UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Розділ 4

Феодальна роздробленість Київської Русі.

Галицько-Волинське князівство.

Боротьба проти монголо-татарської навали (XII—XIII ст.)

III період історії Київської Русі — кінець XI—XIII ст. — це період феодальної роздробленості.

Як відомо, серйозною загрозою для руських земель з середини XI ст. були половці — тюркські племена. Спочатку вони виступили як союзники Візантії у боротьбі з печенігами, витіснили їх з Причорномор'я і почали втручатися у відносини між руськими князями, до того ж ставали не тільки ворогами, але й союзниками і навіть родичами князів.

Саме половці у 1068 р. на р. Альта завдали страшної поразки Ярославичам — синам Ярослава Мудрого — Ізяславу, Святославу і Всеволоду. Половці почали просуватися вглиб Русі, руйнуючи все на своєму шляху.

У ці важкі часи брати зібралися у Вишгороді (1072), але єдності досягнуто не було. На з'їзді у м. Любечі (1097) було узаконено принцип, за яким кожен князь мав володіти спадковими землями і не зазіхати на володіння інших князів. Це рішення практично закріплювало роздробленість Русі. Була досягнута домовленість про припинення міжусобних воєн, про спільні дії проти половців. Але Любецький з'їзд, як і інші з'їзди (Вітечівський 1100 р., Долобський 1103 р.), не поклав край князівським міжусобицям. У Київській Русі продовжували наростати відцентрові тенденції, влада київського князя ставала номінальною.

У той час як Русь вела нескінченну боротьбу з половцями, в далеких східних степах Азії виникла сильна монгольська держава, яка пізніше змінила хід цієї боротьби. Почалася доба монголо-татарських завоювань, що вплинули на країни Азії і Європи, залишивши глибокий слід у їхній подальшій історії.

На Русі ж лише за князювання Володимира Мономаха (1113— 1125) — онука Ярослава Мудрого, та його сина Мстислава (1125—1132) вдалося на деякий час відновити єдність земель і припинити міжусобну боротьбу. У цей час велася безперервна боротьба з половецькими вторгненнями, зміцнювалися кордони Русі, відбудовувалися старі фортеці й закладалися нові.

Тимчасові успіхи об'єднавчої політики Володимира Мономаха та Мстислава не змогли, однак, запобігти феодальній роздробленості Русі.

Причинами роздробленості Київської держави були:

1) великі географічні розміри Київської Русі та етнічна неоднорідність населення, що об'єктивно сприяло зростанню сепаратистських (відцентрових) настроїв (такою державою важко було управляти);

2) криза росту наприкінці XI ст. феодальних відносин (поява вотчин — великих феодальних землеволодінь, які давали змогу місцевій знаті самостійно вести господарство і без допомоги великого князя, завдяки власному апарату управління, дружини отримувати все необхідне у селян; панування натурального господарства, за якого феодали не були зацікавлені в об'єднанні з іншими феодалами; зростання кількості міст та перетворення їх у економічні і політичні центри);

3) насильницьке об'єднання східнослов'янських племен у IX ст., яке дало зворотну реакцію у XII ст.;

4) відсутність чіткого порядку спадкоємності великокнязівської влади (княжий стіл міг передаватися від старшого брата до молодшого або від батька до сина, тому брати часто воювали між собою, а племінники ворогували з дядьками);

5) занепад Києва як торгового центру (наприкінці XI ст. половецькі орди порушили торгівлю на великому шляху «із варяг у греки»; хрестові походи, особливо пограбування Константинополя у 1204 p., змусили європейців шукати торговельні шляхи у Візантію та на Схід, обминаючи Київ).

З одного боку, феодальна роздробленість була більш високим етапом у розвитку Київської Русі (було легше управляти окремими князівствами, розвивати господарство і культуру). З іншого боку, роздробленість знизила обороноздатність держави, що співпало з посиленням монголо-татар. Феодальна роздробленість була не випадковим явищем, усі країни Європи пройшли через цей етап розвитку.

Протягом XI—XII ст. на території Київської держави з'явилося біля 15 князівств, з яких Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське та Галицьке були в межах сучасної України.

Особливу роль в історії України у період феодальної роздробленості відіграли Волинське та Галицьке князівства.

Ще у 980—990 pp. Володимир Великий відвоював Галичину і Волинь у Польщі і приєднав їх до своїх володінь.

