було прийнято ухвалу про утворення гімназії в Коломиї, а 25 травня того самого року — рішення про висвітлення в шкільних підручниках фонетичного правопису.

Українські депутати самовіддано відстоювали інтереси української освіти у віденському парламенті та галицькому сеймі. Коли у жовтні 1903 р. галицький сейм через переважання в ньому поляків відмовився підтримати пропозицію про створення української гімназії у Станіславі, українці-депутати покинули засідання. їхній протест підтримали жителі Львова. К. Левицький розцінив цей вчинок українських депутатів як поворотну подію в українському політичному житті і як початок боротьби за національне існування під гаслом заперечення компромісів.

Всього з 1897 по 1914 р. українцям удалося примусити уряд відкрити чотири гімназії, фінансованих державою. Перед війною українці мали вже 6 державних гімназій і 15 приватних середніх шкіл. На Буковині, де Відень проводив політику протиставлення українців румунам, наприкінці XIX ст. була порівняно добре організована система освіти. Перед війною на 300 тис. українського населення Буковини припадало три українські гімназії, одна учительська семінарія, а українська народна школа була в кожному селі. У селах діяло багато читалень.

У Закарпатті, де угорські націоналісти всіляко придушували місцевий патріотизм, зникав один за іншим слов'янський часопис. У 1907 р. була ліквідована остання школа з викладанням на місцевій (українській) говірці, а товариство Св. Василія, що дбало про розвиток культури, саме ледве животіло. Лише невеличка група народовців, таких як Юрій Жаткович та Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації.

Проте західні українці мали і деякі успіхи в сфері культури. Центром наукового життя стало Товариство ім. Шевченка, перетворене в 1893 р. за ініціативою українців із Києва на Наукове. Розквіт товариства почався з приїзду до Львова професора М. Грушевського, який у 1897 р. став його головою. Товариство ім. Шевченка було загально визнане українською академією наук. Воно випустило у світ до 1914 р. 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей знань. Виданий у 1898 р. у Львові «Літературно-науковий вістник» став всеукраїнським літературним органом, на сторінках якого друкувалися найкращі літературні сили з усієї України.

Велике значення для розвитку українського руху мала громадська і наукова діяльність у Львові Михайла Грушевського. Він почав видавати свою фундаментальну «Історію України-Руси», поставивши за мету дати історичне обгрунтування ідеї української державності.

Іншим свідченням розвитку українських культурних установ у Галичині був швидкий розквіт преси. На 1913 р. західні українці вже мали 80 періодичних видань, із них 66 у Галичині, а решта на Буковині та Закарпатті.

Характерно, що представники українського національного руху Наддніпрянщини, позбавлені можливості друкувати свої літературні твори рідною мовою у себе вдома, багато друкувалися в Галичині. Тут побачили світ твори кращих літературних сил Наддніпрянської України: Марка Вовчка, В. Антоновича, О. Кониського та ін. Водночас наддніпрянці надавали фінансову допомогу галичанам у заснуванні всеукраїнського органу — літературно-громадського журналу «Правда» (1867—1880), Літературного товариства їм. Шевченка тощо Моральна і матеріальна підтримка наддніпрянців, їх особистий вплив, участь у галицьких виданнях сприяли зростанню національного руху в краї і виходові його за межі вузького провінціалізму на всеукраїнські обшири.

Про піднесення українського руху наприкінці XIX — на початку XX ст. свідчило активне відстоювання українцями вимог забезпечення державності та посилення їхнього впливу на державне життя.

Тривале перебування західноукраїнських земель у складі іншої держави не могло не позначитися на державницькій ідеї українців. Деякі діячі українського руху і українських політичних партій пов'язували державність західних українських земель з автономією в рамках Австро-Угорщини. Саме тому федералістсько-автономістські ідеї пустили своє коріння в західноукраїнській громадськості. Вимога окремішності галицьких українців в Галичині вперше була сформована на рівні громадсько-політичної організації Народною радою, утвореною народовцями (Ю. Романчук, О. Огоновський, О. Стефанович, С. Качала, Й. Заячківський, М. Січинський та ін.) у жовтні 1885 р.

