UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Розділ 11

Україна у Першій світовій війні

Українська революція та боротьба за збереження державної незалежності (1914—1920)

Влітку 1914 р. загострення протиріч між провідними державами Європи сягнуло фатальної межі, світ опинився у полум'ї Першої світової війни 1914—1918 pp. Війні передувало утворення двох ворогуючих блоків — Троїстого союзу та Антанти.

Стрімкий розвиток капіталізму в німецьких землях, об'єднання Італії у 1860р., зміцнило віру німецької буржуазії у свої сили. Уособленням курсу об'єднання Німеччини під скіпетром Гогенцоллернів — прусських королів (1701 —1918) та німецьких імператорів (1871—1918) став О. фон Бісмарк. «Не промовами, не постановою більшості вирішуються великі питання часу, — говорив він, — а залізом і кров'ю». Боротьба Пруссії з Австрією за першість у об'єднанні Німеччини завершилася пруссько-австрійською війною 1866 р., у якій Австрія зазнала важкої поразки. У 1867 р. Франц Иосиф І, усвідомлюючи неможливість для Австрії претендувати на керівну роль у об'єднанні Німеччини, пішов на союз з Угорщиною та утворення дуалістичної монархії — Австро-Угорщини.

Останньою перешкодою на шляху об'єднання Німеччини стала Франція Наполеона III, яка не хотіла появи на своїх кордонах сильного суперника. У результаті франко-прусської війни Франція була змушена капітулювати. Щоб її принизити, у січні 1871 р. у Версалі було проголошено утворення Німецької імперії на чолі з Вільгельмом І (1871 —1888). Франція мала сплатити 5 млрд. франків контрибуції та поступалася Ельзасом і Лотарингією. Це надовго загострило французько-німецькі суперечності.

Об'єднання Німеччини було історично прогресивним явищем. Однак виникнення у центрі Європи сильної мілітаристської держави несло потенційну загрозу багатьом країнам.

Незважаючи на намагання Бісмарка не допустити зближення Франції і Росії, у 1893 р. вони уклали союз.

Швидке економічне піднесення Німеччини, посилення її озброєння, у тому числі створення морського флоту, активізувало колоніальну політику Вільгельма II (1888—1918). Берлін почав виношувати план будівництва залізної дороги Босфор — Багдад, що відкривало б йому шлях до країн Близького та Середнього Сходу. Все це загрожувало пануванню на світових ринках Великої Британії, яка змушена була відмовитися від політики «блискучої ізоляції» та шукати союзників.

У 1904 р. була підписана англо-французька угода, за якою Англія отримувала права на Єгипет, а Франція — на Марокко.

Російсько-японська війна та революція 1905—1907 pp. у Російській імперії засвідчили, що вона перестала бути небезпечним суперником Великої Британії. Крім англо-російського союзу проти Німеччини, Росія могла бути союзником у боротьбі проти національно-визвольних рухів у сфері інтересів «туманного Альбіону»: у 1906—1911 pp. відбулися революції в Ірані, Туреччині, Китаї. У 1907 р. підписанням у Петербурзі англо-російської угоди було завершено створення Антанти — союзу Франції, Англії та Росії.

Правлячі кола Австро-Угорщини після розгрому Прусією у 1866 р. пішли на зближення з Німецькою імперією. Франц-Йосиф І також шукав підтримки у боротьбі проти Миколи II за поширення впливу на Балканах. Незважаючи на існування австро-італійських суперечностей, Італія також увійшла у Троїстий союз. (У 1915 р. вона вийде з нього, а до Німеччини та Австро-Угорщини приєднаються Болгарія та Туреччина, і створиться Четверний союз.)

Саме на Балканському півострові, у боснійському місті Сараєво, убивством 28 червня 1914 р. спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда почалася перша в історії людства світова війна.

Австро-Угорщина, підтримана Німеччиною, оголосила війну Сербії. На захист Сербії виступила Російська імперія. Про масштаби катастрофи свідчать статистичні дані: 34 країни, які брали участь у війні, мобілізували 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинуло і 20 млн. було поранено.

Українські землі, які входили у цей час до складу Російської та Австрійської імперій, стали об'єктом зіткнення ворогуючих коаліцій. При цьому інтереси українського народу не враховувалися. Підтвердилося сказане І. Франком ще у 1889 р.'; «На шахівниці політики Європи українці не є навіть нікчемною пішечкою».

Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів Росії, Німеччини та Австро-Угорщини. Остання претендувала на розширення своїх володінь за рахунок Волині та Поділля, Німеччина зазіхала на іншу територію України, а також Прибалтику, Білорусію, Кавказ з метою виходу до Ірану, Середньої Азії та Індійського океану. Росія намагалася просунути кордони імперії до Карпат, здійснюючи свою давню політику збирання «руських земель». Після вступу у війну Туреччини розроблявся план захоплення Північного Причорномор'я і встановлення турецького контролю над Чорним морем.

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці змушені були воювати за чужі інтереси і брати участь у нав'язаному братовбивчому протистоянні. Адже з майже 24 млн. українців, які жили у підросійській Україні, в російську армію було мобілізовано 3,5 млн. українців, а в австро-угорську — понад 250 тис. Війна зумовила глибоку кризу українського національного руху: між українцями ворогуючих сторін виросла прірва. В Австро-Угорщині відверто проавстрійські позиції зайняла утворена 1 серпня 1914 р. у Львові Головна українська рада (ГУР), до якої увійшли націонал та соціал-демократи. її головою став К. Левицький — відомий у Галичині громадсько-політичний діяч. У маніфесті ГУР від 3 серпня зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує нашому національному життю..., яке знайшло охорону в конституційному ладі австрійської держави».

Головна українська рада виступила з ініціативою створення українських загонів для боротьби проти Росії. Діячі ГУР вбачали у цих загонах основу майбутньої української армії. Тому австрійська влада, навіть маючи гостру потребу у живій силі, чинила перешкоди у їх формуванні. У легіон Українських січових стрільців (УСС) із 28 тис. добровольців було зараховано лише 2,5 тис. українців.

Одночасно з ГУР у Львові 14 серпня 1914 р. емігранти зі Східної України заснували «Союз визволення України» (СВУ), який очолили Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук та ін. Його головою став Д. Донцов (1883—1973), який ще до війни висунув програму побудови Української незалежної держави, ставши ідеологом українського націоналізму. СВУ вважаючи, що на руїнах розбитої Російської імперії виникне самостійна Українська держава, підтримав Німеччину та Австро-Угорщину. Союз повів активну агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені були зібрані в окремі табори. Пізніше, у 1918 p., з них утворяться дві дивізії — Сірожупанників та Синьожупанників (від кольору уніформи), які візьмуть участь у боротьбі за незалежність Української держави.

З початком Першої світової війни поляки також утворили свої легіони у складі австро-угорської армії. Ініціатором їх створення став Юзеф Пілсудський (1867—1935). У 1887 р. його було звинувачено у підготовці замаху на царя Олександра III та заслано до Сибіру на п'ять років. Сподіваючись на поразку Російської імперії у війні, Пілсудський мріяв про відновлення Речі Посполитої як федеративної держави у складі Польщі, України, Білорусії та Литви. Пізніше, внаслідок конфлікту з німецькою владою, він був заарештований.

У Польщу, з Парижу до Кракова, щоб бути ближче до Росії, у червні 1912 р. переїхав В. Ленін. Більшовики в умовах війни виступили за її перетворення з імперіалістичної у громадянську та поразку режиму Миколи II. Це, на їхню думку, прискорило б пролетарську революцію.

У підросійській Україні виникло дві течії — так звані «оборонці» та «пораженці». Товариство українських поступовців (ТУП) — між-партійна політична організація, створена ще у 1908 p., більшість українських партій, зайняли проросійські позиції. «Ми, — згадував пізніше відомий діяч ТУПу О. Лотоцький, — ділили долю з Росією, стояли на тому, що перемога демократичних сил Росії — це заразом і наша перемога». До «оборонців» належала і частина Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) на чолі з Симоном Петлюрою (1879—1926) — відомим політичним діячем, публіцистом, який з 1912 р. був редактором російськомовного журналу «Украинская жизнь» у Москві, а з початком війни закликав українців виконати «свій обов'язок громадян Росії». Петлюра та його прихильники вважали, що після перемоги Росії у війні російська влада змінить своє ставлення до українців, з'явиться можливість конституційним, демократичним шляхом вирішити проблеми України.

«Пораженці» — частина ТУПу (Є. Чикаленко, А. Піковський та ін.), УСДРП на чолі з В. Винниченком виступили за поразку Росії у війні. Вони вважали, що це приведе до революції і здобуття Україною автономії в межах нової, демократичної Росії. Володимир Винниченко (1880—1951) — відомий громадський діяч, письменник, у 1913—1917 pp. жив у Львові, де разом із Д. Донцовим редагував журнал «Дзвін».

