UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

ФОРМУВАННЯ ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ. РЕЛІГІЙНО-КОНФЕСІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА СПЕЦИФІКА ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

Україна розташована в Східній Європі, межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною – на заході, Румунією і Молдовою – на південному заході, Білоруссю – на півночі і північному заході, з Російською Федерацією – на сході і північному сході. На півдні територія України виходить до Чорного й Азовського морів. До складу України входять Автономна Республіка Крим, 24 адміністративні області та Київ і Севастополь як міста центрального підпорядкування. Але існує також історико-етнографічне районування нашої держави.
Історико-етнографічний регіон – це етнотериторіальне утворення в межах розселення даного етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам’яті людей.
Історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов’янських племен, інші – союзів племен, треті – земель, четверті – кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п’яті – межі новоосвоєних українським населенням земель. Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення.
Локальні відмінності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Історико-етнографічні регіони у рамках етносу часто збігаються з територією, заселеною представниками певних етнографічних груп. Етнографічна група є однією із форм існування етносу – позачасової, позатериторіальної, позадержавної спільності людей, об’єднаних спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою). Визначають такі форми існування етносу: мікроетнос (особа); субетнос (етнографічна група); мезоетнос (частина етносу, яка перебуває в якійсь окремій країні); макроетнос (якийсь етнос в цілому); мегаетнос (сукупність кількох споріднених етносів); суперетнос (сукупність кількох різних етносів в межах однієї держави).
Існує кілька варіантів етнографічного районування території України. Так, визначають Правобережну, Лівобережну, Слобідську і Західну Україну, Запоріжжя, Крим. Деякі дослідники пропонують такий варіант поділу: Центрально-Східний регіон, Українське Полісся, Західний регіон. Більш докладний варіант етнографічного районування передбачає виділення таких регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Україна, Буковина, Бессарабія, Крим, Запоріжжя, Донеччина, Слобожанщина і Сіверщина.
Процес формування регіональної етнічності України поділяється на три основних етапи. Перший охоплює VІ–Х ст. і пов’язаний із етноплемінними утвореннями. Якщо зіставити територію розселення східнослов’янських племен з історико-етнографічними регіонами, то можна побачити, що деякі з них певним чином співпадають. Так, територія Середньої Наддніпрянщини приблизно співпадає з територією розселення полян, Волинь – волинян, Полісся – деревлян і т. ін.
Другий етап відбувався у ХІ–ХІV ст. і пов’язаний з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, сприяла поступовій трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі – ХV–ХІХ ст. – у зв’язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами, а також колонізацією українцями «вільних» земель Півдня і Сходу.
Середня Наддніпрянщина охоплює нинішні Черкаську та Київську області, південні райони Чернігівської, південно-західні райони Полтавської, північні райони Кіровоградської та північно-західні райони Дніпропетровської областей. На стадії формування земель Середня Наддніпрянщина включала три землі – Київську, Переяславську і Чернігівську. В кінці 50-х рр. ХІV ст. Київську землю було включено до Великого князівства Литовського. Це суттєво не порушило її політичного ладу. В 1471 р. на територіальній основі Київської землі було створено Київське воєводство. Чернігівщина відійшла до Литви в 60-70-х рр. ХІV ст. І тільки з другої половини ХV ст. тут посилюються московські впливи: за договорами 1503 і 1508 рр. до Росії відійшла значна територія з містом Чернігів. Згідно з Андрусівським перемир’ям 1667 р. лівобережжя Середньої Наддніпрянщини увійшло до складу Росії, одержало назву Гетьманщини, яка спочатку користувалася певною автономією. У 1764 р. гетьманське управління було скасоване.
Полісся – північні області України, що межують з Білоруссю та Росією. Українське Полісся охоплює Чернігівську область, північні райони Київської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей. Полісся як географічне визначення певного регіону в Східній Європі має давнє походження. Вона зустрічається вже у працях Геродота. Як самостійна земля Полісся відоме з ХІV ст. Її самовизначення прискорювали подальші політичні події – входження українських земель до Великого князівства Литовського, Речі Посполитої. В результаті розділів Польщі все Полісся відійшло до Росії. Після І світової війни західна частина Українського Полісся була передана Польщі, східна відійшла до СРСР. У 1939 р. Західне Полісся було приєднано до СРСР.
