UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Розділ 9

Українські землі у XVIII ст.

На початку XVIII ст. Московська держава почала так звану Північну війну (1700—1721) проти Швеції за повернення своїх володінь у Прибалтиці та вихід до Балтійського моря. Починаючи її, Петро І уклав у липні 1700 р. Константинопольський мир з Туреччиною (за яким Азов відійшов до Росії), щоб запобігти війні на два фронти.

Союзниками Росії в різні роки Північної війни стали Данія, Саксонія, Річ Посполита, Пруссія. Петро І розраховував і на економічний та воєнний потенціал України, яка через свій статус у складі Московської держави не могла уникнути участі у війні. Але якщо раніше інтереси України і Росії у зовнішніх акціях багато в чому співпадали (боротьба проти Туреччини і Кримського ханства), то Північна війна відповідала тільки інтересам Московщини.

І. Мазепа спочатку не міг не підтримати Петра І. Починаючи війну, цар залучив козацькі полки (7 тис. осіб) у битві під Нарвою у листопаді 1700 р. Та талановитий, але самовпевнений шведський король Карл XII (1697—1718), який напередодні змусив капітулювати Данію, завдав нищівної поразки російській армії. Катастрофа під Нарвою створила загрозу вторгнення Швеції у російські землі. Але Карл XII вважав, що Московська держава остаточно переможена і з її претензіями на вихід до Балтійського моря покінчено. Тому він спрямував свої головні сили проти Речі Посполитої — союзниці Москви. Навесні 1701 р., розгромивши саксонську армію Августа II, Карл XII вторгся у Польщу, війна проти якої затяглася на декілька років.

Між тим енергійний та цілеспрямований Петро І з поразки під Нарвою зробив відповідні висновки. Він активно почав створювати регулярну армію та флот, сучасну артилерію, провів заміну офіцерів-іноземців на своїх, російських. Усе це дозволило вже у 1702 р. розпочати активні наступальні дії проти шведів. До участі у всіх операціях за межами України залучалися і українські козацькі війська.

У жовтні 1702 р. російські війська під командуванням Б. Шереметьева оволоділи фортецею на Неві Нотебург, у 1703 р. — фортецями Нієншанц, Ям, Копор'є. На місці зруйнованого Нієншанца у травні 1703 р. за наказом Петра І було закладено нове місто — Санкт-Петербург (у 1712 р. він став столицею Московської держави, а потім Російської імперії). Для прикриття Санкт-Петербургу з моря почалося спорудження фортеці Кронштадт. У 1704 р. було здобуто Нарву та Дерпт.

Тим часом у 1702 р. Карл XII розбив польську армію Августа II і захопив Варшаву. Війна охопила всю Польщу і підійшла до українських кордонів. У серпні 1704 р. шведські війська на чолі з Карлом XII підступили до Львова та почали його облогу. Героїзм мешканців міста та підтримка загону,козаків на чолі з І. Мировичем змусили шведів відступити.

Для допомоги польському королю — союзнику Петра І — у Польщу вступили 60-тисячна російська та 40-тисячна козацька армія, що надовго затримало падіння Августа II. І все ж воно відбулося у 1706 p.: Карл XII увійшов у Саксонію, взявши Лейпциг та примусивши Августа II у вересні цього ж року відмовитися від польської корони та розірвати союз з Москвою. Королем Польщі став познаньський воєвода Станіслав Лещинський (1704—1711,1733—1734), який ще у 1704 р. під тиском Карла XII був обраний польським королем.

Непрості події відбувалися і на Правобережній Україні. Як відомо, уряд Августа И у 1699 р. після Карловицького миру з Туреччиною, за яким остання відмовилася від претензій на Правобережжя, заборонив існування тут козацьких полків. Однак козаки не підкорилися цьому рішенню, піднявшись на боротьбу проти польської влади. У 1702—1704 pp. ця боротьба переросла у велике національно-визвольне повстання під проводом полковника С Палія. Воно охопило майже всю Правобережну Україну.

Август II, будучи не в змозі приборкати повстання, тим більше що шведи увійшли у Варшаву, що загрожувало захопленням всієї Польщі, звернувся по допомогу до свого союзника — Петра І. Навесні 1704 р. за його наказом, з метою надання допомоги польському королю у придушенні повстання, І. Мазепа ввів на Правобережжя козацьке військо (40 тис. осіб). Заочне протистояння Мазепи і Палія вилилося у відкритий конфлікт між демократичним та авторитарним лідерами. Наприкінці липня І. Мазепа запросив С Палія на нараду до свого табору під Бердичевим та заарештував його. С Палія згодом відправили у Москву, а потім, за наказом Петра І, до Сибіру. Та у 1709 р. славетний полковник повернеться із заслання і ще зустрінеться з гетьманом.

Арешт керівника антипольського та антифеодального повстання С Палія призвів до придушення польською шляхтою та козаками І. Мазепи визвольного руху на Правобережжі. Воно перейшло під владу І. Мазепи, який на деякий час (1704—1708) став гетьманом возз'єднаної України. Це стало можливим у ході війни між Московською державою та Швецією і через значне послаблення Речі Посполитої.

Примусивши Августа И до капітуляції та посадивши на польський трон свого ставленика С. Лещинського, Карл XII готувався до вирішального удару по Росії.

Одночасно І. Мазепа почав таємні переговори з ворогами Петра І. Декілька років Північної війни змусили гетьмана та частину козацької старшини замислитися над тим, що діється, і як далі буде йти війна. І. Мазепа відчував особисту зневагу Петра І, бо той не радився з ним, як раніше, не ділився своїми політичними та військовими планами. Цар відверто нехтував гетьманом та старшиною, коли наказував направляти козацькі війська у походи, на будівництво укріплень, каналів, нової столиці Санкт-Петербургу. З Гетьманщини за вимогами Петра І вивозилися для потреб російської армії хліб, фураж, коні, що вело до занепаду сільського господарства та торгівлі. Також на територію України вводилися для реорганізації значні частини російських військ, які утримувалися за кошт місцевого населення. Отже, і це ставало очевидним, в умовах виснажливої довготривалої війни йшло постійне висмоктування матеріальних та людських ресурсів Гетьманщини.

Ставало зрозумілим, що козаки у далеких походах за межі України гинули за інтереси Московської держави. Між тим війна засвідчувала: українська козацька армія не може рівнятися з російською регулярною армією. У 1705 р. цар наказав деякі козацькі полки, вислані до Пруссії, перетворити на регулярні драгунські частини. Наступним кроком, вважав І. Мазепа, могла бути реорганізація всього козацького війська на складову російської армії під керівництвом московських офіцерів. Це ставило під загрозу не тільки існування самостійної козацької армії, а і владу гетьмана та козацької старшини.

