UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Розділ З

Східнослов'янська держава — Київська Русь (IX—XI ст.)

Київська Русь (Київська держава) виникла на межі VIII—IX ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східнослов'янських князівств і в різних формах існувала до кінця XIII ст.

Київська Русь займала територію від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від р. Сян на заході до Волги та Оки на сході.

Історики поділяють час існування Київської держави на три періоди.

І період — кінець VIII—X ст. — період становлення та еволюції Київської Русі, у який відбувався процес формування державності.

Згідно з літописами, після смерті Кия, Щека та Хорива князями у Києві були їх сини та племінники, поки до влади не прийшли два брати — Аскольд і Дір. За історичними джерелами, Аскольда знав візантійський імператор Василій І, який називав його «каганом» (царем). На цей факт вказують також арабські джерела.

Василій І у 867 р. вислав до Києва єпископа та священиків, які утворили єпархію (церковний округ) з метою розповсюдження християнства. Є багато історичних свідчень про хрещення Аскольда і Діра й частини населення Київської держави.

За князювання Аскольда і Діра Київська Русь панувала на Чорному морі, здійснювала походи проти інших країн. Так, у 860 р. київські князі очолили похід на Константинополь, а у 875 р. Русь уклала договір з Візантією, що свідчило про посилення Київської Русі. Аскольд і Дір вели успішні війни з печенігами, уличами, древлянами, болгарами, кривичами.

Але для Києвичів існувала більша загроза з півночі, з Новгороду — іншого великого центру східних слов'ян, а також з боку вікінгів. Саме вони прискорили процес формування державності у північних землях Русі.

У VIII—XI ст. у Європі почалася епоха вікінгів (норманів), яких на Русі називали варягами. Нормани — спільна назва населення Скандинавського півострова.

На своїх легких бистрохідних кораблях, під парусами і на веслах, вікінги вирушали у близькі і далекі походи. У VIII ст. вони вдерлися у Францію, Англію, Німеччину, пізніше дісталися Середземного моря, на сході — Візантії та Арабського халіфату. Вікінги грабували захоплені землі, а там, де їм давали відсіч, селилися в містах, щоб займатися торгівлею, або, як найманці, йшли на службу до європейських правителів.

За літописними даними, у 859 р. вікінги вторглися у північні землі слов'ян (словен та кривичів) та обложили їх даниною. Платили ворогам данину і фінські племена — чудь (предки естонців) та меря, які жили на верхній Волзі. Нестор оповідає, що у 862 р. ці племена повстали проти варягів та вигнали їх за Балтійське (Варязьке) море. Але їм не вдалося організувати дієву владу, тому і запросили вони до себе правити інших варягів. Так на півночі руських земель з'явилися три брати — Синеус, Трувор і Рюрик з дружиною. Останній після смерті братів став одновладним князем у Новгороді. Тож, одночасно з існуванням у Києві південнослов'янської династії Києвичів, на півночі у середині IX ст. виникла держава на чолі з Рюриком, центром якої став Новгород.

Причину зіткнення Києвичів та Рюрика, очевидно, слід шукати у суперечках щодо торговельних шляхів. Оскільки існування могутнього Хозарського каганату унеможливлювало торгівлю північної Русі через Волгу та Приазов'я, залишалася тільки чорногорська торгівля, але шлях на південь лежав через слов'янську Київську Русь.

Історики також вважають, що намагання Києвичів запровадити християнство викликало невдоволення язичницької частини населення. Варязькі наймити, які були на службі в Аскольда і Діра, змовилися проти них. Є припущення, що Рюрик підтримував змовників, прагнучи усунути Аскольда і Діра від влади.

За літописними даними, з 879 p., року смерті Рюрика, правителем Новгорода став його родич Олег. Він був також вихователем малолітнього сина (або онука) Рюрика Ігоря.

У 882 р. Олег з великою дружиною оволодів Смоленськом, містом кривичів, а потім пішов на Київ. Прихід Олега під Київ підштовхнув його прибічників — варягів — до виступу. Аскольда і Діра було вбито, і Олег захопив владу в Києві. Ця подія привела до об'єднання північної та південної Русі на чолі з Києвом. Тепер Олег мав у своєму розпорядженні важливий торговельний шлях «з варяг у греки» (з Балтійського моря до Чорного).

