UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

ФОРМУВАННЯ ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ. РЕЛІГІЙНО-КОНФЕСІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ
НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ. РЕЛІГІЙНО-КОНФЕСІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

Населення України з давніх-давен окрім українців складалося з різних національних та національно-етнічних груп. Серед них – росіяни, євреї, болгари, молдавани, поляки, румуни і чимало представників інших народів. Неукраїнське населення чітко поділяється на кілька когортних груп. Першу складають росіяни ( 8 млн. чол.), другу – етноси, чисельність яких перевищує стотисячний рубіж. В Україні таких етносів налічується вісім. Це євреї, білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, поляки, угорці, румуни. Частка їх становить не менше 4 % від усього населення держави. Третю когорту утворюють національні громади, чисельність яких коливається від 50 до 100 тисяч. Таких етносів в Україні чотири: греки, казанські татари, вірмени та німці. До четвертої когортної групи належать етнічні громади, чисельність яких –від 10 до 50 тис. чол. Це цигани, гагаузи та грузини. П’ята когорта – це етногрупи, чисельність яких не перевищує 10-ти тис. бар’єр, однак налічує більш як тисячу чоловік у кожній етнічній групі.
Формування національного складу населення України характеризується таким:
1. Процес формування національного складу пройшов три етапи: перший стосується періоду існування археологічних культур й епохи античності; другий пов’язаний з Великим переселенням народів і раннім середньовіччям ІV–ІХ ст.; третій обіймає ХІІ–ХІХ ст. і пов’язаний з колонізацією українських земель сусідніми державами, а також з міграцією українського населення та іноземних колоністів. Пік цих процесів припав на ХVІІІ–ХІХ ст., коли формувалася національна основа сучасного складу населення.
2. Деякі народи оселилися на українських землях ще за часів існування Київської Русі. Так, у період правління Ярослава Мудрого вздовж річки Рось було розселено полонених поляків, у Х ст. у Київській Русі з’явилися євреї, які переважно переселилися з Хозарського каганату, особливо після його розгрому Святославом Ігоревичем. Хоча, безперечно, більшість цих груп були асимільовані ще в давнину. У ХІ ст. угорці почали захоплювати райони сучасного Закарпаття, яке входило до складу Київської Русі. За часів Київської Русі на українських землях жили волохи – романомовні предки молдаван і румун, які утворювали помітну частину населення Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівства. У ХІІ ст. на територіях нинішніх Закарпатської та Львівської областей поширюється поселення німців.
3. На національний склад населення українських земель вплинуло їх перебування під владою інших держав. Так, масове переселення поляків на українські землі припадає на ХIV–XVI ст., коли литовські та польські феодали, скориставшись занепадом Київської Русі, захоплюють землі Західної і Правобережної України. У ХIII–XIV ст. Угорська держава перетворила Закарпаття у власне володіння. Після татарської навали сюди переселилося чимало угорців. У ХIV ст. складовою Молдавського князівства стала Буковина, але масове переселення молдаван на українські землі, зокрема на Лівобережну Наддністрянщину та Буковину, припадає на ХVІ ст. і було викликано репресіями турецьких завойовників.
4. Дуже строкатою є національна карта Криму. Тут мешкали татари, греки, кримчаки, караїми, італійці, болгари, вірмени та ін. Ще у VII–V ст. до н.е. на північному узбережжі Чорного моря виникли грецькі колонії. Грецькі поселення пережили чимало історичних випробувань, але зуміли зберегтись і в пізніші часи. У ХІІІ ст. в Криму з’явилися татари після того, як Золота Орда захопила півострів. Майже до кінця ХVІІІ ст. татари складали більшість населення краю.
5. Великі зміни у національному складі України відбувалися у ХVІІІ–ХІХ ст. Так, у ХVІІІ ст. почалося масове переселення росіян на українські землі. Основний напрямок їх переселення йшов на Лівобережжя, в Слобідську Україну та у Степові райони – Новоросію, Таврію, Донбас. На Чернігівщині росіяни розселялися разом із білорусами (білоруське населення України переважно розселялося в поліських районах Лівобережжя і Правобережжя). Протягом ХІХ ст. значно збільшилася чисельність росіян майже в усіх регіонах України. У ХVІІІ–ХІХ ст. збільшується й чисельність поляків, але змінився характер міграційного процесу з польських земель, міграція в основному була спрямована в українське Причорномор’я, а з 60-х рр. ХІХ ст. (після скасування кріпацтва) – в райони Середнього Придніпров’я й Донбасу. Надзвичайно інтенсивним у ХVІІІ–ХІХ ст. був етнічний потік євреїв. Цей потік після поділів Польщі був спрямований на Правобережну Україну, Новоросію, Таврію і Лівобережжя з Галичини, Польщі, Білорусі (переселення євреїв на ці землі з Західної Європи почалося головним чином з ХІV–XV ст.). Після російсько-турецьких війн у другій половині ХVІІІ ст. царизм постійно заселяв південь України, виходячи зі стратегічних міркувань і потреб колоніального міркування. Внаслідок цієї політики з’явилися Новосербія і Слов’яносербія (1752-1753 рр.). У 1762 р. Катерина ІІ звернулася з маніфестом до іноземців, закликаючи оселитися в Україні. Молдавани, греки, серби, болгари, німці, угорці та ін. масово переселялися на українські землі. Вони звільнювались від податків, отримували землі, кошти. Після знищення Січі у 1775 р. близько половини всіх запорозьких земель було розподілено між російськими вельможами, а решта передана у володіння німецьким і сербським колоністам. У ХІХ ст. зменшилася чисельність татар. Початок їх масовому відпливу поклала Кримська війна. Більшість татар, що мігрувала з Криму та Причорноморської частини України, розселилася в Анатолійській області Туреччини, а також у Румунії та Болгарії.
