UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Розділ 6

Українські землі у XVI — першій половині XVII ст. Виникнення та розвиток Запорозької Січі

Географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. та інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин вплинули на стан господарства і торгівлі. Приплив золота у Європу, зародження мануфактурного виробництва збільшило попит на сировину. В українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського та Польщі, у XVI ст. відбувався подальший процес розвитку фільварків, пов'язаних з ринком.

Литовська шляхта прагнула отримати політичні права, які мали магнати, а цього можна було досягти лише через збільшення економічної могутності, тобто через розширення землеволодіння (фільваркового господарства) та посилення експлуатації селян та їх закріпачення.

Продовжуючи задовольняти вимоги шляхти, уряд у 1522 р. ухвалив рішення про «вивід дворянства», за яким до складу шляхти зараховувалися ті, хто мав шляхетські права.

У 1529 р. було прийнято Перший Литовський статут, який юридично закріпив особисті та майнові права шляхти у Великому князівстві Литовському. Однак українська шляхта ще не досягла рівності з польськими феодалами. Статут також обмежував право власності селян на землю.

За Сигізмунда II Августа — великого литовського князя (з 1548) та польського короля (1530—1572) у 1557 р. було проведено аграрну реформу «Устава на волоки». Згідно з цим законом встановлювалися однакові селянські наділи (волоки), а надмірні землі передавалися шляхті під фільварки. Селяни були позбавлені права користуватися лісами. «Устава на волоки» встановила дводенну панщину в Литві, юридично закріпила належність селян феодалам.

Однією з найгероїчніших сторінок української історії було виникнення козацтва та Запорозької Січі.

Причини виникнення козацтва слід шукати у посиленні соціального гноблення, подальшого закріпачення селян, національно-релігійних утисків. Населення почало тікати на вільні землі. У країнах Європи, де не було вільних земель, втікачі прямували до міст, «повітря яких робило людину вільною». Українське ж селянство (особливо з районів фільваркового господарства), шукало порятунку від гноблення у втечі в райони середньої та нижньої течії Дніпра, де лежали величезні незаселені та неосвоєні степові простори (так зване Дике поле). Тут не було панів, кріпацтва та державної влади. Але існувала постійна загроза нападів кримських татар, яких підтримувала Туреччина. Тому втікачі йшли в ці краї не поодинці, а ватагами. Ватаги очолювали отамани.

Незважаючи на важкі умови життя на необжитих землях, потік утікачів (селяни, міщани, дрібна шляхта) зростав з кожним роком, вони заселяли нові місця, вважали себе вільними і ні від кого не залежними. Власне, слово «козак» і означає «степовий розбійник», «вільна людина».

Перші згадки про українських козаків з'явилися наприкінці XV ст. В одній з хронік згадується похід польського війська у Східне Поділля (1489), під час якого пересуватися у степах можна було лише за допомогою тамтешніх козаків, які добре знали місцевість.Козацтво виникло у тяжкий для українського народу період, коли його державність була втрачена, а землі — захоплені іноземними державами. З XVI ст. чисельність козаків постійно зростала. Вони розселялися у збудованих ними хуторах та слободах, козацьких містах Чигирині, Каневі, Черкасах, Корсуні тощо. Таких козаків називали городовими. Основними заняттями козаків були мисливство, рибальство, бджільництво, скотарство; поступово розвивалося землеробство. Саме вільне козацтво освоїло величезні південні простори, саме воно стало тією соціальною верствою, яка виступила проти феодально-кріпосного гноблення, за свободу українського народу.

Польські і українські магнати, що мали прикордонні землеволодіння та замки, наймали козаків (вони отримали назву «надвірні») для охорони своїх маєтків та придушення виступів селян та міщан. Такі козаки звільнялися від виконання повинностей, одержували грошову платню та земельні наділи.

Але в цілому виникнення козацтва викликало у королівської влади й феодалів ненависть і страх. Було зрозуміло, яку загрозу для них має поява великої кількості вільних людей. Крім того, польсько-литовська влада прагнула захопити освоєні козаками землі з метою власного збагачення та обернення козаків на своїх підданих. Під тиском феодалів, не бажаючи служити у надвірних козаках, більшість утікачів йшли далі на південь, за дніпровські пороги. Козаки селилися понад Дніпром і Південним Бугом та їхніми притоками — Оріллю, Самарою тощо. Тут козаки засновували рибні та мисливські промисли, пасіки та зимівники (хутори).

Сусідство з Кримським ханством змушувало кожного козака мати зброю, володіти нею та бути завжди готовим до захисту. Козаки почали будівництво невеликих укріплень — січей. Тож в умовах, коли польсько-литовська влада була нездатна захистити південні кордони від татар, козацтво виступило як захисник українського народу від руйнівних нападів татар і турок, а згодом і як антифеодальна, національно-визвольна сила.

У середині XVI ст. (бл. 1552) староста Канівський та Черкаський Дмитро Вишневецький (Байда) створив за порогами Дніпра на о. Мала Хортиця козацький центр — першу Запорозьку Січ. Пізніше вона була перенесена на о. Томаківка (біля сучасного м. Марганця Дніпропетровської області), а потім її розташування неодноразово змінювалося. З часом термін «Запорозька Січ» розповсюдився на все об'єднане навколо Січі козацтво.

Від заснування до ліквідації російським царизмом у 1775 p., тобто понад 200 років, Запорозька Січ була центром боротьби українського народу проти соціального та національно-релігійного гніту, захисником від іноземних загарбників, славою та гордістю українців.

Як політична організація Запорозька Січ була військово-демократичною козацькою республікою. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була козацька рада. Вона розглядала найважливіші питання внутрішнього та зовнішнього життя: про мир і війну, зносини з іншими державами, про розподіл земель та угідь тощо. Рада обирала уряд Січі — козацьку старшину — гетьмана або кошового отамана (з середини XVII ст. ця посада називалася тільки «кошовий отаман»), суддю, писаря, осавула тощо. На раді могли бути присутні всі козаки, і у кожного було право голосу.

Січ, де розміщувалося козацьке управління, називали ще «кіш», або «Кіш Запорозький» (ставка командувача). Запорозьке військо складалося з куренів (їх було 38) на чолі з курінними отаманами, які обиралися козаками кожного куреня. Курені мали назви місцевостей, з яких походили козаки: Київський, Полтавський, Корсунський тощо.