Волинь охоплює басейн верхів’я правих приток і середнього поріччя Західного Бугу – південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північну смугу Хмельницької і Львівської областей. В давнину Волинь заселяли племена дулібів, бужан, волинян, вона входила до складу Галицько-Волинського князівства. У другій половині ХІV ст. західна частина Волині відійшла до Польщі, після Люблінської унії (1569 р.) Польща поступово захопила всю Волинь. У результаті поділів Польщі Волинь була включена до Росії. Після І світової війни західна її частина згідно з Ризьким мирним договором 1921 р. була передана Польщі, Східна Волинь – Радянському Союзу. У 1939 р. Західна Волинь увійшла до складу СРСР.
Поділля – займає територію трьох сучасних областей – Хмельницької, Вінницької, частину Тернопільської. Розташоване в басейні лівих приток Дністра і Південного Бугу. Вперше згадується в джерелах у середині ХІV ст. З 1434 р. Поділля втрачає незалежність і цілісність: одна його частина під назвою «Подільське воєводство» увійшла до складу Польщі, друга – Брацлавщина – до складу Великого князівства Литовського. Після поділів Польщі Подільське і Брацлавське воєводства відійшли до Росії, перетворившись на області, згодом – намісництва, а з 1796 р. – Волинську та Подільську губернії. Такий адміністративний поділ зберігся до 1917 р. Після громадянської війни Подільську губернію було скасовано. На її території утворилися у 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. – Кам’янець-Подільська (з 1954 р. – Хмельницька) області. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і лише у 1939 р. були приєднані до СРСР, утворивши Тернопільську область.
Галичина – включає Львівську, Івано-Франківську та більшість районів Тернопільської області. Основною територією Галичини були землі карпатських хорватів, а частково землі уличів і тиверців у Нижній Наддністрянщині та у Нижньому Подунав’ї. У ХІІ ст. Галицько-Волинське князівство, до складу якого входила Галичина, досягло найбільшої могутності. Однак уже на початку ХІІІ ст. Галичина через смути втрачає колишню могутність, потрапляючи в залежність від Угорщини, а з 1387 р. – Польщі. Після першого поділу Польщі у 1772 р. Галичина відійшла Австрії. Внаслідок Паризької мирної конференції 1919 р. Східна Галичина ввійшла до складу Польщі. Була приєднана до СРСР у 1939 р.
Підкарпатська Україна включає Закарпатську область. Її історія пов’язана з історією племен карпів, хорватів, частково уличів і тиверців. Починаючи з ХІІ ст. Підкарпатська Україна була підкорена Угорщиною. Після захоплення Угорщини турками на початку ХVІ ст. східна частина Підкарпатської України відійшла до васала Туреччини – Трансільванського князівства, західна – до Австрійської держави. З 1699 р. все Закарпаття опинилося у складі Австрійської імперії. Після розпаду Австро-Угорщини Угорщина анексувала більшу частину Закарпаття. У 1919 р. Підкарпаття переходить до складу Чехословацької держави, у 1939 р. – Угорщини. У 1945 р. був підписаний радянсько-чехословацький договір, який юридично закріпив приєднання Закарпаття до СРСР.
Буковина – історико-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, зараз він включає Чернівецьку область. Щодо назви «Буковина», то вперше вона з’являється в грамотах молдавських господарів у ХІV ст. і пов’язана з природною особливістю краю – буковими лісами. З ХІІ ст. Буковина входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у ХІV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства. В ХVІ ст. ця територія ввійшла до Туреччини, в 1775 р. – до Австрії. У листопаді 1918 р. Буковина стала провінцією Румунії. Приєднання Буковини до СРСР відбулося у 1940 р.