З перших днів війни обидві коаліції зосередили на фронтах величезні армії (біля 10 млн. вояків). Троїстий союз налічував понад 3,5 млн., Антанта — понад 6 млн. осіб. План німецького командування полягав у проведенні «блискавичної війни» — розгромі англо-французьких військ на Заході, з наступним розгромом Росії на Сході.

У серпні — вересні 1914 р. на Західному фронті почалася битва на р. Марна. Щоб відволікти німецькі війська, Франція домоглася від Росії наступу на Австро-Угорщину.

Українські землі — Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, Західна Волинь стали театром бойових дій. З 10 серпня до 13 вересня відбулася грандіозна Галицька битва, у якій з обох сторін взяло участь 1,5 млн осіб. У ході запеклих боїв російські війська зайняли Львів, Галич та оточили добре укріплену фортецю Перемишль. Бої відбувалися і на Ужоцькому перевалі в Карпатах, де легіон УСС у складі австрійської армії отримав бойове хрещення.

Внаслідок Галицької битви російські війська зайняли східну частину Галичини та майже всю Буковину з м. Чернівці. Австрійська армія втратила 400 тис, у тому числі 100 тис. полоненими, російська — майже 230 тис. солдатів. Стало очевидним, що німецький план «блискавичної війни» зазнав краху. Одночасно у Чорне море через Дарданелли увійшли німецькі крейсери, які обстріляли Севастополь, Одесу, Феодосію. У війну на боці Німеччини та Австро-Угорщини вступила Туреччина.

На завойованих російськими військами українських територіях було утворено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство на чолі з графом О. Бобринським. Російська адміністрація почала тут знищення українського національного руху та включення цих земель до складу Російської імперії. Микола II видав маніфест, у якому висловлював радість, що «російський народ об'єднався» і що «завершено справу Івана Калити». Почалося закриття «Просвіт», українських установ, шкіл, репресії проти інтелігенції (з Галичини було виселено 12 тис. австрофілів та неблагонадійних), греко-католиків (200 уніатських громад було перетворено на православні парафії, заарештовано та вислано до Росії митрополита Української греко-католицької церкви А. Шептицького).

З цього приводу М. Грушевський, який знаходився у Києві, писав: «.. Нова місцева російська адміністрація стала розвивати свою програму ліквідації всіх досягнень українського культурного життя у Галичині». У грудні 1914 p., його, звинуваченого в австрофільстві, заслали до Симбірську, а потім до Казані під таємний нагляд поліції. Восени 1916 р. Грушевський переїхав до Москви, де продовжував працювати до повалення самодержавства.

У 1915 р. головним став Східний фронт, куди німецьке командування перекинуло значні сили з Західного фронту. Основний тягар війни ліг на російську армію. Взагалі на фронтах Першої світової війни перебувало майже 4 млн. російських військовослужбовців. Із них українці становили 35—40 %.

Під час наступу австро-німецьких військ, який почався у квітні 1915р., самовіддано воювали також УСС (особливо в боях у Карпатах). Влітку, зазнавши великих втрат, січовики були відведені у тил для переформування, а у травні 1916 р. знову опинилися на фронті. На початку 1918 р. у Києві завершилося створення куріня УСС — найбільш боєздатної частини тодішнього українського війська на чолі з Є. Коновальцем.

До осені 1915 р. німецькі війська витіснили російську армію з території Польщі, Галичини, Північної Буковини та частини Волині. Але стратегічний план Німеччини не досяг мети: незважаючи на значні втрати, Росія не була розгромлена. Австро-німецька влада, як і російська у 1914 p., продовжила переслідування українського населення. Сучасний історик Т. Гунчак зазначає: «З одного боку його [українство] мордували росіяни, намагаючись вибити почуття національної свідомості й самопошани, з іншого — над ним знущалися австрійці та мадяри, звинувачуючи у русофільстві».

У травні 1915 р. у війну на боці Антанти вступила Італія, а роком пізніше до австро-німецького боку приєдналася Болгарія.

Взимку 1916 р. німецьке командування спробувало прорвати Західний фронт у районі Вердена, але не мало успіху. І головним чином тому, що у травні — вересні російські війська під командуванням генерала О. Брусилова здійснили блискучий прорив на Галицькому фронті і знову вийшли до передгір'їв Карпат. Цей успіх змусив німців припинити наступ на Верден та перекинути проти Росії 11 дивізій. Брусиловський прорив був останнім успіхом російської армії у ході війни.

У серпні у війну проти Німеччини вступила Румунія. Наприкінці 1916 р. на всіх фронтах встановилося затишшя, а лінія фронту залишалася незмінною до червня 1917 р.

Російська імперія стояла на порозі революційної кризи.

Постійні мобілізації ставили під рушницю чоловіків — основну продуктивну силу у промисловості (всього було відірвано від виробництва 1 млн. чол.). З втратою захопленого німцями у 1915 р. Домбровського вугільного басейну у Польщі Донбас залишився єдиним постачальником вугілля для всієї імперії. Але загальний видобуток його тут із 1544 млн. у 1913 р. за три роки ледве сягнув 1744 млн. пудів. Навіть оборонні підприємства не отримували потрібну кількість палива. Розруха дедалі більше охоплювала залізничний транспорт — на початок 1916 р. на станціях накопичилося 150 тис. вагонів неперевезених вантажів.

Важкі часи у період війни переживало українське село, з якого до армії було мобілізовано половину працездатних чоловіків. Скорочення посівних площ, врожайності, робітничої сили призвели до того, що на 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 640 тис. не мали корів.

Під час війни збільшився робочий день, який тривав 15—16 годин, різко виросли ціни на продукти і товари повсякденного вжитку (у 1916 р. вони зросли у 4—8 разів). З кожним днем загострювалася продовольча криза, у містах типовим явищем стали тисячні черги за хлібом. На фронті солдати також отримували тільки половину належного їм за нормою пайка.

З весни 1915 р. під впливом значного погіршення становища трудящих по всій країні почала наростати соціальна боротьба. В Україні з жовтня 1915 р. по вересень 1916 р. відбулося 228 страйків, у яких взяло участь понад 200 тис. робітників. Розгортався селянський рух — виступи проти реквізиції продовольства, худоби, захоплення поміщицьких земель. Від серпня 1914 до кінця 1916 р. було зафіксовано понад 160 селянських виступів (на Поділлі — 50, на Київщині — 32, на Харківщині — 28 тощо).

Сумні звістки з дому, злиденне життя селян, незадовільне постачання зброєю, харчами, амуніцією — це викликало дедалі більше незадоволення солдатської маси на фронті. Дезертирство, вбивства ненависних офіцерів, здача у полон, а пізніше братання з солдатами противника дезорганізовували армію, підривали її бойовий дух. Певне значення мала і більшовицька агітація на фронті проти війни.

У жовтні та грудні 1916 р. в Кременчуку та Харкові сталися повстання солдатів, які відмовилися їхати на фронт. Повстання були придушені каральними загонами.

Невдачі на фронті, величезні втрати, дезорганізація господарського життя, неспроможність уряду Миколи II опанувати ситуацію викликали невдоволення самодержавством у всіх верствах суспільства. Російська імперія наближалася до революції.

Масове повстання у Петрограді робітників, революційних солдатів та матросів якісно змінило ситуацію у столиці Російської імперії. Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 р. привела до зречення 2 березня Миколою II престолу. Пала 300-річна династія Романових.

Того ж дня ліберальні депутати Державної думи — кадети та октябристи — утвердили Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим (О. Керенський став міністром юстиції). Новоутворений уряд взяв на себе всю повноту влади у центрі, передавши її на місцях губернським земським установам та своїм комісарам. Тимчасовий уряд проголосив політичні права і свободи, амністію, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідацію репресивних органів царського режиму. Він заявив про продовження війни на боці Антанти «до переможного кінця», про необхідність обрання після закінчення війни парламенту — Всеросійських Установчих Зборів, які сформують легітимний (законний) уряд для вирішення пекучих соціально-економічних, політичних та національних проблем.

Одночасно з Тимчасовим урядом у Петрограді була сформована Петроградська рада робітничих та солдатських депутатів, більшість у якій отримали меншовики та есери. Подібні ради в умовах революції почали виникати поряд з владою комісарів Тимчасового уряду по всій країні. Меншовики (РСДРП (м)) та есери, як партії соціалістичної спрямованості, вбачали в Радах спостережні органи над Тимчасовим урядом, які повинні схиляти його до загальнодемократичних перетворень, що поступово відкрили б перед країною соціалістичний шлях розвитку.

Маси робітників, солдатів на фронті, селян, не маючи досвіду життя у демократичному суспільстві, покладалися на власні, класові організації. Поряд з профспілками, фабрично-заводськими комітетами, Ради протиставлялися загальнонародним представницьким органам, які також почали виникати після Лютневої революції. У березні 1917 р. в цілому їх налічувалося понад 600, у тому числі в Україні понад 100 (головним чином у промислових центрах — Харкові, Катеринославі, Києві, Донбасі). Створювалися також Ради солдатських депутатів, які згодом об'єдналися з Радами робітничих депутатів.