У запорозьке (низове, січове) козацтво приймали всіх, незалежно від соціального походження та національності. Основною умовою була православна віра. Саме вона була характерною рисою духовного життя козацтва. Тому Запорозьку Січ називали «Християнською козацькою республікою».

На Січі не існувало писаних законів і права, але козаки створили власне право, яке ґрунтувалося на старих звичаях та традиціях. Ідеалом життя козаків були свобода, рівність і братерство.

Українське козацтво мало свої символи — відзнаки, або клейноди. Серед них — хоругва (прапор, головна святиня козацтва), булава (символ гетьманської влади та кошових отаманів), бунчук, печатка з гербом (на ній було зображено козака із самопалом), литаври тощо. Усі козацькі клейноди по закінченні терміну передавалися новообраній старшині, зберігалися у січовій Покровській церкві або у скарбниці.

З часом козаки виробили оригінальне бойове мистецтво. На суші вони використовували такий вид бойового порядку, як табір, самообкопування. А на морі на своїх швидких човнах — чайках досягали далеких татарських та турецьких берегів.

Таким чином, козаки, створивши Запорозьку Січ, заснували організацію, яка мала своєрідну форму державності: територію, владу, військо, клейноди, скарбницю тощо. Юридично Січ підлягала польсько-литовській владі, але козаки вважали себе вільною громадою.

Кримське ханство та Туреччина були занепокоєні появою фортеці на о. Хортиця. У 1557—1558 pp. хан Девлет-Гірей І зробив кілька спроб знищити Січ, але йому це не вдалося. Козаки на чолі з Д. Вишневецьким здобули турецьку фортецю Іслам-Кермен, здійснили похід у Крим, визволивши з неволі кілька тисяч українських невільників. Під час походу у Молдову у 1653 р. Д. Вишневецький потрапив у полон і був виданий турецькому султану. Після жорстоких катувань легендарного організатора Січі було страчено. Пам'ять про Д. Вишневецького збереглася у народних піснях і думах, де він виступає під іменем Байди.

Польські правлячі кола невдовзі зрозуміли велику роль козацтва у захисті від нападів кримських татар та турків. Через 20 років після заснування Запорозької Січі, у 1572 p., король Сигізмунд II Август прийняв рішення створити реєстрове козацтво. Цей крок пояснювався небажанням польської влади загострювати відносини з ханом і султаном, які постійно скаржилися на козаків за їхні напади на татарські та турецькі володіння. 300 заможних козаків було записано до особливого списку — реєстру на чолі з польським шляхтичем. За постійну службу реєстровцям надавалися привілеї (платня грошима, звільнення від податків та повинностей). Це рішення польського уряду свідчило також про офіційне визнання нового соціального стану в Україні.

Реєстр був сформований для охорони кордонів Речі Посполитої та боротьби з українським визвольним рухом. Фактично через створення найманого привілейованого війська одна частина козацтва протиставлялася іншій; основна маса козаків не могла потрапити до реєстру та оголошувалася поза законом. Також це приводило до поступового формування козацької еліти, яка отримувала гарну освіту, оволодівала іноземними мовами і на яку впливала європейська культура.

У 1578 р. король Стефан Баторій (1576—1586) збільшив реєстр до 600 козаків. Окрім платні, звільнення від податків та повинностей, за реєстровими козаками визнавалися незалежність від державної адміністрації і суду, право на землеволодіння. Старшина, полковники і командувач реєстровим військом (згодом гетьман) призначалися королем, а пізніше обиралися на козацькій раді і затверджувалися урядом. Реєстровцям було передано у володіння м. Трахтемирів (на Київщині), де були монастир, арсенал та шпиталь. Король також вручив реєстровим козакам клейноди.

Кількість реєстру не була постійною. Під час воєн, коли зростала потреба у збройній силі, польський уряд збільшував його. І навпаки, коли така потреба зменшувалася, реєстр скорочувався за рахунок виключення з нього козаків, яких називали «випишиками». Щоб не ставати кріпаками, випищики подавалися на Січ. Уряд також зменшував реєстр після придушення козацько-селянських повстань. Так, у 1590 р. налічувалася 1 тис. реєстровців, у 1619 р. — 3 тис, а за П. Сагайдачного під час Хотинської війни з Туреччиною та Кримським ханством (1620—1621) — навіть 40 тис. козаків.

У другій половині XVI ст. відбулися важливі зміни державно-адміністративного характеру в становищі значної частини українських земель. Послаблення Великого князівства Литовського привело до фактичного об'єднання Литви з Польщею в єдину державу — Річ Посполиту. Прискорило об'єднання Литви і Польщі зростання могутності Московської держави, у якій за правління Івана IV Грозного (1533—1584) продовжувався процес централізації та зміцнення самодержавства. У 1547 р. Іван IV вінчався на царство і став першим московським царем.

Зовнішня політика Грозного була спрямована на розширення території Московської держави за рахунок завоювання нових земель. На сході у 1552 р. було завойоване Казанське ханство, у 1556 р. — Астраханське, почалося завоювання Сибіру. Одночасно на заході ставилося завдання виходу до Балтійського моря, що призвело до Лівонської війни 1558—1583 pp.

Війна Росії проти Лівонського ордену почалася вдало для Московії: до кінця 1558 р. російські війська зайняли Нарву, Дерпт та вийшли до Балтики. У1560 р. Лівонський орден перестав існувати, а у 1563 р. було здобуто Полоцьк, що стало сильним ударом для Литви.

Лівонська війна виснажила матеріальні та людські ресурси Великого князівства Литовського. Значна частина литовської та української шляхти заявляла про своє бажання об'єднатися з Польщею, сподіваючись, що це полегшить її військовий тягар, а також дасть змогу отримати права, якими користувалася польська шляхта. Литовські та українські магнати також були за об'єднання Литви і Польщі, що обіцяло їм юридичну рівність з польськими магнатами, набуття прав нової земельної власності, закріпачення селян. Частина литовських магнатів, підтримуючи унію, виступала за збереження політичної самостійності обох держав. У свою чергу Польща намагалася, скориставшись послабленням Литви, втілити в життя свої плани просування на схід (головним чином на українські землі).