Отже Аскольд і Дір стали останніми князями слов'янської династії Києвичів, а 882 р. знаменував появу на київському престолі нової династії — Рюриковичів.

Час князювання Олега (882—912) характеризувався «збиранням» руських земель. Місцеві князі не визнали нову династію, що загрожувало розпадом держави. Талановитий правитель та дипломат, жорстокий та владолюбний Олег силою почав об'єднувати Русь навколо Києва. Він вважав, що княжий рід, який почався у Новгороді, повинен мати владу над усіма східними слов'янами. Але з полян, у землях яких стояв Київ, і з інших сусідніх племен брали данину хозари. Саме на ці землі у середньому Подніпров'ї у 883—885 pp. поширювалася влада Олега. До Києва були також приєднані неслов'янські племена чудь, меря і весь, які почали платити Олегу данину.

Все залежне, але вільне від князя населення називалося «людьми», тому данина, яка збиралася у ті часи шляхом об'їзду племен, називалася «полюддя» — ходіння по людях. Під час полюддя князь із дружиною часто чинив насильства та грабував населення. Вирішуючи проблеми внутрішньої політики, Олег діяв виважено і поступово: він не накладав велику данину та залишав князів місцевих племен при владі.

Значних успіхів Олег досяг і в зовнішній політиці. Уклавши мирну угоду з варягами, він регулярно залучав їхні дружини до спільних воєнних походів.

Головним напрямком у зовнішній політиці Київської держави став візантійський. Ще за часів Аскольда Візантія сплачувала Русі данину «заради миру». Очевидно, її ненадходження спричинило загострення русько-візантійських відносин.

Результатом візантійських походів Олега у 907 та 911 pp. стали договори між Руссю та Візантією. Візантія зобов'язувалася сплачувати кожного року данину, руським купцям надавалося право безмитної торгівлі з Константинополем. Ці договори були свідченням утвердження Київської Русі як рівноправного партнера Візантійської імперії.

За історичними джерелами, Олег загинув під час походу на узбережжя Каспійського моря. Згідно з літописом, волхви, язичницькі жерці, напророчили Олегу смерть від власного коня. Князь звелів вивести того на пасовище і тільки через багато років згадав про нього. Коли Олегу доповіли, що кінь помер, він посміявся над пророцтвом волхвів. Пішовши подивитися на кістки коня, Олег наступив ногою на його череп, звідки вилізла змія та вжалила князя. Від її укусу князь помер.

Князюванням Олега завершився процес утворення Київської Русі.

Легенда про призвання варязьких князів викликає багато суперечок серед істориків. Прибічники так званої «норманської теорії» вважають, що відсталі слов'яни були не в змозі створити власну державу і тому звернулися до варягів. Не заперечуючи факт запрошення варягів, підкреслимо, що задовго до цього відбувався природно-історичний процес утворення у слов'ян власної держави.

Варягів, як відомо, ще за Аскольда запрошували на службу як найманих дружинників. Вони не могли істотно вплинути на слов'янську державність. Навпаки, будучи у значній меншості, варяги переймали слов'янські традиції, звичаї, швидко асимілювалися до слов'янського етносу. Можна погодитися з твердженням, що формування Київської держави було результатом слов'янсько-варязької взаємодії.

У 912 р. Ігор заступив князя Олега на київському престолі. На початку князювання йому довелося утверджувати свою владу над підлеглими племенами, які почали відокремлюватися від Києва. Було здійснено походи проти древлян, уличів та тиверців. Відновивши владу, Ігор активізував зовнішню політику.

У 912—913 pp. Русь здійснила походи на Схід, у результаті яких було укладено угоду з Хозарським каганатом та горцями південного Прикаспію — союзниками Візантії. Як і раніше, саме проти Візантії були спрямовані головні політичні та воєнні зусилля Русі.

На початку 40-х років X ст. Візантійська імперія припинила виплату Русі данини, що викликало початок війни. Однак похід Ігоря в 941 р. закінчився для Русі невдачею. Руський флот під Царгородом було спалено «грецьким вогнем» — руйнівним вибуховим знаряддям.