Північна війна оголила та загострила суперечності, які існували між Московською державою та Гетьманщиною ще з часів Б. Хмельницького. Петро І, прагнучи перетворити Росію в могутню імперію, створив регулярну армію, флот, провів реформу органів влади та управління, вжив заходів для розвитку промисловості та торгівлі. Об'єктивно він проводив централізаторську політику, яка суперечила існуванню автономної Гетьманщини у складі Московської держави. Централізація і автономія за тих умов були несумісні. Тож існувала реальна загроза у разі перемоги Петра І перетворити Гетьманщину на російську провінцію, а гетьмана та старшину позбавити реальних важелів влади.

Перемога Петра І привела б Також до відновлення влади Августа II та претензій Польщі на Правобережну Україну. Об'єднання Правобережжя та Гетьманщини під булавою Мазепи у 1704 p., і це розумів гетьман, було результатом збігу обставин — послаблення Польщі та придушення повстання на чолі з С. Палієм, а тому мало тимчасовий характер.

Це був вирішальний момент у відносинах гетьмана та царя, Гетьманщини та Московської держави.

Результатом таємних переговорів у 1705—1707 pp. було укладення українсько-шведського договору (пригадаємо українсько-шведські стосунки за Б. Хмельницького після московсько-польського Віленського перемир'я 1656 p.), спрямованого прати Росії, який забезпечував союз — протекцію Швеції і зберігав самостійний розвиток Гетьманщини, Українсько-польська угода, як варіант, передбачала федерацію Гетьманщини з Річчю Посполитою. І. Мазепа, уклавши ці договори, сподівався ще до закінчення війни забезпечити інтереси України. Гетьман, пішовши на відрив України від Росії, вірив у могутність Швеції та військовий талант Карла XII.

Але у жовтні 1707 р. сталася подія, яка могла покласти край намірам І. Мазепи. Петро І, який знаходився у той час у Вітебську, отримав донос на гетьмана, який склали генеральний суддя В. Кочубей та полтавський полковник І. Іскра. У ньому вони повідомляли царя про таємні переговори І. Мазепи з С. Лещинським та Карлом XII. Петро І не повірив у це, оскільки довіряв гетьману. В. Кочубей та І. Іскра були заарештовані, віддані до суду та страчені у липні 1708 р. Донос Кочубея та Іскри (хоча у судді були складні особисті стосунки з гетьманом) свідчив про існування серед старшини антигетьманської опозиції.

На початку червня 1708 р. шведські війська (35 тис. осіб, 32 гармати) форсували Березину, зайняли Гродно та почали очікувати приєднання 16-тисячного корпусу генерала А. Левенгаупта, який рухався з Прибалтики для з'єднання з військом Карла XII. Населення зустріло появу шведських військ партизанською війною. У вересні король прийняв рішення йти в Україну, щоб отримати допомогу військ І. Мазепи, поповнити запаси та через Харків розгорнути наступ на Москву. В Україні, як і в Білорусії, на своєму шляху шведи зустріли опір населення.

Серйозного удару планам Карла XII було завдано російською армією, яка біля села Лісного у Білорусії перехопила та наголову розгромила корпус А. Левенгаупта. Загинула половина шведських військ, було захоплено весь обоз (8 тис. підвід) та артилерію. Левенгаупт привів до Карла XII тільки 7 тис. осіб. Петро І пізніше назвав цю перемогу «матір'ю Полтавської баталії». Російська армія, крім того, випередила шведів і зайняла Стародуб та інші міста на шляху до Москви.

Петро І наказав І. Мазепі рухатися на об'єднання з його військом. Та наприкінці жовтня 1708 р. гетьман, залишивши в Батурині залогу з частиною старшини та 5-тисячним загоном козаків (а не 50-тисяч-ним, як він обіцяв Карлу XII), виїхав до ставки короля, що розташувалася на Чернігівщині. Тож гетьман відкрито став на бік шведів.

Основна маса козацтва, селян та міщанства не пішла за І. Мазепою та продовжувала боротьбу проти загарбників. У цій боротьбі брав участь і С. Палій, який повернувся із заслання. Народ не зрозумів і не підтримав І. Мазепу. Спочатку гетьман закликав до боротьби зі шведами, а потім перейшов на їх бік. Давався взнаки і релігійний фактор: протестантська Швеція воювала проти «своєї», православної, Московської держави.

Вчинок І. Мазепи вразив Петра І. Він звернувся з «Маніфестом до малоросійського народу», назвавши гетьмана зрадником, який хотів запродати Україну полякам. Через кілька днів за наказом царя його фаворит князь О. Меншиков зруйнував гетьманську столицю Батурин, знищивши майже все населення міста. Почалися розправи над «мазепинцями».

За цих умов частина козацької старшини (полковник Д. Апостол, генеральний хорунжий І. Сулима та інші), побоюючись за свої родини та маєтки, відвернулася від Мазепи і покаялася перед царем.

У церквах Москви та України за вимогою Петра І було оголошено анафему (церковне прокляття) І. Мазепі.

Петро І, продовжуючи розпинати Україну, наказав старшині, яка не пішла за І. Мазепою, обрати нового гетьмана. 6 листопада 1708 р. у Глухові на старшинській раді, у якій брало участь усього чотири полковники та сотники, гетьманом було обрано Івана Скоропадського, який склав присягу царю.

Опинилась перед вибором між гетьманом та царем і Запорозька Січ, яка підтримала І. Мазепу, незважаючи на конфлікти з ним, вважаючи його меншим злом, ніж наступ царизму на права і вольності січовиків. Залишивши на Січі тисячу козаків, кошовий отаман К. Гордієнко привів у березні 1709 р. з собою до І. Мазепи 5 тис. осіб.

Петро І прийняв рішення покарати запорожців. Українсько-московські війська полковників П. Яковлева та Г. Галагана, який полишив І. Мазепу, у квітні 1709 р. розгромили містечко Переволочну (тепер село Кобелякського району Полтавської області) і 10 травня оточили Запорозьку Січ. Запорожці чинили мужній опір, але Чортомлицька Січ була розгромлена і зруйнована. Галаган був призначений чигиринським полковником та одержав великі земельні маєтки. Частина козаків була змушена переселитися на територію Кримського ханства, де утворила Олешківську Січ.

Протягом зими 1708—1709 pp. російська армія, уникаючи генеральної битви, знесилювала шведські війська в окремих сутичках.

