UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Розділ 14

УРСР у період десталінізації та загострення кризи радянської системи.

Розпад СРСР та відродження незалежності України (1956—1991)

Реформи М. Хрущова охоплювали сферу суспільного життя, соціально-економічну, духовно-культурну, зовнішньополітичний курс. Та найважливішим кроком на шляху до демократизації суспільного життя стало засудження ним масових репресій тоталітарного режиму на XX з'їзді КПРС у лютому 1956 р.

Після смерті Й. Сталіна у мільйонів людей виникало питання про його роль у розвитку країни як голови партії та держави протягом майже 30 років. Не могло не виникнути питання і про роль сталінського оточення (М. Хрущова, В. Молотова, Л. Кагановича, К. Ворошилова та інших) у причетності до репресій довоєнного і післявоєнного часу. У цій ситуації Хрущов, не дивлячись на протидію своїх прибічників, вирішив оприлюднити страхітливу картину масових репресій. Але їх ініціатором називався тільки Сталін, чим запобігались відповідальність власне Хрущова та тодішнього керівництва партії та держави.

У червні 1957 р. на пленумі ЦК КПРС, через півтора року після XX з'їзду партії, Л. Каганович, В. Молотов, Т. Маленков та інші здійснили спробу усунути М. Хрущова від влади. Саме тоді постало питання про розширення сфери відповідальності за злочини сталінізму. Маршал Г. Жуков, завдяки підтримці якого Хрущов зберіг свою посаду, поставив питання про кримінальну відповідальність вищих керівників. Він оприлюднив документи, які містили дані про розстріл тисяч людей без судового розгляду, так званими «трійками», за прямою вказівкою членів Політбюро ВКП(б) чи з їх санкції.

Із стенограми пленуму:

Г. Жуков: «...За порушення закону слід застосовувати кримінальне покарання».

Л . Каганович: «Я говорю про політичну відповідальність. Обстановка була гостра, ми діяли дуже швидко...»

М. Хрущов: «Хто запровадив цей злочинний порядок створення цих трійок? Усі, хто входили в ці трійки, розстріляні».

Л . К а г а н о в и ч: «А ви хіба не підписували папери про розстріли по Україні? А що ж ви, товаришу Жуков, будучи командиром дивізії, не підписували?»

Г. Жуков: «Жодну людину не поставив під розстріл».

Л. Каганович: «Це перевірити важко».

Г. Жуков: «Перевірте, будь ласка».

Л . К а г а н о в и ч: «А ви що, не схвалювали політику ЦК, політику боротьби з ворогами?»

Г. Жуков: «Боротьби з ворогами, але не розстрілів».

Л. Каганович: «Ми усіх тонкощів не знали».

(На пленумі Каганович, Молотов, Маленков та Шепілов були усунуті з керівних посад. Каганович помер у Москві в 1991 p.).

На завершення свого виступу Г. Жуков сказав: «Якби тільки народ знав, що в них із пальців капає невинна кров, то зустрічав би їх не аплодисментами, а камінням».

Саме аплодисментами зустріли делегати XX з'їзду М. Хрущова та інших лідерів КПРС. У своїй доповіді на закритому засіданні «Про культ особи Й. Сталіна та його наслідки» Хрущов оприлюднив жахливі факти беззаконня та свавілля, масові репресії, дозвіл на які давав Сталін, про зловживання ним владою. Перша особа Комуністичної партії, і це було нечуваним, засудила вождя. У доповіді Хрущов наголосив: «Ми повинні з усією серйозністю поставитися до питання про культ особи. Це питання ми не можемо винести за межі партії, а тим більше до друку. Саме тому ми доповідаємо його на закритому засіданні з'їзду. Треба знати міру».

Керівництво партії та держави дозволило критику Й. Сталіна, постать якого уособлювали КПРС та радянський лад, суворо дозовано, ні в якому разі не допускаючи критики самої партії та системи. Повний текст доповіді Хрущова не було надруковано в СРСР. У червні 1956 р. радянські люди отримали можливість ознайомитися з постановою ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків», з якої було вилучено значну частину гострого виступу Хрущова. Тільки у 1989 р., у період горбачовської «перебудови», коли відбувався розпочатий Хрущовим більш глибокий аналіз сталінізму, населення Радянського Союзу змогло отримати доступ до повного змісту «секретної» доповіді.

І все ж виступ М. Хрущова — цей акт політичної мужності — поклав початок тривалому історичному процесу кризи, а потім краху тоталітарної системи. Тоді це мало хто розумів. Виправдалися слова Гегеля про те, що «люди самі творять свою історію, але не знають яку».

Реакція на доповідь М. Хрущова була в Україні, як і в СРСР, неоднозначною. Частина людей схвалила критику Сталіна, руйнування тисяч сталінських пам'ятників, бюстів, перейменування багатьох міст, регіонів, вулиць, які носили його ім'я. Інша частина, і таких була більшість, пов'язуючи своє життя з «мудрим вождем» та ототожнюючи з ним будівництво соціалізму, велику перемогу над фашизмом, вважала критику Сталіна і минулого наклепом на радянську владу.

Серед тих, хто «прозрів», був і відомий український правозахисник М. Руденко: «Моє прозріння почалося тоді ж, коли й у багатьох інших: після XX з'їзду. А вважав же себе «солдатом» Сталіна». Я вірив щиро... Коли на мене обрушилася жорстока правда про Сталіна та його час, про сталінізм — це був для мене страшний удар. Моє прозріння розтягнулося на кілька років, я намагався осмислити, зрозуміти: як таке могло статись?! І коли стало ясно, що справа не тільки в Сталіні, що він при усіх своїх огидних якостях потрапив на такий ґрунт, який його зростив, і що цей ґрунт — Система, ідеологія».

Те, що зрозумів Руденко, не захотів та не міг зрозуміти Хрущов, селянський син, який працював слюсарем на заводі, шахтах Донбасу. У1918 р. вступив у більшовицьку партію, боровся за свою, робітничо-селянську владу від часів громадянської війни. Тільки у 28-річному віці фактично почав навчання на робітничому факультеті Юзівського (Сталінського, а зараз Донецького) гірничого технікуму, а потім у Московській промисловій академії. Ставши партійним функціонером, працював у Харкові, Києві, Москві, з перервами очолював ЦК КП(б)У. У роки війни був членом військової ради багатьох фронтів. Після війни знову очолив КП(б)У Він був замінений Сталіним за «м'якотілість» під час голоду 1946— 1947 pp. в Україні на «твердого» Л. Кагановича. То хіба міг М. Хрущов, який завдяки радянській владі піднявся до вищих партійних посад, а потім лідера СРСР, сумніватися у «своїй, рідній владі»? Чи міг зрозуміти, що побудоване в СРСР суспільство являло собою тоталітарну систему, антинародну за своєю суттю? Систему, яка підлягала не реформуванню та удосконаленню, а лише докорінній зміні. Хрущов свідомо захищав Систему, породженням якої був сталінізм. Визнання хибності обраної мрії — будівництва найсправедливішого комуністичного суспільства — вело до перекреслення всього життя. Більшовицька ідеологічна міфологія діяла не тільки на мільйони радянських людей, а й на дітей свого часу — керівників СРСР, Тому хрущовська десталінізація була приречена на непослідовність і мала суперечливий характер. Вона зберігала основні засади тоталітаризму: безмежну владу КПРС та керовані нею органи держбезпеки.

Такий шлях прозріння, працею розуму і серця, який пройшов М. Руденко після XX з'їзду КПРС, пройшло багато людей, у тому числі і перший Президент незалежної України Л. Кравчук. Він, у радянські часи — секретар ЦК КПУ з ідеології — у 1992 p., коли СРСР вже не існувало, визнав: «Часом наш народ піддавався неймовірнішим знущанням, стражданням. То був фізичний і духовний геноцид, влаштований сталінщиною щодо української людності. І я, зрозуміло, мусив або змінити свою життєву позицію, або зійти з політичної арени».

Після червневого 1957 р. пленуму ЦК КПРС завдяки підтримці армії на чолі з Г. Жуковим та Комітету державної безпеки (КДБ) на чолі з І. Сєровим, М. Хрущов переміг у боротьбі за владу. Його підтримала і більшість членів ЦК КПРС, у тому числі і перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко. Він, перший українець, який очолив Компартію України, був відкликаний Хрущовим у Москву. Його місце зайняв М. Підгорний, який також пізніше у Москві обійняв посаду секретаря ЦК КПРС. Так, завдяки М. Хрущову, вихідці з України з'явилися на всесоюзній арені.