Бессарабія – історико-етнографічний регіон, розміщений в основному в міжріччі Дністра і Пруту. У Х–ХІV ст. Бессарабія була у складі Київської та Галицько-Волинської Русі, з другої половини ХІV ст. – Молдавського князівства, з 1812 р. – Росії, з 1856 р. – Румунії, з 1878 р. – знову Росії. З початку 1918 р. Бессарабія була включена до Румунії. Після утворення Молдавської РСР (1940 р.) Бессарабія увійшла до її складу, населені переважно українцями території відійшли до України (у складі Акерманської (пізніше Ізмаїльської) області, тепер західної частини Одещини), Хотинський повіт – переважно до Чернівецької області. Східна частина колишньої Бессарабії, заселена переважно слов’янським населенням, – т.зв. Придністров’я – внаслідок війни 1992 р. вийшла зі складу Молдови, утворивши невизнану Придністровську молдавську республіку (ПМР, президент І. Смирнов).
Крим. Етнічна структура населення Криму була розмаїтою. На півострові мешкали кіммерійці, скіфи, греки, пізніше – готи, гуни, хозари, євреї, печеніги, половці. У Х–ХІ ст. у Криму виникають вірменські поселення, викликані як масовою міграцією вірмен після загарбання їхньої території (у VІІ–ХІ ст.) арабами та турками-сельджуками, так і антивірменською політикою Візантії. Приблизно в ці часи в Криму осідають караїми та кримчаки. В ХІІІ ст. Крим підпав під вплив татар: розквітає Кримське ханство. У ХV–ХVІІ ст. відбулася нова хвиля грецької еміграції в Крим унаслідок виселення частини греків з Туреччини, як і «волохів», циган, а у ХVІІІ ст. – грузинів. У 1783 р. Крим було приєднано до Російської імперії, після чого чисельність одного з корінних етносів – татар неухильно зменшувалася. 1944 р. кримські татари були примусово переселені до Середньої Азії, і тільки з 1980-х рр. розпочалося їхнє масове повернення, яким нині опікуються українські влади. З 1954 р. Крим перебуває в складі УРСР на правах області, а з 1990 р. – адміністративної автономії.
Запоріжжя – територія південної і південно-східної України, куди входили сучасні Запорізька, Дніпропетровська, частково Полтавська, Кіровоградська, Херсонська, Миколаївська і Донецька області. Ще у Х ст. у районі Дніпровських порогів, поблизу острова Хортиця, для охорони купецьких караванів від нападів степовиків виникають укріплені поселення, що в ХІІ–ХІІІ ст. перетворилися на справжні городища. У ХV ст. колонізаційний рух, що йшов у напрямку моря, спалахнув знов. У ХVІІ–ХVІІІ ст. Запорізькі землі були відносно добре економічно освоєні. З середини ХVІІ ст. на Запоріжжі посилюється вплив Московської держави, яка прагнула посилити своє становище на Причорномор’ї і прилеглих теренах. Петро І започаткував криваві акції знищення Запоріжжя (1709 р.), а Катерина ІІ завершила їх повною ліквідацією запорозького козацтва (1775 р.). Відтоді почалася цілеспрямована русифікація Запоріжжя, яка проводилася одночасно із загарбанням його земель і поселенням туди вихідців з інших районів. У 1730 р. вздовж р. Орель було споруджено так звану Українську лінію проти нападу татар з переселенням туди жителів України, Росії, Сербії. В 1746 р. східна частина Запоріжжя по р. Кальміус «перейшла» у володіння донських козаків. У 1750–1752 рр. на запорізьких землях споруджено фортецю св. Єлизавети (тепер Кіровоград) – центр організованої тоді Нової Сербії. На північному сході запорізьких земель (Донбас) було створено Слов’яносербію. Запорізькі землі роздавалися поселенцям, які прибували сюди з інших районів, представникам адміністрації та дворянства. Царський уряд створив на запорізьких землях Новоросію і намагався перетворити ці землі в придаток Росії.
