UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Розділ 10

Українські землі у XIX — на початку XX ст. (1800—1913)

Перші п'ятнадцять років XIX ст. пройшли під знаком безперервних воєн, розв'язаних Францією в Європі.

У 1799 р. у Франції в результаті перевороту першим консулом став Наполеон Бонапарт, який висунувся у період Великої французької революції. У 1804 р. він проголосив свою владу спадковою і прийняв титул імператора. Період правління Наполеона І (1804—1814, 1815) одержав назву Перша Імперія. Наполеон розпочав у Європі ряд грабіжницьких воєн, метою яких було встановлення панування французької буржуазії, утвердження колоніальної та торгової гегемонії Франції над головною суперницею — Англією.

У 1805—1807 pp. Росія разом з Англією, Австрією та іншими країнами брала участь у війнах проти Франції. У грудні 1805 р. під Аустерліцем російсько-австрійська армія зазнала поразки, а у 1806 р. була розбита Пруссія. Французькі війська увійшли у Берлін. На допомогу Пруссії прийшла російська армія. Але і цього разу об'єднані російсько-прусські війська склали зброю при Прейсіш-Єйлау та Фрідлянді. Наполеон, намагаючись привернути на свій бік поляків, на частині польських земель проголосив під своїм протекторатом Велике Герцогство Варшавське.

У липні 1807 р. Наполеон та російський імператор Олександр І (1801—1825) — старший син Павла І, уклали ум. Тільзіті мир, згідно з яким Росія визнавала всі завоювання Наполеона у Європі.

Незадовго до цього, у 1806 р., Туреччина, за підтримки Наполеона, розв'язала чергову війну проти Росії (1806— 1812) з метою повернення Північного Причорномор'я та Криму. Українські землі знову стали тилом російської армії, забезпечували її всім необхідним. Під час довготривалої війни російські війська завдали туркам поразки на Балканах та Кавказі. У 1811 р. Дунайська армія М. Кутузова розгромила Туреччину, змусивши її капітулювати. У 1812 р., за місяць до нападу Наполеона на Росію, сторони підписали мирний договір. До Росії відходила Бессарабія з фортецями Хотин, Бендери, Акерман, Кілія та Ізмаїл.

Одночасно Росія вела війну на півночі зі Швецією (1808—1809) з метою встановлення повного контролю у Фінській затоці та безпеки Петербурга. Швеція, зазнавши поразки, поступалася Росії Фінляндією, яка увійшла до складу Росії як Велике князівство Фінляндське.

Чергову перемогу одержав і Наполеон: у липні 1809 р. він завдав нищівної поразки австрійцям біля Ваграму. У тому ж році до Франції було приєднано Папську область.

Але найвизначнішою подією наполеонівських воєн був похід у Росію.

У червні 1812 р. Наполеон почав вторгнення у Росію. Французька армія налічувала 640 тис. осіб, а російська — 597 тис. Вона була поділена на три частини: перша — генерала Барклая де Толлі — захищала напрям на Петербург, друга — генерала П. Багратіона — шлях на Москву, третя — генерала О. Тормасова — заступила шлях на Київ. План Наполеона щодо України полягав утому, щоб у разі перемоги відокремити українські землі від Росії та створити на їх території військово-адміністративні одиниці — наполеоніди. За допомогу поляків, які підтримали Наполеона (корпус Ю. Понятовського), передбачалося передати Правобережну Україну Великому Герцогству Варшавському.

З початком війни більша частина українського дворянства підтримала Росію у війні проти Франції. її лякали наслідки Французької буржуазної революції, «корсиканське чудище» Наполеон та його наміри віддати Правобережжя полякам. Олександр І розглядався як захисник України, прав та привілеїв шляхти і законний імператор. Українське дворянство організувало на допомогу російській регулярній армії (у складі якої воювало 75 тис. українців-ополченців) козацькі частини чисельністю біля 25 тис. козаків.