Після цієї поразки Ігор у 944 р. організував новий похід, залучивши до нього варягів, полян, кривичів та печенігів. Коли військо дійшло до Дунаю, візантійський імператор запропонував Ігорю укласти мир, за яким відновлювалася виплата щорічної данини. Укладаючи мир, слов'яни, за звичаєм, клялися виконувати умови договору. За миром 944 р. частина княжої дружини і сам князь клялися на зброї біля ідола Перуна у Києві, як за часів Олега. Інша частина дружини була вже християнською і тому клялася у церкві Іллі у Константинополі.

З 915 р. на південних кордонах Київської Русі почали з'являтися печеніги — об'єднання тюркських племен. Постійні напади печенігів тривали майже до середини XI ст. Ігор уклав з ними мирний договір, після чого вони перекочували до Дунаю. Відтоді вони виступали то як союзники, то як вороги Русі. Умови договору з Ігорем невдовзі були порушені печенігами, підтриманими Візантією.

Часті воєнні походи вимагали збільшення данини з підлеглих Києву племен. Князювання Ігоря закінчилося відомим у історії повстанням древлян проти надмірної данини. У 945 р. древляни на чолі з князем Малом влаштували засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю дружиною. За літописом, його було прив'язано до двох зігнутих дерев і розірвано на частини.

По смерті Ігоря правління у Київській державі перейшло до його вдови княгині Ольги, оскільки їх син Святослав був малолітнім. Ольга правила протягом 945—957 pp.

Нестор у «Повісті минулих літ» докладно описав помсту Ольги за смерть чоловіка. Було вбито князя Мала, спалено головне місто древлян Іскоростень. Така жорстокість пояснювалася тим, що за звичаєм того часу діяло правило «кров за кров», «око за око», тобто закон кровної помсти.

Помстившись древлянам, Ольга, щоб запобігти новим народним виступам та упорядкувати надходження данини з підлеглих племен, здійснила важливі державні реформи. Замість полюддя, роз'їздів княжої дружини вона встановила місця збору данини — погости, куди місцеві жителі повинні були звозити данину. Погости було засновано по всій Київській Русі. Друга реформа княгині полягала у встановленні норми податків (уроків). Ці дії Ольги, як і подальші, виявили її мудрість як правительки держави.

У зовнішній політиці вона віддавала перевагу дипломатії, а не війні. Ольга налагодила відносини з двома могутніми державами того часу — Візантією та Німеччиною. У 946 та 957 pp. вона з великими посольствами відвідала Константинополь, де вела переговори з імператором КОСІЛІ.ГИНОМ Порфірородним. Було укладено торгово-економічну угоду, обговорено умови військової допомоги Візантії, а також розглянуто питання християнізації Русі. Сама Ольга прийняла хрещення, взявши ім'я Олена, у соборі Св. Софії у Царгороді від патріарха. За літописом, після хрещення імператор запропонував Ользі стати його дружиною. Якщо це вважати вигадкою, то за нею можна почути: «Тепер ти хрещена нами і тому повинна у всьому слухати нас». Такі слова повинен був сказати Костянтин, якщо мати на увазі плани підкорення Русі. «Ти сам назвав мене дочкою, а у християн відносини повинні бути братськими і духовними, навіщо ж ти домагаєшся панування наді мною?» Приблизно так можна уявити відповідь Ольги.

Нерівноправні відносини Візантії та Київської Русі підштовхнули Ольгу до зміни зовнішньополітичних орієнтирів. У 959 р. вона відправляє послів до германського імператора Оттона І з проханням прислати єпископа. Але приїзд єпископа Адальберта закінчився невдало: проти нього виступили київські язичники.

Ще після повернення з Константинополя Ольга висловила бажання, щоб її син Святослав прийняв християнство. Він відмовив, вказавши на можливі насмішки дружини. Рідний син, любов та біль княгині, Святослав так і не прийняв християнство. Видатний полководець, він загине не у славному поході, а у підступній засідці печенігів у 972 p., а з його черепа зроблять чашу, з якої печенізька знать буде пити вино... Ольгу Бог позбавив пережити жахливу смерть сина. Вона померла раніше, у 969 p., зробивши перед смертю заповіт, у якому заборонила влаштовувати по собі язичницьку тризну (поховальний обряд). Княгиня була похована по-християнськи.