У липні 1963 р., за підтримки першого секретаря ЦК КПРС, Компартію України очолив П. Шелест. За часів М. Хрущова відбулося деяке розширення прав союзних республік у адміністративній сфері. У ведення УРСР передавалися питання адміністративно-територіального устрою, районування, віднесення міст до обласного, республіканського підпорядкування. Розширилися права республіки у формуванні свого бюджету, матеріально-технічного постачання. До компетенції УРСР передавалося прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів. Проте ці нововведення не могли змінити унітарного характеру СРСР.

У 1957 p. M. Хрущов здійснив спробу реформувати радянську командно-адміністративну систему. З цією метою були ліквідовані галузеві міністерства, а замість них утворювалися територіальні органи управління промисловістю — ради народного господарства (раднаргоспи). Під контролем України опинилися 97% заводів республіки порівняно з 34 % у 1953 р. Йшлося, однак, не про децентралізацію, а лише про удосконалювання централізованості управління народним господарством. Реформа 1957 р. сприяла поглибленню спеціалізації та кооперування підприємств окремих районів, однак порушувала економічні зв'язки між підприємствами однієї галузі, які знаходилися в різних районах.

На початку 60-х років М. Хрущов побачив у розширенні економічних прав УРСР та інших республік загрозу місництва та відродження «буржуазного націоналізму». У 1963 р. було утворено Вищу Раду Народного господарства, яка взяла на себе координацію роботи промисловості та будівництва в загальнодержавному масштабі. Це призвело до згортання реформи.

Непослідовними та суперечливими були реформи М. Хрущова у сільському господарстві. Не маючи чіткого уявлення про шляхи досягнення поставлених цілей, він часто висував нереальні, утопічні плани. Одним із таких планів було освоєння цілинних земель у Казахстані. Переміщення туди величезної кількості техніки, матеріальних та фінансових ресурсів, понад 500 тис. людей (100 тис. з України) не було підкріплено науковими розробками та серйозною підготовкою. Крім того, освоєння цілини призвело до зменшення уваги до розвитку зернового господарства у традиційних регіонах, зокрема в Україні. «Цілинна епопея» була характерним прикладом екстенсивного розвитку сільського господарства.

Після візиту у США у 1959 р., де М. Хрущов відвідав ферму, він захопився ідеєю «витягнути» сільське господарство СРСР за допомогою кукурудзи. Почалася величезна за масштабами «кукурудзяна» епопея: примусове насадження вирощування кукурудзи, яке охопило всю країну. «Королева полів» тільки в Україні зайняла понад 20% посівної площі. Хрущов сподівався на швидке і значне збільшення кормової бази, на основі якої можна було б здійснити різкий підйом тваринництва. Він поставив за мету в найближчі роки досягти рівня США з виробництва м'яса і наздогнати США у цьому показнику вже у 1960 р.

Та насаджування «королеви полів» стало однією з головних причин зменшення посівів зернових культур та значного зменшення особистого тваринництва. Пов'язати проблеми стабільного постачання населення хлібом та продуктами тваринництва шляхом «цілинної та кукурудзяної епопеї» не вдалося. На початку 60-х pp. СРСР навіть почав масові закупки зерна за кордоном.

Позитивні зрушення за часів М. Хрущова відбулися у соціальній сфері. Значно збільшилися капіталовкладення у житлове будівництво, почалося спорудження панельних житлових будинків за типовими проектами — так звані «хрущовки». Тільки у 1951—1958 pp. в УРСР було збудовано майже 2 млн. квартир. Уперше за роки радянської влади трудящі отримували ізольоване житло. В побут поступово входили швейні та пральні машини, холодильники і телевізори. Історик В. Шестаков вважає, що з житлової політики Хрущова у країні почалася революція споживання, яка значно сприяла стрімкому наростанню критичної маси мислячих людей, і тому з середини 50-х pp. радянська система була вже приреченою.

Пенсійна реформа 1956 р. привела до підвищення мінімальних пенсій. Було скорочено тривалість робочого дня до семи годин для робітників та службовців. На селі скасовувалися трудодні та впроваджувалась грошова оплата праці. Хрущов ліквідував таке ганебне явище часів сталінщини, як примусова праця селян у колгоспах. Мешканці сіл, як і всі громадяни СРСР, почали отримувати паспорта.

Одночасно М. Хрущов ініціював волюнтаристську реорганізацію сотень колгоспів у радгоспи. Вкрай негативні наслідки мала заборона тримати худобу в приміській зоні, на околицях міст і обмеження присадибних ділянок колгоспників. Вважалося, що цей захід сприятиме активній роботі селян у колгоспах. Та результатом було зменшення постачання продукції на колгоспні ринки та підвищення цін на неї.

Вирішити головне завдання — значно підняти життєвий рівень населення, довести на практиці перевагу соціалізму над капіталізмом — М. Хрущову не вдалося. Його енергія, намагання одним стрибком ощасливити мільйони радянських людей, які перетерпіли стільки страждань за часів сталінщини та страшної війни, спричинили до втрати ними відчуття реальності, ігнорування об'єктивних процесів розвитку СРСР.

Черговим проявом поспішності, непродуманості, догматичного сприйняття марксистсько-ленінської ідеології стала прийнята партійним керівництвом на чолі з М. Хрущовим на XXII з'їзді КПРС Програма побудови комуністичного суспільства в СРСР. У Програмі КПРС, прийнятій на з'їзді, заявлялося: «У найближче десятиліття (1961 — 1970) Радянський Союз, створюючи матеріально-технічну базу комунізму, перевершить за виробництвом продукції на душу населення наймогутнішу і найбагатшу країну капіталізму — США.

Всім буде забезпечено матеріальний достаток. У підсумку другого десятиліття (1971—1980) в СРСР в основному буде побудовано комуністичне суспільство».

Народу, згідно з традиціями радянської системи, пропонувалася чергова утопія, яку він з ентузіазмом та енергією під керівництвом партії повинен був втілити у життя. КПРС урочисто заявляла: «Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі».

Доказом історичної переваги радянського ладу та побудови комунізму, здавалося, були перший в світі запуск в СРСР штучного супутника Землі у жовтні 1957 р. та космічний політ Ю. Гагаріна 12 квітня 1961 р. Як можна було не пишатися своєю Батьківщиною, яка впевнено крокувала до комунізму?

На Красній площі у Москві у присутності величезної кількості радянських людей, Ю. Гагаріна зустрічали перший секретар ЦК КПРС, голова Ради Міністрів СРСР М. Хрущов, виходець з України, голова Президії Верховної Ради СРСР Л. Брежнєв та інші партійно-державні керівники Радянського Союзу.

Через декілька місяців, однією з осінніх ночей 1961 р., на цій же Красній площі відбувалася подія, яку ніхто не бачив, окрім кремлівських курсантів. Труну з тілом Й. Сталіна винесли з Мавзолея В. Леніна та поховали біля кремлівської стіни. М. Хрущов, за ініціативою якого було прийняте таке рішення, продовжував боротися з мертвим Сталіним. Це було значно легше, ніж продовжувати десталінізацію та демократизацію суспільства, які були згорнуті наприкінці 50-х pp.

М. Хрущов втручався буквально в усі сфери життя. З метою скорочення великого адміністративно-управлінського апарату з 1957 по 1959 pp. проводилося об'єднання підприємств, установ, колгоспів. Його наслідком було скорочення кількості чиновників на 130 тис. осіб. Партійна реформа полягала у поділі партійних організацій на міські та сільські, введення принципу ротації (регулярної заміни) партійних та державних керівників. Якщо за часів Й. Сталіна їх не полишав постійний страх за своє життя, то нескінченні реорганізації та ініціативи М. Хрущова не давали спокою та гарантії збереження посад. Серед партійно-державної еліти виникла ідея усунення його від влади.