Значних втрат завдав їм і масовий рух опору. Карл XII прийняв рішення взяти в облогу Полтаву, яка лежала на шляху до Харкова, зробивши її базою для подальших дій. Проте 7 тис. солдатів та жителів міста на чолі з полковником О. Келіним майже два місяці (травень — червень 1709 р.) тримали оборону. У період облоги Полтави шведська армія втратила 6 тис. осіб. Оборона міста на Ворсклі дозволила Петру І виграти час та підготуватися до вирішальної битви.

У червні Петро І прибув до армії. За п'ять кілометрів від Полтави, між Будищанським та Яковецьким лісами, за його наказом було споруджено укріплений табір, перед яким була розміщена артилерія. Головні сили російської армії складали 42 тис. осіб та 72 гармати. Шведи мали 30 тис. та 32 гармати.

Воєнні дії розпочалися на ранньому світанку 27 червня 1709 р. Розгорівся запеклий бій між шведською та російською кіннотою. Підтримана артилерією, перейшла в наступ вся російська армія. Шведи почали відступати до Будищанського лісу. На одинадцяту годину ранку битва завершилася повною перемогою Петра І, а відступ шведсько-українського війська перетворився на безладну втечу. Армія Карла XII та І. Мазепи зазнала страшної поразки. Шведи втратили понад 9 тис. убитими, біля 3 тис. пораненими, у тому числі одного фельдмаршала, чотирьох генералів. Росіяни втратили 1,5 тис. убитими та майже 3,5 тис. пораненими.

Полтавська битва мала трагічні наслідки. Союз Мазепи і Карла XII, поразка шведів відіграли фатальну роль для України та поклали край намірам частини української еліти відокремитися від Росії.

Після розгрому під Полтавою залишки шведської армії та козаків через Кобеляки втекли до Переволочної, куди прибули 29 червня. Переслідувані російською армією на чолі з О. Меншиковим, вони капітулювали 30 червня. У полон потрапило 20 тис. осіб, була захоплена вся шведська артилерія, майже вся казна шведів та І. Мазепи. Переправившись через Дніпро, втікачі відступили на турецьку територію. З Мазепою Україну покинуло 5 тис. козаків та 4 тис. запорожців — саме вони стали першими українськими політичними емігрантами. Вражений крахом своїх планів, старий гетьман помер у вересні 1709 р. у м. Бендери.

Постать І. Мазепи і донині є однією з найбільш суперечливих в українській історії. Оцінюючи роль гетьмана, сучасний історик О. Бойко зазначає: «...І. Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною... Об'єктивно дії І. Мазепи були спрямовані на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації. Внутрішньополітичні прорахунки... не дали йому змоги консолідувати українське суспільство, а жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана зберегти свободу, незалежність та соборність усіх земель української держави». Для багатьох подальших поколінь українців ім'я І. Мазепи залишилося символом боротьби за незалежність України. «Від Богдана до Івана не було гетьмана», — казали у народі.

Протягом 1710—1721 pp. російські війська оволоділи Прибалтикою і разом з польськими військами Августа II, влада якого у 1709 р. була відновлена Петром І, витіснили шведів у Померанію. Перемоги російського флоту поблизу мису Гангут (1714) та острова Гренгам (1720) завершили Північну війну. Перемога у війні увінчала вікову боротьбу Росії за вихід до Балтійського моря та сприяла її перетворенню в одну з великих держав Європи. З 1721 р. Росія почала називатися імперією, а Петро І — імператором.

У квітні 1710 р. в Бендерах козацька рада на противагу гетьманові І. Скоропадському,,призначеному царем, обрала гетьманом П. Орлика (1710—1742), який за І. Мазепи був генеральним писарем. Під час обрання П. Орлика між гетьманом, старшиною і запорожцями було укладено угоду — «Пакт і Конституція прав і вольностей Запорозького війська», яка пізніше дістала назву «Конституція П. Орлика». Вона передбачала обмеження гетьманської влади, збереження особливого статусу Запорозької Січі, боротьбу за політичне та церковне відокремлення України від московської влади. Тому гетьман у еміграції вступив в союз із Туреччиною та Кримським ханством, яких лякало посилення Росії. У листопаді 1710 р. Туреччина, намагаючись повернути втрачений Азов, почала війну проти Росії. Їй передував спільний похід військ П. Орлика та татар на Правобережну Україну. Проте українсько-татарські війська змушені були відступити під тиском російської армії на чолі з Петром І. Почався так званий Прутський похід московських військ через українські землі на Молдавію. Але він закінчився невдало для Росії, яка змушена була, за Прутським трактатом 1711 р., відмовитися від Азова й зруйнувати укріплення на азовському узбережжі.

Туреччина не мала намірів далі підтримувати П. Орлика. Надії гетьмана на досягнення незалежності у боротьбі з Росією не могли бути реалізовані, як і «Конституція», яка залишилася тільки політико-правовою пам'яткою, хоча і свідчила про самостійницькі настрої козацької старшини в еміграції. І все-таки П. Орлик до кінця життя не втрачав надії створити антимосковську коаліцію європейських держав.

Лівобережна Україна, зазнавши значних втрат після виступу і. Мазепи, опинилася ще в тісніших обіймах Московської держави. Деморалізована та залякана після розгрому Батурина та Запорозької Січі, козацька старшина під тиском царя обрала гетьманом І. Скоропадського (1708—1722) — стародубського полковника. Петро І відмовився укласти новий українсько-московський договір, тому в липні 1709 p., після Полтавської битви, гетьман звернувся у Решетилівці (тепер селище у Полтавській області) до нього з «Просительськими статтями», які отримали назву Решетилівські статті.

• Підпорядкування українських військ козацькому командуванню — Петро І відмовив;

• повернення української армії артилерії, захопленої в Батурині О. Меншиковим, — Петро І відмовив;

• заборона московським воєводам втручатися у внутрішнє управління Гетьманщини — цар обіцяв, але слова не дотримав;

• звільнення українського населення від постоїв московських військ — було обіцяно, але не виконано.

Решетилівські статті не встановлювали українсько-російських договірних прав, як це було раніше. Петро І сам, користуючись правом сильного, тлумачив права Росії щодо України. Гетьманування І. Скоропадського припало на період швидкого зростання могутності Московської держави, і тому гетьману треба було мати велику спритність, вміння лавірувати, щоб урятувати рештки української автономії. При цьому необхідно було засвідчувати свою вірність Петру І, постійно боючись доносів.

Незважаючи на права Гетьманщини, Петро І сам призначав полкову та сотенну старшину, посилював контроль над владою гетьмана.

Крім перенесення резиденції гетьмана з Батурина до Глухова (ближче до російських кордонів), при гетьмані вводилася посада резидента — наглядника, який мав спостерігати за діяльністю І. Скоропадського та його уряду. Значно збільшилася в Україні кількість московських чиновників, встановлювався контроль за збиранням податків до царської казни. Петро І робив усе для того, щоб підняти економіку Росії за рахунок України. Він дозволяв вивозити українські товари за кордон тільки через російські прибалтійські порти.