Незважаючи на те що Тимчасовий уряд Г. Львова був підтриманий керівництвом Рад, вони мали реальну владу. Так у країні виникло двовладдя. Більшовики, які тільки вийшли з підпілля, на той час не мали впливу в Радах.

Право націй на самовизначення або автономію Тимчасовий уряд також відкладав до обрання Всеросійських Установчих Зборів. Лише за поляками він визнав право на відокремлення та створення власної держави.

За цих умов представники національного руху України — соціал-демократи, есери, соціалісти-федералісти (колишні ТУПівці) вирішили сформувати свій представницький орган, який обстоював би національні та демократичні права українського народу. Так 4 березня 1917 р. виникло громадське об'єднання Українська Центральна Рада (УЦР), яка заочно обрала своїм головою 51-річного М. Грушевського. 9 березня УЦР ухвалила першу відозву до українського народу, у якій закликала населення створювати політичні та громадські товариства та домагатися від Тимчасового уряду введення української мови в школах, судах та урядових закладах. Це були дуже помірковані вимоги.

14 березня М. Грушевський прибув з Москви до Києва. Вченому-історику, який присвятив себе вивченню минулого, довелося очолити боротьбу українського народу за майбутнє.

Прибувши до Києва, де тільки мала бути розпочата діяльність Центральної Ради, її лідер застав тут губернського комісара Тимчасового уряду П. Суковкіна, який мав реальну владу, та Київську раду робітничих та солдатських депутатів.

УЦР вбачала у Тимчасовому уряді у Петрограді демократичний орган влади і тому не йшла на загострення відносин з ним. Грушевський у цей період відстоював національно-територіальну автономію України у межах демократичної Росії, висловлював сподівання на справедливе вирішення національного питання. Це співпадало з головним гаслом учасників багатьох демонстрацій того часу «Хай живе вільна Україна у вільній Росії!». Зміст національно-територіальної автономії М. Грушевський розкрив у своїй праці «Вільна Україна»: «Українці хочуть, щоб з українських земель Російської держави... була утворена одна область, одна національна територія. Вона має бути організована на основах широкого демократичного (не цензового) громадського самоврядування, від самого споду аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, має своє законодавство, адміністрацію і суд». Це і є «національно-територіальна автономія» — «широка, політична і демократична».

Окрім автономістів, які переважали у Центральній Раді (М. Гру-шевський, М. Ковалевський, М. Шаповал, В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Дорошенко, С Єфремов та інші), склалася і невелика група самостійників. їх з часів «Братства тарасівців» уособлював М. Міхновський — перший ідеолог українського націоналізму. Відстоюючи ідею незалежності України, він і його прибічники у березні — травні 1917 р. заснували Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка та Перший український козачий полк ім. гетьмана Б. Хмельницького. Міхновський наполягав на проголошенні незалежної України та утворенні власних збройних сил.

Але більшість в УЦР на чолі з М. Грушевським вважала, що проголошення повної незалежності в умовах світової війни полишало б Україну, яка не мала власного державного апарату, досвідчених кадрів, армії, фінансів, сам на сам зі складними проблемами. Велике значення мало і те, що Україну і Росію пов'язували давні економічні зв'язки, а у містах, осередках політичного життя переважало неукраїнське населення.

Отже, лідери Центральної Ради головною метою на той час вважали досягнення широкої національно-територіальної автономії України, закріплення демократичних завоювань Лютневої революції у всеросійській «сім'ї вільних народів», які поступово привели б до соціалізму.

Про побудову соціалізму, але в своєму розумінні, мріяв і В. Ленін, який після довгого перебування за кордоном на початку квітня 1917 р. повернувся до Петрограда. Він відвідав на Волковому кладовищі могили матері, М. Ульянової, яка померла у липні 1916 р., та сестри Ольги, яка відійшла у вічність у ранньому віці. Перегортаючи сторінки свого життя, В. Ульянов, якому 22 квітня виповнилося 47 років, ще не знав, що через декілька місяців він очолить величезну державу...

Швидко зорієнтувавшись у ситуації, В. Ленін заявив, що Лютнева революція «зайшла далі від звичайної буржуазно-демократичної революції, але не дійшла ще до «чистої» диктатури пролетаріату і селянства». Виходячи з цього, Ленін висунув програму переходу від буржуазно-демократичної до соціалістичної революції. Найкращою політичною формою диктатури трудящих, на його думку, могла бути республіка Рад — Радянська республіка. Незважаючи на перевагу на той час у керівництві Радами меншовиків та есерів, лідер більшовиків висунув гасло «Вся влада Радам!». Він орієнтував своїх прибічників (у квітні 1917 р. РСДРП(б) налічувала 30—35 тис. осіб) на завоювання мирним шляхом більшості у Радах, прихід їх до влади та ліквідацію таким чином двовладдя. Щодо Тимчасового уряду Ленін висунув гасло «Ніякої підтримки Тимчасовому уряду!», розуміючи, що величезні маси населення пов'язували ще з урядом Г. Львова сподівання на розв'язування невідкладних питань того часу — припинення війни, вирішення земельного та національного питань, встановлення 8-годинного робочого дня тощо. Керівник більшовиків був упевнений, що Тимчасовий уряд, заявивши про продовження війни, буде змушений зволікати з вирішенням наболілих питань і внаслідок цього швидко втратить довіру робітничо-селянських мас та солдатів на фронті. У разі ж приходу більшовиків до влади, запевняв суспільство Ленін, вони негайно припинять війну, радикально, а не поступово, вирішать завдання соціалістичної революції. її мета була втілена у доступній та зрозумілій формі: «Мир — народам, землю — селянам, фабрики — робітникам!».

Більшовики почали наполегливо втілювати програму свого вождя у життя.

Соціалістична революція в Україні, за Леніним, з її матеріальними та людськими ресурсами, повинна була стати складовою єдиного процесу розвитку пролетарської революції в усій країні. Проте тоді, у квітні 1917 p., В. Ленін з тактичних, популістських міркувань заявив: «Ми до сепаратистського руху байдужі, нейтральні. Якщо Фінляндія, якщо Польща, Україна відокремляться від Росії, у цьому нічого поганого немає». Після завоювання влади більшовики кардинально змінили свою позицію.

Нагальне завдання Української Центральної Ради полягало в тому, щоб перетворитися з громадського об'єднання на загальнодемократичний (а не класовий, як Ради) представницький орган. Важливо було поєднати національне, соціально-класове та територіальне представництва. Центральна Рада могла бути за тих умов тільки представницьким, а не законодавчим органом, оскільки вона не була обрана у результаті загальноукраїнських виборів. В умовах війни це було практично неможливим. Тому Рада заявляла про себе не як парламент, а як передпарламент, готовий передати владу Всеукраїнським Установчим Зборам — законно обраному парламенту.

Приділяючи головну увагу здобуттю Україною автономного статусу, УЦР була не в змозі вирішити гострі соціально-економічні питання. Це поступово послаблювало її вплив на робітничо-селянські маси України, які чекали вирішення у своїх інтересах земельного, робітничого та інших питань.

На початку квітня 1917 р. у Києві працювали І Український військовий з'їзд (700 делегатів), Український національний конгрес, у якому взяло участь біля 1 тис. представників різних українських організацій і партій, пізніше — І Всеукраїнський селянський з'їзд. Усі ці з'їзди підтримали УЦР щодо національно-територіальної автономії. У травні 1917 р. делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком, М. Ковалевським та С. Єфремовим прибула у Петроград. Вона передала Тимчасовому урядові декларацію з пропозицією однозначного визначення автономії України, формування українських військових частин, призначення при Тимчасовому уряді особливого комісара у справах України. Уряд Г. Львова відкинув намагання українських представників. Він пояснював це тим, що УЦР не обиралася шляхом всенародного голосування і тому не може представляти волю всього українського народу. Крім того, Тимчасовий уряд наголошував, що питання про територіально-адміністративний устрій майбутньої федеративної республіки будуть вирішувати тільки Всеросійські Установчі Збори, скликання яких планувалося на кінець 1917р.

У відповідь на це на II Всеукраїнському військовому з'їзді 5—10 червня 1917 р. у Києві 700 делегатів з'їзду закликали Центральну Раду почати впроваджувати автономію, провести українізацію армії. В останній день роботи з'їзду УЦР прийняла І Універсал — звернення до українського народу. У ньому вже вкотре заявлялося про прагнення України до національно-територіальної автономії у складі Росії та заявлялося, що найвищим державним органом в Україні є УЦР. І Універсал вказав також на необхідність скликання Українських Установчих Зборів, не чекаючи виборів у Всеросійські Установчі Збори.

Водночас у Києві на засіданні Київської Ради робітничих та солдатських депутатів було заявлено, що впровадження автономії України до Всеросійських Установчих Зборів є небезпечним для загальноросійської революції. Ця заява свідчила про початок розходжень Київської Ради з Центральною Радою.