З розпадом Київської Русі над Бугом виникло Волинське князівство (середина XII ст.), а над Дністром — Галицьке князівство (1097). До 1199 р. відбувався самостійний розвиток цих земель. Територія князівств простягалася від Карпат на півдні до Литовських земель на півночі, від Угорщини та Польщі на заході до Київського князівства та Половецького степу на сході.

Розташування обох князівств було вигідним: тут проходили важливі торговельні шляхи через Віслу, Західний Буг та Дністер та сухопутний шлях із Русі у країни Європи. Крім того, вони були віддалені від територій, що потерпали від нападів орд кочовиків.

У Галицькій землі правили Ростиславичі, нащадки Ярослава Мудрого. Найвищого розвитку князівство досягло за князя Ярослава Осмомисла (1153—1187), який розширив кордони своїх володінь до гирла Дністра. Головними центрами Галицької землі були Перемишль, Звенигород, Теребовля, Галич.

У Галицькому князівстві велику владу мали бояри. Це пояснювалося тим, що свої землеволодіння вони дістали не від князя, а шляхом захоплення общинних земель. Тому Рюриковичі, прийшовши сюди, зустріли протидію бояр, які почали відстоювати власні інтереси. Після смерті Осмомисла у князівстві почалися міжусобні війни між галицькими боярами, більшість з яких шукали підтримки у сусідніх, угорських і польських, феодалів. У 1199 р. галичани закликали до себе володимирського князя Романа Мстиславича, який об'єднав Галицьке і Володимирське князівства.

Володимирське князівство відокремилося у середині XII ст., з послабленням Київської держави. На Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха. Головними центрами Волині були Володимир, Белз, Любомль, Дорогобуж, Луцьк.

Володимирська земля менше потерпала від міжусобних воєн, оскільки з початком феодальної роздробленості влада в ній дісталася першому нащадку великого київського князя — Роману Мстиславичу. Крім того, волинські бояри, на відміну від галицьких, мали більш традиційні ознаки. Більшість із них прийшли у ці землі у складі дружин своїх князів і отримали земельні володіння від них. Внутрішня стабільність Волинського князівства дозволила йому наприкінці XII ст. почати боротьбу за розширення своїх володінь.

У 1199 р. Роману Мстиславичу (1199—1205) вдалося об'єднати Волинську і Галицьку землі у єдине Галицько-Волинське князівство. Намагаючись зміцнити князівську владу, князь Роман повів боротьбу з боярством, вигнавши з Галицьких земель впливовий боярський рід Кормильчичів. У 1202 p., оволодівши Києвом, Роман Мстиславич прийняв титул великого князя Київського.

Створення міцного Галицько-Волинського князівства в умовах феодальної роздробленості, яку переживали Київська Русь та Європа, дозволило з успіхом вести боротьбу з половцями, польськими, литовськими та угорськими феодалами, з непокірним боярством, сприяти розвиткові західноукраїнських міст, ремесел і торгівлі.

Роман Мстиславич загинув у 1205 р. під час походу на Польщу, що призвело до тимчасового (1205—1238) розпаду Галицько-Волинського князівства.

Роман залишив після себе двох малих синів — Данила і Василька. Бояри, спираючись на допомогу угорців та поляків, захопили владу у Галицькій землі, прогнавши Данила і Василька. У 1214 р. Угорщина захопила Галич, а Перемишль було віддано польському князеві Лешку.

У 1219 р. галичани повстали проти угорців. Бояри запросили на галицький стіл Мстислава Удатного, який правив у Галичі до 1228 р.

Борючись проти безладдя у краї, Данило Романович у 1229 р. утвердився у Володимирському князівстві, потім приєднав Галицьке, а у 1239 р. — Київське князівство і відновив територіальну цілісність Галицько-Волинської держави.

Однак у період, коли Данило відбудовував свою державу, на українські землі напали монголо-татари.

На кінець XII — початок XIII ст. монголи займали велику територію від озера Байкал і р. Амур на сході до верхів'їв р. Іртиш та р. Єнісей на заході, від Великої Китайської стіни на півдні до меж південного Сибіру на півночі.