Та все ж «відлига», як називають хрущовський період, лібералізація суспільно-політичного життя дозволили сформуватися цілому поколінню «шістдесятників». Вони виступали з критикою національної політики Сталіна, на захист української мови, проти русифікації та за національно-культурне відродження. У середині 50-х pp. в СРСР, у тому числі і в Україні, було започатковано дисидентський (від лат. dissident — незгодний) рух, учасники якого критично ставилися до радянської політичної системи, офіційної ідеології, а деякі (як створена у 1959 р. Українська робітничо-селянська спілка) навіть ставили питання про реалізацію на практиці положення Конституції СРСР про право виходу республік зі складу Радянського Союзу.

Дисидентство являло собою ненасильницьку форму боротьби шляхом створення спілок, гуртків, комітетів. Активну участь у цих опозиційних об'єднаннях брали Ю. Бадзьо, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та інші.

Влада та КДБ швидко відреагували на появу дисидентського руху. Система продовжувала триматися на жорстких засадах ідеологічного контролю та боротьби з інакомисленням. У 1961 р. Л. Лук'яненка, І. Кандибу та інших членів Спілки заарештували та засудили на позбавлення волі. Лук'яненку смертна кара була замінена на 15 років ув'язнення. Реакцією партійного керівництва на діяльність «шістдесятників» було засудження відходу від «соціалістичного реалізму» та критика творчості митців. Командно-адміністративний стиль керівництва М. Хрущова виявився у його диктаті, партійних настановах та вказівках під час зустрічей з інтелігенцією у 1962—1963 pp. Серед засуджених Хрущовим діячів культури був і скульптор І. Неізвестний. Та трапилося так, що саме він стане у 1971 р. автором пам'ятника на могилі Хрущова на Новодівочому кладовищі. Людина в цілому обмежена, низького рівня культури, ініціатор десталінізації, вступив у конфлікт з інтелігенцією, втративши її підтримку.

Проявом посилення монополії офіційної марксистсько-ленінської ідеології та порушення визнаного у «Загальній декларації прав людини» права людини на свободу віросповідання була організована наприкінці 50-х — початку 60-х pp. антирелігійна компанія. Партійне керівництво СРСР намагалося переконати народ у тому, що в атомному та космічному XX столітті релігія є пережитком і забобоном, заважає комуністичному вихованню радянських людей. Протягом 1957— 1964 pp. в Україні було закрито майже половину православних церков, закривалися також костьоли, синагоги, молитовні будинки. Такі заходи не могли не викликати невдоволення людей старшого віку.

У 1961 р. відбулася друга післявоєнна грошова реформа. Фактично це була прихована девальвація (знецінення офіційного золотого вмісту радянського карбованця). Одночасно підвищилися ціни на м'ясо, молоко та інші товари, що викликало протести людей. Трагічно закінчилися мітинг та демонстрація влітку 1962 р. робітників та населення м. Новочеркаська Ростовської області проти підвищення цін. Для його розгону місцева влада за вказівкою з Москви застосувала війська та танки. 24 людини було вбито, 24 поранено, 14 — засуджено, а сім страчено. Три десятиліття офіційна влада замовчувала цей факт. Робітничі страйки пройшли у Кривому Розі, Дніпродзержинську та інших містах України. Усе це свідчило про зростання невдоволення політикою партійного керівництва СРСР.

Про розчарування діяльністю М. Хрущова свідчив і лист до нього вчительки М. Ніколаєвої: «Микито Сергійовичу! Вас поважають у народі, тому звертаюся до Вас... Ми сердечно раді тим змінам, що відбулися після березня 1953 року. Але поки що ми живемо тільки для майбутнього, а не для себе. Люди живуть погано, з продовольством по всій країні дуже скрутно... Скажіть прямо, що досвід по-казав, що колгоспи себе не виправдали, потрібна інша форма організації сільського господарства... Давайте проведемо справжні вибори. Давайте вибирати всіх людей, яких висуває маса, а не списки, спущені згори. Тих же людей, хто викреслює небажаного кандидата, не будемо вважати ворогом радянської влади».

Цей лист, як і багато інших, був дуже показовим для часів «відлиги». Поряд із визнанням значущості змін у суспільстві, започаткованих М. Хрущовим, автор запропонував йому піти на подальшу радикалізацію змін. Але це було для керівника КПРС «зрадою соціалізму». Хрущов закликав до світлого комуністичного майбутнього. А люди хотіли, щоб світло було за їхнє життя.

За таке життя під впливом непослідовної хрущовської десталінізації в СРСР виступили народи деяких країн «соціалістичного табору». Але їхні намагання позбавитися диктату Кремля викликали відкрите втручання Радянського Союзу у внутрішні справи НДР (1953,1961), Польщі (1956), Угорщини (1956). Драматичний характер мали угорські події. Уряд Угорщини, намагаючись проводити самостійну політику, встановити демократію західного зразка, заявив про вихід з Варшавського договору. Восени 1956 р. почалося повстання проти комуністичного режиму. Отримавши від Ю. Андропова (майбутнього Генерального секретаря ЦК КПРС), посла у Будапешті, таку звістку, радянське керівництво ввело на територію Угорщини війська під командуванням І. Конєва. Завдяки відкритій інтервенції (СРСР розглядав її як «братерську допомогу») повстання було придушене. Відновлення таким засобом комуністичного режиму в Угорщині призвело до падіння на міжнародній арені авторитету СРСР, в тому числі популярності комуністичних ідей.

Взагалі у міжнародних відносинах у період «відлиги» відбувалися складні та суперечливі процеси. В умовах «холодної війни» продовжувався розкол світу на табори, але поряд з цим виявлялися ознаки відмови від конфронтації капіталістичного Заходу та про-радянського Сходу. На XX з'їзді КПРС було заявлено, що після Другої світової війни між державами з різним соціально-політичним ладом можливе співіснування, що немає фатальної неминучості світової війни.

Радянське керівництво на чолі з М. Хрущовим пішло на значне скорочення збройних сил — у 1955—1956 pp. вони зменшилися майже на 2 млн. осіб.

Зовнішня політика УРСР, незважаючи на те, що вона до 1959 р. підписала 65 міжнародних договорів, стала членом постійної комісії ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), цілком підпорядковувалася зовнішньополітичному курсу керівництва СРСР.

У відповідь на створення у 1949 р. воєнно-політичного Північно-Атлантичного блоку (НАТО) на чолі з США, у травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, НДР, Румунія, Чехословаччина та інші країни «народної демократії» уклали Варшавський договір. СРСР відігравав у ньому вирішальну роль.

Не сприяло поліпшенню відносин між Сходом та Заходом будівництво за ініціативою Радянського керівництва у 1961 р. «Берлінської стіни». Вона надовго розколола Європу. М. Хрущов, пояснюючи необхідність її будівництва, казав лідеру комуністів НДР В. Ульбріхту: «Зрозумій, з відкритими кордонами ми з капіталізмом змагатися не можемо».

Іншою подією, яка значно загострила міжнародну ситуацію, була Карибська криза 1962 р. Радянське керівництво підтримало прихід до влади на Кубі у 1959 р. комуністів на чолі з Ф. Кастро. Користуючись географічною близькістю Куби до США, СРСР розмістив тут свої ракети. У відповідь американський уряд Д. Кеннеді висунув вимогу вивезти ракети і привів свої збройні сили у повну бойову готовність. Світ опинився на межі ядерної війни. Та здоровий глузд М. Хрущова і Д. Кеннеді дозволив вирішити кризу. Ракети було вивезено, а США відмовилися втручатися у справи Куби. Карибська криза засвідчила страшну загрозу застосування ядерного потенціалу у разі збройного конфлікту. У 1963 р. СРСР, США та Велика Британія підписали Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. Договір підписали і представники Української СРСР.

Розв'язавши Карибську кризу та підписавши Договір, який стане першим кроком до розрядки міжнародної напруженості, М. Хрущов міг спокійно відсвяткувати своє 70-річчя у квітні 1964 p., а потім поїхати відпочити у Піцунду. Та вже у жовтні його оточення (серед них був і голова КДБ В. Семичастний), у тому числі висуванці з України М. Підгорний, П. Шелест, Л. Брежнев, які нещодавно гаряче поздоровляли М. Хрущова з ювілеєм, усунули його від влади.

Пізніше П. Шелест наводив слова Л. Брежнєва: «Нам в центрі працюється важко. М. С. Хрущов багатьох ігнорує, не рахується з нами. Він перший секретар ЦК КПРС, він же голова Ради Міністрів, Мікоян — голова Верховної Ради, вони удвох — старі діди — і крутять усі справи. Нам дуже важко, і ми хочемо мати друзів і опору».