Донеччина (Подоння, Донбас) – сучасні Донецька та Луганська області. Перша хвиля розселення слов’ян у придонські степи припала на VII–VIII ст., а відплив із степів під тиском печенігів – на Х ст.; вдруге рух у степи спостерігався в середині ХІ ст., коли ослабла печенізька орда; новий відтік – наприкінці ХІ ст. під тиском половців; третій наступ на степи відбувся в ХІІ ст. і був пов’язаний з занепадом половецької сили; татарська навала ХІІІ ст., що принесла жахливу руйнацію всього українського Придніпров’я, – і колонізаційні успіхи ХІV–ХV ст., коли татарська орда в усобицях втратила будь-яку активність і силу; кримські спустошення кінця ХV – першої половини ХVІ ст. української передстепової території – і нова колонізаційна хвиля, яка з розвитком військових сил українців (козаків) просунулася на зламі ХVІ–ХVІІ ст. у спустошені простори. З другої половини ХVІ ст. посилюється рух українського населення, спричинений соціальними, політичними та національними утисками. Масовий рух розпочався у ХVІ ст. і тривав у ХVII, ХVIII і ХІХ ст., коли українські збіглі селяни залюднювали ці простори.
Слобожанщина охоплює східну частину України – теперішні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південну частину Воронезької, Курської та більшість Білгородської областей Російської Федерації. В ХІ–ХІІІ ст. Слобожанщина була об’єктом східнослов’янського освоєння, яке в основному велося русичами Чернігово-Переяславської землі. Татарські напади на багато століть перетворили ці землі в безлюдний край, в так зване Дике поле. Упродовж ХV – першої половини ХVІ ст. ця територія знову почала заселятися, що вимагало належної її охорони від набігів кочовиків з півдня. Московський уряд ще в середині ХVІ ст. створював т.зв. оборонні лінії від Путивля до р. Сейм. Наприкінці ХVІ ст. укріплені прикордонні лінії просунулися на південь уздовж лінії Бєлгород – Курськ – Воронеж – Валуйки. Розташовані поблизу укріплень землі були неосвоєними. Вільні, переважно степові та лісостепові регіони одночасно освоювалися з заходу українцями, з півночі – великоросами. Вже на початку ХVІІ ст. великі загони українських селян і козаків оселялися біля перших укріплених ліній, де вступали на військову службу. В названих районах осідали й російські поселенці. На початку 50-х рр. ХVІІ ст. на Слобожанщині виникає цілий ряд поселень – фортець, заснованих українськими селянами і козаками – вихідцями з Правобережної України. На Слобожанщині існувала українська автономія. На чолі полкових урядів стояли полковники і полкова старшина. У ХVІІІ ст. як військові опорні пункти виникають міста Харків, Ахтирка, Суми, Чугуїв, створюються з місцевого населення і українських переселенців козацькі слобідські полки. У 1765 р. козацьке самоврядування було повністю ліквідовано, а Слобідська Україна увійшла до складу Слобідсько-Української губернії, 1832 р. перетвореної на Харківську. При врегулюванні українсько-російських кордонів у 1924–1925 рр. враховувалися результати перепису населення 1897 р. Вороніжчина, Курщина, Бєлгородщина відійшли до Росії.
Сіверщина – північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини. Її населення формувалося на стику племінних об’єднань сіверян, радимичів та в’ятичів, розселених у долах Десни, Сейму, Сули, Оки тощо. Крім автохтонного «сіверського» населення, на Сіверщині розселялися етнічні групи сусідніх земель, переважно росіяни та частково білоруси. У ХIV ст. ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Внаслідок перебування Чернігово-Сіверщини у складі Росії (1503–1618 рр.), російське населення цього регіону поповнювалося за рахунок «служило-ратних людей» – стрільців, які розміщувалися в прикордонних повітах. Цим ратним людям надавалися приміські слободи, а потім і землі, що ними інтенсивно освоювалися. Серед російських мігрантів були й старообрядці. Річ Посполита відібрала у Росії Сіверщину (1618 р., Деулінське перемир’я) і утворила на її основі після Полянівського миру (1632 р.) у 1635 р. Чернігівське воєводство. За Бахчисарайським договором 1681 р. з Туреччиною і «Вічним миром» 1686 р. з Польщею був визнаний перехід до Росії Лівобережної України, у т.ч. і Сіверщини.