Основним заняттям монголів було кочове скотарство. Вони розводили коней, велику і малу рогату худобу. Жили кочовики в юртах, харчувалися м'ясом і молочними продуктами. Кожен рід, плем'я мали певну територію кочовищ та пасовищ. У соціальному розвитку монголів були дуже помітні риси родового ладу. Однак у другій половині XII — на початку XIII ст. почався занепад родових відносин, який супроводжувався виділенням багатих, знатних сімей — нойонів та багатурів. Ця знать очолювала орди (союзи родів). Орди, у свою чергу, об'єднувалися у крупніші племінні союзи, на чолі яких стояли хани. Хани та військова племінна знать отримували данину з підкорених племен. У монголів, отже, зароджувалася варварська форма держави з рисами «військової демократії», яка поступово вироджувалася та втрачала своє значення в міру розвитку своєрідного монгольського феодалізму — «кочового феодалізму». Чисельні племена вели між собою боротьбу, під час якої утворилися значні об'єднання племен — улуси.

У 1206 р. відбувся курултай (з'їзд) монгольської знаті, на якому вождем монголо-татарських племен було обрано Темучина, який одержав ім'я Чингізхан — великий хан (1206—1227). Так утворилася величезна ранньофеодальна військова Монгольська держава.

Створення могутнього військового союзу монголів викликало безперервні завоювання. Для цього існувало багато передумов. Чингізхан очолив сильну військово-племенну знать, яка уже мала досвідчену військову силу — дружини нукерів (воїнів), які бажали воєнної здобичі. Кочовий спосіб життя монголів обумовлював наявність і застосування під час завоювань численної кінноти, проти якої були безсилі землеробські осілі народи. Характерними рисами монгольської військової організації були сувора дисципліна та беззаперечне виконання наказів начальників. За втечу одного нукера засуджували на смерть десятьох, за відступ десятка страчували всю сотню. Підкоривши Китай, монголи взяли на озброєння китайську воєнну техніку (стінобитні, каменеметні та вогнепальні знаряддя) та засоби пересування.

У 1206—1209 pp. Чингізхан підкорив багато народів, які жили у південному Сибіру: бурятів, якутів, уйгурів, киргизів тощо. У1211 р. почалося завоювання Китаю, яке закінчилося лише в останні роки життя хана.

У 1219 р. 200-тисячне монголо-татарське військо вирушило у Середню Азію та підкорило Хорезм, Східний Іран, Бухару, Афганістан. З особливою жорстокістю розправлялися татари з підкореними містами, які давали відсіч завойовникам. Усе майно переможених ставало здобиччю монгольських орд. Багаті у минулому землеробські райони перетворювалися на пасовиська.

У 1220 р. монголи захопили Закавказзя та через Дербент досягай степів Північного Кавказу, де розгромили половецькі орди, що кочували там, аланів, ясів, черкесів.

Монголо-татари вперше з'явилися біля кордонів українських земель у 1223 р. Половецькі хани звернулися за допомогою до руських князів, які на з'їзді у Києві вирішили надати половцям допомогу і, об'єднавшись із ними, виступити назустріч монголам. 31 травня 1223 р. об'єднане русько-половецьке військо та монголо-татарські полки зустрілися у вирішальній битві. Результатом відсутності єдиного командування, неузгодженості дій та розбрату між князями стала трагічна поразка руських та половців. У той час, як галицько-волинські дружини Мстислава Удалого і молодого Данила Романовича мужньо билися з татарами, Мстислав Київський спостерігав за перебігом битви у своєму стані. Такої поразки Русь іще не знала. Монголи переслідували рештки руських військ до Дніпра, але вторгнутися у межі Русі цього разу не наважилися і повернули назад.

У 1235 р. на курултаї у Каракорумі (столиці монголів) було ухвалено рішення про загальномонгольський похід з метою завоювання країн Європи. Очолив похід онук Чингізхана Батий (Бату).

Наприкінці 1236 р. монголи потужним ударом розгромили Волзьку Болгарію, навесні та влітку 1237 р. підкорили половецькі орди у межиріччі Волги та Дону. Наприкінці цього ж року основні сили Батия (140 тис.) почали завоювання Південно-Східної Русі. Зайняті міжусобицями, князі нічого не зробили, щоб об'єднати сили у боротьбі проти спільного ворога.

Татари смерчем пройшли через Рязанське та Володимирське князівства, а у березні 1238 р. у битві на р. Сіті розгромили великого князя Юрія Всеволодовича. Після п'ятиденної облоги була захоплена і спалена Москва, а потім Ростов, Углич, Ярославль, Твер, Торжок, Кострома. Мешканці невеликого міста Козельська сім тижнів захищалися від завойовників і усі загинули у нерівній боротьбі.