Та 15 червня УЦР пішла ще на один суттєвий крок — вона утворила Генеральний секретаріат (ГС) — тимчасовий виконавчий орган (уряд). До його складу увійшли В. Винниченко (голова), С. Єфремов, Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюк та інші.

Тим часом у Росії дедалі більше загострювалася політична криза. На початку червня на І Всеросійському з'їзді Рад у Петрограді більшовики висунули вимоги припинити війну та передати всю владу Радам. Ці пропозиції не були підтримані есеро-меншовицьким керівництвом з'їзду. 18 червня більшовики на чолі з В. Леніним організували у Петрограді 500-тисячну демонстрацію (у квітні вони вивели на вулиці 100 тис. осіб), яка пройшла під гаслами: «Вся влада Радам!», «Хліба, миру, свободи!».

Одночасно 18—21 червня Тимчасовий уряд організував наступ на фронті, який призвів до відчутної поразки та великих втрат російської армії і залишення Галичини. Це ще більше підняло антивоєнні, антиурядові настрої.

В умовах значного погіршення ситуації у країні та послаблення своїх позицій Тимчасовий уряд змушений був шукати порозуміння з Центральною Радою. Наприкінці червня до Києва приїхали міністри О. Керенський, І. Церетелі та М. Терещенко. Результатом непростих переговорів з УЦР стало укладення компромісної угоди, яка була закріплена у II Універсалі Центральної Ради 3 липня 1917 р. Оскільки Тимчасовий уряд визнав Генеральний Секретаріат вищим органом влади в Україні, склад якого затверджувався урядом у Петрограді, Центральна Рада погоджувалася чекати законодавчого затвердження автономії України та вирішення земельного питання Всеросійськими Установчими зборами. Тимчасово відмовившись від «самовольного здійснення автономії України», УЦР почала підготовку проекту закону про автономний устрій України.

УЦР пішла на такий компроміс, не бажаючи загострення відносин з Тимчасовим урядом, що за тих умов послаблювало б його позиції, а це було вигідно більшовикам.

Частина міністрів уряду Г. Львова, кадети та октябристи, рішучі прибічники збереження «єдиної та неділимої Росії», виступили проти надання Україні автономії. На знак протесту вони вийшли з уряду, що призвело до чергової політичної кризи.

За цих обставин, користуючись складною ситуацією, більшовики очолили 3—5 липня 1917 р. масові демонстрації, у яких взяло участь 500 тис. людей. Демонстрації загрожували перерости у збройний виступ проти Тимчасового уряду. І хоча В. Ленін заявив про їх мирний характер, фактично це була спроба більшовиків захопити владу у Петрограді. Цього разу уряду вдалося опанувати ситуацію. Він, погодивши свої дії з есеро-меншовицьким керівництвом Петроградської Ради, вирішив збройною силою розігнати демонстрантів. Пролилася кров — загинуло кількасот людей. Тимчасовий уряд розцінив ці події як спробу державного перевороту та віддав наказ про заборону більшовицької партії та арешт В. Леніна. Почалося переслідування більшовиків, зокрема був розгромлений Київський комітет більшовицької партії. 8 липня коаліційний Тимчасовий уряд очолив О. Керенський.

Лідер більшовиків через загрозу арешту та суду змушений був переховуватися у Фінляндії. Ленін заявив, що липневі події привели до закінчення двовладдя, остаточного переходу есерів та меншовиків на бік Тимчасового уряду та встановлення диктатури останнього. Мирний перехід до соціалістичної революції закінчився. У серпні більшовики зняли з порядку денного гасло «Вся влада Радам!» та висунули гасло «Геть Тимчасовий уряд!» і оголосили початок боротьби за владу через підготовку збройного повстання.

Якщо у Петрограді II Універсал Центральної Ради засудили кадети та октябристи, то в Україні проти нього виступили самостійники на чолі з М. Міхновським. Вони звинуватили М. Грушевського та керівництво Ради в нерішучості у відстоюванні інтересів України та її угодовській політиці. 4—6 липня самостійники організували у Києві збройний виступ полку ім. Полуботка з метою примусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Центральна Рада спільно зі збройними частинами Тимчасового уряду придушила заколот полуботківців. Улітку 1917 p. M. Міхновського та інших учасників виступу було заарештовано та відправлено на фронт. Ця «перемога» над самостійниками свідчила про розкол у національному русі, небажання керівників-автономістів поглиблювати революційний процес та продовження політики компромісу з Тимчасовим урядом.

На початку серпня 1917 р. Тимчасовий уряд О. Керенського, у відповідь на намагання Центральної Ради втілити у життя положення II Універсалу, оголосив своїм урядом в Україні не Центральну Раду, а Генеральний Секретаріат. Крім того, було зменшено склад членів українського уряду з 14 до дев'яти членів, та не визнано за Центральною Радою законодавчих прав. Таким чином Тимчасовий уряд суттєво обмежив автономію України, що викликало невдоволення Центральної Ради. На своєму засіданні 9 серпня вона заявила про необхідність підготовки до скликання Українських та Всеросійських Установчих зборів.

Прогресуюча економічна розруха, загострення соціальних конфліктів, неспроможність Тимчасового уряду дати лад у країні значно активізували крайні політичні сили — як контрреволюційні, так і радикально-революційні. Якщо більшовики відкрито готувались до повалення уряду О. Керенського та встановлення «диктатури пролетаріату та селянства», то генералітет російської армії дедалі більше схилявся до встановлення військової диктатури.

Верховний головнокомандувач збройних сил Росії Л. Корнілов пред'явив тимчасовому урядові ультиматум про передання йому всієї повноти влади у країні. Наприкінці серпня 1917 р. за його наказом з фронту вирушили війська, які повинні були захопити Петроград, усунути О. Керенського від влади та придушити антиурядові дії більшовиків. Тимчасовий уряд опинився у складній ситуації. Центральна Рада, не маючи вибору, підтримала «ханську ставку», як називав Петроград часів Тимчасового уряду М. Грушевський.

Та вирішальну роль у розгромі заколоту Корнілова відіграли більшовики, які організували оборону столиці. Наступ Корнілова провалився. Його наслідками було тимчасове врятування уряду Керенського та значне зростання впливу більшовиків. Ні Тимчасовий уряд, ні Центральна Рада тоді не розуміли, що ліквідацією «корніловщини» вони відкривають більшовикам шлях до влади. У 1967 p., через 50 років після цих подій, О. Керенський, який помер у 1970 р. у США, назвав розгром виступу Л. Корнілова головною політичною помилкою очолюваного ним уряду.

Зростання впливу більшовиків виявилося у процесі «більшовизації Рад». 31 серпня Петроградська, а 5 вересня Московська робітнича Ради прийняли більшовицьку резолюцію про необхідність переходу влади до Рад. В Україні подібні резолюції прийняли Київська, Луганська, Краматорська, Маріупольська та інші Ради. За цих умов В. Ленін, який на початку жовтня нелегально повернувся до Петрограда, знову висунув гасло «Вся влада Радам!», що орієнтувало більшовиків на збройне повстання проти Тимчасового уряду. У великих містах окрім Рад більшовики брали під свій контроль профспілки, солдатські об'єднання, створювали на підприємствах збройні загони та загони Червоної гвардії.

22 вересня 1917 р. Центральна рада одностайно ухвалила рішення про скликання Всеукраїнських Установчих Зборів. У відповідь уряд О. Керенського порушив слідчу справу проти членів УЦР та викликав до Петрограда її лідерів. Та це було вже останнє рішення Тимчасового уряду.

24—25 жовтня 1917 р. більшовики здійснили у Петрограді збройне повстання, в результаті якого Тимчасовий уряд було повалено та заарештовано. Другий Всеросійський з'їзд Рад прийняв рішення про перехід всієї влади до Рад, декрети про мир та землю і утворив уряд на чолі з В. Леніним — Раду народних комісарів (РНК).

Перемога збройного повстання у Петрограді поклала початок довготривалій боротьбі більшовиків за контроль над усією країною та її окраїнами. Велике значення для більшовиків мало встановлення радянської влади в Україні.

Жовтневі події до сьогодні викликають суперечки серед істориків. Одні вважають, що це була пролетарська (соціалістична) революція, згодом названа Великою Жовтневою, інші — що це був державний переворот (заколот). В. Ленін зважав на те, що захоплення влади більшовиками було незаконним, тому не міг ігнорувати скликання Всеросійських Установчих Зборів, підготовку виборів до яких розпочав ще Тимчасовий уряд. Разом з тим лідер більшовиків добре розумів, що насильство стане неминучим суттєвим фактором у діях нової влади. «Не радійте, — звертався він до членів Центрального комітету більшовицької партії, — буде ще багато крові. У кого слабкі нерви, хай краще зараз іде...»

