UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

СХІДНА ЄВРОПА В ДОБУ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. КИЇВСЬКА РУСЬ
ПОХОДЖЕННЯ РУСІ. ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО ЦЕНТРУ В СЕРЕДНЬОМУ ПРИДНІПРОВ’Ї

З одним із антських князів, запрошених на військову службу візантійським імператором, легенда пов’язує виникнення стольного граду Києва. «Повість минулих літ» зберегла оповідання про заснування міста трьома братами – Києм, Щеком, Хоривом і їхньою сестрою Либіддю, чий рід нібито залишався правлячим у Середньому Придніпров’ї протягом тривалого періоду.
В VII–VIII ст. у слов’ян інтенсивно розкладається родоплемінний лад. Виникають крупні східнослов’янські племінні групи – поляни, що жили на Дніпрі біля Києва; їх сусіди древляни (столиця Іскоростень); уличі, що будували свої гради по Південному Бугу і Дністру; тиверці, що жили між Дністром і Прутом і, можливо, контролювали частину чорноморського узбережжя в районі Бєлгорода Дністровського й Олешшя; білі хорвати, що перевалили через Карпатські гори; словени, або ільменські слов’яни біля озера Ільмень (майбутні новгородці); дреговичі, що жили між Прип’яттю і Західною Двіною; кривичі, одним із головних міст яких був Смоленськ; полочани, що селилися на берегах ріки Полоти (їхнє місто Полоцьк); сіверяни на річці Десна (північно-східні сусіди полян, їх місто – Чернігів); радимичі у басейні ріки Сож; в’ятичі у басейні Оки й ін. Мова тут йде не про племена (як часто говорять за звичкою), а вже про більш крупні одиниці – племінні союзи, утворення котрих безпосередньо передує виникненню держави.
На середину ІХ ст. племінні союзи Східної Європи були вже об’єднанні в могутні ранньодержавні утворення – Славію, Артанію та Куявію, згадки про які залишилися в творах арабських авторів. Ці утворення мали всі підстави трансформуватись у повноцінні середньовічні держави. Втім, цього не сталося: наприкінці VIII – на початку IX ст. на півночі, в контактній зоні розселення слов’янських, балтських і фінських племен (Західна Двіна, Ладога, Верхнє Поволжя), з’являються добре організовані групи воїнів і купців. Це були руси, вперше достовірно згадані у хроніці «Бертинські аннали» під 839 р.
Незабаром звістки про військово-політичну активність русів, що підпорядкували на той час більшість східнослов’янських земель, заповнюють візантійські, арабські, західноєвропейські хроніки. Грецькі тексти не втомлюються повідомляти про «варварів росів – народ, як усі знають, дикий і жорстокий».
Хто ж такі руси IХ – Х ст., ім’я яких спочатку пов’язувалося зі скандинавами, а пізніше перейшло до слов’янського, фінського і балтського населення Східної Європи, охопленого владою середньовічної Київської держави? Дискусії вчених навколо походження слова «Русь» і самих русів ведуться віддавна. От уже більш 200 років питання про походження Русі зв’язується з протистоянням «норманістів» і «антинорманістів». Воно спалахнуло ще в ході баталій середини XVIII ст. у Санкт-Петербурзькій академії наук між Герхардом Фрідріхом Міллером і Михайлом Ломоносовим. Перший, спираючись на літописні звістки, доказував, що Київську Русь заснували нормани (варяги), точніше шведи [руси], а другий уважав, що це покриває ганьбою Росію. Приводом для гострої дискусії послужив літописний запис під 859 р.: «приходили через море Варяги і брали данину з чуді, словен, мерян, весі і кривичів». Чудь, меря і весь – це фінські племена, що жили поруч зі слов’янськими племінними союзами ільменських словен і кривичів. Хто ж були ці варяги, яких літописець ХII ст. ототожнює з Руссю?