6. За статистичними даними кінця ХІХ ст. населення України складалося з понад 20 національних груп, розселених переважно компактно. Українці становили 72 % населення, росіяни – 12 %, євреї – 8 %, німці – 2 %, поляки – 1,2 %, білоруси – 0,9 %, татари – 0,9 %, молдавани – 0,8 %, греки – 0,3 %, болгари – 0,3 %, чехи – 0,2 %, представники інших груп – менш, ніж по 0,1 %.
7. Умови національно-культурного розвитку меншин до революції 1917 р. були неоднаковими. Росіяни являли собою панівну націю й мали можливості вільного духовного розвитку. Сприятливі умови національного життя мали й німці, болгари, греки. Менш сприятливими були обставини культурного розвитку поляків. Складною являлася ситуація з кримськими татарами. Найбільших утисків зазнавали євреї, які як етнос фактично розвивалися в умовах культурної ізоляції. Проблемою національно-культурного розвитку етнічних меншин вже з ХІХ ст. став відчутний тиск російськомовної культури, що в певних випадках набирав форми русифікації.
8. Значно змінився національний склад України і за роки радянської влади. Так, під час ІІ світової війни від рук нацистів загинуло багато євреїв. З другої половини 30-х рр. відбувалося витіснення німців з України. До серпня 1942 р. майже все німецьке населення із території нинішньої України було виселено у східні райони Союзу РСР. Примусове переселення німців із Західної України проходило в західному напрямі на територію фашистського Рейху. У другій половині 30-х рр. відбувалося виселення поляків у східні регіони СРСР. У повоєнні часи значна частина поляків переселилася до Польщі. У 1944 р. з Криму в Середню Азію, Сибір і Казахстан було депортовано татар, греків, вірмен, болгар. У передвоєнний час, особливо під час голодомору 1932–1933 рр., а також у період масових репресій і вивезення в Сибір українців, задоволення потреб у робочій силі здійснювалося в республіці переважно за рахунок приїжджого населення, більшою мірою етнічних росіян. За 1930–1959 рр. чисельність росіян в Україні зросла у 2,1 рази. Чисельність етнічних росіян в Україні продовжувала зростати і в подальші роки і в 1989 р. склала 22,1 %. Таким чином, мала місце тенденція перетворення українського суспільства з багатонаціонального на двонаціональне – українсько-російське.
9. Деякі корективи у національний склад населення України внесли роки її незалежності. Якщо за переписом 1989 р. українці становили 73 % усіх жителів України, то за переписом 2001 р. – 78 %. Зростання частки українців в державі відбулося насамперед завдяки тим українцям, які раніше записалися росіянами, а тепер повернулися до своєї національності; це збільшення є наслідком повернення на батьківщину зарубіжних українців, переважно з колишніх республік СРСР. Зменшилася кількість росіян з 22 до 17 %, білорусів – з 0,9 до 0,6 %, молдаван – з 0,6 до 0,5 %, євреїв – з 0,9 до 0,2 %, поляків – з 0,4 до 0,3 %. Повернулися з місць депортації на свою історичну батьківщину кримські татари. До національних меншин, кількість яких у міжпереписний період зросла, належать (крім кримських татар) вірмени, грузини, азербайджанці і румуни.
Певною мірою із національним складом населення пов’язана і його релігійна орієнтація. Зміни в релігійну конфігурацію України вносили постійні перерозподіли її земель державами-сусідами, активна місіонерська діяльність католицької церкви та різних протестантських течій країн Європи. Так, католицизм в Україну (переважно в Галичину, на Волинь і Поділля) принесли поляки, а протестантські віровизнання, зокрема лютеранство, баптизм і адвентизм на її південь – німці-колоністи. Разом з міграцією із Західної Європи в Україну євреїв сюди прийшов іудаїзм. Мусульманські громади з’явилися на українських теренах після татарських завоювань.
Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. в Україні розпочався своєрідний «релігійний ренесанс», виявами якого стали відродження релігійного життя, виникнення значної кількості релігійних общин.
Найглибші історичні корені в Україні має православна віра. У Російській імперії це була державна релігія, хоча за радянських часів її вплив був значною мірою звужений. Однак і в царські, і в радянські часи православ’я було могутнім знаряддям русифікації. Після набуття Україною суверенітету митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), що невдало претендував на посаду московського патріарха, розпочав діяльність з метою створення Української помісної церкви. В церковних колах це спричинило розкол. За пропозицією патріарха Російської православної церкви Алексія ІІ у березні 1992 р. архієрейський собор змусив Філарета залишити київську кафедру. Прибічники Філарета об’єдналися з Українською автокефальною православною церквою і заснували Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ-КП). Однак в УПЦ-КП майже відразу виник новий розкол: з неї виокремилася нова УАПЦ.
Після розколів і церковних соборів виявилося, що переважна частина віруючих залишилася в лоні РПЦ, яка в межах України дістала назву Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ-МП), на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом). Останніми роками досить активно проходить відродження Української греко-католицької церкви (УГКЦ), нині очоленої кардиналом Любомиром (Гузаром). Інтенсивне поширення впливів УГКЦ із західноукраїнських земель далі на схід, напружені стосунки з парафіями РПЦ украй загострило конфлікт між Ватиканом і Москвою. Коренем цієї проблеми є політизація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії, Української християнської партії жінок, з іншого – політика проникає в релігію. Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ майна (культові приміщення, рухома і нерухома власність), прибутків і сфер впливу, боротьба за лідерство.
Не меншою, якщо не більшою проблемою являється масове поширення на Україні різноманітних релігійних організацій та об’єднань, що належать до «нетрадиційних культів», протестантських течій та неохристиянських церков, або попросту – сект. Деякі з них мають давню історію і міцні гуманістичні традиції (зокрема, християни баптисти або «індуїсти» кришнаїти), але більшість являються тоталітарними угрупованнями, що прагнуть підкорити волю (і гаманець) вірних корисним цілям своїх керівників, багато з яких перебувають до того ж ще й за кордоном. Так, середина 1990-х рр. пройшла під знаком нездорової активності т.зв. «Білого братства» (церква очолювалася жінкою – «Марією Деві Христос»), реальний керівник якого психолог і вчений Ю. Кривоногов («Божествений Світильник») розробив і вдало застосував цілу технологію підкорення людської особистості.
Сучасна релігійна ситуація характеризується також відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин.
Для релігійно-конфесійної ситуації в Україні в останні роки характерні такі тенденції:
1. Відродження громад, традиційних для України християнських течій там, де вони діяли раніше і де для цього була (хай навіть зруйнована) матеріальна база. Наслідком цього є те, що зростання мережі йшло переважно за рахунок православних громад, греко-католиків і традиційних протестантів.
2. Найбільш інтенсивне зростання релігійної мережі відбулося в західноукраїнських областях, що пояснюється порівняно високим рівнем релігійних потреб громадян цього регіону, для яких релігія стала невід’ємним елементом їхнього життя і виявом духовної культури.
3. Порівняно розвинута інфраструктура ортодоксальних конфесій у західноукраїнському регіоні, поєднання у свідомості західних українців релігійної приналежності з національною, культурною і побутовою зумовили блокування проникнення в ці області нових нетрадиційних релігійних течій.
4. Відмінності в рівні національної свідомості громадян позначаються на географії поширення українських національних християнських церков. Тому слід відзначити помітне поширення парафій УПЦ-КП і УАПЦ в західних і центральних областях і водночас незначну кількість їх у південному й східному регіонах країни, де домінує УПЦ-МП. Абсолютне домінування в галичанських областях має УГКЦ.
5. Зростанню кількості римсько-католицьких громад явно сприяє етноконфесійний чинник, зокрема розселення польської меншини на Поліссі, Поділлі, в Галичині і в Закарпатті.
6. У намаганні заповнити той духовний вакуум, який утворився після занепаду марксистсько-ленінської ідеологічної монополії і втрати свого авторитету церквами, котрі діяли в умовах пристосування до тоталітарних політичних порядків, певний успіх мають нові релігійні течії, які привносяться в Україну переважно західними християнськими місіонерами або різноманітними закордонними чи доморощеними авантюристами.
7. Розвиток національної самосвідомості у представників багатьох етнічних меншин України одним із каналів свого вияву має появу різних національних релігійних течій і об’єднань і християнських, і мусульманських.
Отже, релігійно-конфесійна спрямованість пов’язана з історико-етнографічними регіонами та національним складом населення України.
Вперед Зміст Вперед