27 жовтня 1917 р. Центральна Рада та Генеральний Секретаріат у зверненні «До всіх громадян України» засудили повстання у Петрограді, наголосивши на неприпустимості переходу влади до Рад. М. Грушевський та лідери українського національного руху розуміли, що більшовики домагатимуться встановлення своєї влади не тільки в Росії, айв Україні. 31 жовтня УЦР ухвалила рішення про поширення влади Генерального Секретаріату на всю територію, заселену переважно українцями, а саме: Київську, Полтавську, Чернігівську, Волинську, Подільську, Херсонську, Харківську, Катеринославську, Таврійську, Холмську, частково Курську та Воронезьку губернії. Влада в Україні фактично перейшла до рук Центральної Ради. Це визнали і більшовики на своєму засіданні Рад робітничих та солдатських депутатів 4 листопада.

Одночасно вони почали підготовку до скликання Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів з метою мирного перетворення Центральної Ради шляхом її переобрання на більшовицький зразок у Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України. (Подібний орган — Всеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК) — керівний орган Рад Росії, більшовики створили у Петрограді.) Лозунг більшовиків про передання всієї влади Радам робітничих, солдатських та селянських депутатів — суто класовим органам, — отже, протиставлявся загальнодержавним інститутам, у тому числі Українській Центральній Раді.

7 листопада, тобто після приходу до влади більшовиків, УЦР прийняла свій НІ Універсал. Ним проголошувалось утворення Української Народної Республіки (УНР) як федеративної одиниці у складі «рівних та вільних народів Російської республіки» (Росія була проголошена республікою у вересні 1917 p.). IІІ Універсал передбачав:

— скасування поміщицької власності на землю та передання її селянам без викупу;

— запровадження 8-годинного робочого дня;

— встановлення державного контролю над виробництвом;

— забезпечення демократичних прав і свобод: слова, друку, віросповідання, зборів тощо;

— надання «національно-персональної автономії» національним меншинам;

— скасування смертної кари.

Універсал також визначав дати виборів до Всеукраїнських Установчих Зборів — 27 грудня 1917 р. та їх скликання — 9 січня 1918 р. Центральна Рада, проголосивши УНР, відмовилася від самостійності України і прив'язала її до старого імперського центру у новій, більшовицькій оболонці. УЦР звернулася до всіх народів Росії з пропозицією створення соціалістичних республік, які 6 об'єдналися у федерацію демократичних держав.

У листопаді — грудні 1917 р. в Україні різко загострилася боротьба за владу. На виборах до Всеукраїнських Установчих Зборів українські партії отримали майже 75 % голосів, у той час як більшовики — лише 10%. Такі результати виборів змусили їх прискорити скликання Всеукраїнського з'їзду Рад.

УЦР, намагаючись не допустити в Україні «петроградського варіанту», не визнала Раднарком на чолі з В. Леніним, закрила кордон з Росією та припинила вивіз хліба, розпочала роззброєння збільшовизованих військових частин та червоногвардійців у деяких містах України. На противагу більшовикам, Центральна Рада розгорнула підготовку до виборів в Українські Установчі Збори.

У свою чергу РНК розпочала кампанію проти Центральної Ради, звинувачуючи її у контрреволюційності та буржуазності. 4 грудня 1917 р. Раднарком здійснив відкрите втручання у внутрішнє життя УНР — у формі диктату направив у Київ «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» за підписом В. Леніна та Л. Троцького (Бронштейна) — народного комісара з іноземних справ. «Маніфест» визнавав УНР, але висував вимоги повернення зброї роззброєним частинам, відмовлення від дезорганізації фронту (йшлося про утворення Українського фронту), не пропускати з фронту через Україну козацькі частини на Дон тощо. У разі невиконання протягом 48 годин цих вимог уряд Леніна оголошував УЦР «у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і в Україні». Обласний з'їзд РСДРП (б) у Києві ухвалив ультиматум та визнав за необхідне вести рішучу боротьбу з Центральною Радою та встановити радянську владу в Україні.

5 грудня Генеральний Секретаріат відхилив ультиматум РНК. За цих умов 4 грудня 1917 р. у Києві почав роботу довгоочікуваний більшовиками І Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. Саме на ньому більшовики планували усунути Центральну Раду від влади. Однак переважну більшість з 2,5 тис. делегатів склали селяни, які приїхали у Київ за закликом УЦР.

З'їзд заявив про підтримку Центральної Ради та засудив уряд В. Леніна. Останній оголосив стан війни між Росією і Україною. 9 грудня 1917 р. перші частини більшовицьких військ вступили до Харкова. Сюди з Києва також прибули більшовики, які опинилися у меншості на з'їзді Рад (усього 217 делегатів). 11 —12 грудня вони провели альтернативний з'їзд, у роботі якого взяло участь 200 делегатів, які представляли 89 з понад 300 Рад України. Отже, з'їзд не міг бути правомочним, оскільки не представляв волю більшості Рад. Незважаючи на це, Петроградський радянський уряд швидко визнав усі його рішення.

Харківський з'їзд проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав, на противагу Центральній Раді, Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України. Його очолив український соціал-демократ Ю. Медведев. ЦВК, на противагу Генеральному Секретаріату, затвердив радянський уряд України — Народний Секретаріат (НС), до складу якого увійшли Артем (Ф. Сергеев), Є. Бош, В. Затонський, М. Скрипник та інші.

НС звернувся до Раднаркому Радянської Росії з проханням про військову допомогу. Уряд В. Леніна, керуючись більшовицьким принципом пролетарського інтернаціоналізму та класової солідарності, надав її. Ігнорування більшовиками міжнародних правових норм випливало з їхньої політики революційної доцільності для здійснення світової революції. Тому РНК вважав втручання у справи УНР не агресією, а братерською допомогою робітникам та селянам України. Більшовицька Росія розпочала війну проти УНР.

У Брест-Литовську у цей час відбувалися переговори про укладення миру між Радянською Росією та Четверним Союзом. Центральна Рада заявила, що російський уряд Леніна не може вести переговори від імені українського народу. Країни німецького блоку дали згоду на участь делегації УНР у переговорах. Центральна Рада, не маючи сил для відпору більшовицькій навалі, 9 січня 1918 р. прийняла IV Універсал, який проголосив повну незалежність УНР. Лідери УЦР остаточно позбулися ілюзії перетворення Росії у федерацію демократичних республік. Крім того, уряди Німеччини та Австро-Угорщини могли надати збройну допомогу УНР тільки у разі проголошення її суверенною державою.

26 січня 1918 р. Центральна Рада пішла на відчайдушний крок — уклала договір між УНР та Четверним союзом. Він передбачав введення на територію України австро-німецьких військ (450 тис. солдатів) для захисту від агресії більшовиків. УЦР, у свою чергу, брала зобов'язання поставити у Німеччину та Австро-Угорщину 60 млн. пудів хліба, майже 3 млн. пудів м'яса тощо.

Наприкінці 1917 — у січні 1918 р. об'єднані війська Радянської Росії та українських більшовиків, якими керували прислані з Петрограда В. Антонов-Овсієнко та М. Муравйов, захопили більшу частину Лівобережної України. Відсутність власної армії та підтримки народних мас, кількісна перевага більшовицьких військ призвели до поразки Центральної Ради. У бою під Крутами (станція між Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, УЦР могла розраховувати лише на 400 необстріляних добровольців — студентів та гімназистів. Незважаючи на мужність юнаків, майже всі вони загинули в нерівному бою.

26 січня, коли у Брест-Литовську було підписано договір між УНР та Четверним союзом, після п'ятиденного артилерійського обстрілу більшовики увірвалися у Київ. М. Грушевський так описував ці дні у своїй праці «На порозі нової України» (у цитаті збережено норми написання оригіналу. — Авт.): «25 січня, під час бомбардування Києва, більшовики запальними знаряддями розстріляли дім, де я жив, — наш фамільний дім... Україна поховала своє старе в сім огнищі, в сій руїні, в могилах своїх дітей, загиблих рукою більшовиків, як я в могилі матері, яку півживою винесли з пожару і вона за кілька день умерла від страшних заворушень і потрясінь». Центральна Рада прийняла рішення про евакуацію. Розпочався червоний терор, внаслідок якого загинуло 5 тис. киян. З падінням Центральної Ради була перегорнута остання сторінка Української революції та почався період боротьби за збереження державної незалежності.

30 січня 1918 р. український радянський уряд переїхав з Харкова до Києва. Та його влада продовжувалася недовго. У лютому німецькі і австро-угорські війська вторгайся в УНР, та, витісняючи більшовиків, дійшли до Харкова та Ростова. 2 березня підрозділи УНР та австро-німецькі війська увійшли до Києва. Так за допомогою чужоземних військ Центральна Рада відновила свою владу в Україні.