В умовах Лівонської війни, коли зросла потреба у військовій силі шляхти, було прийнято Другий Литовський статут (1566). Він закріпив станові, майнові, особисті та політичні права шляхти, за які вона боролася тривалий час. Цей документ юридично об'єднав шляхту і магнатів, тобто всіх феодалів, у єдиний панівний привілейований стан. Другий Литовський статут, як і Перший — 1529 p., обмежував право власності селян на землю. Одночасно він звільнив шляхту від сплати мита за товари, які експортувалися, а також на товари, які ввозилися з-за кордону для власного вжитку. Також Статут 1566 р. закріпив за шляхтою законодавчі права і надав їй представництво на загальнодержавних сеймах.

Якщо Кревська унія 1385 р. була династичною, то за Люблінською унією 1569 р. Литва і Польща об'єднувалися в єдину державу. Річ Посполиту очолював виборний король (одночасно король польський і великий литовський князь). У Речі Посполитій встановлювалися: спільна казна і грошова одиниця, сейм, суд, закони, єдина зовнішня політика. Литовські, українські та білоруські феодали могли мати землі у Польщі, а польські — у Литві. Важливою складовою Люблінської унії було те, що українські землі входили до складу Польського королівства. їх було поділено на Галицьке (Руське), Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке воєводства.

Якщо Литва зберігала автономію у складі Речі Посполитої (вона мала герб, місцеве управління, військо, судочинство), то українські землі остаточно позбавлялися автономії та решток державності. Українські землі в автономну Литву вже не входили, а належали Польщі.

Унія підтверджувала, що державною релігією у Речі Посполитій є католицтво. Українські і білоруські магнати і шляхта, які прийняли католицтво, зрівнювалися у правах з поляками.

Остаточно державний устрій Речі Посполитої сформувався у 70-ті pp. XVI ст. Після смерті бездітного короля Сигізмунда II Августа у 1572 р. обірвалася Польська лінія династії Ягеллонів. З цього року у Речі Посполитій був встановлений принцип виборності королів. Обраний король зобов'язувався не порушати прав та привілеїв магнатів і шляхти. Невиконання цього обов'язку давало феодалам право не підкорятися владі короля і навіть збройно виступати проти нього. Король був позбавлений права оголошувати війну і укладати мир без згоди сенату — однієї з палат сейму, в якій засідали магнати та вище духовенство. На сеймі для прийняття рішення потрібна була одностайність — «Liberum veto». Один шляхтич-посол своєю незгодою міг призупинити діяльність усього сейму.

Така форма станової монархії Речі Посполитої отримала назву «шляхетська демократія» і давала можливість шляхті впливати на управління державою, виходячи не з державних, а зі своїх станових (групових) інтересів. Середня та мілка шляхта, яка підтримувала центральну владу у її боротьбі з великими феодалами (магнатами), вимагала у неї важливих політичних поступок. У результаті процес централізації у Речі Посполитій так і не було завершено, центральна влада була слабкою, політичне панування феодалів — абсолютним. Це призвело до безладдя та анархії, а пізніше і поділів Речі Посполитої у 1772, 1793 та 1795 pp.

Люблінська унія, об'єднавши Литву і Польщу, дозволила переможно завершити Лівонську війну. Замість Лівонського ордену, який розпався у ході війни, проти Росії виступили Річ Посполита, Швеція, Данія. У 1579 р. шведи захопили Нарву, а польсько-литовське військо на чолі з новим королем Стефаном Баторієм штурмом повернуло Полоцьк і почало облогу Пскова. З півдня на російські землі здійснювали напади татари хана Девлет-Гірея. Росія не одержала виходу до Балтійського моря. Під владою Швеції залишилася Нарва, російські міста Ям, Копор'є, Іван-город. Через рік після закінчення Лівонської війни, у 1584 p., Іван IV помер.

З укладенням Люблінської унії почалося активне захоплення українських земель польськими магнатами (Залюйськими, Потоцькими, Конецпольськими, Жолкевськими та ін.). Величезні латифундії (землеволодіння) на східних окраїнах Речі Посполитої, особливо в Україні, стали джерелом багатства «королят», як називали цих магнатів. Великими магнатами стали і нащадки українських удільних князів, які, втративши політичну владу, здобули значні земельні володіння (Острозькі, Четвертинські, Збарські, Вишневецькі, Немиричі тощо).

Особливо інтенсивно після Люблінської унії на Правобережній Україні почало розвиватися фільварочне господарство. Це було пов'язано з різким посиленням феодальної експлуатації та закріпачення селян. «Рай для дворян, ад для селян» — так характеризували Річ Посполиту сучасники. Згідно з Третім Литовським статутом (1588), на українських землях остаточно вводилося кріпосне право, встановлювався 20-річний строк розшуку селян-втікачів. Феодалам надавалося право встановлювати всі повинності селян, розпоряджатися їхнім життям та майном. Третій статут одночасно закріпив захист власності і основних привілеїв магнатів та шляхти.

Майже за два століття, від Кревської до Люблінської унії, а особливо після Люблінської унії на території Литви, України та Білорусії дедалі у більших масштабах відбувався процес полонізації. Литовські, українські та білоруські феодали переймали польські звичаї, мову, переходили у католицизм, родичалися з польськими феодалами. Гострі соціальні суперечності дедалі більше перепліталися у Речі Посполитій із суперечностями національно-релігійними.

Річ Посполита не була осторонь від Реформаційного руху (пере-устрою католицької Церкви), який охопив Західну Європу. Результатом Реформації була поява поряд з католицизмом та православ'ям протестантизму (лютеранства, кальвінізму, англіканства тощо). Протестанти відкинули католицькі догмати про вищість і непогрішимість Папи Римського, виступали за обмеження влади Церкви та духовенства. Однак Реформація у Польщі була поверховим, шляхетським рухом. У Речі Посполитій перемогла католицька реакція.

Польський король Сигізмунд II Август дав дозвіл на діяльність у Польщі (1564) та Литві (1569) єзуїтів — найвпливовішого католицького Ордену. Основна мета єзуїтів полягала у проповідуванні ідеї християнства, поширенні впливу католицької Церкви і зміцненні влади Папи Римського. В українських містах почали засновувати найкращі на той час єзуїтські (католицькі) колегіуми.

Католицька Церква намагалася також ввести на всій території Речі Посполитої новий, григоріанський, календар. Цей захід привів би до заборони православних богослужінь за старим — юліанським — календарем, що викликало б опір православних і протестантів.