Великий київський князь Святослав (957—972), як і його батько, князь Ігор, більшу частину свого правління провів у безперервних військових походах. Недарма видатний український історик М. Грушевський називав його «козаком на престолі». Літопис характеризує князя Святослава Ігоревича як хороброго, мужнього воїна. Він був лицарем навіть у ставленні до своїх ворогів. Ідучи на них у-похід, казав: «Іду на ви».

У 964—965 pp. Святослав здійснив східний похід на в'ятичів — останнє слов'янське плем'я, яке платило данину хозарам. Потім він розгромив самих хозар та зруйнував їхню столицю м. Ітиль. Були також здобуті перемоги над підвладними хозарам ясами (осетинами) та касогами (черкесами) на північному Кавказі. У результаті цих походів русичі закріпилися у межиріччі Волги та Дону. Однак розгром Хозарського каганату мав і небажані результати: було відкрито шлях кочовикам (особливо печенігам) для нападів на Русь.

У 967 р. Святослав, якого покликали на допомогу візантійці, вирушив у похід проти Болгарії. Після блискучих перемог русичі зупинились у м. Переяславі на Дунаї, яке Святослав зробив своєю резиденцією. Територія Київської держави помітно розширилася у південному напрямку.

Успіхи Святослава налякали візантійців, які підбурили печенігів напасти на Київ, де знаходилася Ольга з онуками. Святослав рушив на захист міста, кияни ж дорікали йому: «Ти, княже, чужої землі шукаєш, а свою полишив».

Відбивши кочовиків, Святослав з метою зміцнення єдності Русі ввів традицію призначення у князівства своїх синів. Цей захід мав укріпити владу однієї династії. Намісником у Києві Святослав поставив старшого сина Ярополка, у древлянській землі — Олега, у Новгороді — Володимира.

Сам князь у 969 р. розпочав другий балканський похід. Проте візантійському імператору Іоану І Цимісхію вдалося зупинити руське військо у битві під Адріанополем. Після тривалої облоги Доростола, де перебували війська Святослава, сторони пішли на підписання миру (971 р.), за яким Святослав відмовлявся від нападів на Візантію та Болгарію. Майже всі завойовані території було втрачено. Святослав змушений був повернутися на Русь, на шляху до якої загинув біля дніпровських порогів від рук печенігів, підкуплених Візантією.

II період — кінець X—XI ст. — період найбільшого піднесення і розвитку Київської Русі.

У 977 p., повідомляє «Повість минулих літ», на Русі почалася перша княжа усобиця — боротьба за владу. Ярополк пішов війною па Олега, потім напав на Новгород, змусивши Володимира тікати за море до варягів. У 980 р. Володимир з'явився з найманим військом варягів і почав похід на Київ. Князь Ярополк загинув у боротьбі за владу, і Володимир зайняв київський стіл.

За правління Володимира (980—1015) боротьба проти орд печенігів переросла в життєву необхідність, і тому він заклав на південних кордонах Русі систему фортець від нападів войовничих кочовиків — так звані «Змійові вали».

Володимир Святославич значно розширив кордони Київської Русі. У 981 р. він здійснив похід на захід проти Польщі, захопив Перемишль та Червенські міста — територіальне об'єднання, яке на заході межувало з Польщею, а на сході доходило до Західного Бугу. До складу Київської держави увійшли також Закарпатська Русь і Тмутаракань.

Протягом 981—993 pp. Володимир здійснив успішні походи проти в'ятичів, ятвичів, радимичів, хорватів, волзьких булгар, що, практично, завершило тривалий процес формування території Київської Русі.

З метою кращого управління країною Володимир провів адміністративну реформу — ліквідував владу племінних вождів і замінив її посадженням у землях Русі своїх синів або посадників, чим поклав край автономії земель.