Наведені вище дані свідчать, що Україна розташована на прикордонні між Сходом і Заходом, на перехресті історичних шляхів, на межі зіткнення різних релігій – християнства й мусульманства, різних конфесій – православ’я й католицизму. Ця геополітична «межовість» ставила українську людину в надзвичайно складну ситуацію незахищеності, робила її об’єктом ворожнечі завойовників зі Сходу і Заходу, Півночі і Півдня. Але особливе геополітичне положення України, суспільно-політичний розвиток її народу в умовах «кордонної» цивілізації дає підстави розглядати українців як інтерцивілізаційний феномен. Англійський історик А. Тойнбі вважав найвищим призначенням міжцивілізаційних контактів творення «нового способу життя», який переймав би «без упереджень» духовне багатство «культур-суперників», забезпечуючи «вихід за межі обох цих культур-цивілізацій». Особливостями українського суспільства можна вважати: а) відкритість до різних культурно-цивілізаційних впливів; б) одночасна включеність до процесів, які відбуваються як у православній, так і в західній цивілізаціях; в) поєднання православної традиції з прозахідною спрямованістю культурно-політичного розвитку.
Історичний розвиток українських земель обумовив існування певних відмінностей у психіці, культурі, політичному та економічному способах життя мешканців різних регіонів України. Так, існують значні відмінності між Правобережною, Лівобережною і Західною Україною, іншими регіонами України. Лівобережна Україна ввійшла до складу Російської імперії у 1654 р., Правобережна – в 1793 р., а Галичина – лише в 1939 р., що звичайно спричинило формування в ній іншої ментальності.
Наддніпрянці – це в основному люди східноєвропейської культури і свідомості. Вони хоча і відрізняються від росіян, проте з останніми їх єднає дуже багато: спільність історичної долі, війни, трагедії і перемоги, релігія і культура. Світогляд галичан формувався і рівнявся на західноєвропейську – австро-німецьку та польську культури, звичаї та традиції. Серед характерних рис населення Галичини – індивідуалізм, партикуляризм, працьовитість і слухняність, уміння господарювати, економити і розподіляти результати своєї праці, цілеспрямованість, поміркованість, національний патріотизм. У населення Наддніпрянської України історично виробилися анархізм, радикалізм і народництво, віра в «доброго і розумного господаря», який наведе порядок і звільнить народ.
Певний вплив на існування відмінностей між Наддніпрянською Україною і Галичиною мала діяльність греко-католицької церкви в Галичині. З одного боку, залежна від Ватикану уніатська церква в Галичині формує універсальний західноєвропейський католицький менталітет, який докорінно відрізняється від православного візантійського менталітету Наддніпрянської України. З іншого боку, за часів панування Польщі, особливо в міжвоєнний період, саме належність до греко-католицької церкви ідентифікувала національну приналежність українців Галичини, на відміну від польського римо-католицизму, зберігала українську окремішність у Галичині.
Водночас, народні основи у Наддніпрянській Україні і Галичині дуже близькі. Усвідомлення всіма українцями свого етнічного типу особливо яскраво проявляється при порівнянні їх з росіянами, поляками або білорусами. Тоді спільне, що їх єднає, набуває особливо виразних форм, певною мірою нівелюючи відмінності.
Таким чином, у різні історичні періоди на території України сформувалися історико-етнографічні регіони. Вони характеризуються різними розмірами, індивідуальними особливостями історії, господарської спеціалізації, національного складу і традицій населення, самобутньою матеріальною і духовною культурою. Але те спільне, що визначає етнічну і духовну соборність усього українського народу, набагато сильніше, ніж історико-етнографічні особливості окремих регіонів.
Вперед Зміст Вперед