Перебудову Австро-Угорщини на федеративних засадах з утворенням з українських земель окремої провінції передбачали Українська радикальна партія — жовтень 1890 р (С. Данилович, Є. Левицький, М. Павлик, І. Франко, Р. Яросевич), а також Національно-демократична партія — грудень 1899 р. (Ю. Романчук, Є. Левицький, М. Грушевський та ін.). І хоч їхні національні частини програм були значно ширшими, орієнтувалися в перспективі на самостійну Українську державу, все-таки завданням часу ці партії вважали забезпечення національно-територіальної автономії для українців Австро-Угорщини.

Питання території та влади були ключовими домінантами українсько-польського суперництва в Галичині. Зусилля поляків, їхньої сеймової більшості спрямовувалися на збереження єдності провінції та польського характеру управління Українські політики не вважали галицьку автономію тривкою формою, що потребує стратегічної програми співжиття двох народів. Об'єднання в рамках провінції розцінювалося ними як історична несправедливість, яку потрібно виправити. Забезпеченню національно-територіальної автономії для українців. Австро-Угорщини українські політики значною мірою підпорядковували свою діяльність як у сеймі, парламенті, так і серед мас, скликаючи народні зібрання і пропагуючи на них свої вимоги.

XX ст. почалося для галицьких українців посиленням боротьби за відокремлення Східної української Галичини від Західної — польської — і створення з неї окремого краю. Зокрема, у 1900 р. в Галичині та на Буковині відбулися численні віча під гаслом поділу Галичини на українську і польську частини, об'єднання української частини з Буковиною з метою створення суцільного українського краю.

Національно-територіальну автономію для українців Українська радикальна і Національно-демократична партії відстоювали до самого початку Першої світової війни. У передвоєнній Галичині (1913 р.) відбулися з'їзди цих партій, які засвідчили їхню вірність ідеї автономії, а також прагнення об'єднати Галичину з Буковиною.

Частина прихильників поділу Галичини на польську і українську інколи, враховуючи значне загострення польсько-українських відносин, відмовлялась від цієї вимоги, йшла на компроміс з поляками, сподіваючись, що останні підуть шляхом забезпечення рівноправності обох народів. За відмову від домагання поділу Галичини на польську й українську вони бажали заборони полонізації, застосування української мови в Східній Галичині.

У 1890 р. в галицькому сеймі була проголошена угода, яка отримала назву «нової ери» і мала почати нову добу польсько-українських відносин у Галичині. У результаті згоди, досягнутої між народовцями під проводом Ю. Романчука й О. Барвінського, з одного боку, та генерал-губернатором К. Бадені, який представляв галицький уряд, — з іншого, українцям робилися поступки переважно в царині освіти і культури. Народовцям була обіцяна підтримка польською шляхтою їхніх кандидатів на виборах до австрійського парламенту. Народовці, у свою чергу, заявляли про вірність галичан Австро-Угорській державі, зобов'язувалися не виступати проти поляків, тобто зберігати політичний статус-кво. По суті це означало відмову українців від вимоги поділу Галичини на українську і польську, від ідеї автономії.