Як і раніше, козацьке військо, селяни відряджалися на спорудження фортець, каналів, будівництво Санкт-Петербургу. До цього треба додати висилання козаків на війну з Персією у 1721 р.

Українська старшина за часів І. Скоропадського, щоб зберегти своє становище, зміцнює старшинське землеволодіння, посилює гноблення селян, отримує від гетьмана нові маєтності. У самого Скоропадського було 120 тис. підданих. Також російське дворянство отримувало в Гетьманщині великі землеволодіння, у яких вводилося кріпацтво.

На початку 1722 р. гетьмана було запрошено у Москву з нагоди закінчення Північної війни та прийняття Петром І титулу імператора. Тепер уже імператор гостинно зустрів його. Користуючись закінченням війни, І. Скоропадський просив Петра І вивести царські війська з України, оскільки їх утримання лягало важким тягарем на населення. Імператор відмовив.

Повернувшись додому, І. Скоропадський дізнався, що Петро І постановив у квітні 1722 р. створити Малоросійську колегію (1722—1727) із шести московських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вільяміновим. У грамоті до українського народу імператор заявляв, що Колегія засновується для того, щоб розглядати скарги населення на несправедливість суддів, зловживання і утиски з боку старшини. Колегія виконувала, отже, функції нагляду за діяльністю гетьмана та старшини. Усі питання державного життя Гетьманщини повинні були вирішуватися з Колегією, яка фактично позбавляла І. Скоропадського реальної влади. Цього гетьман не міг перенести і в липні 1722 р. помер.

Петро І не дозволив обирати нового гетьмана. Він наказав чернігівському полковнику Петру Полуботку (1722—1724) разом з Малоросійською колегією керувати Генеральною військовою канцелярією. Тобто П. Полуботок став наказним (тимчасовим) гетьманом Лівобережної України. Новий гетьман походив з козацько-старшинського роду, освіту отримав у Києво-Могилянському колегіумі. З 1689 р. був полковим товаришем. Полуботок цікавився історією України і був. автором «Хроніки», яка охоплювала події 1452—1715 pp.

Від самого початку П. Полуботок увійшов у конфлікт з російським урядом, виступивши проти втручання в українські справи керівника Малоросійської колегії Вільямінова. З метою обмеження втручання Колегії у життя Гетьманщини та значного зменшення звернень українського населення до неї П. Полуботок провів реорганізацію судів, встановив порядок судової апеляції, суворо заборонив хабарі та тяганину. Петро І у відповідь на ці заходи у квітні 1723 р. значно розширив повноваження Малоросійської колегії, яка тепер могла без Генеральної військової канцелярії керувати полковими канцеляріями. Отже, з контрольного органу Колегія перетворювалася на керівний. Крім того, Петро 1 підпорядкував козацьке військо фельдмаршалу М. Голіцину — командувачу російськими військами в Україні.

Одночасно імператор, обурений діяльністю наказного гетьмана, у 1723 р. викликав його зі старшиною до Санкт-Петербургу. Полуботок подав цареві чолобитну, так звані «Коломацькі петиції», у якій старшина вимагала відновлення прав Гетьманщини, ліквідації Малоросійської колегії та дозволу на обрання нового гетьмана. Петро І наказав заарештувати і ув'язнити у Петропавловській фортеці П. Полуботка та старшину. Розпочалося слідство і допити ув'язнених. У грудні 1724 р. П. Полуботок помер. Кажуть, що перед смертю він промовив: «Ось невдовзі станемо перед Вищим Суддею, хай він і розсудить Петра і Павла». Через 40 днів після його смерті, у січні 1725 p., помер і Петро І.

Творець Російської імперії, її величі та могутності, Петро І отримав таку оцінку Т. Шевченка: «Це той перший, що розпинав нашу Україну».

Російський престол несподівано дістався другій жінці Петра І, Катерині І (1725—1727). Від шлюбу з Петром І у них було дві дочки — Анна та Єлизавета.

Але фактичне управління імперією було в руках О. Меншикова, який допоміг Катерині І здобути трон, та Верховної таємної ради, утвореної з числа аристократів.

Після смерті П. Полуботка Україна не мала гетьмана майже три роки. Уся влада, як і раніше, була в руках Малоросійської колегії. З метою збільшення прибутків для російської казни вона наклала нові податки на землеволодіння, в тому числі й на Меншикова, який мав величезні маєтки на Лівобережній Україні. Тож фаворит Петра ї став ворогом Малоросійської колегії та її бригадира С Вільямінова.

У 1727 p., після смерті Катерини І, престол перейшов до законного спадкоємця Петра II (1727—1730) — онука Петра І. За нього також фактично правив О. Меншиков. Однак загострення відносин між Росією та Туреччиною, потреба у зв'язку з цим залучити на свій бік козацьку старшину, а також особисті майнові інтереси Меншикова спонукали Петра II скасувати податки, введені Малоросійською колегією, заборонити росіянам купувати землю в Україні, відкликати Вільямінова до Росії і дозволити обрати гетьмана.

У жовтні 1727 р. на Генеральній раді у Глухові гетьманом було обрано миргородського полковника, останнього виборного гетьмана Лівобережної України Данила Апостола (1727—1734). Новий гетьман брав участь у багатьох походах проти турків і татар. Спочатку, поділяючи погляди І. Мазепи, відійшов від нього і став на бік Петра І. Разом з П. Полуботком був заарештований у Петербурзі, і тільки смерть царя врятувала його.

На початку 1728 р. гетьман поїхав на коронацію Петра II, де подав прохання про відновлення умов Березневих статей 1654 р. Б. Хмельницького. Однак замість укладення українсько-московського договору Д. Апостол отримав від царського уряду так звані «Ріщительні пункти». Вони передбачали:

• обрання гетьмана, але за дозволом царя;

• скорочення російських військ на території Гетьманщини;

• обрання старшиною по 2—3 кандидати на генеральну старшину, яку призначав цар;

• перетворення генерального суду на колегіальну установу (трьох українців та трьох росіян);

• призначення генеральної старшини та полковників царським указом.

І хоча «Рішительні пункти» значно обмежували гетьманську владу та автономію України, вони одночасно обмежували і втручання царського уряду у життя Гетьманщини, чого не було за Петра І.

Спираючись на «Рішительні пункти», Д. Апостол взявся за упорядкування державного життя Гетьманщини.