Усі ці кроки ставили на меті підпорядкувати Риму, католицькій Церкві православну Церкву, яка у другій половині XVI ст. переживала гостру кризу. Це пояснювалося тим, що наприкінці XV ст. українські землі були поділені іноземними державами, а після Люблінської унії 1569 р. Україна втратила рештки автономії і державності. Люблінська унія привела до загального наступу католицизму, прискорила подальше покатоличення значної частини вищих верств українського суспільства. Крім того, послаблення Константинопольського патріархату після захоплення турками Константинополя у 1453 р. посилило роль Московського патріархату, створеного у 1589 p., як центру православ'я. Тож українська православна Церква, не маючи державної підтримки, втрачала авторитет серед українських магнатів та шляхти, вплив на українське суспільство.

Велику роль у боротьбі з покатоличенням та полонізацією українства почали відігравати братства — православно-національні товариства, які створювалися у містах. Братства були засновані у Львові (1586), Кам'янці (1589), Перемишлі (1592), Києві (1615), Луцьку (1617) тощо. В умовах кризи православ'я братства намагалися взяти під свій контроль церковне життя. Втручання у справи Церкви мирян (світських, нецерковних людей) викликало невдоволення православних ієрархів.

На захист православ'я стали деякі українські магнати, наприклад князь Костянтин (Василь) Острозький (1526—-1608). Саме він з метою розповсюдження православної освіти у 1576 р. заснував слов'яно-греко-латинську академію в Острозі. Але такі приклади були поодинокі і не могли врятувати православну Церкву.

За цих умов українська православна ієрархія з 1590 р. стала робити перші кроки до порозуміння з католицькою Церквою у справі об'єднання. Ієрархи прагнули за допомогою унії добитися зрівняння у правах православного і католицького духовенства, підняти авторитет православної Церкви.

Папа Римський Климентій VIII та Сигізмунд III Ваза — король польський та великий литовський князь (1587—1632) вбачали в унії можливість посилити вплив католицької Церкви, розглядали унію як своєрідний місток до повного покатоличення та полонізації українців.

У жовтні 1596 р. у м. Берестя (нині м. Брест, Білорусія) було скликано церковний собор. Однак він розколовся на два табори — прибічників унії (уніатів) та противників (православних). Уніати прийняли акт об'єднання з католицькою Церквою та утворили Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ), або уніатську. Уніати визнали зверхність Папи Римського та догмати католицької Церкви. Поряд з цим УГКЦ зберігала православні обряди, церковнослов'янську мову, використання юліанського календаря. Православне духовенство, шляхта, міщани, які визнали унію, були зрівняні в правах з католиками, звільнялися від сплати податків.

Православний табір не визнав рішення уніатів, що фактично призвело до розділу українців на дві конфесії — православну та греко-католицьку (уніатську).

Наслідками Берестейської церковної унії 1596 р. були заборона православної Церкви, ліквідація православної ієрархії, переслідування православних священиків та посилення наступу католицизму. На початку XVII ст. в Україні вже не було жодного православного єпископа.

Проти унії повели боротьбу братства, деякі українські магнати на чолі з князем Острозьким. Братства здобули підтримку всіх верств українського населення, зокрема козацтва, у відстоюванні православної віри.

Фактичного зрівняння у правах греко-католиків з католиками не відбулося. Останні не погоджувалися визнавати уніатів за повноцінних громадян, а православні взагалі вважали уніатів зрадниками. Поряд з тим королівська влада віддавала перевагу греко-католикам над православними.

У XVI — першій половині XVII ст., незважаючи на польсько-литовське панування, приниження української мови, звичаїв, православної віри, тривав процес розвитку української народності, зростання національної свідомості, розвитку культури українського народу.

Найбільшим досягненням у цей період була поява книгодрукування, яке з'явилося в Європі завдяки Й. Гутенбергу (1450). В Україні першим друкарем був І. Федоров, який заснував у Львові першу типографію та надрукував «Апостол», «Буквар» (1574), «Острозьку Біблію» (1581) тощо.

У середині XVI ст. з'явилася унікальна рукописна книга — Пересопницьке Євангеліє — видатна пам'ятка української культури. Зараз на Пересопницькому Євангелії складають присягу Президенти України.

Найвизначнішим літописом першої половини XVII ст. був Русинський літопис, який висвітлював історичні події з часів давніх слов'ян до кінця XVI ст.

Осередками освіти в цей час були братські школи, Слов'яно-греко-латинська академія (1576). Окрім К. Острозького видатною постаттю в історії української культури був Петро Могила (1596—1647), київський митрополит з 1632 р. Могила багато зробив для обстоювання прав української православної Церкви, заснував Києво-Могилянську колегію (1632).

Наприкінці XVI — першій половині XVII ст. розвивається полемічна література, спрямована проти Берестейської церковної унії та насадження католицизму. Найвідомішими полемістами, які виступали на захист православ'я, були М. Старицький (1572—1634) та І. Вишенський (між 1545—1550 — між 1621 — 1633).

Характерною особливістю цього періоду розвитку української культури було зародження театру (інтермедії, вертеп) та розвиток усної народної творчості, особливо народних дум. Думи оспівували любов до рідної землі, вільне козацьке життя, боротьбу проти іноземних загарбників («Самійло Кішка», «Маруся Богуславка»),

Як і в XV ст., у XVI — першій половині XVII ст. на українську культуру впливали європейські культурні та ідеологічні процеси — Відродження та Реформація.

Наприкінці XVI ст. в Україні загострилася соціальна боротьба, викликана посиленням феодального (1569 р. — Люблінська унія, 1588 р. — Третій Литовський статут) та національно-релігійного гноблення (Берестейська унія 1596 p.). Дедалі більше людей тікало на Запорожжя. Багато козаків повернулися в Україну після закінчення у 1583 р. Лівонської війни. Козацтво дедалі більше усвідомлювало себе як стан та свою роль у воєнно-політичних справах (козаки захищали кордони від татар, саме до них зверталися по військову допомогу іноземні держави).

У 1591 — 1593 pp. в Україні відбулося перше велике повстання на чолі з гетьманом реєстрових козаків Криштофом Косинським.