«Нова ера» дала певні результати для українців. Вона позначилася в українському житті утворенням Коломийської гімназії (1892 р.), відкриттям кафедри української історії у Львівському університеті (1894 р.), деякими іншими покращеннями в адміністрації та шкільній справі. «Нову еру» підтримав також український митрополит кардинал Сильвестр Сембратович, який поступово усунув москвофільських представників з Митрополичої Консисторії. І це було добрим наслідком українсько-польської угоди 1890 р. Однак інші домагання українців (зрівняння українців з поляками перед державними законами, визнання і поширення їхньої мови в адміністрації, судах, дбання про поліпшення долі українських міщан і селян тощо) не були задоволені адміністрацією. Тому «нова ера» мало що змінила в українсько-польських відносинах. Незначні поступки поляків не могли задовольнити український табір. Навіть у найкращий час «нової ери», коли відбулися вибори до парламенту (1891 р.), українці втратили половину своїх мандатів, які мали в 1873 р. (шляхта мала 57 депутатів, а народовці — всього 7). «Нова ера» не здобула популярності серед українського суспільства, вона викликала завзяту опозицію з боку радикальних і москвофільських кіл і була зірвана. Група Ю. Романчука перейшла до опозиції (1894). Обидві сторони (польська і українська) відновили політичну боротьбу. Подальші намагання, зокрема у 1908 р., досягти порозуміння не мали успіху.

На боці уряду після зірвання «нової ери» залишилися С. Сембратович і поміркована група народовців під проводом А. Вахнянина і О. Барвінського, яка почала здійснювати «новий курс» під гаслом «краще щось, як нічого» і здобула за свою підтримку від уряду дрібні концесії.

Наприкінці XIX ст. серед західних українців все більшого впливу набував самостійницький напрям, який передбачав як стратегічну кінцеву мету створення самостійної Української держави. Звичайно, що вимоги національної незалежності в той час не були несподіваними для західних українців, адже їх ще раніше оголосили інші народи Габсбурзької імперії.

Необхідною передумовою висунення ідеї незалежної соборної Української держави було визнання спільності західних і наддніпрянських українців, яка і становила єдиний український народ. У 1888 р. на загальних зборах «Народної ради» О. Огоновський наголошував «Ми, русини галицькі, є частиною великого двадцяти мілліонового народу (малоруського), самостійного серед громади народів слов'янських, окремого як від народу польського, так і від російського».

У грудні 1892 р. в «народній програмі», прийнятій на зборах «Народної ради», визнавалася єдність усього українського народу незалежно від існуючих державних кордонів. Програма вказувала на галицьких українців як на частину «русько-українського народу, що, утворивши самостійність державну, боровся віками за свої права державно-політичні і ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу, без огляду на час і спосіб здійснення своїх прав національних». Шлях досягнення цього ідеалу, як зазначав К. Левицький, «довести наш руський нарід до самосвідомості політичної, щоб цілий нарід руський був у силі берегти і добувати повні свободи».

Вперше став відстоювати єднання всіх українців у незалежній державі молодий радикал Ю. Бачинський, який у 1895 р. видав знамениту книгу «Україна irredenta» (Україна уярмлена). В ній він дійшов висновку, що державна самостійність України є необхідною політичною передумовою її економічного та культурного розвою, можливості її існування. Ідеї Ю. Бачинського справили надихаючий вплив на всіх національно свідомих українців. У 1895 р. під впливом так званих молодших радикалів (Ю. Бачинський, В. Будзиновський, М. Ганкевич, О. Колесса, Є. Левицький, В. Охріменко та ін.) свою програму «націоналізувала» Українська радикальна партія. Висунута раніше партією вимога перебудови в найближчу перспективу Австро-Угорщини на федеративних засадах (зокрема, «утворення окремої руської політичної території з руських частей Галичини і Буковини з якнайширшою автономією») доповнювалася положенням про державну самостійність України. Однак політична самостійність українського народу розглядалася Українською радикальною партією як стратегічна мета. Цю ідею партія відстоювала послідовно. У 1910 р. її друкований орган «Громадський голос» заявляв «Не Відень, не Петербург, а сама Україна, окрема й незалежна». Там же зазначалося «Ми хочемо, щоб український народ здобув собі якнайскоріше самостійність, або мав свою власну державу».

Виразно самостійницьку позицію зайняла і утворена у вересні 1899 р. прихильниками соціалізму С. Вітиком, М. Ганкевичем, Ю. Бачинським, Р. Яросевичем Українська соціал-демократична партія (УСДП). У передовій статті партійного органу «Воля» визначалася мета боротьби «Щоб цілий народ український виборов собі національну волю та самостійність політичну, наша ціль — вільна держава українського люду, українська республіка».