На жовтневому 1964 р. пленумі ЦК КПРС, звинувативши М. Хрущова у «волюнтаризмі та суб'єктивізмі», прорахунки у зовнішній та внутрішній політиці, його звільнили з усіх посад. М. Хрущов, взявши слово, сказав: «Мені вже 70 років, я старий і втомився... Головне я зробив... Зник страх, і розмова іде на рівних. У цьому моя заслуга. Я піду і битися не буду... Прошу написати заяву про мою відставку, я підпишу».

Побудована в СРСР піраміда влади передбачала наявність на її вершині вождя з необмеженою владою. Традиційно ним був лідер партії. І хоча М. Хрущов прийшов до влади під гаслом «колективного керівництва», у 1958 р. він поєднав посаду першого секретаря ЦК КПРС з посадою голови Ради Міністрів СРСР. Не припинив «дорогий Микита Сергійович» і традиційне для сталінської епохи славослів'я вождя. Його дедалі частіше називали «видатним державним діячем, великим гуманістом, вірним марксистом-ленінцем». Та не це було головним. Ставши одноосібним лідером, Хрущов не зміг утримати під контролем всю піраміду влади, що вдавалося «великому вождю і вчителю» до останніх днів життя. Сталінським мистецтвом управління державою та партією Хрущов оволодіти не зміг. А може, і не захотів, бо це означало повернення до практики репресій. Члени «антипартійної групи» Л. Каганович, В. Молотов, Г. Маленков, які виступили проти лідера партії у червні 1957 p., були тільки усунені від влади, а не розстріляні, як це було б за часів Сталіна. Створена ним піраміда влади виштовхнула Хрущова. «Хрущов, — казав У Черчілль, — почав боротьбу з небіжчиком, а вийшов з неї переможеним».

Двадцятиліття після відставки М. Хрущова у 1964 р. до приходу до влади М. Горбачова у березні 1985 р. характеризувалося системним загостренням кризи радянської адміністративно-командної системи.

На чолі піраміди влади опинився Л. Брежнєв (1906—1982), обраний першим секретарем ЦК КПРС. Головою Ради Міністрів (уряду) став М. Косигін (обіймав цю посаду у 1964—1980), головою Президії Верховної Ради СРСР — М. Підгорний, який очолював радянський парламент у 1965—1977 pp. В УРСР, складовій частині унітарного за своєю суттю СРСР, партійними керівниками у цей період були П. Шелест (1963—1972) та В. Щербицький (1972—1989), у 1965— 1972 pp. — голова Ради Міністрів УРСР.

Л. Брежнєв народився у родині робітника-металурга у с. Кам'янське (тепер м. Дніпродзержинськ). Закінчив Курський землевпорядно-меліоративний технікум, металургійний інститут. Впевнено робив партійну кар'єру. У різні роки очолював Запорізький, Дніпропетровський обкоми партії, ЦК КПУ Молдавії. У роки війни був на політичній роботі у діючій армії. У 1954—1956 pp. — перший секретар ЦК Компартії Казахстану, керував освоєнням цілинних земель. Почав висуватися на провідні ролі після XX з'їзду КПРС.

Л. Кравчук свідчить: «Я стежив за Хрущовим і Брежнєвим. Ні в кого з них не було поваги навіть до того, хто сидить поруч. Кожний з них піднімався над людьми через відсутність інтелекту. Проте в душі вони не відчували неповноцінності... Одержавили навіть людину. Усі ми — продукти гнилої епохи».

Післясталінська модель соціалізму не знищила коріння сталінізму. А тому її криза стала системною — охопила політико-ідеологічну, соціально-економічну, духовно-культурну сфери життя радянського суспільства.

КПРС (і її складова частина КПУ) на чолі з Л. Брежнєвим продовжувала бути стрижнем політичної системи СРСР.

Керівництво партії скасувало прийнятий за М. Хрущова поділ партійних організацій на міські і сільські, а також принцип ротації партійних органів. У 1966 р. було відновлено посаду генерального секретаря ЦК КПРС (замість першого секретаря), яким став Л. Брежнєв. Зміцнення становища партійної номенклатури, її особиста відданість генеральному секретарю забезпечили майже 20-річне правління Л. Брежнєва.

Керівництво КПРС оберігало «монолітну єдність ленінської партії». Прийняте ще на X з'їзді РКП(6) за В. Леніна рішення забороняло існування у ній будь-яких фракцій, платформ та груп.

Навіть обережний автономний курс першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, скерований на відстоювання економічних інтересів України у складі СРСР, захист української мови, зустрів незадоволення Кремля. У 1972 р. П. Шелеста було усунуто з посади. Англійський історик Д. Хоскінг писав про П. Шелеста, що він «зробив дивний приклад того, як посаду першого секретаря Української комуністичної партії можна використовувати для зміцнення економічного, культурного і, в цілому, політичного становища «своєї республіки». Новий перший секретар однозначно підтримував лінію московського центру.

Відсутністю намірів нового керівництва на чолі з Л. Брежнєвим продовжувати лібералізацію та десталінізацію суспільно-політичного життя стало поступове зростання дисидентського руху. Влітку — восени 1965 р. в Україні відбулася хвиля арештів серед української інтелігенції. З критикою арештів виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та інші. На початку 1966 р. відбулися суди над правозахисниками В. Морозом, Д. Іващенком, М. Озерним. У 1967 р. в Парижі з'явилася збірка матеріалів В. Чорновола про арешти в Україні «Лихо з розуму». Відповіддю на поширення інакомислення було створення за наказом партійного керівництва спеціальної структури КДБ — «п'ятого управління» — з боротьби з «ідеологічними диверсіями» — фактично з дисидентами.

З «ідеологічними диверсіями» радянське керівництво боролося не тільки в СРСР. У відповідь на хвилі критики сталінізму та нав'язаної Кремлем радянської моделі соціалізму у Чехословаччині до влади прийшли реформатори на чолі з О. Дубчеком. їхня програма передбачала розвиток ринкових відносин в економіці та демократизацію чехословацького суспільства. Продовжуючи політику диктату та втручання у внутрішні справи інших країн, за наказом брежнєвського керівництва у Прагу були введені війська Варшавського договору. СРСР, як це було і в Угорщині у 1956 p., «відвертав загрозу контрреволюції» та «захищав завоювання соціалізму». З «Празькою весною» — спробою демократизації в Чехословаччині — було покінчено.

Через 11 років, у 1979 p., брежнєвське керівництво втрутиться у внутрішні справи Афганістану. Десятилітня кривава війна призведе до загибелі десятків тисяч солдатів та офіцерів з різних республік СРСР. Після придушення «Празької весни» КДБ значно посилив репресії проти інакомислячих. У1972 р. почалися масові арешти. Були заарештовані В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Стус, Є. Сверстюк, загалом понад 200 осіб. Майже всі вони були засуджені до тривалих строків ув'язнення у таборах на Уралі та в Мордовії. Українські політичні в'язні з-за Ґрат зверталися до Генерального секретаря ООН: «.. Звертаємося до Вас із закликом поставити в ООН питання про порушення в СРСР «Загальної декларації прав людини...»

Москва робить усе, щоб замаскувати імперіалістичну сутність своєї національної політики і приховати широке невдоволення московською окупацією в Україні, у Прибалтиці та на Кавказі.

Щоб приховати правду про національно-визвольний рух, його учасників судять по статтях за антирадянську пропаганду, а не за націоналізм, їх офіційно називають антирадянщиками, а не націоналістами.

Мета українських націоналістів — не демократизувати чи в якийсь інший спосіб удосконалити форми російського політичного життя. Наша мета — вихід України зі складу СРСР і розбудова української держави».

У результаті розрядки міжнародної напруженості у 1975 р. у Ґельсінкі (Фінляндія) відбулася Загальноєвропейська Нарада з безпеки та співробітництва в Європі. 33 європейські країни, США та Канада підписали так звані Гельсінські угоди. Від імені СРСР це зробив Л. Брежнєв. Окремий розділ «Угод» передбачав дотримання всіма країнами — учасниками Наради прав та свобод громадян.

В Україні, як і в інших республіках, виникли групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) в СРСР. УГГ очолив М. Руденко, а її членами були П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, О. Бердник та інші. У відповідь на активізацію дисидентського руху КДБ знову почав масові арешти.