Події, які передували повстанню, засвідчили, що козацтво почало боротися з магнатами за свої інтереси та майнові права. К. Косинський, як і інші козаки, одержав від короля маєток на Білоцерківщині за заслуги у боротьбі з татарами. Однак на ці землі заявив свої права і князь Я. Острозький (син К. Острозького), який захопив цей маєток. У відповідь у грудні 1591 р. Косинський захопив Білу Церкву, резиденцію Острозького, Переяслав та інші міста. Окрім козаків його підтримали селяни та міщани, які почали громити маєтки польських магнатів. ! У 1592 р. повстання поширилося на територію Київського, Бра-1 цлавського, Волинського та Подільського воєводств. Боротьбу з повстанцями вели магнати Острозькі, Корецькі, Вишневецькі. У січні 1593 р. під П'яткою (тепер село Чуднівського району Житомирської області) козацькі війська були розбиті та відійшли на Січ, щоб підготуватися до нового виступу.

У травні 1593 р. Косинський з козаками взяв в облогу замок князя О. Вишневецького під Черкасами. Однак козаки зазнали невдачі, загинув і сам Косинський. За іншими даними, гетьман погодився на переговори з Вишневецьким та був підступно вбитий. Козаки залишились без ватажка і були розбиті надвірним військом.

Повстання було жорстоко придушене, але підготувало ґрунт для інших виступів.

У 1594—1596 pp. під проводом Северина Наливайка — сотника надвірних козаків магната К. Острозького — спалахнуло ще більше повстання, яке охопило майже всі землі України та Східної Білорусі.

У липні 1594 p., повернувшись із загоном козаків після походу в Молдову проти турків, Наливайко закликав запорожців виступити проти польського панування в Україні. Запорожці відрядили до нього загін на чолі з Г. Лободою. Навесні 1595 р. у лавах повсталих налічувалося вже понад 12 тис. козаків.

Характерно, що Наливайко та повстанці громили маєтки не тільки магнатів і шляхти, а й прибічників Берестейської унії, що свідчило про відстоювання козаками інтересів православного населення. На придушення повстання польський уряд кинув значні сили під командуванням коронного гетьмана С. Жолкевського.

Відступаючи з боями, козаки, селяни, міщани стали табором поблизу урочища Солониця (біля м. Лубни Полтавської області). Майже два тижні оточені повстанці тримали героїчну оборону. Важке становище оточених (нестача води, продовольства, велика кількість, поранених) привело до суперечностей між реєстровими та нереєстровими козаками. Лобода вступив у таємні переговори з Жолкевським. У збройній сутичці Лободу було вбито, а його прибічники підступно захопили Наливайка та інших керівників повстання й видали їх полякам.

У 1597 р. Наливайка було страчено у Варшаві, а в Україні поляки і жорстоко помстилися за жах, який нагнали на них повстанці.

І все ж на межі XVI—XVII ст. козацтво сформувалося як окремий стан, який усвідомлював своє призначення не тільки в національно-визвольній боротьбі українського народу, а й на міжнародній арені.

У XVI — першій половині XVII ст. постійно тривали напади Османської імперії та її васала Кримського ханства на українські землі. У захисті українського населення, послабленні Туреччини та Кримського ханства важливу роль відігравало козацтво, яке здійснювало успішні сухопутні і морські походи проти турків і татар. У цій боротьбі українські козаки виступали і як вирішальний чинник у захисті християнського світу.

Яскравою сторінкою української історії є діяльність Петра Сагайдачного — гетьмана реєстрового козацтва (1606—1610, 1614—1616, 1620—1622) — видатного полководця, політичного та культурно-просвітницького діяча. Він народився в Галичині і походив зі шляхетського православного роду. Навчався в Острозькій академії.

Залишаючись підданим польського короля, гетьман провадив самостійну політику.

Польський уряд рішуче вимагав від козаків припинити напади на татарські та турецькі володіння, оскільки це дедалі більше загострювало відносини між Османською імперією та Річчю Посполитою (це загострення врешті-решт призведе до Хотинської війни). Проте козаки на чолі з П. Сагайдачним здійснили на початку XVII ст. блискучі морські походи. У1606 р. було здобуто Варну, у 1607 р. — Очаків і Перекоп, у 1614 р. — Синоп і Трапезунд. У 1615 р. козаки з'явилися під мурами Стамбула, а у 1616 р. здійснили похід на Кафу — центр торгівлі невільниками у Криму, — визволивши багато полонених.

Завдяки Сагайдачному козацьке військо перетворювалося на регулярне військове формування та стало відоме усій Європі. В умовах постійної загрози з боку турків, конфліктів з Московською державою Річ Посполита не наважувалась знищити козацтво — свого союзника в боротьбі проти Туреччини.

На початку XVII ст. значні події відбувалися у сусідній з Річчю Посполитою Московській державі.

Після Івана IV Грозного московський престол посів його син Федір Іванович (1584—1598). Із загадковою загибеллю малолітнього сина Івана, царевича Дмитрія (1591), та смертю бездітного Федора Івановича завершилося правління династії Рюриковичів.

Недовге царювання Бориса Годунова (1598—1605) завершилося глибокою соціально-економічною та політичною кризою, яка отримала назву «Смутні часи» (1605—1612). Анархією у Московській державі скористалися магнати, шляхта та католицька Церква Речі Посполитої, яка підтримала самозванців Лжедмитрія І та Лжедмитрія II у їхній боротьбі за московський трон, що закінчилася невдачею.

Влітку 1609 р. польський король Сигізмунд III Ваза на чолі великого війська почав тривалу облогу Смоленська, а через рік, у 1610 p., поляки увійшли в Москву. їх таємно впустив у місто боярський уряд («Семибоярщина»), який передав владу польському гарнізону. В умовах втрати державності, руїни, загострення соціальної боротьби народних мас та захищаючи власні майнові інтереси, боярський уряд уклав у 1610 р. з польськими інтервентами договір. Згідно з ним Владислав, син Сигізмунда III, оголошувався московським царем.

У результаті всенародної боротьби, яку очолили К. Мінін і Д. Пожарський, восени 1612 р. Москва була звільнена від поляків. Московська держава відновила свою незалежність.

У лютому 1613 р. Земський собор (центральна станово-представницька установа Російської держави, яка складалася з вищого духівництва, боярства, дворянства) обрав царем Михайла Федоровича Романова (1613—1645), родича першої жінки Івана Грозного. З його воцарінням у Московській державі почала правити династія Романових (до Лютневої революції 1917 p.).

Однак королевич Владислав, домагаючись своїх прав на московський престол згідно з договором 1610 р., у 1617 р. почав похід на Москву.