Володимир запровадив військові формування з порубіжних зі степом районах, усунув з провідних посад у дружині варязьких найманців. Та найважливішою реформою було запровадження у 988 р. християнства. Язичництво племінних культів перешкоджало етнічному, державному та культурному об'єднанню племен у централізовану державу, суперечило єдності Русі.

Прийняттю християнства передувала невдала спроба Володимира запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном та обов'язкове поклоніння їм. Князь спирався на більшість населення своєї держави, яке дотримувалося язичництва за звичкою, несвідомо. Це була неорганізована, сліпа стихія, оскільки на Русі не існувало касти жерців — ідеологів язичницької релігії.

Панування язичництва заважало укріпленню зв'язків Русі з християнськими країнами, виключало династичні шлюби.

Звернення Володимира до православної Візантії, очевидно, пояснювалося тим, що Київська Русь мала давні економічні, політичні та культурні зв'язки з нею. Крім того, християнство з давніх часів було відоме на Русі (згадаємо хрещення Аскольда і Діра, Ольги). Певне значення мав і приклад православної Болгарії, яка була незалежна від візантійської Церкви.

Трапилося так, що у 986 р. співправителі — імператори Візантії Василій II та Константин — звернулися до Володимира Святославича за військовою допомогою: військо Візантії було розгромлене болгарами, після чого на початку 987 р. полководець Варда Склір з арабами вдерся у володіння імперії. Боротьбу з ним розпочав Фока — інший воєначальник, який проголосив себе імператором. Шеститисячне військо, яке прибуло з Русі, розгромило Фоку.

Укладаючи договір про військову допомогу, русичі висунули вимогу віддати за Володимира сестру імператорів Анну. Зі свого боку візантійці висунули умову, аби Володимир прийняв християнство. Володимир хрестився у Києві, прийнявши християнське ім'я Василь, але брати-імператори, відновивши свою владу за допомогою русичів, зреклися обіцянки віддати сестру за Володимира. У відповідь на це останній захопив грецьке місто Херсонес (Корсунь) у Криму та висунув вимогу Василію II та Константину віддати за нього Анну. Вона прибула у Херсонес та взяла шлюб з князем. Візантія надала Володимиру титул «цесаря» (царя), що зрівнювало його з візантійськими імператорами. Коли Церква канонізувала князя Володимира, до цього титулу було додано прізвисько Святий.

Повернувшись до Києва, Володимир хрестив своїх дванадцятьох синів у джерелі, яке отримало назву Хрещатик. Потім була хрещена знать, пересічні кияни. Але процес християнізації розтягнувся на довгі роки, християнство насаджувалося на Русі жорстокими методами, було зруйновано багато пам'ятників язичницької культури. Поряд з цим християнство пристосовувалося до язичництва (використання язичницьких свят, перетворення язичницьких богів на християнських святих тощо).

На чолі церковної організації у Київській Русі став присланий з Константинополя митрополит, якому підпорядковувалися єпископи. Впроваджуючи християнство, Володимир сприяв будівництву храмів, зокрема було збудовано церкву Різдва Богородиці (Десятинну), Св. Василія та інші. Храми та монастирі ставали осередками освіти, бібліотеками.

Прийняття християнства сприяло укріпленню єдності Київської Русі як ранньофеодальної держави, піднесенню її міжнародного авторитету (до 988 р. вона була для Європи відсталою, язичницькою), встановленню зв'язків з високорозвиненою Візантією, спадкоємницею культури Стародавньої Греції.

Доказом міжнародного авторитету Київської Русі були династичні шлюби. Сини Володимира одружилися з дочками європейських правителів: Святополк — з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав — зі шведською принцесою Інгігердою (Іриною), дочка Преслава взяла шлюб з угорським королем.

Володимир Святославич увійшов у історію як видатний державний діяч, якого називають Великим. Його влада спиралася вже не на погости, де стояла дружина. Він посадив дванадцять своїх синів у головних руських містах — Новгороді, Ростові, Полоцьку, Турові та в далекій Тмутаракані.

Слава про Володимира Червоне Сонечко збереглася у билинах. Він звелів викувати для своєї дружини ложки з срібла, бо казав, що без дружини не здобуде ні золота, ні срібла.