Економічний розвиток СРСР характеризувався намірами радянського керівництва здійснити реформи, які повинні були інтенсифікувати народне господарство, сприяти розвитку науково-технічного прогресу, застосуванню економічних методів управління на основі розширення самостійності підприємств.

Рішення березневого (1965) пленуму ЦК КПРС стосувалося розвитку сільського господарства та передбачали:

— зміцнення його матеріально-технічної бази;

— встановлення твердих планів закупівель сільськогосподарської продукції;

— підвищення цін на сільськогосподарську продукцію;

— перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства;

— розвиток соціальної сфери села.

Проте в умовах панування командно-адміністративної системи, відсутності економічних стимулів, старих методів роботи партій-но-господарського апарату реформа не принесла бажаних результатів. Колгоспно-радгоспна система, як і раніше, продовжувала демонструвати свою неефективність. Радянське керівництво продовжувало розпочаті на початку 60-х pp. закупівлі зерна за кордоном.

Свідченням загострення кризових явищ у агропромисловому комплексі було прийняття ЦК КПРС у 1982 р. широко розрекламованої Продовольчої програми. Подібну програму прийняв і ЦК КПУ Результатом реалізації програми було тільки призупинення агонії сільського господарства. Невтішним був і соціальний розвиток села — його газифікація, водопостачання, медичне й торговельне обслуговування тощо. За 1966—1986 pp. кількість сільських жителів в Україні скоротилася на 4,5 млн. осіб. За період 1970—1991 pp. зникло 2,7 тис. сіл. Типовим явищем стало залучення до сільськогосподарських робіт міського населення.

Рішення вересневого (1965) пленуму ЦК КПРС стосувалося розвитку промисловості та передбачали:

— скорочення планових показників підприємствам;

— оцінку діяльності підприємств не по валовій, а реалізованій продукції;

— створення на підприємствах фондів матеріального заохочення;

— поліпшення добробуту робітників та службовців;

— ліквідацію раднаргоспів та повернення до галузевої системи управління промисловості.

Реалізація реформи дала певні позитивні наслідки. Плани восьмої п'ятирічки (1966—1970) були виконані. Але в цілому спроба вдосконалити командно-адміністративну систему зазнала краху. її панування в умовах науково-технічної революції, яка розгорнулася у світі, ставало анахронізмом. Економіка СРСР відставала від ринкової західної.

У результаті ліквідації раднаргоспів уряд УРСР втратив контроль над більшістю підприємств республіки. Це було свідченням посилення централізму Москви та її імперської природи.

Значно спадали темпи приросту національного доходу СРСР: 1966—1970 pp. — 7,8%, 1971—1975 pp. — 5,7%, 1976—1980 pp. — 4,3%, 1981—1985 pp.— 3,6%. Невпинно скорочувалася продуктивність праці (відповідно у кожній п'ятирічці): 39%, 25%, 17%, 16,3%. Промисловість СРСР працювала на воєнно-промисловий комплекс (ВПК) за рахунок цивільних галузей. У 1969 р. Радянський Союз втратив лідерство в освоєнні космосу: американські астронавти здійснили політ та висадку на Місяць.

На початку 70-х pp. внаслідок світової економічної кон'юнктури СРСР отримав можливість підвищити експорт нафти та газу західним країнам. Мільярди «нафтодоларів» від продажу сировини йшли на масову закупівлю за кордоном товарів народного вжитку. Та стабілізація ринку товарів була тимчасовою.

В СРСР і УРСР продовжували загострюватися соціальні проблеми. Зростання грошових доходів населення відставало від виробництва товарів та послуг. Ганебний наслідок неефективної соціалістичної системи — дефіцит — негативно впливав на свідомість мільйонів радянських людей.

Криза радянської системи в ідейно-політичній сфері виявилася у неможливості виконання проголошеної КПРС у 1961 р. головної мети — побудови до 1980 р. комунізму. Крах мети, яка об'єднувала радянських людей, привела значну частину населення СРСР до розчарування у комуністичних ідеалах. Запропонована брежнєвськими партійними ідеологами теорія «реального соціалізму», як довготривалого етапу на шляху до комунізму, була лише спробою втекти від гострих питань про подальші перспективи розвитку.

У 1977 р. була прийнята Конституція СРСР, а у 1978 р. — Конституція УРСР (зі змінами і доповненнями діяла до 1996 p.). Конституції містили багато декларативних гасел, а новою у них була ст. 6, яка закріплювала керівну роль партії у житті радянського суспільства і держави. У ст. 6 КПРС тепер уже «науково» обґрунтовувала, що комунізм буде нескоро: «Керуючою і направляючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи є Комуністична партія Радянського Союзу. КПРС існує для народу і служить народу.

Озброєна марксистсько-ленінським ученням, Комуністична партія визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, керує великою творчою діяльністю радянського народу, надає планомірного науково обґрунтованого характеру його боротьбі за перемогу комунізму».

Але в житті було зовсім інше, ніж у Конституції... Між непослідовною хрущовською та рішучою горбачовською десталінізацією лежала 20-річна епоха брежнєвського «застою». За Л. Брежнєва фактично відбулася реабілітація сталінізму, тому цей період ще називають неосталінізмом.

У листопаді 1982 р. Л. Брежнєв помер. Посаду генсека обійняв Ю. Андропов. У лютому 1984 р. до влади прийшов К. Черненко. У березні помер і він. Система згасала разом із її носіями...

Та у середині 80-х pp. в СРСР почалася «революція зверху» — перебудова. Вона була ініційована вузьким колом партійних керівників на чолі з 54-річним М. Горбачовим.

М. Горбачов (1931 р. н.) закінчив юридичний факультет Московського університету та агрономічний факультет сільськогосподарського інституту. Працював на комсомольській та партійній роботі. Здобувши прихильність Ю. Андропова, був переміщений до Москви. Партійно-державне керівництво на чолі з М. Горбачовим не закликало будувати комунізм. Перебудова стала спробою вивести СРСР з глибокої кризи, яка охопила всі сфери суспільства та стала системною. Деякий час ініціатори перебудови — М. Горбачов, О. Яковлев, Е. Шеварднадзе не уявляли собі всієї гостроти кризи. Свідченням цього став утопічний курс на «прискорення соціально-економічного розвитку». Цей курс передбачав без кардинальних змін у економіці та політичній системі здійснити економічний прорив (до 2000 р. подвоїти економічний потенціал СРСР) та на базі цього розв'язати традиційні соціальні проблеми радянського суспільства: продовольчу, житлову (до 2000 р. забезпечити кожну сім'ю квартирою), ліквідувати дефіцит.

Провал політики прискорення ставав очевидним. Замість зростання темпів економічного розвитку продовжувалося їхнє зниження.

Замість послаблення продовольчого, житлового та товарних криз відбулося їхнє загострення.

Загострила безліч питань і аварія, яка трапилася у ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС. Питання про відповідальність і безвідповідальність, причини та наслідки цієї катастрофи глобального масштабу. Аварія привела до небезпечного забруднення біосфери, радіоактивного опромінення тисяч людей, появи на території України 30-кілометрової «зони відчуження», масового переселення жителів із забруднених земель...

У економічному розвитку у 1990 р. вперше за багато років почалося скорочення обсягів виробництва. Так, у 1990 р. валовий суспільний продукт в Україні зменшився на 3,4%, порівняно з 1989 р. Національний доход відповідно знизився на 3,6 %. Наприкінці 80-х pp. понад 90 % нових технологічних розробок не знаходили застосування у виробництві.

Ініціатори перебудови розуміли, що командно-адміністративна, одержавлена форма організації виробництва неефективна, гальмує розвиток економіки. Поряд з цим, наполягаючи на вірності соціалістичному вибору, змушені були захищати ідею націоналізації, усуспільнення засобів виробництва. У той час, коли у Польщі, Чехословаччині, Угорщині ставили гїитання про денаціоналізацію, приватизацію, ринкову економіку, М. Горбачов обстоював ідею госпрозрахунку, намагався схрестити ринок з державною монополією виробництва.

Народногосподарський комплекс СРСР став розвалюватися. Руйнувалися господарські зв'язки між окремими підприємствами, галузями та регіонами. Це посилювало відцентрові тенденції в СРСР. Україна, як і інші союзні республіки, брала під свій контроль економіку, налагоджувала прямі економічні зв'язки без посередництва Москви. Центр опинився економічно непотрібним. Цей фактор дедалі більше впливав на розпад СРСР.