Літо 1238 р. виснажені монголо-татарські орди провели у придонських степах. Але вже восени військо Батия вдруге спустошило Рязанську землю, міста, не взяті у першому поході, — Муром, Гороховець, Нижній Новгород.

Навесні 1239 р. монголи почали наступ на південно-західну Русь, зруйнувавши на лівому березі Дніпра Переяславське князівство, яке прикривало Русь від степних кочовиків. Восени цього ж року була спустошена Чернігово-Сіверська земля, а на початку 1240 р. ординці вперше з'явились під Києвом.

Тим часом брати Данило і Василько продовжували вести боротьбу за об'єднання галицьких і волинських земель. Після тривалих воєнних дій вони у 1238 р. оволоділи Галичем, відновивши єдність Галицько-Волинського князівства. Незважаючи на те що Південно-Західна Русь наприкінці XII — на початку XIII ст. переживала процес феодальної роздробленості, міжусобних воєн, зазнавала нападів з боку Угорщини, Польщі, німецьких лицарів, монголо-татар, Галицько-Волинське князівство стало центром об'єднання, збирання всіх українських земель в єдину державу.

Навала монголо-татар доповнювалася агресивними діями німецького Тевтонського ордену, війська якого захопили м. Дорогочин (тепер місто у Польщі), загрожуючи Галицько-Волинським землям. У 1238 р. Данило Романович завдав поразки хрестоносцям і повернув місто. Саме м. Дорогочин Данило обрав місцем своєї коронації у 1253 р.

У 1239 р. Данило поширив свою владу на Київ, доручивши оборону міста воєводі Дмитру, а сам вирушив до Угорщини домовлятися про спільні дії проти татар.

Південноруські князі не зробили висновків після розгрому Південно-Східної Русі, Переяславського та Чернігівського князівств. Ніяких об'єднавчих кроків перед небезпекою князі, зайняті усобицями, не зробили. Тож весь тягар оборони ліг на плечі простого київського люду.

Під Києвом зібралися всі воєводи Батия, вся монголо-татарська орда. Вісім днів і ночей кияни героїчно відбивалися від ворога, вісім днів і ночей ординці таранили мури Києва. І тільки на дев'ятий день татари увірвалися у місто через проломи. Попри героїзм народу, Батий у грудні 1240 р. захопив Київ. Останні захисники рідного міста знайшли притулок у Десятинній церкві і загинули під її уламками.

Пограбований і спалений, Київ надовго втратив значення великого політичного центру. У 1299 р. він втратив і значення релігійного центру: митрополія «всієї Русі» була переведена до Володимира-на-Клязьмі у Володимиро-Суздальському князівстві. З падінням Києва у 1240 р. була перегорнута остання сторінка Київського періоду історії України — однієї з наймогутніших східнослов'янських держав Європи.

Утворення та існування Давньоруської держави укріпило обороноздатність східнослов'янського населення, перешкодило його фізичному знищенню кочовиками. Також Київська Русь захистила та врятувала від орд кочовиків країни Східної та Центральної Європи, виступала як форпост європейського християнського світу. Значним був авторитет Києва — столиці Руської землі — культурного центру всієї Східної Європи. Його вплив поширювався на Новгород, Полоцьк, Суздаль, Володимир, Ростов.

Київська Русь мала велике історичне значення не тільки для східнослов'янських народів. її досягнення в галузі економічного, соціального і культурного розвитку стали надбанням естів, литви, весі, мері, мордви, тюркських та інших народів.

Київська держава підняла авторитет східних слов'ян у Європі, про що свідчать її широкі міжнародні зв'язки з багатьма країнами, шлюбні зв'язки київського княжого двору з королівськими династіями Західної Європи.

Одночасно з навалою монголо-татар південній Русі, Галицько-Волинському князівству, литовським та польським землям почали загрожувати агресивні німецькі ордени (католицькі духовно-лицарські об'єднання).

Один із них — Тевтонський — виник у Палестині наприкінці XII ст., під час хрестових походів, мав великі земельні володіння в Європі. Польські князі, які воювали з південнобалтійськими племенами прусів, запросили Орден на допомогу. Прийнявши цю пропозицію, Тевтонський орден зіткнувся з Орденом мечоносців.