Одночасно у жовтні 1617 р. в урочищі Стара Вільшана поблизу Таращі (тепер місто Київської області) між гетьманом Сагайдачним і поляками була підписана так звана Вільшанська угода. Вона передбачала, встановлення реєстру в 1 тис. осіб, з якого виключалися і поверталися, під владу шляхти всі, хто став козаком за останні п'ять років. Козакам дозволялося обирати гетьмана, який потім мав бути затверджений королем. Як і раніше, польський уряд під тиском Туреччини суворо заборонив козакам здійснювати походи у Крим та Османську імперію.

У 1618 р. Сигізмунд III наказав реєстровим козакам Сагайдачного вирушити у похід на допомогу королевичу Владиславу. Гетьман, домігшись збільшення реєстру до 10 тис. осіб, вирушив під Москву. Козаки врятували польське військо від розгрому, але припинили наступ на Москву. Можливо, Сагайдачний хотів показати цим значення козацтва, та, ймовірніше, не бажав загострювати стосунки з Московською державою.

Наприкінці 1618 р. у с. Деуліно, поблизу Троїцько-Сергіївського монастиря (тепер м. Загорськ Московської області) між Річчю Посполитою та Московською державою було підписано перемир'я на 14,5 років (до 1632). Росія поступилася Польщі Смоленськими (разом зі Смоленськом) та Новгород-Сіверськими землями. Польська сторона, як і раніше, вважала Владислава претендентом на російський престол, тому не визнала Михайла Романова законним правителем.

Через рік, у 1619 p., козацькою старшиною на чолі з гетьманом Сагайдачним та коронним гетьманом С. Жолкевським була підпи-сана так звана Роставицька угода (поблизу с. Паволочі на Житомирщині). Польський уряд, який тепер не мав потреби у козаках, скорочував реєстр з 10 до 3 тис. осіб. Реєстровці повинні були виселитися з маєтків шляхти і духівництва. їм встановлювалася платня у розмірі 40 тис. злотих. Козацька старшина погоджувалася покарати учасників останніх морських походів проти турок і татар.

Роставицька угода викликала незадоволення нереєстрового козацтва, що привело до усунення з посади гетьмана П. Сагайдачного та обрання наприкінці 1619 р. гетьманом Я. Бородавки.

Взагалі у стосунках з Річчю Посполитою П. Сагайдачний дотримувався «угодницької політики» через компроміси до вольностей. Сагайдачний відстоював права та інтереси козацької старшини, що іі тих історичних умовах сприяло формуванню козацької еліти з її Майбутніми державотворчими намаганнями. Гетьман вважав, що збройна боротьба проти польського гноблення, враховуючи міць Речі Посполитої, приречена на поразку. Свідченням цього було жорстоке придушення козацько-селянських повстань 1591—1596 pp. під Проводом К. Косинського та С. Наливайка. Зважаючи на реальну силу козацтва, Сагайдачний усе робив для того, щоб перетворити його на високоорганізоване та дієздатне військо.

Така поміркована політика Сагайдачного викликала супротив нереєстрового козацтва на чолі з «народним» гетьманом Я. Бородавкою, який виражав інтереси рішуче налаштованих козаків, закликав до народного повстання та надання козацьких прав всьому населенню України.

Використовуючи суперечності між Річчю Посполитою та Московською державою, намагаючись досягти більшої самостійності Запорожжя, Сагайдачний посилав посольства до Москви, де велися переговори про спільні дії проти татар і турків. Гетьман також намагався заручитися підтримкою Москви у справі захисту українського православного населення Речі Посполитої. Усі дії Сагайдачного свідчили про відстоювання ним загальноукраїнських інтересів.

В умовах фактичної заборони православної Церкви в Речі Посполитій після Берестейської унії 1596 р. Сагайдачний, скориставшись перебуванням у 1620 р. у Києві Ієрусалимського патріарха Феофана, домігся відновлення православної ієрархії. Патріарх висвятив п'ятьох єпископів та Київського митрополита (ним став Й. Борецький). А вступ всього Війська Запорозького до Київського православного братства доводив, що козацтво взяло православну віру під свій захист та опіку. З цього моменту козацтво перетворилося на провідний фактор збереження православ'я, а отже, і українського народу як етнічної єдності. У 20-х pp. XVII ст. відбулося також переміщення центру політичного та культурного життя України у Київ — столицю Київської Русі, духовну твердиню українського народу.

У1618 р. у Туреччині до влади прийшов войовничий султан Осман II (1618—1622). За його правління Османська імперія розпочала війну проти Речі Посполитої. Влітку 1620 р. турецько-татарське військо під командуванням Іскандер-паші (80 тис. осіб) напало на Валахію (сучасну Румунію) та Молдову, що спричинило загострення турецько-польських відносин. Назустріч Іскандер-паші виступила польська армія (10 тис. осіб) на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським і невеликим загоном реєстрових козаків (у його складі були Б. Хмельницький і його батько — чигиринський сотник Михайло Хмельницький). У вересні 1620 р. поблизу Ясс (нині Румунія) відбулася Цецорська битва, у якій поляки були вщент розгромлені. У бою загинули С. Жолкевський, М. Хмельницький, а Б. Хмельницький і гетьман Конецпольський потрапили у полон, з якого були викуплені через два роки.

Навесні 1621 р. 150 тис. турецька армія, до якої приєдналася кримська орда (60 тис. осіб) на чолі з султаном Османом II виступила проти Польщі, розташувавшись поблизу Хотинської фортеці (тепер місто Чернівецької області).

Річ Посполита опинилася беззахисною перед турецькою агресією. До того ж Польща у 1618 р. втрутилася у важку і довготривалу Тридцятилітню війну (1618—1648) на боці іспанських та австрійських Ґабсбурґів та католицьких князів Німеччини проти антиґабсбурзької коаліції — Франції, Швеції, Данії, Голландії, Росії, що спиралася на німецьких протестантських князів.

Польський сейм звернувся за допомогою до козаків. На загальній раді реєстрових і нереєстрових козаків у червні 1621 р. було ухвалене рішення підтримати поляків, але за умови збільшення реєстру, виплати платні, визнання православного митрополита Й. Борецького. З цими вимогами посольство на чолі з П. Сагайдачним та єпископом Й. Курцевичем виїхало до Варшави, а 40-тисячне козацьке військо під керівництвом Я. Бородавки вирушило у Молдову.