Серед українських дворян були і такі, які пов'язували з перемогою Наполеона у війні позбавлення від російського самодержця та плекали надію на надання Україні автономії. Ці дворяни виголошували тости за Наполеона та організовували козацькі загони йому на допомогу.

Під час бойових дій на київському напрямку французам вдалося вдертися на територію Волині та Чернігівщини. Але добре захищений Київ змусив Наполеона скерувати основний удар на Москву. У серпні 1812 р. у Бородинській битві під Москвою відбулося вирішальне зіткнення між російською (120 тис. осіб, 640 гармат) та французькою (135 тис. осіб, 587 гармат) арміями, очолюваними М. Кутузовим і Наполеоном І. У Бородинській битві російські та українські війська пліч-о-пліч героїчно боролися проти спільного ворога, виявляючи чудеса мужності та героїзму. Французи, втративши 50 тис. солдатів убитими, не досягай своєї мети. Російська армія зберегла основні сили і відступила з-під Москви. Та через місяць, у жовтні, голодна, деморалізована французька армія покинула Москву.

Навала Наполеона викликала загальнонародний патріотичний рух. Партизанські загони під проводом О. Сеславіна, Д. Давидова, В. Орлова-Денісова, Є. Четвертака разом з регулярною армією громили ворога, який у грудні 1812 р. покинув територію Росії.

Поразка Наполеона у Росії започаткувала звільнення Європи від французького панування. Навесні 1813 р. проти Франції утворилася чергова коаліція у складі Росії, Англії, Пруссії, Австрії та Швеції. У так званій «битві народів» під Лейпцигом у жовтні 1813 р. французькі війська зазнали нищівної поразки від союзників. Під час закордонного походу 1813—1814 pp. у складі російської армії було близько 50 тис. козаків та ополченців. Вступ у березні 1814 р. у Париж військ коаліції, у складі яких були і шість українських козацьких полків, змусив Наполеона зректися престолу.

Завершив війну європейських держав проти наполеонівської Франції Віденський конгрес 1814—1815 pp. Його основною метою була боротьба проти революційно-визвольних рухів, відновлення феодальних порядків і колишніх династій у Європі. Франція позбулася всіх завойованих територій, а Англія закріплювала старі та отримувала нові колоніальні володіння. З німецьких держав утворювався Німецький союз під зверхністю Австрії. До останньої приєднувалися Зальцбург, Венеція та Ломбардія. Олександр І домігся включення до складу Росії Бессарабії та частини Великого Герцогства Варшавського — Царства Польського, якому дарував Конституцію. Для боротьби з революційно-визвольним рухом в Європі був створений Священний Союз.

У той час як в Англії, Франції, звідки поверталися як переможці над Наполеоном російські війська, відбулися буржуазні революції та йшов інтенсивний процес розвитку капіталістичних форм господарства, у Російській імперії панівною залишалася феодально-кріпосницька система. Вона, як і раніше, була заснована на власності поміщиків на землю, прикріпленні до неї селян та їх особистій залежності від дворян. У 1858 р. з 12,9 млн. населення України 75% селян були у феодальній залежності від поміщиків (головним чином на Правобережній Україні) та держави (переважно у Лівобережній та Південній Україні). Після війни 1812 р. почали створюватися військові поселення державних селян з метою поєднання їх військової служби з веденням сільського господарства. Тим самим царський уряд покладав на військо додатковий тягар, не збільшуючи витрат на утримання армії.

На Правобережжі панство було переважно польським, на Лівобережжі великими маєтками володіли нащадки козацької старшини. Швидкими темпами продовжувалося заселення Південної (степової) України, а посівні площі тут збільшилися у 25 разів.

Значна кількість поміщиків продовжувала використовувати застарілі способи ведення господарства: посилювала панщину (вона становила 4—6 днів на тиждень), встановлювала так звану місячину, за якої селяни обробляли тільки поміщицьку землю за харчовий пайок, скорочувала селянські наділи (на середину XIX ст. близько 25% українських селян були безземельними).