Перш за все, у 1729—1730 pp. було проведене так зване «Генеральне слідство про маєтності», у ході якого було визнано законність приватних володінь. Гетьман продовжив судову реформу П. Полуботка. Кількість російських полків на українських землях було обмежено до шести. Відбулося відокремлення державного (який контролювали царські чиновники) і гетьманського (який контролювали українець і росіянин) скарбу. Під владу гетьмана було повернуто Київ.

Вже за імператриці Анни Іванівни (1730—1740), племінниці Петра І, яка зайняла престол після смерті Петра II, з 1731 р. почалося будівництво так званої Української лінії від Дніпра до Сіверського Дінця. На будівництво цієї лінії було залучено 30 тис. українських козаків та селян.

Важливою подією за гетьманування Д. Апостола був дозвіл уряду Анни Іванівни на заснування Нової Січі на р. Підпільній (поблизу нинішнього села Покровського Нікопольського району). З 1708 р. по 1734 р. запорожці жили в Олешківській Січі на території Кримського ханства і тепер знову об'єднувалися з Гетьманщиною. Спорудження Української укріпленої лінії, дозвіл повернутися на свої колишні землі під російську владу свідчили про те, що Російська імперія готувалася до війни з Туреччиною.

Росія намагалася покласти нарешті край грабіжницьким наскокам Кримського ханства, повернути Азов, який втратила за Прутським трактатом 1711 p., та добитися виходу до Чорного моря. У ході війни 1735—1739 pp. російсько-українські війська під командуванням фельдмаршала Б. Мініха у 1736 р. штурмом оволоділи Перекопом та Бахчисараєм, у 1737 р. — Очаковом та Азовом. На початку цього ж року татари вдерлися до Полтавського та Миргородського полків, але напад було відбито козаками. На боці Росії у війну вступила Австрія. У 1739 р. російсько-українські війська, пройшовши Правобережну Україну, зайняли Хотин та Ясси. Проте Австрія, зазнавши поразок, уклала з Туреччиною сепаратний мир, що змусило Росію також піти на замирення з Османською імперією. У результаті війни 1735— 1739 pp. Росія повернула собі Азов, але їй заборонялося мати флот на Азовському та Чорному морях. До Росії відходила частина південної України та встановлювалися бар'єрні землі — нейтральна зона між російськими та турецькими володіннями.

Найбільший тягар у цій війні випав на Україну. До війська було притягнуто понад 157 тис. козаків та близько 200 тис. селян, а загальні втрати українців склали 34 тис. осіб. На території України знаходилися 75 російських полків, які мусило утримувати місцеве населення.

Росія у цей період втрутилася також і у польські справи. Зі смертю у 1733 р. Августа II, який за підтримки Петра І був відновлений на престолі, почалася так звана війна за «польську спадщину» (1733— 1735). Приводом до неї була боротьба між Францією, яка підтримувала вигнаного свого часу з Польщі ставленика Карла XIIС. Лещинського, та Росією й Австрією. Останні висунули на польський престол Августа III — сина Августа И.

У відповідь на висадку французької ескадри у Гданську до Варшави за наказом Анни Іванівни вирушило російське військо, на допомогу якому було відряджено український корпус (11 тис. осіб). Цей похід закінчився розгромом французького десанту, а С. Лещинський був змушений відмовитися від претензій на польський престол. Королем Речі Посполитої за збройної підтримки Росії став Август НІ (1733—1763).

Війна за «польську спадщину» засвідчила посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи Польщі, чому сприяла позиція польських магнатів та шляхти, які шукали підтримки за межами країни. За часів правління Августа III відновилася боротьба магнатських угруповань, наслідком якої у другій половині XVIII ст. став розділ Речі Посполитої.

Десять років правління Анни Іванівни Росія і Україна стогнали під тяжким режимом імператриці та її фаворита, жорстокого і брутального німця Бірона. Проводилася політика обмеження державних прав Гетьманщини. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. Анна Іванівна заборонила обирати нового гетьмана і створила для управління Малоросією спеціальний орган — Правління гетьманського уряду (1734— 1750). Цей орган складався з трьох російських (князі О. Шаховський, А. Барятинський та полковник В. Гур'єв) та українських (генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний підскарбій А. Маркович, генеральний осавул Ф. Лисенко) урядовців. Незважаючи на нібито «рівність» членів уряду, фактичним правителем України став О. Шаховський, який керувався у своїй діяльності «Рішительними пунктами» 1728 р.

Правління гетьманського уряду відразу ж провело ревізію всього населення з метою обкладення його податками і повинностями. У 1735 р. Правління здійснило реформу, метою якої було намагання царського уряду зменшити кількість козаків, які мали права та привілеї. Козацтво було розділене на дві категорії: виборних козаків, які включалися у реєстр та відбували військову службу за власний рахунок, та підпомічників, які не потрапляли у реєстр і повинні були постачати козацькому війську провіант, обробляти землі виборних козаків під час їхнього перебування на службі. У 60-х pp. XVIII ст. у лівобережних полках налічувалося біля 180 тис. виборних козаків. Як окремий стан вони проіснували до 1783 p., коли Катерина II скасувала козацькі права та привілеї.

Правління гетьманського уряду діяло свавільно, не рахуючись з інтересами населення та його звичаями. Гарантій безпеки в Україні не мав ніхто. Навіть Я. Лизогуб зазнав зневаги: у нього було проведено трус, забрано документи та листи. О. Шаховський дістав від цариці Анни таємну інструкцію добиватися зближення старшини з російськими офіцерами та сприяти укладанню шлюбів між українцями та росіянами.

У 1740 р. померла імператриця Анна Іванівна. Правительницею було оголошено її племінницю Анну Леопольдівну, а спадкоємцем — її сина Івана Антоновича Брауншвейгського, при якому регентом став Бірон. Та вже в листопаді 1741 р. відбувся черговий переворот. Підтримана гвардією, імператрицею була проголошена Єлизавета Петрівна (1741—1761), дочка Петра І та Катерини І. Активну участь у перевороті брав виходець з українського козацького роду Розумів, фаворит майбутньої цариці Олексій Розумовський.

У 1742 р. О. Розумовський таємно обвінчався з імператрицею, а у 1744 р. організував поїздку Єлизавети в Україну. Під час перебування у Києві старшина при підтримці О. Розумовського подала їй прохання дозволити обрати гетьмана. Вибір цариці, не без впливу фаворита, пав на його молодшого брата Кирила. За наказом Єлизавети Петрівни 15-річний Кирило поїхав на навчання у Європу, а по поверненні, у 1746 р., був призначений президентом Імператорської академії наук (перебував на цій посаді майже 20 років). «Потепління» цариці до України відбулося у 1745 p., коли було поновлено Київську митрополію. У 1747 р. була проголошена царська грамота про відновлення гетьманства.