У Петрограді 6 січня 1918 р. за наказом В. Леніна були розігнані законно обрані Всеросійські Установчі Збори. Не бажаючи віддавати їм владу, більшовики фактично спровокували в Росії Громадянську війну 1918—1920 pp. і військову інтервенцію Англії, Франції та США, які підтримали антибільшовицькі сили. У липні 1918 р. була прийнята Конституція Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР), як офіційно стала називатися Росія. Тоді ж РСДРП(б) була перейменована у Російську комуністичну партію більшовиків — РКП(б). Під її керівництвом почав створюватися новий, радянський апарат управління на місцях. У березні 1918 р. столицю Росії було перенесено з Петрограда до Москви. Протягом 1918 р. РНК здійснила націоналізацію промисловості, землі, фінансів, транспорту, які перейшли під контроль держави. Одночасно були утворені Червона армія, Всеросійська надзвичайна комісія (ВНК), «народні суди», революційні трибунали, робітничо-селянська міліція — органи боротьби проти політичних суперників, які були оголошені контрреволюціонерами. В умовах кривавої Громадянської війни уряд В. Леніна проводив політику «воєнного комунізму» — систему надзвичайних заходів, яка дозволила більшовикам відстояти свою владу.

Окупувавши УНР, австро-німецьке командування не покладало особливих надій на Центральну Раду, оскільки вона, не маючи адміністративного апарату, була неспроможна забезпечити порядок у країні та своєчасні поставки продовольства у Німеччину та Австро-Угорщину. Крім того, населення виступало проти грабежів та військово-польових судів окупаційної влади, поміщиків лякала націоналізація землі, власників підприємств — 8-годинний робочий день.

Суперечки та непорозуміння між Центральною Радою та окупаційною владою, призвели до перевороту, підтриманого австро-німецьким командуванням, унаслідок якого УЦР була розігнана. 29 квітня 1918 р. влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського (1873—1945). П. Скоропадський був учасником російсько-японської війни, флігель-ад'ютантом царя Миколи II, а з початком Першої світової війни обіймав високі посади в армії.

За декілька місяців свого існування (з кінця квітня до середини грудня 1918 р.) уряд П. Скоропадського встановив нову назву країни — Українська Держава, сформував уряд — Кабінет Міністрів — з великих землевласників, відновив поміщицьке землеволодіння, сформував дієздатний адміністративний апарат. Діячі Центральної Ради - М. Грушевський, С Петлюра та інші відмовилися увійти в новий уряд. Як зазначала відомий історик Н. Полонська-Василенко, «цей момент — відмова соціалістичних партій узяти участі, у розбудові гетьманської держави — глибоко трагічний: представники українського народу не знайшли в собі... патріотизму, національної свідомості й розуміння, щоб стати вище за партійні інтереси й об'єднатися в ім'я Української Держави».

Відмовившись співпрацювати з урядом Скоропадського, М. Грушевський взагалі відійшов від активної політичної діяльності. У березні 1919 р. він виїхав за кордон, жив у Празі та Відні, займався науковою працею. Тільки у березні 1924 р. колишній голова Центральної Ради повернувся в Україну, на той час уже радянську.

Гетьман П. Скоропадський, як військова людина, багато зусиль віддавав створенню української армії. Проте австро-німецька влада постійно чинила перешкоди формуванню українського війська, і тому плани гетьмана не були втілені у життя.

Деяка стабілізація Української Держави дозволила уряду П. Скоропадського здійснити значні перетворення у галузі культури. Було відкрито біля 50 українськомовних гімназій, два українські університети (у Києві та Кам'янці-Подільському), Українська академія наук, Національний архів тощо.

У зовнішній політиці П. Скоропадський спирався на Німеччину, поряд із тим було встановлено дипломатичні відносини з 12 країнами та підписано мирний договір з більшовицькою Росією. (У березні 1918 р. Радянська Росія уклала з Німеччиною мирний договір, за яким виходила з війни та визнавала УНР.)

Проте влада гетьмана не була міцною: його соціальну опору складали великі власники, а повернення дореволюційних порядків на селі, збільшення робочого дня, заборона страйків, каральні експедиції з метою вилучення продовольства призвели до створення широкого антигетьманського руху. Стала ненадійною і опора на австро-німецькі війська, оскільки Німеччина та Австро-Угорщина, і це ставало очевидним, програвали війну, що вело до зростання революційних настроїв у цих країнах.

Влітку — восени 1918 р. Україною прокотився селянський повстансько-партизанський рух. Посилилися антигетьманські настрої робітників. У травні 1918 р. низка політичних партій утворили опозиційний П. Скоропадському Український народний союз, до якого увійшли есери, соціал-демократи та інші партії. У листопаді Союз утворив Директорію — міжпартійний орган, політичним керівником якого став В. Винниченко, а військовим — С Петлюра.

У Москві влітку 1918 р. на І з'їзді більшовики України утворили Комуністичну партію (більшовиків) України — КП(б)У І хоча деякі українські комуністи наполягали на утворенні самостійної Компартії України, вона стала складовою РКП(б). Більшовики також почали боротьбу проти гетьманату за відновлення радянської влади в Україні.

Закінчувалася довготривала світова війна. У вересні — жовтні 1918 р. капітулювали Болгарія та Туреччина, а у листопаді Німеччину та Австро-Угорщину охопили революції: Німеччина стала республікою, а Австро-Угорщина почала розпадатися на окремі незалежні держави. 11 листопада підписанням Комп'єнського перемир'я з Антантою закінчилася Перша світова війна.

Директорія 18 листопада 1918 р. за допомогою корпусу стрільців під командуванням Є. Коновальця розгромила під Мотовилівкою (у 30 км на південь від Києва) війська П. Скоропадського. Гетьман, розуміючи безнадійність ситуації, зрікся влади та покинув Україну. 14 грудня війська Директорії увійшли до Києва, що означало відновлення УНР. Та лідери Директорії, в умовах, коли австро-німецькі війська залишили Україну, знову опинилися сам на сам з більшовицькою Росією. Уряд В. Леніна анулював мирний договір з Німеччиною, що давало йому можливість знову втрутитися у справи УНР.

Усі спроби Директорії закріпити свою владу в Україні не дали результатів. Поряд із загрозою з півночі давалося взнаки і протистояння В. Винниченка та С Петлюри. Якщо перший виступав за союз із більшовицькою Росією проти Антанти, то другий схилявся до зближення з Антантою за продовження боротьби за незалежність України. Та С Петлюра, ставши головним отаманом, не мав можливості створити дієздатну армію, оскільки на чолі її окремих, напівпартизанських, підрозділів стали виборні отамани — Н. Махно, М. Григор'єв та багато інших.

Більшовики, у свою чергу, утворивши Тимчасовий робітничо-селянський уряд на чолі з Г. П'ятаковим, який заявив про організацію Української радянської армії, почали боротьбу за відновлення радянської влади в Україні. Повторювалася ситуація кінця 1918 р. На початку 1919 р. Червона армія пішла у наступ на УНР — почалася друга більшовицько-українська війна. З січня війська УНР залишили Харків, куди переїхали керівництво КП(б)У та уряд Г. П'ятакова. 12 січня радянські війська захопили Чернігів і почали просуватися до Києва.

Драматичні для українців події відбувалися і на західноукраїнських землях. Розпад Австро-Угорської імперії в результаті Першої світової війни привів до утворення на її території незалежних держав — Австрії, Чехо-Словаччини, Угорщини, а пізніше — Югославії. 11 листопада 1918 р. відродила свою незалежність Польща. За цих умов посилився національно-визвольний рух і у Західній Україні, населення якої також прагнуло до незалежності і власної державності. Українські патріотичні сили 13 листопада у Львові проголосили утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). її президентом став Є. Петрушевич (1863—1940), а головою уряду — К. Левицький (у серпні 1914 р. очолив Головну Українську Раду). Керівництво ЗУНР вбачало головним завданням розбудову новоствореної держави. З цією метою почалося утворення місцевого адміністративного апарату управління, розгорнулися соціально-економічні перетворення.

Але Східна Галичина, Південна Буковина та Закарпаття не змогли досягти незалежності. Об'єднання українців не входило у плани правлячих кіл сусідніх держав. Польське керівництво на чолі з Ю. Піл-судським, відроджуючи власну державу, почало домагатися прав на Східну Галичину. У листопаді 1918 — липні 1919 pp. Східна Галичина стала ареною українсько-польської війни. 22 листопада 1918 р. краще підготовлені збройні формування поляків з боями оволоділи Львовом. Уряд ЗУНР змушений був виїхати до Тернополя, а потім — Станіслава. В умовах протистояння з Польщею керівництво ЗУНР почало формування власних збройних сил — Української Галицької армії (УГА), яка на початку 1919 р. налічувала вже 60 тис. осіб.

Проте Паризька мирна конференція, на якій країни-переможці підбивали підсумки Першої світової війни, було визнано права Польщі на Східну Галичину. Країни Антанти ігнорували ЗУНР, вбачаючи у відродженій Польщі антибільшовицький «санітарний кордон».