І все ж історичний розвиток Росії і України у першій половині XIX ст. характеризувався загальним розкладом феодально-кріпосницької системи та поступовим розвитком капіталістичного устрою, початком промислового перевороту (переходу від мануфактурного до машинного виробництва), кризою суспільних відносин, що у 1861 р. привело до падіння кріпосного права.

Розклад феодально-кріпосницької системи виявлявся у розвитку товарно-грошових відносин, більшому застосуванню вільнонайманої праці та машин, розшаруванні селянства на заможних та бідноту. Частина поміщиків підвищувала продуктивність земель та використовувала більш досконалі знаряддя праці, втягувалася у товарно-грошові відносини.

В Україні продовжували переважати поміщицькі та державні мануфактури, де існували примітивна техніка та підневільна праця робітників. Та все ж, хоча і повільно, зміни відбувались і у промисловості. Відбувався процес переходу до фабрик з найманою працею. У 30—40-х — 80—90-х pp. XIX ст. відбувся промисловий переворот. Якщо в 1825 р. в Україні налічувалося 649 підприємств, то у 1858 р. — 2473. Збільшувалася і чисельність зайнятих на них робітників: з 15 тис. у 1825 р. до 86,7 тис. у 1860 р. Тож ішов процес формування нових верств населення — підприємців (буржуазії) та найманих робітників (пролетаріату).

Розвивалися машинобудування і металургія, вугільне виробництво. У 20-х pp. XIX ст. в Україні було засновано перші цукроварні (у 1850 р. їх було вже 354). Існували і старі галузі — суконна, скляна, цегельна, полотняна тощо. Найвідомішими українськими підприємцями були родини Симеренків, Терещенків, Федоренків. Істотну роль у подальшому розвитку капіталістичних відносин відігравали промисли, особливо чумацтво.

Наслідком розвитку промисловості, водного транспорту (у 1823 р. в Україні з'явився перший пароплав) було зростання чисельності міст та їх населення. Як і раніше, вони були центрами торгівлі і ярмарок (у кінці 50-х pp. XIX ст. існувало 12 тис. ярмарок). Зовнішня торгівля здійснювалася через Таганрог, Маріуполь, Херсон, Одесу.

У тяжкому економічному становищі перебували українські землі у складі Австрійської імперії. Основою економіки Галичини, Буковини та Закарпаття залишалося сільське господарство. Понад 90% селян були кріпаками. Західноукраїнські землі дедалі більше перетворювалися на відсталі окраїни імперії, про що свідчило панування сировинних галузей (добування солі, нафти та лісорозробки), перетворення цих земель на ринок збуту промислових товарів.

В умовах кризи соціально-кріпосницьких відносин та посилення національного гніту загострилася антифеодальна боротьба. У 1815— 1820 pp. відбулися масові селянські виступи у Полтавській, ряді повітів Катеринославської губерній, на Дону та в Південній Україні. У 1814—1835 pp. довготривалі виступи охопили Поділля, райони Бессарабії та Київщини. У них брало участь майже 20 тис. селян на чолі з У. Кармелюком. Усього ж з 1797 по 1854 pp. територією України прокотилося близько 500 селянських виступів.

У 1817 р. проти перетворення на військових поселенців піднялися бузькі козаки на Херсонщині (понад 6 тис. козаків). Улітку 1819 р. спалахнуло повстання військових поселенців Чугуївського полку, яке тривало понад місяць. Численні виступи були жорстоко придушені царськими військами.

Одночасно з масовим антифеодальним рухом під впливом ідей Великої французької революції, закордонного походу російської армії у 1813—1814 pp., репресивної політики царського уряду Олександра І почали виникати таємні масонські ложі. Елітна частина дворянства (серед них були вчителі, лікарі, урядовці) мріяла об'єднати всі народи у високоморальне, братерське суспільство шляхом вдосконалення людини. Масони були носіями загальної ідеї взаємодопомоги та рівності і не мали ідейної основи та чіткої політичної програми.