Володимир Великий жив у мирі з Польщею, Угорщиною, Чехією, але в самій Руській землі миру не було.

Син князя Володимира Ярослав, який правив у Новгороді, пішов проти батька, припинивши надсилати у Київ данину. Готував повстання проти батька і Святополк. Володимир старів, а сини прагнули до самостійності та великокнязівського престолу. Смерть Володимира у 1015 р. дозволила старшому сину Святополку зайняти київський стіл. Святополк, якого називали Окаянним, вбив своїх братів Бориса, Гліба, Святослава, щоб не мати конкурентів у боротьбі за владу. Проте у вирішальній битві на р. Альта Ярослав розбив Святополка. До 1026 р. тривала боротьба Ярослава проти брата Мстислава, яка закінчилася поділом Русі. І тільки зі смертю Мстислава у 1036 р. Ярослав позбувся останнього суперника.

Ярослав Володимирович здійснив ряд походів проти племен естів, ятвячів, заснував над Чудським озером м. Юр'єв (тепер Тарту). Велике значення мали заходи щодо зміцнення південних кордонів держави — була споруджена нова оборонна лінія вздовж річок Сули, Росі, Трубежа.

У 1036 р. Ярослав у запеклій битві під Києвом здобув вирішальну перемогу над печенігами, на честь якої було збудовано собор Св. Софії — видатний архітектурний пам'ятник XI ст., який зберігся до наших днів.

У середині XI ст. у причорноморські степи, витіснивши печенігів, прийшли половці, які на багато років стали загрозою для руських земель.

Прагнучи вийти з-під візантійського впливу, Ярослав ввів практику замість запрошення митрополитів з Константинополя обирати їх соборами руських єпископів.

Першим місцевим митрополитом у 1051 р. став Іларіон. За правління Ярослава, якого прозвали Мудрим, християнство остаточно утвердилося в Київській державі. Ярослав розширив права Церкви, її земельні володіння. Було засновано перші монастирі — Св. Юрія, Св. Ірини та Києво-Печерський. Як високоосвічена людина свого часу, Ярослав Мудрий дбав про розвиток освіти: за нього було створено школу і бібліотеку при Софійському соборі, зроблено багато перекладів книжок з грецької давньоруською мовою.

За Ярослава Мудрого з'явився перший збірник законів — «Руська Правда», який юридично закріпив феодальні відносини на Русі. «Руську Правду» поділяють на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка (XI ст.), яка пов'язується з Ярославом Мудрим. Вона містить «Правду Ярослава», «Правду Ярославичів» (синів Ярослава) тощо. До Розширеної редакції (XII ст.) включено «Суд Ярослава Володимировича» та «Статут Володимира Мономаха». Скорочена редакція створена на основі Розширеної і датується XV—-XVII ст. Кожна з редакцій відбиває певний стан розвитку феодалізму в Давній Русі.

«Руська Правда» дає уявлення про категорії населення Русі, їхнє правове та економічне становище, органи управління, судочинства тощо. Майже всі її норми спрямовані на захист князівського маєтку, земельної власності князя, а пізніше і великих феодалів. Предметом правового захисту в «Руській Правді» є життя, тілесна недоторканність і честь знаті. Окремі статті певною мірою захищали деякі інтереси народних мас від грубих форм феодального гніту, які могли викликати народні виступи та повстання. Характерно, що покарання передбачало не смертну кару, а грошові виплати.

«Руська Правда» надалі значно вплинула на розвиток українського, литовського, польського, білоруського та російського права.

За Ярослава Мудрого Київська Русь мала широкі міжнародні відносини з Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією, скандинавськими країнами тощо. Ці зв'язки Ярослав закріпив династичними шлюбами.

Сам Ярослав одружився з дочкою шведського короля Інгігердою (Іриною). Син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Константина Мономаха (від шлюбу народився Володимир Мономах, якого назвали так за родовим ім'ям матері). Інші сини були одружені з сестрою польського короля і онукою німецького імператора. Дочки Ярослава взяли шлюб з угорським, норвезьким королями. Найвідомішим є шлюб Анни Ярославни, яка стала дружиною французького короля Генріха І, була королевою Франції. У червні 2005 р. у м. Сан-ліс (Франція), де вона похована (1075), було відкрито пам'ятник на честь Анни Київської, як називають її французи.