На раді козацької старшини у Глухові у лютому 1750 р. за вказівкою Єлизавети останнім гетьманом Лівобережної України було обрано саме К. Розумовського (1750—1764).

Незважаючи на те що гетьман перебував у Петербурзі, він постійно займався українськими справами. Деяке послаблення централізації з боку російського уряду дозволило вивести з України московські війська, скасувати владу царських урядників, поновити самоврядування. Влада гетьмана поширилася на Запорозьку Січ та Київ, що, як і раніше, перебував під управлінням російського воєводи. Було здійснено реформи козацького війська, освіти, розбудову зруйнованого Батурина.

Всіма справами за відсутності К. Розумовського в Україні займалася козацька старшина. Для багатьох її представників ідеалом, як і раніше, був шляхетський лад Речі Посполитої. З цією метою Гетьманщину було поділено на повіти, встановлена система станових судів, розширені права старшини. Вона отримала офіційну назву «шляхта» й оформилася у привілейований стан, який намагався визнати за собою окремі права та зрівнятися з російським дворянством.

Українська шляхта продовжувала закріпляти за собою землі та набувати нові маєтності. У середині XVIII ст. у Гетьманщині тільки 1 % населення володів 50% земель. Селяни ще мали право переходу, але воно поступово обмежувалося, що у перспективі вело до оформлення кріпацтва. У 1760 р. гетьманом було видано універсал, за яким селяни, що бажали піти від поміщика, повинні були отримати від нього письмовий дозвіл, втрачаючи при цьому право на своє майно. Збереження права переходу селян на деякий час затримало процес закріпачення. Взагалі українська шляхта доклала багато зусиль, щоб зміцнити феодальні відносини, підірвані Визвольною війною 1648—1657 pp.

Уряд Єлизавети не збирався припиняти наступ на автономію України, обмежував її економічні і політичні права. Гетьманщина розглядалася правлячими колами Росії як складова імперії. У 1754 р. було взято під контроль фінанси України, ліквідовано митні кордони між Гетьманщиною та Росією, що позбавило український уряд значних прибутків. У 1761 р. Київ було вилучено з-під влади гетьмана.

Російська імперія продовжувала використовувати людські та матеріальні ресурси України. У 1756—1763 pp. Росія взяла участь у Семилітній війні на боці Австрії, Франції, Іспанії та інших країн проти Пруссії та Великобританії. У складі російської армії діяло багато українських козацьких полків. Причинами війни було загострення англо-французьких протиріч у боротьбі за колонії та протистояння агресивної політики Пруссії інтересам Росії, Австрії та Франції. Перемога російських військ при Гросс-Єгерсдорфі, Цорндорфі та Кунерсдорфі призвели до капітуляції Пруссії. У 1760 р. російські війська увійшли у Берлін.

У наступному, 1761 p., померла покровителька Розумовського Єлизавета Петрівна. У грудні на російський престол вступив голштинець Петро III (1761 — 1762), племінник Єлизавети, син дочки Петра І Анни. Він пішов на зближення з прусським імператором Фрідріхом II, чим врятував Пруссію від повної поразки. Прихильник прусського імператора, порядків у прусській армії, Петро III уклав російсько-прусський союзний договір.

Саме це призвело до заколоту у гвардії, який очолила дружина Петра III — німецька княгиня Софія-Фредерика-Августа Ангальт-Цербстська, яка взяла собі ім'я Катерина. Наприкінці липня 1762 р. вона здійснила державний переворот, підтриманий графом Паніним, офіцером Потьомкіним, братами Орловими. Активну участь у перевороті на боці Катерини взяв український гетьман К. Розумовський. Петра III, усуненого від влади, було ув'язнено та з відома Катерини вбито.

Повернувшись в Україну, гетьман разом зі старшиною висунув до нової імператриці пропозиції утворити парламент на зразок польського сейму та встановити спадкове гетьманство в роду Розумовських. Але Катерина II побачила у домаганнях малоросів загрозу своїй владі та змусила К. Розумовського зректися гетьманства. Розумовський був відправлений у відставку. У листопаді 1764 р. Катерина II оголосила указ про скасування гетьманства та відновлення діяльності у Глухові Малоросійської колегії (1764—1786). її президентом став граф П. Рум'янцев, який одночасно був і генерал-губернатором Малоросії.

Гетьман, отримавши чин генерал-фельдмаршала та великі землеволодіння, наприкінці життя переселився у Батурин, де і помер у 1803 р.

Метою Катерини II було повне скасування відмінностей у державному устрої України та перетворення її на складову Російської імперії. Підпорядкування Гетьманщини імперією почалося зі Слобідської України. У липні 1765 р. був скасований слобідський козачий устрій, а на території Слобожанщини утворювалася Слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові. Козацькі полки розформовувалися та зливалися з регулярною російською армією. Щоб не зустріти опору з боку старшини, Катерина II надала їй офіцерські чини та статус дворянства.

У 1765—1767 pp. Малоросійська колегія провела перепис населення України з метою з'ясування економічних можливостей Гетьманщини та збільшення надходжень до царської казни.

У другій половині XVIII ст. Російська імперія двічі вела багаторічні війни з Туреччиною за Причорномор'я, безпеку південних кордонів від турецько-татарських наскоків та вихід у Чорне море. Україна, як завжди під час російсько-турецьких воєн, забезпечувала тили російської армії та поповнення її складу.

Російсько-турецька війна 1768—1774 pp., у якій під проводом П. Рум'янцева та О. Суворова були отримані блискучі перемоги під Ларгою, Кагулом, Козлуджою та у Чесменському бою, завершилася підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору. Російська імперія досягла споконвічної мети — виходу до Чорного моря. Кримське ханство отримувало незалежність від Туреччини.

За цих умов Запорозька Січ фактично втрачала значення форпосту в боротьбі проти турків та татар. Крім того, існування автономного Запорожжя у складі Росії заважало централізаторській політиці царського уряду. У червні 1775 р. російські війська під проводом генерала П. Текеля, повертаючись з російсько-турецької війни, виконали наказ Катерини II зруйнувати укріплення Нової Січі. Зважаючи на перевагу противника, запорожці, яких очолював кошовий отаман Петро Калнишевський, не наважилися на відсіч та склали зброю. Цариця заслала П. Калнишевського на північ, де він провів 25 років.