Своєю довготривалою метою визначила незалежність України і утворена в грудні 1899 р. Національно-демократична партія (І. Франко, Є. Левицький, Т. Окуневський, В. Будзиновський, М. Грушевський та ін.) Політична програма партії була цілком самостійницькою і соборницькою, основна її думка — право українського народу на свій вільний розвиток. Програма передбачала завоювання українсько-руським народом культурної, економічної і політичної самостійності та злиття з часом в одноцільний національний організм. Метою НДП, як підкреслювалося у її відозві 5 січня 1900 р., «повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу ». Водночас Національно-демократична партія вважала своїм найближчим завданням утворення з українських частин Галичини та Буковини окремої провінції з власною адміністрацією та національним сеймом.

Відносно підросійської України партія зайняла таку позицію «Будемо піддержувати, скріпляти і розвивати почуття національної єдності з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності, будемо серед російських українців піддержувати такі змагання, які ведуть до перетворення Російської держави з абсолютної і централістичної в державу конституційно федералістичну, оперту на автономії народностей».

Не забули націонал-демократи і тієї гілки українського народу, яка жила на Закарпатті і через це була ізольована від українського політичного життя. Стосовно саме цих угорських русинів Національно-демократична партія заявила, що буде боротися, аби викликати між ними національний рух, подібний до того, який існує в Галичині та на Буковині, «щоб зігріти їх до уживання і плекання рідної мови, до боротьби проти винародовлення та до культурної, економічної і політичної діяльності ». Отже, програма націонал-демократів свідчила, що її автори були людьми широкого світогляду, які не тільки вивчали питання, що стосувалися винятково галицької землі, а й були здатні бачити цілісність української проблематики.

Поєднання в програмах політичних партій Західної України вимог самостійності України із завданням забезпечення для українців Австро-Угорщини національно-територіальної автономії свідчило про те, що українські провідники розуміли ставити питання про створення самостійної Української держави в той час на порядок денний передчасно «Життьова дійсність, — підкреслював Д. Дорошенко, — була в ті часи дуже далека від такого ідеалу, і в щоденному житті треба було боротися за речі часом дуже дрібні й елементарні ».

Зрозуміло, що партійні програмні вимоги з питань державності не були позбавлені певного романтизму. Проте вони загалом адекватно відбивали стан тогочасного етапу національно-визвольних змагань передової української інтелігенції. Проголошення високого ідеалу самостійної держави було тим світочем, який широко розсував межі політичного обрію. З того часу політична самостійність України стала головним гаслом національного руху в Галичині й на Буковині. Спільна політична платформа була передумовою тісної співпраці провідних українських партій. Якщо в 90-х роках XIX ст. ідея української національної держави знаходила своє місце у вимогах окремих лідерів і партійних програмах, то на початку XX ст. вона більш глибоко проникла в українство 14 липня 1900 р. у Львові відбулося студентське віче, яке заявило, що найважливішою справою для українців є «справа державної самостійності українського народу!». Льонгин Цегельський, тодішній студент, виступив на вічі з програмною промовою, в якій заявив «Залишається одне — створити свій власний державний організм, свою власну незалежну самостійну Українську національну державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом Тільки в такій державі, тільки в самостійній Україні зможе відповідно зажити наша нація». Л. Цегельський закликав до єднання галицьких і російських українців з метою здобуття державної самостійності «Через кордон подають собі руки українці з обох боків Збруча. Понад багнети, що стережуть границю, підноситься велика ідея, злучаючи всі щирі серця України».

Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької і буковинської преси. В ній взяв участь, підготувавши серію статей, І Франко, який своїм незаперечним авторитетом підтримував постулат незалежності І. Франко вважав, що хоч ідеал самостійності України за тодішніх умов міг здаватися поза межами можливого, все-таки національно-патріотичним силам належало «вживати всіх сил і засобів, щоб наблизитися до нього».