Незважаючи на надзвичайно складні зовнішні обставини, дві Народні Республіки — УНР та ЗУНР, які з'явилися на руїнах Російської та Австро-Угорської імперій, почали переговори про об'єднання (Злуку) українських земель. 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві, якому загрожували більшовики, було оголошено Акт Злуки. За тих умов об'єднання УНР та ЗУНР фактично не могло відбутися. Та прагнення українців до єдності своєї держави продовжувало жити у серцях мільйонів нащадків Ярослава Мудрого та Данила Галицького.

У липні 1919р. УГА під тиском польських військ перейшла р. Збруч і опинилася на території Наддніпрянської України, де невдовзі об'єдналася з армією УНР. Українсько-польська війна 1918—1919 pp. завершилася окупацією Східної Галичини Польщею. Румунія захопила Буковину, а Чехо-Словаччина — Закарпаття.

Наприкінці 1918 p., окрім Польщі та більшовицької Росії, в українські справи втрутилися ще дві сили — Антанта та Білогвардійський рух (його спочатку очолював Л. Корнілов, а пізніше — А. Денікін). Країни Антанти з метою допомоги генералу Денікіну ввели у Чорне море військові кораблі та почали висадку військ у Одесі, Миколаєві та Севастополі. Проте вглиб України вони не просунулися, оскільки південь був охоплений масовими селянськими повстаннями. Білогвардійцями називали противників радянської влади, які стікалися на околиці Росії — в тому числі на Дон та південь, де за допомогою Антанти почали формувати Добровольчу армію. Білогвардійський рух, незважаючи на деякі розбіжності, ставив на меті повалення радянської влади та уряду В. Леніна і відродження силовими засобами «єдиної та неділимої Росії». Такі наміри білогвардійців робили неможливим існування незалежної (навіть автономної) України. Але спільна мета — боротьба з більшовицькою Росією — тимчасово могла об'єднати лідерів Директорії та Білої армії.

Тим часом більшовики продовжували наступ на Київ. За короткий час свого існування (1,5 місяця) безсила Директорія не змогла опанувати ситуацію в Україні. 5 лютого 1919 р. її війська залишили Київ. Наступ більшовиків підтримали загони отаманів Махна та Григор'єва, які втратили віру в здібності Директорії вирішити нагальні соціально-економічні питання.

Уряд УНР переїхав до Вінниці. Переговори лідерів Директорії з Антантою не дали результатів: остання вимагала виключити зі складу Директорії представників соціалістичних партій, підпорядкування армії УНР, як і Добровольчої армії Денікіна, Антанті. Криза в уряді призвела до від'їзду В. Винниченка за кордон, що посилило позиції С Петлюри (він порвав з УСДРП). Навесні 1919 р. радянську владу вдруге було встановлено на більшій частині України. Цього разу вона протрималася довший строк — з лютого до кінця серпня 1919 р.

Політика більшовиків у цей період полягала в тому, щоб встановити в Україні радянську форму державності, подібну до РСФРР. Україна отримала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Ця назва проіснувала до середини 30-х pp., коли було встановлено інший порядок означень: спочатку «радянська», потім «соціалістична» — тобто УРСР. Зазнав змін і Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Він став називатися на російський зразок — РНК УСРР. Його головою за рекомендацією В. Леніна став Християн Раковський (1873—1941) — активний учасник болгарського та румунського соціалістичних рухів, який очолював український уряд з 1919 до липня 1923 pp.

Якщо Ради існували тільки в губернських містах, то на місцевому рівні створювалися надзвичайні органи влади — військово-революційні комітети (ревкоми). Не впевнені у підтримці українських селян, більшовики почали організовувати на селі комітети бідноти (комбіди) — надзвичайні органи бідноти для боротьби з заможним селянством.

Юридичне оформлення радянської форми державності в Україні відбулося на II Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові у березні 1919 p., коли було прийнято Конституцію УСРР. Вона закріплювала радянський лад в Україні та проголошувала основну мету — побудову соціалізму. Проголошувалося також скасування приватної власності, встановлення влади робітничого класу (диктатура пролетаріату), свобода слова, зібрань, спілок, але тільки для трудового народу. Найвища влада в УСРР належала Всеукраїнському з'їздові Рад, а у період між з'їздами — Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету — ВУЦВК (його головою став Г. Петровський). Виконавча влада належала РНК УСРР.

Конституція декларувала, що УСРР об'єднується з Радянською Росією на засадах «соціалістичної федерації». Проте в умовах існування унітарної централізованої РКП(б) — головної керівної сили у політичній системі (КП(б)У була її філією в Україні) така федерація була тільки декларацією.

Складовою політики уряду X. Раковського став загальноросійський соціально-економічний курс, який одержав назву «воєнний комунізм». Якщо ця система надзвичайних заходів у Росії почалася навесні 1918 p., то в Україні — у 1919 р. Здійснюючи цю політику, більшовики провели націоналізацію (усуспільнення, одержавлення) всіх підприємств, встановили державну монополію на хліб, цукор, сіль. Більшовики не могли утримати владу в Росії без забезпечення її хлібом. Тому В. Ленін пов'язував великі надії з Україною. Навесні 1919 р. була введена продовольча розкладка — фактично продовольча диктатура, завдяки якій можна було вилучити хліб для потреб армії та міст. Здійснення вилучення хліба покладалося на комбіди, на допомогу яким з міст надсилалися продовольчі загони робітників. (Від здачі хліба звільнялися господарства із засівом менше 5 десятин.) У селян забирали до 85 % врожаю.

У першій половині 1919 р. більшовики почали замість дрібних одноосібних господарств насаджувати радянські господарства (радгоспи) та комуни. Вони являли собою «велике колективне соціалістичне виробництво», у якому усуспільненню підлягало все майно селян. Позбавлене можливості мати будь-яку власність, селянство рішуче виступило проти «комуністичних експериментів» більшовицької влади.

«Воєнний комунізм» передбачав встановлення карткової системи постачання городян хлібом за класовою ознакою, заборону торгівлі, натуралізацію заробітної платні (що вело до зрівняйлівки), введення загальної трудової повинності. Результатом запровадження продрозкладки, радгоспів та комун стало наростання хвилі селянського гніву. Навесні — влітку 1919 р. Україною прокотилися масові антибільшовицькі виступи: якщо у квітні їх було зафіксовано 98, то в червні — липні — 328. Заходи більшовиків змінили ставлення до них Н. Махна та М. Григор'єва, які почали боротьбу проти продовольчих загонів.

Скориставшись цією ситуацією, у наступ перейшла частина Білої армії А. Денікіна (близько 100 тис. осіб). Тож у другій половині 1919 р. боротьбу за Україну вели білогвардійці та Червона армія. Наступу денікінців сприяли виступи селян, допомога зброєю країн Антанти, заколоти у тилу червоноармійців. 4 травня білогвардійці захопили Луганськ, а у червні — Маріуполь, Катеринослав, Харків. Радянські війська відступали під натиском Добровольчої армії.

На Правобережній Україні розгорнули активні дії об'єднані у липні війська УНР (30 тис. військових) та УГА (50 тис. військових). Проте одразу ж виявилися серйозні суперечки та непорозуміння між західними та східними українцями.

Якщо лідер ЗУНР Є. Петрушевич для боротьби з Польщею та радянською Росією ладен був укласти угоду з А. Денікіним, то С Петлюра вбачав у Денікіні основного ворога і не виключав союзу з більшовиками проти нього. Не вела активних дій у цей період проти Радянської Росії і Польща, лідер якої Ю. Пілсудський вбачав більшу небезпеку не з боку більшовиків, які визнали незалежність Польщі, а з боку білогвардійців. У серпні 1919 р. війська УНР та ЗУНР звільнили Вінницю, Житомир, Бердичів. УГА повела наступ на Київ, а формування УНР вирушили на Одесу.

Денікінські війська також просувалися Україною, встановлюючи окупаційний режим. Вони відновлювали поміщицьку власність на землю, почали вилучення хліба у селян, масові страти більшовиків та радянських службовців.

30 серпня передові частини УГА вступили у Київ, а 31 серпня у місто увірвалися денікінці. Ще на підході до Києва штаб УГА у своєму наказі називав Денікіна «нашим приятелем», одночасно заявивши, що не буде боротися проти білогвардійців. У свою чергу Денікін звинуватив С Петлюру в тому, що той продовжує «свое злое дело создания самостоятельной «Украинской державы» и борьбы против возрождения Единой России». Розпорошення сил та втрата часу призвели до поразки українських армій. Денікін встановив контроль над Києвом, а війська УГА за домовленістю покинули місто і відійшли до Василькова.

Критична для радянської влади ситуація вимагала централізації оборони всіх радянських республік. 1 червня 1919 р. у Москві представники РСФРР, УСРР, Білорусії ухвалили декрет про воєнно-політичний союз. Під керівництвом РСФРР об'єднувалися збройні сили і командування, наркомати фінансів, транспорту та праці. 14 червня ВУЦВК схвалив декрет про утворення військово-політичного союзу. Уряд В. Леніна, висунувши гасло «Всі на боротьбу з Денікіним!», почав мобілізацію сил проти білогвардійців. Була сформована І Кінна армія, розгорнувся масовий антиденікінський рух селян, на бік радянської влади перейшов Н. Махно. Саме його селянська армія, яка налічувала десятки тисяч чоловік, прорвала фронт білих, до грудня утримувала Катеринослав, що зірвало похід А. Денікіна на Москву.