Запорозька Січ, яка виникла у середині XVI ст., відіграла вирішальну роль у боротьбі проти турецько-татарської агресії, захисту українського народу від феодального та національно-релігійного гніту, стала центром визвольної боротьби. На Запорожжі були вироблені принципи самоврядування, військового устрою та бойового мистецтва, які були покладені в основу української державності у XVII ст. Своїм героїзмом та самовідданістю запорозькі козаки завоювали любов та повагу українського народу, а козак став символом боротьби за свободу. Одна частина запорожців емігрувала у Туреччину, створивши там Задунайську Січ (1775—-1828), а з іншої у 1788 р. царський уряд створив Чорноморське козацьке військо, яке пізніше було переведено на Кубань. З лівобережних козаків у 1797 р, відбувся перший рекрутський набір, вони стали відбувати військову повинність у регулярній царській армії. Землі Війська Запорозького об'єднувалися у Катеринославське намісництво.

Поряд з турецьким напрямком у зовнішній політиці Російська імперія не послаблювала інтерес до польських справ. Річ Посполита у другій половині XVIII ст. продовжувала переживати глибоку кризу, анархію в державному управлінні, боротьбу магнатських угруповань, що поставило її на межу існування як державне утворення. Це полегшувало втручання у справи Польщі сусідніх держав — Пруссії, Австрії та Росії. У 1772, 1793 та 1795 pp. ці монархії здійснили поділ Речі Посполитої. За першим поділом Австрія отримала Галичину (пізніше до її складу увійшли Буковина та Закарпаття), Пруссія — польське помор'я без Гданська, а Росія — частину східної Білорусії.

Вирішивши завдання ліквідації самоврядування Слобідської України, виходу до Чорного моря та знищення Запорозької Січі, Катерина II продовжила наступ на автономію Гетьманщини.

У 1781 р. було скасовано її адміністративно-політичну окремішність (полковий та сотенний устрої), а Гетьманщина поділена на намісництва. Цього ж року Катерина II надала українській старшині, своїй опорі в Україні, дворянський стан. А указом від травня 1783 р. було юридично оформлене кріпосне право, заборонено перехід селян, які стали власністю поміщиків.

У 1796 p., вже за імператора Павла І (1796—1801), сина Катерини II, вийшов указ про закріпачення селян південної України, Дону і Приазов'я та була введена триденна панщина.

Новостворена українська шляхта досягла своєї мети — встановлення повної влади над селянами. Нарешті у 1785 р. «Жалуваною Грамотою дворянству» імператриця зрівняла українську знать із російським дворянством. Цей захід привів до повної залежності української шляхти від російської влади. Більша її частина змирилася з остаточною втратою автономії Гетьманщини, відійшла від політичної діяльності. З середини XVIII ст. посилився процес відтоку українських інтелектуальних сил до Петербургу та Москви, багато українців стали вважатися російськими адміністративними, церковними та культурними діячами.

Закріпивши за собою землеволодіння та селян, злившись із російськими поміщиками, прийнявши російські традиції та звички, українська еліта вже вкотре зрадила ідеї незалежності та свободи України і її народу.

Однак не змирилися зі своїм становищем маси селян та рядових козаків. Збільшення повинностей, свавілля з боку українських та російських поміщиків, насильне переведення козаків у селянський стан викликали опір та протест. їхніми формами були переселення та втечі, які набували масового характеру. Антифеодальна боротьба на Лівобережжі та Слобожанщині особливо посилилася після закріпачення селян у 1783 р. Найзначнішим антикріпацьким виступом було повстання 1789— 1793 pp. у с Турбаї (тепер Глобинського району Полтавської області). Головною метою повстанців стало намагання селян добитися звільнення від кріпацтва та повернення у козацький стан. Повстання, яке тривало чотири роки, придушили регулярні царські війська. Багато селян було вислано до Сибіру або виселено до південних районів України.

Саме ці райони та Крим вимагала повернути Туреччина, яка в липні 1787 р. висунула ультиматум Росії. Це призвело до чергової війни між двома країнами у 1787—1791 pp. Російські війська, у складі яких були і українські частини (всього 12 тис. козаків), під проводом О. Суворова здобули перемоги під Кінбурном, Фокшанами, на р. Рим-ник, а у 1790 р. оволоділи турецькою фортецею Ізмаїл. Повну поразку Туреччини зафіксував Ясський мирний договір 1791 р., за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом та Дністром, в тому числі Очаків. Туреччина визнала приєднання Криму, остаточно була ліквідована багатолітня татарсько-турецька загроза.

Якщо Російська імперія за Петра І на початку XVII ст. здобула вихід у Балтійське море, то за Катерини II наприкінці цього ж століття — у Чорне море, перетворившись на одну з провідних держав Європи.

Південна (степова) Україна, яку раніше заселяли лише татари та запорожці, отримала назву Новоросія. Ці величезні землі почали швидко заселятися втікачами від закріпачення з Правобережної та Лівобережної України, селянами з Росії та роздаватися Катериною II російській та українській знаті. Так, князь Г. Потьомкін отримав 40 тис. десятин, а гетьман К. Розумовський — 35 тис. десятин землі.

Наприкінці XVIII ст. населення Новоросії становило вже понад півмільйона осіб, переважну більшість якого складали українці та росіяни, а також німецькі, болгарські, грецькі, єврейські та інші колоністи. Виникли нові міста — Миколаїв, Одеса, Олександрівськ (тепер Запоріжжя), Катеринослав (тепер Дніпропетровськ), Херсон, Севастополь тощо.

Непрості часи у XVIII ст. переживала й інша частина України — Правобережжя.

Петро І, як відомо, у 1711 р. за Прутським трактатом змушений був відмовитися від Правобережної України. Сюди, відновлюючи свою владу, поверталася польська шляхта. Як це було і після Андрусівської угоди 1667 p., вона повертала старі порядки — посилювалось гноблення українських селян, насаджувались католицизм та уніатство. Після ліквідації у 1699 р. козацьких полків на Правобережжі та придушення антипольського повстання 1702—1704 pp. під проводом С. Палія боротьба проти соціального та національно-релігійного гніту набула форми гайдамацького руху. Його рушійною силою були селяни, міщани та козацька голота Запорожжя.

У західноукраїнських землях у 30—50-х pp. XVIII ст. розгорнувся опришківський рух, який також мав антифеодальний та визвольний характер. Його очолювали славетні ватажки О. Довбуш та В. Баюрак.

Польська влада на чолі з останнім королем С. Понятовським (1764—1795), зайнявши престол за підтримки Катерини II, Фрідріха II та магнатів на чолі з А. Чарторийським, докладала багато зусиль, аби придушити народні рухи.