Отже, у роки правління Ярослава Мудрого Київська Русь досягла свого найбільшого розвитку та могутності.

Ярослав, намагаючись запобігти усобицям у боротьбі за владу, перед смертю поділив Київську державу між синами. Тож він започаткував старшинство в межах родини: землю після смерті великого князя мали наслідувати не брати, а сини.

Старший, Ізяслав, одержав Київ, Туров, Новгород і Псков (княжив у 1054—1073,1077—1078), Святослав — Чернігів, Муром та Тмутаракань (1073—1076), Всеволод — Переяслав і Ростов (1078—1093) тощо. Спочатку Ярославичі підтримували мир і єдність держави, але у подальшому їхній союз розпався. Почалася тривала міжусобна боротьба, яка врешті-решт призвела до роздробленості Київської Русі.

У Київській Русі, як і у більшості країн Західної Європи, формувався феодальний лад. Характерними рисами феодального ладу були:

• низький рівень розвитку продуктивних сил і суспільного поділу праці (ручна праця селян і ремісників);

• панування власності феодалів на землю та особиста залежність селян від феодалів, яка зростала в міру захоплення князями і знаттю общинних земель;

• поєднання великого феодального землеволодіння і дрібного (надільного) селянського землекористування; селяни отримували землю не у власність, а у користування, за що мали виконувати повинності — панщину, оброк (початковою формою залежності було полюддя);

• власність селян і ремісників на знаряддя праці та продукти свого господарства, заснованого на власній праці;

• поступове формування феодальних вотчин — великих спадкових землеволодінь;

• панування натурального господарства, за якого виробництво продуктів здійснювалося для внутрішнього споживання, а не для продажу (таке господарство характеризувалося низькими темпами розвитку, повторенням процесу відтворення в незмінному масштабі).

Феодальний лад був кроком уперед у розвитку суспільства, оскільки праця селян на надільній землі створювала зацікавленість у підвищенні продуктивності праці.

Соціально-політичний устрій феодалізму мав становий характер. Влада знаходилася у руках земельних власників (світських і духовних феодалів). Київська Русь сформувалася як одноосібна монархія. Главою держави і верховним власником всієї землі був великий київський князь. Йому підлягали удільні князі, які правили в окремих князівствах. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни тощо). Рада князів та старших дружинників на чолі з київським князем ухвалювала важливі для життя держави рішення.

За цими землями закріпилася назва Україна (уперше згадується у літописі від 1187 p.).

Основою формування білоруського та російського народів стали південно-західні та південно-східні союзи племен.

У той час розвивалися давньоруська розмовна та літературна мови, давньоруська література, архітектура, освіта, образотворче мистецтво.

Великого розвитку у Київській Русі досягла усна народна творчість (легенди, перекази, пісні, билини, прислів'я).

Серед писемних пам'яток давньоруської культури чільне місце належить літописам. У1113 р. було написано найвідоміший історичний твір Русі — «Повість минулих літ». Взірцем літератури стала поема «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.). Написане у важкий для Русі час міжкнязівських усобиць та нападів кочовиків, «Слово...» закликало князів до єдності, яка б допомогла відстояти рідну землю. Видатними літературними пам'ятниками Київської доби є «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха.

Пам'ятники архітектури Київської Русі свідчать про високий рівень будівельної техніки та талант народних майстрів. Видатними архітектурними спорудами були Десятинна церква, Золоті ворота, Софійський собор. Будівництво храмів супроводжувалося розвитком монументального живопису (фресок, мозаїки), станкового — ікон.

У Київській Русі у великій пошані були освіта, книжна мудрість. За часів Ярослава Мудрого у соборі Св. Софії були засновані перша школа та бібліотека (1037).

Культура Київської Русі заклала підвалини для подальшого розвитку культури українського народу.

¦ • Проблема виникнення держави Київська Русь.

¦ • Норманська теорія.

¦ • Прийняття християнства.

¦ • Формування українського етносу.

Назад Зміст Вперед