10 жовтня 1919 р. почався загальний наступ радянських військ. На початку листопада Червона армія оволоділа Черніговом, 12 грудня — Харковом, а 16 грудня — Києвом. Командування армії УНР почало боротьбу проти А. Денікіна і більшовицьких військ. Ця боротьба увійшла в історію як Зимові походи. С. Петлюра на початку грудня 1919 р. виїхав до Варшави на переговори з польським керівництвом про спільні дії проти Радянської Росії. Командування УГА, з метою збереження своєї армії для подальшої боротьби проти Польщі, почало переговори з денікінцями. У листопаді УГА перейшла на бік генерала А. Денікіна. Є. Петрушевич виїхав до Відня.

На початку 1920 р. було завершено остаточний розгром Добровольчої армії. її рештки закріпилися у Криму, де почалася підготовка до нового антибільшовицького походу під проводом П. Врангеля. Отже, більшовики вже втретє прийшли до влади в Україні.

Дві війни з УНР змусили керівництво Радянської Росії на чолі з В. Леніним дещо пом'якшити свою політику щодо України. Це диктувалося необхідністю розширення соціальної бази радянської влади. Керівництво РКП(б) формально визнало самостійність УСРР, дало наказ X. Раковському провести розподіл частини земель та майна раднаргоспів серед селянства, зменшити розмір продрозкладки. Замість комбідів на початку 1920 р. на селі почали створюватися так звані комітети незаможних селян (комнезами), до яких вже входили як бідняки, так і середняки. (До кінця 1920 р. комнезами об'єднували понад 1 млн. селян.)

Проте ці заходи не стосувалися головного — необмеженої влади РКП(б), яка дедалі більше перетворювалася на державну партію. Це підтвердила примусова політика злияння невеликих партій українських націонал-більшовиків з КП(б)У Націонал-більшовики наполягали на збереженні окремої Української Червоної армії, розширенні прав РНК УСРР та КП(б)У Та навіть у таких поміркованих вимогах московський центр вбачав загрозу своїй владі. У березні 1920 р. був розпущений весь склад КП(б)У Нове партійне керівництво на чолі з С. Косіором (1889—1939) тепер слухняно ухвалювало потрібні РКП(б) рішення.

У квітні 1920 р. до Києва, а потім Москви приїхав В. Винниченко. Але його сподівання на співробітництво з радянською владою виявилися марними. Колишній лідер Української революції покинув Україну, тепер вже назавжди. У той час як В. Винниченко, М. Гру-шевський та інші лідери Центральної Ради та Директорії відійшли від політичної діяльності, С Петлюра продовжував відчайдушну боротьбу за збереження самостійності У HP.

У квітні 1920 р. у результаті тривалих переговорів у Варшаві С. Петлюра та Ю. Пілсудський уклали договір між УНР та Польщею. Згідно з договором, Польща визнавала незалежність УНР і Директорію на чолі з С. Петлюрою як верховну владу в Україні. Між арміями УНР та Польщі укладався союз для спільної боротьби проти більшовицької УСРР. Але лідер Директорії змушений був погодитися на включення у склад Польщі Холмщини, Підляшшя, Посяння і Лемківщини (захоплені Польщею у 1918 p.), Західної Волині і частини Полісся до р. Збруч (окуповані у травні 1919 р.) і всієї Східної Галичини (окупована у липні 1919 р.).

Такий крок С Петлюри з метою збереження УНР засуджувався багатьма українськими діячами. Так, М. Грушевський назвав Варшавський договір «авантюрою», а С. Петлюру — «зрадником, який віддав УНР реакційній європейській буржуазії». Проте сам С Петлюра пояснював свій союз із Польщею так: «Ми повинні пройти через етап польсько-українського порозуміння, щоб вистояти перед Москвою, а посилання на історію взаємин Польщі та України — не аргумент політики!»

Наприкінці квітня 1920 р. Україна знову стала ареною війни, цього разу радянсько-польської. 25 квітня об'єднані польсько-українські війська (понад 55 тисяч) перейшли Збруч. Раптовість удару, краще озброєння і потрійна перевага в силі принесли швидкий успіх. 6 травня польсько-українські формування увійшли у Київ. Та сподівання С. Петлюри на масове антибільшовицьке повстання в Україні не виправдалися: населення розглядало поляків як окупантів. Був зірваний і план виходу до Чорного моря на з'єднання з білогвардійцями П. Врангеля.

Як і під час боротьби з А. Денікіним, більшовики змогли мобілізувати на відсіч польсько-української армії великі сили. 14 травня радянські війська почали контрнаступ, який переріс у загальний наступ. 12 червня було визволено Київ, а на початку серпня Південно-Західний фронт під командуванням О. Єгорова вже вів бої за Львів. Західний фронт на чолі з М. Тухачевським у середині серпня через Бялисток підійшов до Варшави.

Проте вторгнення радянських військ в етнічні польські землі викликало національно-визвольний підйом польського народу. Негативні для більшовиків наслідки мало і те, що вони створили Тимчасовий польський уряд (його очолили Ф. Дзержинський, Ю. Мархлевський та інші), який примусово почав створювати радгоспи, вести антикатолицьку агітацію тощо. Наміри уряду В. Леніна виявилися в наказі М. Тухачевського червоноармійцям перед вступом до Польщі: «Бійці робітничої революції! Спрямуйте свої погляди на захід! На заході вирішується доля світової революції. Через трупи білої Польщі лежить шлях до світової пожежі. На багнетах понесемо щастя і мир трудящому людству. На захід!»

Однак мобілізація польської армії, допомога країн Антанти, великий відрив радянських військ від тилів та значні втрати призвели до поразки Червоної армії під Варшавою. Радянські війська змушені були відступити. 12 жовтня 1920 р. Польща та Радянська Росія підписали договір про перемир'я, а пізніше — у березні 1921 р. — Ризький мирний договір. У радянсько-польських переговорах брала участь делегація Радянської України у складі Е. Квірінга, Д. Мануїльського та М. Скрипника. Ю. Пілсудський визнавав УСРР, а уряд В. Леніна поступався Польщі Східною Галичиною і Західною Волинню та Західною Білорусією (вони знаходитимуться у її складі до Другої світової війни). Ризький договір остаточно поклав край надіям С. Петлюри на збереження державності УНР.

Закінчення війни з Польщею створило умови для боротьби проти військ П. Врангеля у Криму. Було організовано окремий Південний фронт на чолі з М. Фрунзе, а 2 жовтня радянське командування досягло угоди з частинами Н. Махна про спільні дії проти врангелівців. Важкі бої в листопаді привели до звільнення Криму. Залишки військ Врангеля евакуювалися у Туреччину.

Радянська влада «віддячила» махновцям: вона почала боротьбу з формуваннями Н. Махна, який лякав її своєю незалежністю та непередбачуваністю. Тільки у серпні 1921 р. славетний отаман, відбиваючись від радянських військ, покинув територію України.

Деякий час між Дністром та Південним Бугом тривала боротьба решток білогвардійців та петлюрівців проти радянських військ. Але і вони були змушені скласти зброю. 20 листопада 1920 р. С Петлюра своїм наказом ліквідував Директорію, а сам виїхав за кордон.

Улітку 1920 p. M. Грушевський писав: «Об'єктивні дані, реальні умови українського життя, спадок царської Росії не дають можливості будувати українське життя без примирення, без порозуміння з Росією. Облишивши марнославство, ми повинні шукати взаєморозуміння, доброзичливих стосунків з нею, навіть ціною певних поступок, або інакше не зійдемо з нинішньої мертвої точки».

А історик І. Лисяк-Рудницький запитував себе і українців: «Якщо змогли зберегти незалежність Фінляндія і мініатюрні балтійські республіки... то хіба не мусила вистояти кілька мільйонна Україна з її гігантськими ресурсами?»

Не вистояла...

Закінчувався 1920 рік, коли більшовики вчетверте прийшли в Україну, тепер вже надовго встановивши тут радянську владу. Західноукраїнські землі увійшли до складу Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії. |

¦ Періодизація подій 1917—1920 pp. в Україні.

¦ Співвідношення соціального і національного у 1917—1920 pp.

¦ Українська революція: здобутки та втрати.

¦ Політичні партії у 1917—1920 pp.: проблеми еволюції.

¦ Співвідношення зовнішнього і внутрішнього факторів у поразці Української революції та національно-визвольних змагань.

¦ УНР і ЗУНР: ідея соборності у минулому і сьогодні.

¦ Уроки національно-визвольних змагань 1917—1920 pp.

Назад Зміст Вперед