По поверненні посольства з Варшави Сагайдачний повідомив на козацькій раді про згоду польського короля з умовами козаків. Одночасно поміркована частина козацької старшини домоглася усунення Бородавки з посади та обрання гетьманом Сагайдачного. Самого Бородавку пізніше було страчено.

На початку вересня 1621 р. козацькі війська з'єдналися з польськими (35 тис. осіб), очолюваними Я. Ходкевичем. (Ходкевич брав участь у придушенні повстання С Наливайка, очолював польські війська під час взяття Москви у 1610 р. та походу королевича Владислава на Москву у 1618 р.).

Протягом вересня 1621 р. у запеклих боях Хотинської битви була отримана блискуча перемога, головним чином завдяки мужності козаків на чолі з П. Сагайдачним. Втративши біля 80 тис. вояків, Осман II пішов на переговори та укладення мирного договору. Пізніше, у 1622 p., він був убитий повсталими яничарами у Стамбулі.

За Хотинським миром припинялася польсько-турецька війна та встановлювався кордон по р. Дністер. Туреччина і Кримське ханство припиняли напади на польські і українські землі. Польща віддавала васалу Туреччини Молдові Хотин і зобов'язувалася не допускати походів запорожців на турецькі та татарські володіння.

Гетьман П. Сагайдачний був у Хотинській битві смертельно поранений і у квітні 1622 р. помер у Києві. Перед смертю майже все своє майно він заповів Богоявленському монастирю та Київській, Львівській і Луцькій братським школам.

Вже в часи незалежності України на Подолі у Києві було встановлено пам'ятник" славетному гетьманові.

Результатом Хотинської війни було припинення навали Османської імперії на Європу, ліквідація небезпеки турецько-татарського поневолення українського і польського народів, порятунок польської армії від розгрому.

Після Хотинської війни уряд Речі Посполитої повинен був виконати свої обіцянки козакам: виплатити платню, збільшити козацький реєстр, надати допомогу родинам загиблих козаків. Оскільки Туреччина вже не загрожувала Речі Посполитій, уряд не виконав обіцянок і навіть зменшив реєстр до 3—5 тис. та почав боротьбу за обмеження козацьких привілеїв. Антикозацька спрямованість політики польської влади призвела до тривалого козацько-польського конфлікту 20—30-х pp. XVII ст.

Восени 1625 p. уряд Речі Посполитої направив на приборкання козаків 30-тисячне військо на чолі з великим коронним гетьманом С. Конецпольським. Польському війську протистояли козаки під проводом запорозького гетьмана Марка Жмайла. У жовтні цього ж року на Черкащині відбувся бій, у результаті якого козаки відступили до Курукового озера (недалеко від м. Кременчука). Тут почалися переговори. Суперечності між поміркованою частиною старшини та рядовим козацтвом привели до позбавлення гетьманства М. Жмайла та передачі булави Михайлові Дорошенку, який уклав з поляками Куруківську угоду 1625 р. За цим договором козацький реєстр збільшувався до 6 тис. козаків, козакам дозволялося обирати гетьмана, якого мав затверджувати король. Реєстровцям заборонялося здійснювати походи на турецько-татарські володіння. Козаки, які залишалися поза реєстром, та селяни повинні були повернутися під владу своїх колишніх панів. Ця угода не задовольнила основну масу нереєстрових козаків — випищиків, яка готова була продовжувати боротьбу.

Не залишалися у XVI — першій половині XVII ст. осторонь визвольної боротьби українського народу Галичина, Буковина та Закарпаття. Посилення на західноукраїнських землях національного та кріпосницького гніту привело до виникнення руху опришків. У цьому русі, що тривав до середини XIX ст., брали участь селяни, міщани, які створювали невеликі загони, нападали на панські маєтки, розправлялися зі своїми гнобителями.

У 1630 р. в Україні вибухнуло повстання під керівництвом гетьмана запорозьких нереєстрових козаків Тараса Федоровича (Трясила). Повстанці виступили з Запорозької Січі, захопили Черкаси, де була ставка реєстрових козаків Грицька Чорного. (Він після загибелі М. Дорошенка у 1628 р. очолив помірковану частину старшини.) Г. Чорного було страчено за зраду козацьких інтересів.

Невдовзі повстанці захопили Корсунь, Канів та Переяслав. Військо Т. Федоровича налічувало у цей час 30 тис. осіб. У травні 1630 р. під Переяславом між козаками та військом С. Конецпольського відбулася битва, яка тривала три тижні. Події цієї битви яскраво описав Т. Шевченко у поемі «Тарасова ніч». Перешкодою до повної перемоги козаків на чолі з Федоровичем стала незгода між повстанцями. Частина козацької старшини, яку представляв новообраний гетьман А. Конашевич-Бут, пішла на переговори з поляками та уклала Переяславську угоду. Цей договір у цілому підтвердив Куруківську угоду, проте реєстр було збільшено з 6 до 8 тис. осіб.

Трясило з частиною козаків рушив на Запорожжя, а пізніше намагався підняти нове повстання. Але після невдачі відійшов на Дон та звернувся до царя Михайла Федоровича з пропозицією перейти на московську службу.

У1632 р. помер Сигізмунд III Ваза, що привело до «безкоролів'я» — боротьбу за владу феодальних угруповань. Крім того, на початку 30-х pp. XVII ст. переставало діяти Деулінське перемир'я 1618 р. Московська держава використала ці обставини для боротьби за повернення Смоленської та Новгород-Сіверської земель. У 1632— 1634 pp. між Московською державою та Річчю Посполитою відбувалася так звана Смоленська війна.

Польський уряд короля Владислава IV Вази (1632—1648), який так і не отримав «шапку Мономаха», домовився з кримським ханом про вторгнення татар у російські землі. Одночасно під тиском вимог українського православного населення та з метою привернути козаків на свій бік у війні з Московією уряд видав «Статті для заспокоєння руського народу». «Статті» узаконили існування на території України православної ієрархії на чолі з митрополитом і єпископом (православна Церква після Берестейської церковної унії 1596 р. фактично була поза законом). Однак утиски православної Церкви мали місце і надалі.

У Смоленській війні брали участь і козацькі війська (20 тис. осіб) на чолі з гетьманом Т. Орендаренком.

У 1634 р. між Річчю Посполитою та Московською державою було укладено Поляновський мирний договір. Владислав IV відмовився від домагань московського престолу, у складі Польщі залишалася Новгород-Сіверщина (у 1635 р. вона була перейменована у Чернігівське воєводство).