Наприкінці XIX — на початку XX ст західноукраїнський рух під проводом своїх партій, насамперед під впливом УНДП, яка поступово радикалізувалась, при співпраці з нею УРП і УСДП набуває опозиційного щодо влади характеру, орієнтується на власні сили, організацію народних мас. Національно свідомі народні маси поступово стають реальною основою руху Свідченням проникнення ідеї соборної самостійної України в значно ширші верстви українського суспільства став другий студентський з'їзд, який відбувся у Львові 2—4 липня 1913 р. У ньому взяв участь майбутній ідеолог інтегрального націоналізму Дмитро Донцов Реферат його доповіді пізніше вийшов окремою брошурою під назвою «Сучасне політичне положення нації і наше завдання». Михайло Сосновський, автор політичної біографії Д. Донцова, називає цю промову черговим кроком уперед на шляху розвитку української політичної думки.

Д. Донцов обгрунтував ідею політичного сепаратизму щодо Росії «Не буду розважувати тут , — підкреслював він, — автономізму і сепаратизму, бо уважаю це за річ другорядну. Тим самим полишаю на боці і питання «самостійності України». Бо актуальним є не гасло самостійносте — мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією! Актуальним, більш реальним, більш конкрет-ним і скоріше здійсненним є гасло відірвання від Росії, зірвання всякої злуки з нею — політичний сепаратизм». Передбачаючи неминучість конфлікту між Росією, з одного боку, і Німеччиною та Австрією — з другого, Д. Донцов радив українцям стати на бік Австрії з метою реалізації програм сепаратизму. На його думку, «всяка поразка Росії, всяке відірвання хоч кавалка української території Австрією приведе до консолідації, до скріплення українського елементу в Австрії і в Росії і наблизить час остаточного визволення нашого краю».

Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. в середовищі західних українців виявилося різне розуміння проблем державності, її перспектив і шляхів досягнення. Значна частина українських провідників і політичних сил свої державницькі устремління спрямовували в русло федеративної перебудови Австро-Угорщини із забезпеченням національно-територіальної автономії українським землям. Це передбачало поділ Галичини на українську і польську частини, об'єднання першої з Буковиною в одну національну провінцію зі своїм сеймом і адміністрацією. Якраз у цьому напрямі українство зосереджувало значні зусилля, використовуючи конституційні можливості і різні політичні засоби, борючись за розширення своїх політичних прав.

Однак цей намір державотворення не був тоді єдиним Найбільш радикальна частина українців ставила питання про створення в майбутньому незалежної Української держави, до складу якої входили б усі українські землі як ті, що входили до складу Росії, так і ті, що входили до складу Австро-Угорщини.

Висунення ідеалу власної Української соборної держави, привернення до цього ідеалу національних сил було головним досягненням західних українців наприкінці XIX — на початку XX ст. і свідчило про формування новітньої державницької ідеології, яка започаткувала добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність.

Ця ідеологія надавала пріоритетного значення власній державі для національного визволення і розвитку, обґрунтовувала права українського народу на її створення, визнавала необхідність активної діяльності українців у цьому напрямі.

Одним із центральних політичних питань для західних українців наприкінці XIX — на початку XX ст. була виборча реформа. Справа в тому, що система курій, як уже зазначалося, жорстко обмежувала вплив українських виборців. Тому у віденському парламенті і місцевих сеймах фактично господарювали австрійські, німецькі, польські, румунські, угорські чиновники Галицький провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборів зажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи фальсифікувалися списки виборців, лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час їх проведення, викрадали скриньки з бюлетенями (що не було складно, оскільки серед українців не було людей, які б лічили голоси), щоб перешкодити передвиборчій агітації, українських кандидатів кидали до в'язниці за дрібними звинуваченнями. Порушення виборчої процедури сягнули апогею під час кривавих виборів 1895 і 1897 рр. — у період губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернатором».