Радикальні зміни у зовнішній політиці також мали значний вплив на розпад Радянського Союзу. «Нове мислення» М. Горбачова відкинуло ідеологічні догми, опору на збройну силу, ґрунтувалося не на пріоритеті «класової боротьби, а на «загальнолюдських якостях». Було зруйновано Берлінську стіну, протягом 1988—1989 pp. виведено війська з Афганістану, розпущено Варшавський договір, досягнуто умов з США у галузі ядерного роззброєння. На Заході М. Горбачов став найпопулярнішою особою. Він отримав Нобелівську премію миру. Проте багато хто в СРСР вважав його «зрадником», особливо за відмову у втручання у справи інших країн, що призвело до розвалу «соціалістичного табору». Питали: «За що боролися наші батьки, звільняючи у 1945 р. від фашизму "братські країни"»?

У 1989 р. у результаті виборів або революції перемогли демократичні сили у Польщі, Чехословаччині, Румунії, почалися демократичні перетворення у НДР, Болгарії та інших країнах. Правим був З. Млинарж, один з активних учасників «Празької весни» 1968 р. у Чехословаччині, придушеної за наказом керівництва КПРС. У своїй книзі «Мороз ударив із Кремля» він писав, що «придушення "Празької весни" означало не тільки поразку чехословацького експерименту, а й придушення будь-яких спроб і замислів демократизувати суспільство, у тому числі в самому Радянському Союзі».

Через 17 років після розправи з чехословацьким «експериментом», керівництво КПРС на чолі з М. Горбачовим у 1985 р., в умовах системної кризи радянської системи, розпочало свій експеримент — перебудову. Він закінчився розпадом КПРС та радянської імперії — СРСР. Розпаду Радянського Союзу та утворенню на його руїнах незалежних держав передував «парад суверенітетів». Першою ще у липні 1988 р. Декларацію про державний суверенітет прийняла Естонія, у березні 1990 р. — Литва. Б. Єльцин, який зробив ставку на суверенітет Росії (Декларація про суверенітет була прийнята 12 червня 1990 р.), став головою російського парламенту, а у червні 1991 р. — першим всенароднообраним Президентом Росії.

Прийняла участь у «параді суверенітетів» і Українська РСР. Вузьке коло реформаторів на чолі з М. Горбачовим, починаючи перебудову, фактично відновило та поглибило процес розпочатої М. Хрущовим і згорнутої Л. Брежнєвим десталінізації. Інформаційне «забезпечення» перебудови отримало назву «гласність». Проте гласність, як і перебудова, ініційована лідерами КПРС, могла бути тільки ініціативою, скерованою на укріплення соціалізму та партії. Виходячи з цього, гласність передбачала контроль партійних органів і КДБ за дотриманням її меж. Влада, дозволяючи обговорювати гострі питання минулого та сьогодення, межею гласності визнала правильність «соціалістичного вибору» партії та народу у жовтні 1917 p., марксистсько-ленінську теорію, саму суть соціалістичного та комуністичного суспільства.

М. Горбачов виступив за «очищення» марксизму-ленінізму, за соціалізм з «людським обличчям» (до речі, це був лозунг «Празької весни» 1968 p.), а не за «реальний» (розвинений) соціалізм брежнєвського ґатунку.

У СРСР (УРСР), дякуючи всесильним НКВД — МДБ — КДБ, не було і не могло бути організованої опозиції існуючому режиму. Не було і масового опору необмеженій владі КПРС. Вона сама створила собі опозицію. Якщо у Польщі, Чехословаччині, Болгарії ініціатором перетворень була опозиція — Л. Валенса, В. Гавел, Ж. Желєв, то в СРСР — тільки партійна верхівка. Лідери опозиції у країнах «соціалістичного табору» були поза партією, а тому їхня діяльність з самого початку була скерована не на вдосконалення (реформування), а на зруйнування партійних та державних структур.

Тому гласність не була свободою слова, але всупереч задумам її організаторів, вела до неї. Думаюча частина суспільства йшла далі гласності: вона ставила під сумнів «соціалістичний вибір», саму можливість реформування радянської системи, виступала за її повний демонтаж. Спроби модернізації СРСР на фоні системної кризи привели до глибоких зрушень і в УРСР. В умовах гласності почався швидкий процес політизації суспільства.

У 1987 р. у Спілці письменників почалося обговорення болючих питань — захисту навколишнього середовища (викликаного Чорнобильською катастрофою), переслідувань Греко-католицької церкви, «білих плям» радянської і української історії (особливо Голодомору 1932—1933 pp.), проблем української мови, національного відродження. З'явилися численні неформальні (не пов'язані з владою) об'єднання, гуртки, клуби — Український культурологічний клуб (УКК), Товариство Лева, «Громада» та інші. Вони об'єднували колишніх дисидентів, студентів, робітників. У березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи (УГГ) виникла політична організація всеукраїнського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС), лідером якої став один з перших українських дисидентів, політв'язень Л. Лук'яненко.

Улітку — восени 1988 р. політична активність у формі мітингів виплеснулася на вулиці Львова, Києва, Вінниці та багатьох інших міст. Почався мітинговий етап перебудови. У листопаді в Києві від-бувся 20-тисячний мітинг, на якому його учасники зажадали притягнення до відповідальності партійного керівника КПУ В. Щербицького та інших службових осіб за приховання шкідливого впливу Чорнобильської катастрофи та ступінь їхньої відповідальності.

На зростання політичної активності в Україні впливав і приклад прибалтійських республік, де почали створюватися Народні фронти (наприклад, литовський «Саюдіс» — «Рух») на підтримку перебудови.

Партійні лідери України на чолі з В. Щербицьким, КДБ, робили все можливе, щоб не допустити розвитку демократичних процесів в Україні. Московське керівництво, М. Горбачов, які дедалі більше втрачали контроль над СРСР, розуміли, що вихід слов'янської, рідної України (з виходом непокірних прибалтів ще можна було погодитись) зі складу Радянського Союзу поставить крапку на існуванні СРСР. Цим, і, очевидно, підтримкою, яку отримав Горбачов у березні 1985 p., можна було пояснити політичне довголіття Щербицького у період перебудови.

Влада і КДБ не вдавалася, як це було у 70-ті pp., до масових арештів. По-перше, її лякало масове непідконтрольне зростання неформальних організацій та постійні мітинги, а по-друге — існування об'єднань громадян не було антизаконним (це право надавала Конституція). Правда, Конституція надавала і право виходу республіки зі складу СРСР. Та коли, припам'ятаймо, його намагалася реалізувати Українська спілка Л. Лук'яненка, влада жорстоко розправилася з нею.

Щодо мітингів, то у серпні 1988 р. за вказівкою Політбюро ЦК КПУ Президія Верховної Ради УРСР видала указ «Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». (Встановлювалися різні санкції за його порушення.) Та мітингову активність неможливо було зупинити, особливо у Галичині, у Львові.

Тут, в «українському П'ємонті», добре пам'ятали насильницьку радянізацію, депортації у Сибір, спроби русифікації. Деякі мітинги розганялися. У телеграмі учасників одного з мітингів до М. Горбачова у серпні 1988 р. зазначалося: «.. Органи міліції, КДБ і шостої роти спеціального призначення жорстоким і цинічним способом розігнали мітинг біля Львівського університету. На людей нацькували собак, їх тягли до машин за волосся і ноги, багатьох били... Таке придушення волевиявлення громадян, які потягнулися до громадянського життя після шестидесятирічного мовчання, нагадує методи розправ над народом найреакційніших режимів».

Серед багатьох звернень у Москву (газету «Правда») було і звернення робітників ХТЗ: «...Ми читаємо у місцевих газетах усякого роду постанови обкому та міському партії, але справа, на наш погляд, не змінюється. Чому наш перший секретар обкому партії не йде до нас _ на зустріч з людьми? Ми його не бачимо, ми більше знаємо Горбачова».

Ці листи свідчили: партапарат у Києві та на місцях втрачає і так невелику довіру та всіма засобами гальмує небезпечну для його влади демократизацію суспільства.