У 1818—1822 pp. масонські ложі існували у багатьох містах України — Одесі, Житомирі, Харкові, а найвідомішими були київська ложа «З'єднані слов'яни» та полтавська «Любов до істини». До них належали відомі українські діячі — І. Котляревський, В. Капніст, брати А. і П. Борисови, І. Орлай та інші. Українські дворяни не висували національних вимог. Виключенням було «Малоросійське товариство», засноване у 1821 р. великим землевласником та українським патріотом В. Лукашевичем. Патріотизм та національні почуття цієї частини дворян виявлялися у панславістській ідеології — створенні загальнослов'янської республіки. Це була перша політична організація, яка стала в опозицію до самодержавства. Ідея панславізму була пізніше розвинена українським визвольним рухом (Товариство об'єднаних слов'ян, Кирило-Мефодіївське братство).

Масонський рух — слабкий прояв громадянського суспільства — суперечив та загрожував самодержавству, яке намагалося встановити повний контроль над будь-якими проявами суспільного життя. У 1822 р. уряд Олександра І видав указ про заборону масонських лож.

Значний прошарок дворянства, особливо передових, патріотично налаштованих офіцерів, невдоволених поміркованістю масонського руху, став на більш радикальні позиції.

У 1821 р. у Петербурзі було створене таємне Північне товариство (105 осіб) на чолі з М. Муравйовим, С. Трубецьким, П. Каховським, К. Рилєєвим. Того ж року на Київщині, Черкащині та Поділлі утворилося Південне товариство (101 особа), кероване П. Пестелем, С. Волконським, братами С. та М. Муравйовими-Апостолами. Це товариство мало вплив на значну частину військ, підтримувало тісні зв'язки з Північним та «Польським патріотичним товариством» в Україні, яке ставило на меті відновлення незалежності Польщі. Члени Північного та Південного товариств — декабристи (отримали таку назву після збройного виступу у грудні 1825 р.) — прагнули ліквідувати самодержавство та кріпосне право шляхом військового перевороту.

У програмі Південного товариства «Руська правда» передбачалися ліквідація монархії та встановлення республіки, скасування кріпацтва та наділення селян землею без викупу, встановлення правової рівності громадян. У національному питанні «Руська правда» зберігала «єдину та неподільну» Росію, у якій кожен з народів не отримував права на відокремлення.

Дещо іншим виглядало майбутнє Російської імперії у «Конституції» Північного товариства. Вона передбачала обмеження самодержавства та встановлення конституційної монархії, скасування кріпацтва та звільнення селян без землі (або за викуп). Згідно з «Конституцією», Російська імперія перетворювалася у федерацію 13 «держав» (до них входила і Україна), які отримували б широкі права на самоврядування.

Незважаючи на розбіжності у програмах, вони являли собою план перетворень, які б відкривали перед Росією прогресивний на той час шлях буржуазно-демократичного розвитку.

Раптова смерть Олександра І у Таганрозі у листопаді 1825 р. перекреслила плани декабристів, які готували виступ на весну 1826 р. Північне товариство підняло повстання у Петербурзі 14 грудня 1825 p., удень складення присяги новому царю Миколі І (1825—1855) — сину Павла І. На Сенатську площу вийшли 30 офіцерів та 3 тис. солдатів.

Повстання за наказом царя було придушено з застосуванням гармат та кінноти.

Незважаючи на поразку у Петербурзі та арешт П. Пестеля, наприкінці 1825 р. Південне товариство підняло повстання Чернігівського полку поблизу Василькова на Київщині. Тисяча солдатів і 18 офіцерів на чолі з С. Муравйовим-Апостолом та М. Бестужевим-Рюміним рушили до Білої Церкви. Та 3 січня 1826 р. урядові війська, оточивши повстанців, розгромили їх. Захоплених офіцерів Чернігівського полку відправили до Петербургу. Слідча комісія, яку очолював сам Микола І, винесла вирок — заслати 125 солдатів і офіцерів до Сибіру, а ватажків повстання — П. Пестеля, К. Рилєєва, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Каховського — стратити.