Протестуючи проти зловживань у ході виборчої кампанії 1895 р., українці скликали у Львові 15 листопада цього року віче за участю 600 представників, які утворили і направили до цісаря українську делегацію у складі 150 селян, 25 міщан, 24 священиків та 22 представників світської інтелігенції. І хоч цісар належно не відреагував на звернення українців про виборчі зловживання, здійснений ними акт засвідчив про прагнення західного українства добитися справедливості системи виборів. Підтвердженням цього стало і всенародне віче у Львові, скликане 4 листопада після кривавих виборів 1897 р. Крім того, радикали організували проти «збройних» виборів віча протесту у Відні, виступили з цього приводу у європейській пресі, створили рішучу опозицію в парламенті. Все це стало доказом значної політичної зрілості українців і привело до того, що прем'єр-міністр К. Бадені змушений був піти у відставку (1897 р.).

Українці домагалися справедливішої системи представництва в місцевих сеймах та віденському парламенті, що повинно було розширити їх можливості в покращенні своєї долі. Вони виступали за розширення конституційних свобод, введення загального, рівного, прямого і таємного виборчого права.

Серед поляків існувало кілька різних підходів до виборчої системи Консерватори (навіть попри теоретичне визнання неминучості демократизації) відстоювали її недоторканність, що гарантувало їм владу Ліберал-демократи прагнули поступового розширення права голосування, особливо наполягаючи на врахуванні інтересів міст Людовці (вони будували свою політику на основі визнання національного характеру українського питання та рівноправності) та соціалісти були прихильниками виборчої реформи на засадах 4-складового виборчого права Консерватори та ліберал- демократи розглядали виборче право крізь призму польських національних інтересів. Ліві течи були союзниками українців, проте із загостренням національного конфлікту тяжіли до національного табору.

На думку значної частини українських провідників, насамперед тих, що пов'язували українську державність з автономією українських земель у складі Австро-Угорщини і стояли на федералістсько-автономістських засадах, виборча реформа і забезпечення справедливішої для українців системи представництва в галицькому сеймі та віденському парламенті були питаннями найбільшої ваги.

Українська радикальна партія ще у 1890 р. вперше серед галицьких українців висунула гасло загального та рівного виборчого права і розгорнула агітацію за його здійснення. Рух за реформу виборчої системи був конкретним проявом боротьби українців за розширення своїх політичних прав і участі в процесах державотворення.

У 1891 р. під проводом Є. Олесницького в м. Стрий розпочалася кампанія за виборчу реформу. Щоправда, у 90-х роках XIX ст. рух за демократизацію виборчого права, який для українців був складовою частиною виборювання національної рівноправності, ще не набув масового розмаху. Однак власне тоді закладалися його основні моменти, що виявилися на початку XX ст., коли боротьба за реформу виборчої системи стала головною ознакою політичного життя західних українців, насамперед галичан. Особливої інтенсивності цей рух набув у 1905—1906 рр. У Львові, Станіславі, Перемишлі, Тернополі, Чернівцях, Бродах, Коломиї, Стрию, Бориславі, Самборі та інших містах відбувалися багатотисячні зібрання, віча, на яких ухвалювалися рішення про необхідність переходу до більш справедливої системи виборів. Протягом січня 1906 р. у Галичині відбулося близько 300 мітингів і зібрань, у яких взяли участь 500 тис. чол.

У листопаді 1905 р. українці створили так званий Народний комітет у справі виборчої реформи, який очолили Ю. Романчук та К. Левицький. У січні 1906 р. цісар Франц Йосиф змушений був прийняти українську делегацію, від імені якої говорив митрополит Андрій Шептицький. На підтримку домагань делегації 2 лютого у Львові було скликане народне віче за участю 50 тис. чол., що свідчило про високий рівень національно-політичної свідомості галицьких українців.