Однак політичний рух набирав силу. У листопаді 1988 р. у Києві зібралася група інтелігенції (І. Драч, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Пав-личко та інші), яка висунула програму створення непартійної масової організації. Вона передбачала підтримку перебудови, закликала намагатися «дійсного суверенітету України», виступала на захист прав громадян, надання українській мові статусу державної на території України тощо. І з'їзд «Народного руху» (таку назву отримало об'єднання) відбувся тільки у вересні 1989 р. В Україні виникла одна з найактивніших і найчисельніших політичних сил, непідконтрольних КПРС.

Лінія В. Щербицького на монопольне становище КПУ в українському суспільстві зазнала краху, і він подав у відставку. В. Чорновіл так оцінював період перебування В. Щербицького на посаді партійного лідера України: «Епоха Щербицького пов'язана з тотальними репресіями в Україні. За Щербицького почалася люта розправа, коли винищувалося все українське. Період активної децентралізації, який дещо припинився після смерті Сталіна, активізувався при Щербицькому. Він був закінчений реакціонер. Це була найчорніша епоха української історії останніх десятиліть, і Щербицький був її характерним представником».

Та тепер Україна була іншою. Дедалі гучніші вимоги національного характеру привели до реєстрації у лютому 1989 р. республіканського Товариства української мови ім. Т. Шевченка (його очолив Д. Пав-личко). Наприкінці цього року Верховна Рада прийняла Закон «Про мови в Українській РСР».

Багаторічна реформаторська лихоманка М. Горбачова, який намагався врятувати СРСР, поєднуючи реформу економіки та прийняття нового Союзного договору, привела до значного погіршення матеріального рівня населення. Пробудився робітничий клас. «Революція зверху» почала перетворюватися на «революцію знизу».

Влітку 1989 р. в СРСР прокотився масовий шахтарський страйк. На шахтах Донбасу і Львівсько-Волинського басейну припинили роботу майже 500 тис. шахтарів. Вони не висували політичних вимог, а протестували проти незадовільних умов праці, низької заробітної платні та дефіциту продовольчих та промислових товарів.

Пошук шляхів реформування економіки СРСР доповнювався політичною реформою. М. Горбачов висунув ідею реформування механізму радянської системи влади. її суть полягала у збереженні за КПРС «керівної і направляючої сили» та передачі безпосередньої влади Радам. Радянські органи влади, отже, звільнялися від диктату КПРС. Ця конституційна реформа завдала удару по монолітному зв'язку партія — держава. Фактично замість однієї системи влади виникли дві. КПРС з одержавленої партії, якою була весь період свого існування, мала перетворитися на партію парламентського типу. Проте консервативний партапарат, який не піддавався реформам, не використав можливість КПРС стати партією європейського типу. Це привело Компартію — «бойовий авангард радянського народу» — до розколу, а потім і до розпаду. М. Горбачов дуже довго вірив у конструктивну роль КПРС. Силове поле — влада КПРС — у якому довгий час існувала радянська система влади та союзні республіки, перестало існувати.

Друга десталінізація М. Горбачова була більш радикальною — вона повертала народу його право вільно обирати владу. Кількість кандидатур на одне місце не обмежувалася.

У 1989—1990 pp. відбулися вільні вибори органів радянської влади всіх рівнів, у тому числі до Верховних Рад СРСР та УРСР.

Виборам в Україні передувала акція всеукраїнського масштабу, організована Народним рухом. 22 січня 1990 p., у день злуки УНР та ЗУНР 1919 р., «живий ланцюг», який простягнувся від Києва до Львова, продемонстрував зростаючу політичну активність і свідомість українського суспільства. А ще — єдність — те, чого не вистачає народу України і на 15-му році існування незалежної Української держави.

Під час виборів відбулася і інша важлива подія: КПРС відмовилася від ст. 6 Конституції СРСР про свою керівну роль у суспільстві. Почався масовий вихід з лав КПУ та КПРС.

Березневі 1990 р. вибори до Верховної Ради УРСР уперше проходили в умовах гострої політичної боротьби. В українському парламенті 2/3 з 450 місць здобули представники партдержапарату. Комуністи здобули більшість, але традиційної радянської системи вже не існувало. 15 травня 1990 р. Верховна Рада УРСР почала роботу. Це була дійсно Рада — вона почала роботу на постійній основі. (Раніше такого не було, парламент збирався для затвердження рішень, які готував партапарат.)

У Верховній Раді сформувалися два блоки депутатів — парламентська більшість («група 239») і опозиційна «Народна рада». Головою Верховної Ради було обрано В. Івашка, який після відставки В. Щербицького обійняв посаду першого секретаря ЦК КПУ

Тим часом М. Горбачов, намагаючись здійснити плавний демонтаж тоталітарної системи, запропонував увести в СРСР посаду Президента. У березні 1990 р. він був обраний Президентом СРСР на з'їзді народних депутатів. (Одночасно була уведена посада віце-президента — ним став Г. Янаєв.) Маючи тепер дві посади, Горбачов, як Президент СРСР, міг скерувати зусилля зі збереження СРСР, а в структурі ЦК увів посаду заступника генсека. Саме цю посаду М. Горбачов і запропонував В. Івашко. Останній дав згоду.

Цими заходами ініціатор перебудови намагався зміцнити своє становище. Було зрозумілим, що після виборів до Верховних Рад союзних республік та місцевих рад з'явилися 15 нових центрів радянської влади. А один з цих центрів — у Москві, який очолює спритний Б. Єльцин. Реальна влада від КПРС перейшла у союзні республіки.

Та до від'їзду В. Івашка у Москву у Києві відбулася надзвичайно важлива подія. 16 липня 1990 р. Верховна Рада України одностайно прийняла «Декларацію про державний суверенітет». Декларація заявила, що єдиним джерелом державної влади в УРСР є народ України і віднині він самостійно вирішуватиме будь-які питання свого державного життя. Проголошувалося, що закони України мають пріоритет над загальносоюзними, а всі її ресурси є власністю республіки. Важливим у Декларації було і те, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи держбезпеки, а в майбутньому має намір стати нейтральною державою, не брати участь у блоках і буде без'ядерною державою.

Якби у Декларації не зберігалася стара назва — «Українська Радянська Соціалістична Республіка», — та не згадувалося підписання Союзного договору, цей документ можна було б назвати Декларацією про відділення від СРСР.

Головою Верховної Ради було обрано Л. Кравчука (1934 р. н.), який з 1970 р. працював в апараті ЦК КПУ, а з жовтня 1989 р. — секретарем ЦК КПУ з ідеології.

Націонал-демократи, перш за все Рух, які виступали за повну незалежність України, стали опонентами Л. Кравчука. Вони вважали, що лідер «націонал-комуністів» намагається зберегти Україну у складі СРСР. Щоб не допустити цього, підтримані Рухом студенти у жовтні 1990, р. у Києві почали голодування. Вони зажадали від Верховної Ради прийняти нову Конституцію України до того, як буде підписаний Союзний договір. Серед вимог були і такі: провести нові вибори до Верховної Ради, про військову службу громадян України виключно у межах республіки, про націоналізацію майна КПРС та комсомолу в Україні, про відставку голови Ради міністрів В. Масола. Студенти добилися тільки одного — головою уряду став В. Фокін.

Одночасно Народний рух на своєму II з'їзді проголосив, що його ціль — незалежність України, а не Союзний договір.

Важливим наслідком перебудови, яка проголосила курс на демократизацію суспільства, стало формування багатопартійності. Вона стала реакцією суспільства на антидемократичну однопартійну політичну систему, зростання політичної активності різних верств населення України. З 1989 р. до 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань.

Відсвяткувавши новий, 1991 рік, останній, як з'ясувалося, рік існування СРСР, радянські люди отримали неприємну звістку. Пізнім вечором 23 січня було оголошено про вилучення протягом трьох днів із обігу банкноти вартістю 50 і 100 карбованців. Знімання грошей з рахунків було жорстко обмежене. Ця «павлівська грошова реформа» (В. Павлов — у 1991 р. прем'єр-міністр СРСР) союзного уряду розцінювалася громадянами не інакше, ніж грабіж.

Під тиском консервативних сил М. Горбачов пішов на всенародний референдум про майбутню долю СРСР у такому формулюванні: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенітетних республік, в якій певною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» Як могли відповісти мільйони людей, життя яких було пов'язане з СРСР?