Поразка декабристського руху була викликана відсутністю передумов до буржуазної революції в Росії, вузькою соціальною базою, нерішучістю дворянських революціонерів та перевагою царських військ. Поряд з цим перший підготований виступ проти самодержавства та кріпосного права, яким був рух декабристів, дав поштовх для розвитку революційного руху надалі.

У травні 1826 р. Микола І видав маніфест, у якому зазначалися непохитність пануючих порядків та намір покарання всіх, хто виступатиме проти режиму. У липні на плацу Петропавловської фортеці були повішені керівники повстань декабристів.

Та все ж невдовзі, у 1826 та 1827 pp., в Україні було організовано декілька таємних гуртків. Центром вільнодумства стали Харківський університет, створений у 1805 р., та Ніжинська гімназія вищих наук. Члени гуртків займалися пропагуванням поглядів декабристів, розповсюджували вірші О. Пушкіна та К. Рилєєва. Гуртки були розгромлені царською владою.

У 1830—1831 pp. значний національно-визвольний виступ відбувся у польських землях, які входили до складу Російської імперії. Він розпочався у листопаді 1830 р. у Варшаві. Повстанці на чолі з офіцерами Й. Лелевелем та М. Мохнацьким під гаслом «За нашу і вашу свободу!» звернулися за підтримкою до населення України та Білорусії. Проте керівники повстання не збиралися скасовувати кріпосне право, мріяли про відновлення кордонів 1772 p., що передбачало повернення Правобережної України у склад Речі Посполитої.

Повстання не було підтримане українським та білоруським населенням.

Царський уряд Миколи І кинув на придушення повстання значні військові сили під командуванням І. Дибіча та І. Паскевича. Наприкінці серпня 1831 р. Варшава, незважаючи на героїчний опір, змушена була капітулювати. Тисячі польських патріотів емігрували, багато повстанців потрапили у рекрути або були заслані у Сибір. Маєтки учасників повстання конфісковувалися, а понад 80 тисяч дрібних шляхтичів Правобережжя позбавлялися дворянства. Царизм скасував Конституцію Царства Польського, сейм та автономію польських земель. Було також закрито всі польські школи, Кремінецький польський ліцей, а викладання у них переводилося на російську мову. Однак, і це було невідворотним, репресії не зупинили визвольний рух польського народу.

У 1835 p., знищуючи права та традиції українського народу, що збереглися на Правобережній Україні, царський уряд скасував Магдебурзьке право та Литовські статути, а у 1838 р. заборонив Українську греко-католицьку церкву.

У цей період правлячі кола Російської імперії вживали всіх заходів для збереження та зміцнення режиму та влади дворян-кріпосників. Наказом Миколи І створювалася особиста канцелярія царя — Третє відділення — управління таємної поліції та жандармерія. Україна була віддана під управління генерал-губернаторів, призначених царем, — Д. Бібікова (Правобережжя), М. Долгорукого (Лівобережжя) та М. Воронцова (Бессарабія, Південна Україна, Крим). Про цих посланців царя у поемі «Юродивий» Т. Шевченко писав:

Во дні фельдфебеля-царя Капрал Гаврилович Безрукий Та унтер п'яний Долгорукий Украйну правили. Добра Таки чимало натворили, Чимало люду оголили Оці сатрапи-ундіра...

З метою ліквідації навіть назв «Україна» та «Малоросія» у 1835 р. Слобідсько-Українська губернія була перейменована у Харківську, а Малоросійське генерал-губернаторство — перетворене у Полтавське та Чернігівське губернаторства.

3 метою виховання вірних підданих Російської імперії та русифікації вищої освіти у 1834 р. у Києві царським указом створювався університет Св. Володимира. Міністр освіти Росії граф Д. Толстой у 1870 р. заявляв: «Конечной целью просвещения всех инородцев, которые проживают в пределах нашей Отчизны, безусловно, должно быть обрусение».