У ході Смоленської війни польський уряд вирішив побудувати фортецю на Дніпрі, напроти Кодацького порогу. Фортеця Кодак була збудована у 1635 р. з метою ізоляції Запорожжя від України та запобігання втечам селян на Запорозьку Січ. У фортеці утримувався гарнізон, який повинен був придушувати будь-яке повстання, оскільки всі вони починалися на Січі. Будівництво фортеці було свідченням продовження антикозацької політики Речі Посполитої. Приборкання козаків знову вимагали від польського уряду Туреччина та Кримське ханство, на міста яких запорожці постійно здійснювали напади.

Будівництво Кодаку створювало небезпеку для волелюбної Запорозької Січі, тому запорожці почали рішуче боротися проти спроб поляків поставити українське козацтво під свій повний контроль. Козаки на чолі з гетьманом запорожців Іваном Сулимою у 1635 р. захопили та зруйнували Кодак, а його гарнізон перебили. Король Владислав IV з метою приборкання повстання кинув на Україну великі військові сили. Угодовська частина старшини по-зрадницьки схопила Сулиму та його прихильників і видала полякам. Мужнього козацького ватажка відправили у Варшаву, де він був четвертований. Польські каральні війська почали жорстоку розправу над повстанцями, намагаючись зламати опір українського козацтва та селян.

Та вже влітку 1637 р. почалося нове козацько-селянське повстання. Його очолили козацькі ватажки Павло Павлюк (Бут), Дмитро Гуня, Карпо Скидан, Яцько Острянин (Остряниця). Антипольські настрої зростали не тільки серед випищиків, а й серед реєстрових козаків, які підтримували угодовську політику старшини, але не добилися для себе більших привілеїв.

Повстання почалося на Запорожжі, а потім охопило Лівобережну і Правобережну Україну. Повстанці нападали на панські маєтки, руйнували шляхетські замки, оволоділи Корсунем, Черкасами, Білою Церквою. Проти них було кинуто польсько-шляхетське військо на чолі з М. Потоцьким. У грудні 1637 р. в запеклому бою біля с. Кумейки (зараз Чигиринський район Черкаської області) козаки зазнали поразки. Поблизу Черкас загін Павлюка об'єднався з козаками, яких очолював Д. Гуня. Та повстанці потрапили в оточення і капітулювали. Д. Гуні вдалося врятувати частину козацьких військ від розгрому. У ході переговорів П. Павлюк був виданий реєстровими козаками полякам та пізніше страчений у Варшаві.

Проте боротьба продовжувалася. Навесні 1638 р. повстання очолив Я. Острянин. Після перших успіхів козаки зазнали поразки. Остряниця з частиною військ (понад 1 тис. козаків) відступив у межі Московської держави на Слобідську Україну. До них по дорозі приєдналися сім'ї козаків, селяни, міщани, отже, на нові землі прибуло майже 3 тис. осіб. Переселенці почали засновувати тут слободи і міста (Остряниця з біглими козаками заснував м. Чугуїв, тепер Харківської області).

Д. Гуня, обраний гетьманом, із рештою повстанців не склав зброї. На початку 1638 р. козаки розбили польський каральний загін, який ішов на Січ, щоб знищити її. У гирлі р. Сула козаки облаштували табір, де влітку 1638 р. витримували облогу поляків. Та перевага польських військ змусила повстанців капітулювати і піти на переговори. Гуня з частиною козаків вирвався з оточення і відійшов на Запорожжя. Загін К. Скидана, який намагався допомогти оточеним, було розбито. За умовами капітуляції козаки зобов'язувалися здати зброю, гармати та військові клейноди.

Після придушення численних козацько-селянських повстань сейм Речі Посполитої у 1638 р. прийняв так звані «Ординації Війська Запорозького, що перебуває на службі у Речі Посполитій». «Ординації» ставили на меті взяти козацтво під повний контроль, обмежити самоврядування реєстровців. Цією постановою скорочувався козацький реєстр до 6 тис. осіб (всі виключені з нього ставали кріпаками), ліквідувалися виборність старшин, козацький суд. Замість виборного гетьмана на чолі козацького війська мав стати представник польської шляхти (комісар). Те саме стосувалося осавулів і полковників. З козаків можна було обирати лише сотників та отаманів. Саме тоді чигиринським сотником став Б. Хмельницький.

«Ординаціями» селянам і. міщанам заборонялося вступати у козаки. Козаки мали право жити тільки у прикордонних містах — Черкасах, Каневі, Чигирині, Корсуні. Гарнізон поляків та реєстровців повинен був постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські наскоки і перешкоджати походам козаків у Крим та Туреччину. Відбудовувався Кодак, та збільшувалася його залога. Козаки могли потрапити на Запорожжя тільки за наявності паспорту, затвердженого польською владою.

Зазнавши значних втрат, козаки змушені були прийняти умови «Ординацій».

Однак поразки народних повстань кінця XVI — 20—30-х pp. XVII ст. не зламали волю українського народу та відіграли велику роль в історії боротьби за свободу.

Українські козаки боролися за свободу й інших народів. Під час Тридцятилітньої війни французький кардинал Д. Мазаріні (1602— 1661) запросив козаків взяти участь у боротьбі проти ґабсбурзької Іспанії. У 1645 р. 2600 запорожців на чолі з Б. Хмельницьким, кошовим отаманом І. Сірком прибули морем із Гданська до Франції. Головне завдання козаків полягало у звільненні фортеці Дюнкерк від іспанського гарнізону. Фортеця, яку довго не могла здобути французька армія, була звільнена, а населення Дюнкерка вітало запорожців вигуками «Віват!».

Період 1638—1648 pp. поляки називали «золотим десятиліттям», коли приборканням численних козацько-селянських повстань під проводом К. Косинського, С Наливайка, Т. Федоровича, І. Сулими, П. Павлюка, Д. Гуні і запровадженням контролю над козаками, здавалося, назавжди було покінчено з визвольною боротьбою українців. Та Річ Посполита від вершин могутності йшла до прірви: послаблена внутрішніми суперечками, оточена небезпечними сусідами, вона стояла перед катастрофою. Катастрофа сталася у 1648 р.

¦ Виникнення українського козацтва.

¦ Історія реєстрового козацтва.

¦ Берестейська церковна унія.

¦ Діяльність Української греко-католицької церкви.

¦ Польсько-козацькі конфлікти.

Назад Зміст Вперед