Боротьба західних українців за більш справедливу систему виборів увінчалася успіхом. У січні 1907 р. австрійський уряд проголосив нове положення про вибори до федерального парламенту, що значно пожвавило політичне життя українців.

У 1907 р. в Австрії вперше були здійснені вибори на основі загального і рівного виборчого права. Це сприяло посиленню участі українців у державному житті. У віденському парламенті з'явилося значне українське представництво, і польський контроль над українською більшістю можна було надалі утримувати хіба що засобами насильства. І хоч уряд Галичини продовжував фальсифікувати результати виборів, число українських депутатів у віденському парламенті значно зросло. Якщо у 1879 р. українці мали трьох своїх представників у Відні, то у 1907 р. до австрійського парламенту потрапили 27 депутатів-українців від Галичини. Крім того, п'ятеро депутатів- українців були від Буковини Українська депутатська репрезентація у Відні чисельністю 32 чол. перетворилася на силу, з якою мусив рахуватися федеральний уряд.

У 1911 р. національні сили зміцнили свої позиції. Тоді галичани направили в імперський парламент 29 послів. З них лише по одному місцю дісталося соціалістам і москвофілам. У парламенті діяв український клуб, який разом з буковинцями налічував 30 послів. І хоч українці залишалися непропорційно представленими у Відні значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів, однак українська репрезентація через парламент добувала різні економічні і культурні поступки і раз у раз висувала основну вимогу — національної автономії.

Після 1907 р., коли була демократизована виборча система до віденського парламенту, збереглася куріальна система виборів до місцевих сеймів. Тому українці, особливо Галичини, продовжували боротьбу за реформу сеймової виборчої системи, за введення загального виборчого права до крайових сеймів. Така вимога постійно висувалася на багатотисячних народних вічах у Львові, Дрогобичі, Стрию, Станіславі та інших містах до 1914 р. З нею представники від 25 міст і повітів Галичини направили у 1907 р. свою делегацію до Відня.

У 1908 р. на «ново-слов'янському» конгресі у Празі галицькі поляки домовилися з росіянами про те, що польська адміністрація в Галичині буде підтримувати галицьких москвофілів, щоб знищити український національний табір. Це польсько-московське порозуміння стало основою кривавих виборів до галицького сейму в 1908 р., коли жандарми знущалися над українськими виборцями і навіть вбили Марка Каганця з Бучаччини. Через польську жорстокість і шахрайство українці отримали тільки 12 місць, а москвофіли — 8.

12 квітня 1908 р., протестуючи проти зловживань поляків під час виборів, молодий український студент Мирослав Січинський убив губернатора Галичини Анджея Потоцького. Цей випадок свідчив, що українсько-польські відносини сягнули небезпечної межі. Проте зростаюча напруженість мала глибше коріння Серед поляків швидко поширив свої впливи ультра націоналістичний рух на чолі з Польською націонал-демократичною партією Р. Дмовського Польські націонал-демократи заснували мережу селянських організацій і здобули собі велику популярність серед міського населення, інтелігенції та студентства. Основною їхньою турботою стала зростаюча загроза пануванню поляків у Східній Галичині з боку українців. Головна мета польських націоналістів у Галичині полягала у збереженні того, що належало полякам у східній частині провінції. Це означало, що українцям протистояли не тільки «подоляни», тобто східногалицька польська шляхта, а й польський рух із широкою соціальною базою. Останній вперто здійснював свою лінію і відмовлявся йти на будь-які поступки щодо українців.

Маючи свої політичні організації, зокрема Національно-демократичну та інші партії, українці поводилися не менш войовничо. Вони енергійно продовжували організаційну діяльність, при кожній нагоді атакуючи поляків у парламенті та сеймі, часто проводячи масові зібрання, щоб показати свою зростаючу міць. Вимога загального виборчого права висувалася українцями на мітингах та демонстраціях 1907—1910 рр. У 1910 р. у Львові, Дрогобичі, Стрию, Ясиничі, Підволочному, Станіславі та інших містах організовувалися багатотисячні народні віча. Вони продовжувалися і в наступні роки.

