UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В ДОЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ПЕРІОД. ПЕРШІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ НА УКРАЇНСЬКИХ ТЕРЕНАХ
ДАВНЯ УКРАЇНА. ВИНИКНЕННЯ ПЕРШИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ УТВОРЕНЬ

На рубежі ІІ - І тис. до н.е., на порозі раннього залізного віку, на захід сучасної України просувались кельтські, на південний захід – гето-фракійські племена (пізніше присутні у Причорномор’ї і Приазов’ї); на північному заході, півночі і частково північному сході – панували балтські, угро-фінські і праслов’янські племена. Культурне, політичне і соціально-економічне лідерство належало степовому населенню Причорномор’я і Приазов’я від Дону до Дністра, а також Північного Кавказу. То були північноіранські етноси, яких ототожнили з нащадками племен зрубної археологічної культури. Вони стали відомі в грецьких джерелах як кіммерійці, а в близькосхідних (ассиро-вавилонських, староєврейських, перських) як гімірри. Головну галузь їхнього господарства складало кочове скотарство. Кіммерійці першими на землях України засвоїли технологію виробництва заліза і високорозвиненої металообробки.
Наступниками кіммерійців у південноукраїнських степах стали споріднені з ними скіфи, що на зламі VIII-VII ст. до н.е. витіснили своїх попередників через Кавказький хребет у Малу Азію. Переслідуючи ворогів, вони створили навколо озера Урмія військово-грабіжницьку державу, відому в ассирійських джерелах як Ішкуза.
Після повернення у Північне Причорномор’я на рубежі VII-VI ст. до н.е. кочові скіфи засновують свою другу державу – Велику Скіфію. Ранньокласова Скіфія – типовий вияв феномену «кочової державності»: мобільні, добре зорганізовані, чудово споряджені і озброєні вершники підкорили сусідні племена, примусивши їх сплачувати данину і надавати військову підтримку.
Обов’язковим елементом скіфської «кочової» держави було багатофункціональне місто, яке інтегрувало навколо себе однофункціональні містечка – фортеці, центри ремесла, пункти торгівлі, аграрні поселення.
Велика Скіфія досягає максимальної могутності в середині IV ст. до н.е. при царі Атеї, який добився статусу одноособового правителя країни.
Населення Скіфії Геродот (V ст. до н.е.) розділяв на скіфів-хліборобів, скіфів-кочівників, царських скіфів і т.д. Перші вели осілий спосіб життя, займаючись землеробством. Головною галуззю господарства скіфів-кочівників був випас худоби, також вони не зневажали і полюванням. Основне заняття царських скіфів – військова справа і збір данини з підпорядкованих племен. Скіфи відрізнялися великою войовничістю й агресивністю: так, поширеним був звичай зняття скальпів і пиття крові вбитих ворогів. Як і кіммерійці, скіфи належали до народів, що розмовляли на одному з діалектів давньоіранської мови.
Цікавий похоронний обряд скіфів. Величні кургани, поширені не тільки в степовій смузі України, а також в усьому Великому євразійському степу до меж Китаю, уперше з’являються, як зазначалося, ще в передскіфську епоху. Якщо простий люд ховали в звичайних ґрунтових могильниках, а рабів – часом у розширених звірячих норах, то знатні особи відправлялися у світ інший з особливою пошаною і за спеціальним ритуалом. Коли вмирав скіфський цар, повідомляє Геродот, його тіло бальзамували і возили по всій країні протягом 40 днів. Потім прах доставляли в місцевість Геррос (на межі територій сучасної Дніпропетровської і Запорозької областей) і там ховали. Через рік після смерті царя скіфи розставляли навколо кургану, почесну варту мертвих воїнів і коней на колах. Розповідь Геродота багатьом здавалася лише легендою. Але коли декілька років тому учасники українсько-німецької археологічної експедиції, що розкопує знаменитий Чортомлицькій курган, почали розчищати землю навколо крепіди, вони дійсно побачили купки, де людські і кінські кістки були перемішані з фрагментами кінської збруї і зброї. Якщо не рахувати воїнів-стражників, у кургані разом із царем поховано біля двох десятків людей: цариця, слуги, зброєносці, конюхи при конях. Усі вони були вбиті, щоб супроводжувати свого повелителя в загробному житті.
Проте, вже у III-II ст. до н.е. під тиском зі Сходу споріднених савроматських племен, що жили перед тим у степах басейнів Волги і Дону й у Південному Приураллі, скіфи відійшли на Нижній Дунай, у Добруджу, на Нижній Дніпро і в Крим, утворивши т. зв. Малі Скіфії, що були втягнуті в орбіту елліністичної цивілізації.
Занепалу Велику Скіфію заступила Сарматія, яка, всупереч військовій звитязі своїх воїнів, єдиною державою стати не спромоглася. Відомі такі могутні воєнно-племінні союзи сармат, як савромати, язигі, сіраки, роксолани, аорси, алани й ін. У військову справу Європи завдяки сарматам була впроваджена тактика бою в кінному строї важкоозброєних вершників – катафрактаріїв, що стало прообразом лицарської кавалерії. У лісостеповому Причорномор’ї при сарматах, як і в скіфські часи, збереглися укріплені поселення (протоміста) аграрно-ремісничого і торгового характеру. Порівняно непогано в кочівників-сармат були розвинені ремесла – ковальське, бронзоволиварне, шкіряне, деревообробне, ткацьке і т.д. Велику роль у сарматському середовищі грали жінки: вони разом із чоловіками брали участь у війнах (знатна дівчина поки не уб’є першого ворога не могла вийти заміж – звідси реальні паралелі до грецьких легенд про амазонок), були високо поважаними жрицями і царицями.
З III-IV ст. н.е. більшість сарматських військово-політичних (племінних) союзів пали під ударами готів і гунів, а їхнє населення, втягнене до того ж у Велике переселення народів, поступово асимілювалося з навколишніми народами, зокрема, слов’янами. На Сіверському Дінці, Доні, Північному Кавказі ще в часи монгольської навали (XIII в.) фіксується пізньосарматське – аланське населення. Сучасні осетини, що живуть на Кавказі в Північно-Осетинській (Російська Федерація) і Південно-Осетинській (Грузія) республіках, являються прямими нащадками алан. Так степовики перетворилися на горців.
Вперед Зміст Вперед