Голова Верховної Ради Л. Кравчук у цій ситуації запропонував одночасно з референдумом, який ініціювала Москва, провести в Україні опитування щодо суті майбутнього єдиного державного утворення. Верховна Рада УРСР затвердила формулювання додаткового запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенітетних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?»

17 березня 1991 р. народ відповів на ці два запитання. У голосуванні з першого питання взяли участь 83,5 % від кількості громадян СРСР, хто одержав бюлетені. «Так» відповіли 70,2 %, «Ні» — 28 %.

В опитуванні з другого питання взяли участь 83,5 % від кількості громадян УРСР, які одержали бюлетені. «Так» відповіло 80,2 %, «Ні» — 18 %. Не вступаючи у пряму конфронтацію з Президентом СРСР і Верховною Радою СРСР, парламент України здобув підтримку народом Декларації про державний суверенітет України.

М. Горбачов, який мав намір зберегти СРСР, у Ново-Огарьові під Москвою почав непрості переговори з керівниками 9 республік, у тому числі і України, щодо форми майбутньої оновленої федерації. Президент СРСР схиляв їх до підписання нового Союзного договору замість Договору 1922 р. «Сильний центр — сильні республіки», — таким був ідеал національно-державного устрою для М. Горбачова. Підписання Союзного договору планувалося на 20 серпня.

1 серпня 1991 р. у Київ з офіційним візитом прибув Президент США Д. Буш. Він заявив, що США будуть підтримувати тісні стосунки з радянським урядом Президента Горбачова й американські бізнесмени прагнуть займатися бізнесом в СРСР, який включає і Україну. Через деякий час країна, куди збиралися їхати американські бізнесмени, перестане існувати.

Противники нового Союзного договору вважали, що його підписання приведе до розпаду СРСР. У ніч на 19 серпня 1991 р. найближче оточення М. Горбачова на чолі з віце-президентом Г. Янаєвим (та міністр оборони, прем'єр-міністр, голова КДБ) ізолювали Горбачова на його кримській дачі у Форосі і спробували взяти владу у свої руки, тобто здійснити державний переворот. Г. Янаєв заявив громадянам СРСР, що очолив Державний Комітет з надзвичайного стану (ДКНС) і бере на себе виконання обов'язків Президента СРСР, оскільки Горбачов захворів. ДКНС проголосив у країні надзвичайний стан, щоб «подолати глибоку та всебічну кризу, політичний, етнічний та громадянський розбій, хаос та анархію, які загрожують безпеці та життю громадян Радянського Союзу та незалежності нашої Вітчизни».

Заява була пронизана імперським мисленням і не містила таке поняття, як «закон».

19 серпня комуніст Л. Кравчук написав також заяву, але про вихід з КПРС: «...Вважаю, що керівництво ЦК КПРС в цей складний для народу час загрожує демократії і мусить нести за це відповідальність. Написати цю заяву мене змусили не власні переконання, а різке падіння авторитету партії і неможливість щось зробити, перебороти консервативні сили в керівництві партії».

30 серпня, коли спеціальна комісія довела участь компартії у заколоті, Л. Кравчук підписав указ про заборону діяльності КПУ

А тоді Л. Кравчук зайняв обережну позицію. Він заявив, що в Україні не визнаються розпорядження ДКНС. Однак не підтримав і Президента Росії Б. Єльцина, який почав протистояти путчу, проголосивши себе тимчасовим Президентом СРСР. Багато обкомів КПУ підтримали ДКНС. Мужній опір Єльцина та москвичів, які піднялися на захист демократії, змусив ДКНС визнати свою поразку.

М. Горбачов повернувся у Москву. Він переміг заколотників, але змушений був відступити перед Б. Єльциним, який зробив цю перемогу можливою. Горбачов пішов з посади генсека КПРС та порадив ЦК саморозпуститися. Події серпня свідчили, що КПРС та КДБ нічому не навчилися і готові до злочинних дій, коли бачать у цьому необхідність. Після ДКНС почалися процеси, яким неможливо було протистояти.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила і схвалила Акт незалежності України: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні;

— виходячи з права на самовизнання, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами;

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто ПРОГОЛОШУЄ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ. Територія України є незалежною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набуває чинності з моменту його схвалення».

Пізніше голова Верховної Ради Л. Кравчук так характеризував ті події: «...У ніч з 18 на 19 серпня 1991 р. в Радянському Союзі відбувся реакційний державний переворот, на чолі якого стала група політичних авантюристів. Була здійснена відкрита, брутальна атака на все, що вистраждав та завоював народ... Мала місце спроба відкинути наше суспільство до похмурих часів тоталітаризму, до вакханалії беззаконня, до засудженої історією ідеології та практики сталінщини».

На проголошення Акту незалежності України світ ніяк не відреагував, жодна країна не визнала Україну як державу. І тоді Л. Кравчук ініціював рішення, згідно з яким одночасно з виборами Президента України, призначеними на 1 грудня 1991 p., мав відбутися референдум на підтвердження Акту незалежності України. Акт незалежності України підтримала більшість громадян — 90,3 %, які взяли участь у референдумі. У виборах Президента з шести кандидатів перемогу отримав уже в першому турі Л. Кравчук (61,6%). Його головний суперник і опонент В. Чорновіл набрав 23,3 % голосів виборців.

Після референдуму та виборів Президента за один місяць Україну визнали 45 країн світу. Першими були Польща і Канада.

Через тиждень, 8 грудня 1991 р., у Білорусі (Біловізька Пуща) на зустрічі керівників України, Росії та Білорусі (Л. Кравчук, Б. Єльцин, С. Шушкевич) було підписано Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Ця Угода фактично припинила існування СРСР: «Союз РСР, як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність, припиняє своє існування... Діяльність органу колишнього Союзу РСР на держав — членів Співдружності припиняється». Наприкінці 1991 р. до СНД приєдналися Азербайджан, Узбекистан, Киргизстан, Молдова та інші держави. СРСР не дожив до свого 70-річ-ного ювілею один рік.

Президент України Л. Кравчук зазначав: «Я не знищував Союзу. Я лише один з тих, хто дуже багато зробив для розвалу імперії. Я впевнений — імперія несе людям нещастя, у нас же була наймогутніша. Можу погодитися з тим, що зробив немало — і останній крок України призвів до розвалу імперії. Це є заслугою України».

СРСР увійшов в історію, а перед новою незалежною державою Україна повстало безліч завдань: розбудова держави, демонтаж тоталітарних політичних структур, перетворення централізованої економіки у соціально орієнтовану ринкову, національне відродження, встановлення рівноправних зв'язків з іншими державами.

15 січня 1992 р. Державним гімном України стала музика М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як Малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

У серпні 1991 р. постановою Верховної Ради «Про військові формування на Україні» їй було підпорядковано усі війська, розміщені на території республіки. У грудні ухвалено Закон України «Про Збройні Сили України». 7 листопада парламент затвердив Закон «Про державний кордон», а у грудні утворено Державний митний комітет України.

8 жовтня 1991 р. набрав чинності Закон «Про громадянство України», а згодом розпочався обмін радянських паспортів на українські.

Почалося нелегке облаштування власного дому...

25 грудня 1991 p. M. Горбачов проголосив про свою відставку з посади Президента СРСР.

Оцінки діяльності цієї людини — діаметрально протилежні.

Російський письменник А. Проханов: «Для мене Горбачов є страшною постаттю, яка, процарювавши на російському троні трохи більш шести років, залишила після себе руїни».

Український хірург М. Амосов: «Я особисто Горбачову пам'ятник за життя поставив за одне тільки те, що він твердокам'яну державу розхитав».

А як думаєте Ви, читачу?

Над куполом Кремлівського палацу 25 грудня 1991 р. спустився Червоний прапор з серпом та молотом. А в Києві над куполом Верховної Ради ще з вересня майорів національний синьо-жовтий прапор.

· Порівняльний аналіз: М. Хрущов та М. Горбачов.

· Причини розпаду СРСР.

· Розпад СРСР: випадковість чи закономірність?

· Розпад СРСР та країн Східної Європи.

· Розпад СРСР: Україна та імперія.

· «Нове мислення» М. Горбачова.

· Народний рух України і його значення у відродженні незалежності

· України.

· Порівняльний аналіз: П. Шелест та В. Щербицький.

· Історичне значення відродження незалежності України.

Назад Зміст Вперед