Обструкція, яку здійснювали українці у віденському парламенті та галицькому сеймі, нарешті примусила поляків згодитися на виборчу реформу до сейму, схвалену лише в лютому 1914 р. Виборча реформа забезпечувала українцям 62 місця (27,2 відсотка) в сеймі. Проте до кінця австрійського панування у краї так і не було реформовано систему виборів до сеймів та місцевих органів самоврядування.

Прагнучи дещо пом'якшити напруження, яке зумовлювалося справедливими національними домаганнями українців, австрійський уряд у серпні 1912 р. ухвалив рішення приймати українців на посади службовців урядових установ у повітах Галичини і Буковини.

Буковинські українці вперше провели своїх послів до буковинського сейму у 80-х роках XIX ст., що поклало початок відродженню Буковини. Після виборів 1911 р. буковинські українці мали в сеймі 17 із 53 депутатів. До парламенту у Відні Буковина направляла п'ять депутатів-украінців. Вони, як правило, виступали разом з українськими представниками від Галичини.

Посилення національного руху в Галичині мало великий вплив на взаємини між східними та західними українцями. Спостерігаючи життя українців на заході, репресована царизмом українська інтелігенція Російської імперії бачила, як те, про що вона могла лише мріяти, ставало дійсністю в Галичині. На початку XX ст. східні українці мали розгалужені контакти з західними побратимами Вони часто були передплатниками й кореспондентами галицької та буковинської преси, вчені та письменники обох регіонів співробітничали в галузі літератури та науки. У Галичині та на Буковині тривалий час перебували представники політичної еміграції з Наддніпрянщини Львівський журнал «Правда» першим опублікував реферат з програмними вимогами ранніх наддніпрянських самостійників — членів Братства тарасівців.

Терени Галичини і Буковини стали ареною організаційної діяльності першої на Наддніпрянщині української партії — РУП. Якраз у Львові було опубліковано її програмну заяву «Самостійна Україна», підготовлену М. Міхновським. У Львові і Чернівцях у 1902— 1904 рр. перебували закордонні комітети РУП Львів став місцем скликання її II з'їзду (1904). У Львові була партійна друкарня, яка готувала такі видання «Добра новина» (1903), «Селянин» (1903—1905), «Праця» (1904-—1905), а також брошури, листівки, відозви. Згодом аналогічну діяльність проводила у Львові УСДРП. Львів став місцем заснування Української соціалістичної партії (1900), політичної організації Наддніпрянщини, яка, як і РУП, проголосила своїм ідеалом самостійну Україну.

Західноукраїнські землі наприкінці XIX — на початку XX ст. стали своєрідною базою патріотичних сил підросійської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії.

28 травня 1906 р на сторінках журналу «Украинский вестник» М. Грушевський опублікував статтю «Український П'ємонт», в якій показав більш сприятливі умови для розвитку українського руху в Галичині, ніж в Росії, і високо оцінив національні здобутки галичан Галичина з її відносними свободами порівняно з російською Україною після відомих царських указів 1863 і 1876 рр., як зазначав М. Грушевський, незважаючи на власні важкі умови національного і економічного життя, стала центром українського руху, своєрідним культурним арсеналом для українських земель Росії. У свою чергу, благотворний вплив на українців Галичини справляв приплив зі сходу першокласних інтелектуалів.

Отже, завдяки австрійським конституційним правам, потребі організовуватися, щоб вистояти у змаганні з поляками, моральній та інтелектуальній підтримці східних українців невелика Галичина сформувалася як твердиня українського національного руху.

Перед Першою світовою війною західні українці, зокрема галичани, широко розвинули культурну і громадсько-політичну діяльність. Вони перетворилися на самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя Національний рух західних українців став широко-плинним і зарекомендував себе як явище багатогранне і соціально обгрунтоване.

Назад Зміст Вперед