Та у другій половині XVIII ст. гайдамацький рух переріс у національно-визвольне повстання проти польського панування, яке отримало назву Коліївщина (від слів «кіл», «колоти»),

Катерина II, продовжуючи «збирання руських земель», не полишала планів приєднання Правобережної України до Російської імперії. Щоб завоювати симпатії православного населення цієї частини України, вона змусила С. Понятовського прийняти рішення про зрівняння у правах православних та протестантів з католиками. Не дивно, що більша частина католицької магнатерії та шляхти (брати Красинські, Ю. Пуласький та інші) виступили проти цього рішення. У лютому 1768 р. у м. Бар на Поділлі вони утворили так звану Барську конференцію — об'єднання, спрямоване проти С Понятовського та Російської імперії. Конфедерати розпочали воєнні дії проти урядових та російських військ, які прибули на Правобережжя. У ході протистояння конфедерати чинили масові розправи та знущалися над українським населенням, руйнували православні церкви, що спричинило зростання гайдамацького руху та потужного повстання — Коліївщини.

Навесні 1768 р. Коліївщину очолив запорозький козак М. Залізняк. Вона швидко охопила Київщину, Брацлавщину та Поділля. Гайдамаки звільняли селян від польської влади, скасовували панщину, громили шляхетські маєтки та встановлювали козацькі порядки. Повстанці оточили Умань — один із центрів польського панування на Правобережній Україні. На їх бік перейшов сотник надвірних козаків графа С. Потоцького І. Гонта з козаками. Після здобуття міста М. Залізняка було проголошено гетьманом.

Розгортання повстання викликало жах у царської та польської влади, які боялися, що воно перекинеться на Лівобережну Україну та польські землі. Катерина II віддала наказ російським військам, які вели війну з конфедератами, допомогти польській шляхті придушити повстання. Маючи велику перевагу над гайдамаками, російсько-польські війська оточили їхній табір під Уманню та змусили скласти зброю. Ватажків повстання було підступно захоплено у полон. І. Гонту та багато його козаків стратили поляки, а М. Залізняка було заслано на каторгу до Сибіру. Але тільки навесні 1769 р. повстання зазнало остаточної поразки.

Коліївщина завдала важкого удару пануванню поляків на Правобережній Україні та надовго збереглася у народній пам'яті. Т. Шевченко присвятив цим подіям свою видатну поему «Гайдамаки».

Правобережна Україна залишалася ареною бойових дій між російською армією та конфедератами. Лише у 1772 р. війська О. Суворова зламали опір Барської конфедерації, що стало однією з передумов першого поділу Речі Посполитої.

Значною подією кінця XVIII ст. стала Велика французька буржуазна революція 1789— 1794 pp. Вона була дійсно великою революцією: знищила монархію, позбавила влади аристократію, зруйнувала феодальний лад (поділ населення на стани, цехову систему). Влада у Франції перейшла до рук буржуазії, яка забезпечила свободу приватної власності і панування капіталістичних відносин. Установлений нею новий порядок сприяв розвитку продуктивних сил, а також суспільної думки, мистецтва, науки. Революція похитнула феодальний лад та сприяла поширенню антифеодальних, антимонархічних ідей у багатьох країнах Європи.

Активними противниками революційної Франції стали феодально-монархічні Австрія, Пруссія та Росія. Зазнавши невдачі у придушенні революції у Франції, вони продовжували боротьбу за повне розчленування Речі Посполитої.

Після першого поділу Речі Посполитої протягом 1773—1792 pp. королю С. Понятовському та його прибічникам вдалося з метою збереження цілісності Речі Посполитої провести реформи, які зміцнили державу. Але стабілізація країни не відповідала інтересам Пруссії, Росії та частини магнатів і католицького духовенства. На їх запрошення на територію польських земель увійшли прусські та російські війська. У результаті відбувся другий поділ Речі Посполитої (1793). До Пруссії відійшли західні польські землі з Познанню, Гданськ та Торунь, а до Росії — Правобережна Україна.

У відповідь на другий поділ Речі Посполитої у 1794 р. патріотичні сили почали національно-визвольне повстання на чолі з Т. Костюшком, яке було потоплено у крові російськими військами О. Суворова та прусською армією. Наслідком поразки повстання став третій поділ Речі Посполитої у 1795 р. Пруссія включила у свій склад центральну частину з Варшавою, Австрія — південні польські землі з Краковом, а Росія — Литву, Західну Білорусію та Західну Волинь. Річ Посполита, утворена за Люблінською унією 1569 p., перестала існувати.

Централізаторська політика царського уряду, починаючи з Петра І, поширилася не тільки на адміністративно-територіальний устрій, автономію Гетьманщини та самоврядування Запорозької Січі, ай на культурне та духовне життя. У 1720 р. було заборонено книгодрукування українською мовою, а ділові папери мали вестися російською мовою. У 1783 р. у Києво-Могилянській академії, як і у всіх навчальних закладах підросійської України, було запроваджено російську мову викладання. На Правобережній та Західній Україні панувала польська мова, а згодом і німецька. Уряд Павла І, з метою недопущення в Російську імперію ідей Французької революції, ввів цензуру, заборонив приватні друкарні та ввіз іноземної літератури.

Однак практичні потреби дали поштовх розвитку освіти, наукових знань, літератури. Відбувся процес взаємодії культур держав, у складі яких опинилася Україна, з її власною культурою. Багато митців своєю діяльністю доводили самобутність української культури. Серед надбань гуманітарної думки XVIII ст. чільне місце належить Г. Сковороді, Ф. Прокоповичу, С. Яворському, Г. Кониському. У 1794 р. вийшла поема «Енеїда» — видатний твір першого класика нової української літератури І. Котляревського, написаний народною мовою.

Незважаючи на посилення русифікації, центром української науки і культури залишалася Києво-Могилянська академія, у якій за 250 років її існування навчалося 25 тис. українців.

У XVIII ст. відбувався процес становлення історичної науки. З'явилися так звані «Козацькі літописи» Г. Граб'янки, С. Величка, «Літопис Самовидця», «Історія Русів», праця С. Дівовича «Розмова Великороси з Малоросією» тощо. Поступова втрата Україною своєї державності примушувала звертатися до минулого народу та осмислювати його.

Наприкінці трагічного для України XVIII ст. її землі стали провінціями Російської імперії Романових та Австрійської — Ґабсбурґів.

У 1796 р. вся територія підросійської України замість намісництв була поділена на губернії, а з українських земель, які увійшли до складу Австрії, утворювався коронний край — Королівство Гали-чини та Лодомерії з центром у Львові (у цьому краї штучно об'єднувалися українські і частина польських земель).

...Відійшли у минуле гетьманські клейноди та козацькі ради, непокірна Запорозька Січ та набіги татар. Український народ перегорнув ще одну непросту сторінку своєї історії та починав новий етап розвитку.

¦ Діяльність І. Мазепи.

¦ Українсько-московські відносини у XVIII ст.

¦ Гетьманщина та Запорозька Січ в історії України.

¦ У складі двох імперій: історичний досвід українців.

Назад Зміст Вперед