UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ІСТОРИЧНОГО ПІЗНАННЯ. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ІСТОРІОСОФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
ПРЕДМЕТ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ. ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРИЧНІ ФАКТИ: ПРОБЛЕМИ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ

Методологія (грец. method шлях + logos слово, вчення) - це система принципів та способів, правил та нормативів пізнання, тобто наука про способи пізнання.
Існує ряд принципів – фундаментальних припущень, вимог щодо застосування методів і забезпечення вірогідності результатів дослідження. Одним із найважливіших принципів, на думку більшості вітчизняних істориків, є принцип об’єктивності, який зобов’язує розглядати історичні явища і події у всій їх складності, багатогранності й суперечливості, з урахуванням усієї сукупності позитивних і негативних сторін їх змісту, незалежно від того, чи подобаються вони дослідникові чи ні. Важливим у процесі пізнання є принцип історизму, який передбачає розгляд історичних фактів у конкретному історичному середовищі, в динаміці їх розвитку. Важливе значення мають діалектичний принцип, який передбачає розгляд різноманітних явищ у взаємозв’язку, саморозвитку і взаємообумовленості, а також системний принцип – підхід до певної сукупності історичних фактів як до стрункої системи з властивими саме їй закономірностями і зв’язками.
Історик моделює минуле на основі наявної в нього інформації, яка завжди неповна. Отже, знання про минуле носить гіпотетичний, імовірнісний характер.
Об’єкт вивчення і саме вивчення - не одне й те саме. Також можна сказати, що минуле - це не історія. Не можна ототожнювати об’єкт і предмет дослідження. Якщо минуле «яким воно було» постає як об’єкт історичного дослідження, то предметом постає той образ минулого, який виникає перед нашим розумовим поглядом. Реальне життя завжди складніше і багатше будь-яких умоглядних теоретичних побудов. Оскільки життя складніше об’єкта науки, відтворена історія завжди не відповідає по своїй широті і глибині реальній історії (тобто минулому життю).
Історичне дослідження базується на джерелах, з них історик черпає інформацію про минуле, яку він інтерпретує, осмислює і на основі якої відтворює, реконструює (чи конструює) картину-образ минулого. По суті можна розділити всі джерела, використовувані в історичних дослідженнях, на два основних класи: історичні й археологічні. Всі знаряддя і результати людської діяльності розглядаються як феномени-артефакти, в яких «закодована» інформація про цю діяльність. У випадках, коли письмові джерела відсутні, доводиться використовувати винятково археологічні джерела. Центральне місце серед історичних джерел займають письмові тексти - хроніки, документи, листи і т.п. - їх називають первинними історичними текстами.
Історичні джерела виступають як свідчення, відображення, образи, сліди минулого, використання яких служить реконструкції історичного минулого. У ході такої реконструкції виникають історичні праці - статті, монографії, підручники - їх називають вторинними історичними текстами (або історіографією).
Історичне пізнання, сформувавшись як самостійна галузь пізнавальної діяльності, із самого початку виступає як емпірична форма пізнання. Вважається, що історія, перш за все, повинна спиратися на факти, має прагнути до об’єктивності.
Історія неможлива без фактів, але до них не зводиться. Тобто, факти самі по собі не створюють загальної картини, концептуальної схеми - вони, скоріше, в неї вписуються.
Оскільки «уся сукупність фактів» ніколи нам не дана повною мірою - це неможливо, та й у цьому немає необхідності - особливе значення в науці набуває інтерпретація фактів. Зрештою факти завжди постають у тій або іншій інтерпретації, від неї залежить їхній добір. Те, що при одному підході є найважливішим фактом, при іншому підході рівно нічого не значить. Історичне пізнання не зводиться до суми фактів чи до набору інформації про минуле.
Вперед Зміст Вперед