Цей Орден був заснований у 1202 р. за підтримки Папи Римського Інокентія III для загарбання Прибалтики та розповсюдження католицизму. На початку XIII ст. Орден мечоносців почав війну проти прибалтійських народів і у 1210 p., незважаючи на опір ливів та естів, завоював Лівонію. Однак у 1234 р. поблизу Дерпту (сучасного Тарту в Естонії) війська новгородського князя Ярослава Всеволодовича, а у 1236 р. литовці розгромили Орден. У 1237 р. залишки Ордену мечоносців об'єдналися з Тевтонським орденом, результатом чого стало створення єдиного Тевтонського ордену і його відгалуження — Лівонського ордену.

У 1238 р. у Дрогобицькій битві Данило Романович завдав поразки тевтонцям.

Скористалися послабленням Русі в результаті навали монголо-татар не тільки німці, а й шведи. Проте новгородський князь Олександр Ярославич завдав їм поразки у битві на р. Нева (1240). Ця перемога, за яку Олександра прозвали «Невський», надовго зупинила шведську агресію на Схід.

Через два роки, у квітні 1242 p., Олександр Невський в одній із найвідоміших битв Середньовіччя — Льодовому побоїщі — розгромив німецький Орден, який вдерся у Псковську та Новгородську землі.

Але остаточно Тевтонський орден був розгромлений тільки у Грюнвальдській битві 1410 р.

Взявши Київ у 1240 p., татари вогнем і мечем пройшли Київською, Волинською і Галицькою землями. Навесні 1241 p., полишивши за собою зруйновану Русь, ординці досягай кордонів Польщі і Угорщини. З часів пам'ятної Європі навали гунів над нею не було загрози завоювання степовими кочовиками. Феодально роздроблена Європа, як і Русь, не змогла об'єднати свої сили проти загарбників. Безрезультатними виявилися спроби Данила Романовича укласти союз проти монголо-татар із Польщею та Угорщиною.

Протягом року татари спустошили Польщу, Угорщину, Чехію, країни Балканського півострова і влітку 1242 р. вийшли до кордонів північної Італії. Однак наприкінці цього ж року монголо-татарські орди повернули назад, на схід. Вони знову пройшли через Україну і зупинилися лише у степовому пониззі Волги, утворивши величезну державу — Золоту Орду.

Вирішальну роль у зриві планів завоювання монголо-татарами Європи, спасінні європейської цивілізації зіграла боротьба Русі. Попри роздробленість князівств, навала татар зустріла героїчний опір народу, який послабив міць завойовників і врятував Європу від руйнування. Століттями закривала Київська Русь Європу від орд кочовиків, приймала на себе та відбивала їх удари. Страшною для себе ціною Русь захистила Європу і від монголо-татар. Роздерта Русь позбавила Європу тієї участі, яка випала на її власну долю. Спустошені ордами Батия, але захищені Руссю від Золотої Орди, країни Центральної та Східної Європи були позбавлені багатолітнього гніту та отримали можливість подальшого економічного та культурного розвитку.

Данило Романович (Галицький), повернувшись у рідні землі, зіткнувся зі свавіллям галицьких бояр. За їхньої допомоги у серпні 1245 р. польські та угорські феодали захопили Перемишль та взяли в облогу місто Ярослав на р. Сян. Але Західна Русь, яка тільки пережила навалу монголо-татар, знайшла сили дати відсіч загарбникам. Галицько-волинські полки наголову розбили об'єднане військо польських, угорських та галицьких бояр. Перемога в Ярославській битві зміцнила владу Данила Галицького і поклала край тривалій міжусобній боротьбі в Галицько-Волинському князівстві.

Напруженими були відносини Данила Романовича з татарами. Наприкінці 1245 р. він змушений був поїхати в Золоту Орду, де зустрівся з Батиєм. Принизливо прийнявши залежність від хана, головним він все ж таки вважав боротьбу проти ординців.

Про це свідчить укріплення старих і будівництво нових міст (Львів, Холм та інші), налагодження відносин з країнами Європи для спільної антитатарської боротьби. До того ж Папа Інокентій IV на Ліонському соборі у 1245 р. оголосив хрестовий похід проти Золотої Орди. Данило Романович навіть погодився на укладення церковної унії між православною та католицькою Церквами під покровительством Папи. Останній надав у 1253 р. Данилу Галицькому королівський титул та надіслав королівську корону. У цьому ж році у м. Дорогочин папський легат (посол) коронував Данила Романовича.