Наприкінці VIII – на початку IX ст. за скандинавами, що вели промисли та підбивали місцеве населення на Західній Двіні, Ладозі, Верхній Волзі в західнофінських мовах закріплюється найменування Ruotsi / Roots, що трансформувалося в слов’янське Русь. Скандинави, прокладаючи торгові шляхи по Волзі в Каспійське море, по Західній Двіні, Волхову, Дніпру і Дону в Чорне і Азовське моря, втягують місцеву родову знать у свої військово-торгові підприємства, ліквідуючи т. ч. економічну замкненість регіону, сприяючи соціальному розшаруванню. Спираючись на свої торгові факторії й укріплені пункти серед місцевих поселень, скандинави приводять східноєвропейські племена до данницької або союзницької залежності – виступають організаторами надплемінної державності. Її головним завданням був не захист інтересів тубільців, а їхня експлуатація задля отримання надприбутків від війн і торгівлі зі Скандинавією, Хазарією, Візантією, країнами Кавказу та мусульманського Сходу. Одночасно інтенсивно йде процес «слов’янізації» скандинавських контингентів, певне зрощування їх із місцевою родоплемінною верхівкою. Формується етносоціальне угруповання русів, що стає на чолі двох найбільших центрів східнослов’янської державності – Київського («Куявія» за арабськими джерелами) в особі легендарних правителів Аскольда і Діра та Ладозько-Новгородського («Славія») в особі родоначальника правлячої великокнязівської династії Рюрика. Нарешті, після смерті в 879 р. Рюрика під владою опікуна його сина Ігоря Олега (879-912 рр.), прозваного Віщим, обидва центри об’єднуються в 882 р. Уздовж річкових торговельних трас із Балтійського моря в Чорне (знаменитий шлях «із варяг у греки»), виникає Київська Русь. Усупереч тому, що абсолютна більшість її населення жила в умовах натурального господарства, економічною основою наспіх збитої військовими заходами держави була широка зовнішня торгівля з високорозвиненими країнами Півдня, яку контролювала князівсько-дружинна верхівка Русі.
Столицею Давньоруської держави стає Київ, названий Олегом «матір’ю городів руських». Географічне положення Києва на межі лісу та степу в місці з’єднання річкових торгових комунікацій Право- і Лівобережжя, де крім дніпровського напряму на Константинополь, починалося відгалуження на Волгу та Дон, перетворило місто на стратегічний центр, що контролював торгівлю великого регіону. Імпортувалися предмети розкошу, зброя, прянощі, шовк та інші коштовні тканини, натомість експортувалися речі, отримані як данина від підвладних племен, – хутра, мед, віск і, безперечно, невільники. У більшості випадків на скорених русами територіях зберігалася влада місцевих династій і родоплемінних старійшин. Головними обов’язками скорених було присилання додаткових збройних контингентів для військових кампаній русів і виплата регулярних данин під час т. зв. полюддя.
Таким чином, у випадку відсутності скандинавського чинника при виникненні Київської Русі, на її території цілком могло б зберегтися декілька слов’янських і неслов’янських державних утворень. Руси, отже, виступили в якості сполучного ферменту в середовищі східноєвропейського населення, створивши вздовж річкових торгових трас могутню поліетнічну державу квазиімперського типу. Нова держава все ще не володіла ідеологічною єдністю: була відсутня офіційна культура, централізована організація релігійного культу, загальна писемна (літературна) традиція. Не завершився ще процес установлення державних кордонів, адміністративно-управлінського апарату і системи права нової держави. Проте, етнокультурна і кількісна перевага східнослов’янських племен, а також прийняття в останній чверті Х ст. християнства з Візантії, що визнавала слов’янську мову як мову сакральної (священної) літератури, богослужіння і церковної проповіді, призвело вже в половині XI ст. до повної перемоги саме слов’янських основ в організації культурного, політичного і громадського життя Київської Русі.
Вперед Зміст Вперед