Проте через низку обставин антитатарську коаліцію так і не було створено.

У пошуках союзників Данило Галицький пішов на укладення династичних шлюбів: дочку він віддав за володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, а синів Лева і Шварна оженив, відповідно, на угорській принцесі Констанції та дочці литовського князя Міндовга. У цей же час князь почав відкриту боротьбу з татарським воєводою Куремсою, який привів орди на Галичину і Волинь. Та у 1259 р. інший татарський воєвода — Бурундай — наказав зруйнувати укріплення міст Кременця, Львова, Луцька та інших і визнати зверхність Золотої Орди. Залишаючись сам на сам з татарами, Данило змушений був виконати ці вимоги.

Данило Романович, ведучи боротьбу з татарами, переніс столицю Галицько-Волинського князівства зі зруйнованого татарами Галича до Холма, де і помер у 1264 р.

Данило Галицький увійшов в історію як видатний полководець, дипломат та державний діяч.

Після смерті Данила Галицького владу на Галичині та Холмщині одержав його син Лев (1264—1301). На Волині князював син Василька Володимир. Син Лева Юрій І об'єднав Галич і Волинь (1301—1308), а сини Юрія Андрій і Лев II князювали разом (1308—1323), намагаючись послабити залежність від Золотої Орди.

Останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав (1323—1340). Його було отруєно внаслідок боярської змови у 1340 р. Зі смертю Юрія II у внутрішні справи Галицько-Волинської держави знову почали втручатися іноземці.

У 1340 р. Волинь підпала під владу Литви, а у 1349 р. Галичина — під владу Польщі. Але боротьба Литви з Польщею за володіння Галичиною та Волинню тривала довгих 40 років.

Існування Галицько-Волинського князівства мало велике історичне значення. Воно стало спадкоємцем Київської Русі, боролося за об'єднання земель, сприяло розвитку господарства, міст, торгівлі і культури. Галицько-Волинське князівство виступило на захист населення південно-західних земель від навали монголо-татар, підняло авторитет українських земель на міжнародній арені, особливо в умовах феодальної роздробленості.

Розвиток Київської Русі у XII—XIII ст. відбувався шляхом зміцнення вотчинного господарства. У цей період завершилося формування головних рис феодалізму (феодальних повинностей селян, прав феодалів, феодального апарату тощо), але не у всій державі, а в окремих вотчинах та князівствах.

Результатом завоювань монголо-татар стало створення величезної держави — Золотої Орди зі столицею Сарай на Волзі. У 70-х pp. XIV ст., внаслідок феодальної роздробленості, Золота Орда розпалася. Розгром Тимуром (Тамерланом) — середньоазійським полководцем — військ монголо-татар у 1391 та 1395 pp., пограбування Сараю остаточно покінчили з політичною єдністю Золотої Орди. У другій половині XV ст. вона розпалася на Казанське, Астраханське ханства, власне Велику Орду та Кримське ханство.

Наслідками навали монголо-татар на князівства Київської Русі були руйнація багатьох міст, занепад ремесел і торгівлі, демографічні втрати. На довгий час були розірвані етнічні зв'язки східних слов'ян колишньої Київської Русі. Це посилило у подальшому процес формування українського, білоруського та російського народів.

Північно-східні князівства — майбутня Московська держава — на 250 років (до 1480 р.) підпали під владу монголо-татар, що призвело до їх відставання у розвитку від країн Західної Європи. Проте деякі історики вважають, що монголо-татарського іга у Північно-Східній Русі не було, а був союз із Ордою. Князі використовували Золоту Орду у боротьбі за владу, мали власні дружини, хани віддавали своїх дочок за синів бояр.

У південних (українських) князівствах монголо-татарський гніт був значно коротшим, але на довгий час загальмував консолідацію українських земель.

Врятовані Руссю від золотоординського гніту Литва, Польща та Угорщина розділили українські землі між собою. Починалася нова сторінка нашої історії.

¦ Історія та значення Галицько-Волинського князівства.

¦ Феодальна (політична) роздробленість.

¦ Характер та наслідки монголо-татарського володарювання.

¦ Формування українського, білоруського та російського народів.

Назад Зміст Вперед