Та саме з Київським університетом була пов'язана діяльність першої таємної української політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства (товариства), яке виникло у січні 1846 р. Його учасниками стали представники молодої української інтелігенції (усього 12 осіб) — чиновник М. Гулак, історик М. Костомаров, вчитель В. Білозерський, письменник П. Куліш, більшість яких були випускниками Київського університету. У квітні 1846 p., після знайомства з М. Костомаровим, до лав товариства приєднався Т. Шевченко. На той час 32-річний колишній кріпак, викуплений у 1838 р. з неволі російськими художниками К. Брюлловим, О. Венеціановим, поетом В. Жуковським, Т. Шевченко вже був загальновизнаним лідером національного відродження. У 1840 р. у Петербурзі вийшла збірка його поезій «Кобзар», у 1841 р. — поема «Гайдамаки». Особливо плідним у творчості поета був 1845 p., коли побачили світ поеми «Сон», «Великий льох», «Кавказ», «Заповіт», які стали своєрідним маніфестом національно-визвольної боротьби українського народу.

У програмних документах Кирило-Мефодіївського братства — «Книзі буття українського народу», «Статуті Слов'янського братства Св. Кирила і Мефодія» — містилися вимоги скасування самодержавства, кріпацтва, національного гноблення та об'єднання слов'янських народів. Погляди членів товариства ґрунтувалися на ідеї месіанської ролі України у визвольній боротьбі слов'янства. Братчики уперше порушили питання про відновлення гасла української самостійності та необхідності опори на широкі верстви населення.

Кирило-Мефодіївське товариство розповсюджувало твори Т. Шевченка, прокламації, встановило зв'язки з російськими, польськими, литовськими революційними організаціями, займалося просвітництвом народу.

Проте, проіснувавши трохи більше року, у березні 1847 р. товариство було викрито, а його члени — заарештовані і доставлені до Петербургу, у Третє відділення. По закінченні слідства братчики були заслані у різні губернії Росії під постійний нагляд поліції. В обвинувачувальному вироці Т. Шевченка зазначалося: «Шевченко... сочинял стихи на малороссийском языке самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетьман-ского правления и прежней вольнице казачества, то с невероятной дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома...» Т. Шевченка заслали рядовим солдатом у далекий Оренбурзький корпус.

Незважаючи на невелику кількість своїх членів, Кирило-Мефодіївське братство стало першою спробою перейти від культурницького етапу боротьби до політичного — за національний розвиток України. Ліквідація товариства поклала початок довготривалій боротьбі української інтелігенції з російським царизмом.

На західноукраїнських землях (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття), які входили до складу багатонаціональної Австрійської імперії Ґабсбурґів, на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. осіб, у тому числі 2,4 млн. українців (70 % населення), 600 тис. поляків, 300 тис. євреїв. Австрійська монархія на чолі з імператором Францем І (1792—1835) та Меттерніхом — впливовим канцлером (1821—1848) проводила на українських землях колоніальну політику, перетворюючи цей край у джерело сировини та ринок збуту товарів. Окрім економічної експлуатації, насадження державної німецької мови австрійська влада надавала привілеї на Буковині румунським феодалам, які намагалися румунізувати українське населення, в Закарпатті — угорським поміщикам, що проводили політику мадяризації, у Східній Галичині — польській шляхті, яка прагнула полонізувати українців.

Австрійська влада робила поступки у національному питанні більш згуртованим полякам, які тільки наприкінці XVIII ст. втратили свою власну державу — Річ Посполиту, де вони були панівною нацією. Тепер, у XIX столітті, вони перетворювалися на національну меншину, яка за будь-яку ціну мріяла відновити Річ Посполиту з обов'язковим включенням до її складу українців Східної Галичини та Правобережної України. А ставлення австрійської влади до українців досить показово висловив на початку 30-х pp., коли почалося пожвавлення українського національного руху, німецький начальник поліції Львова: «Ми вже маємо досить клопоту з одним народом, а ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ».

Отже, політика Відня була скерована на захист феодально-абсолютистського ладу, панування австрійської меншості у багатонаціональній імперії та розпалювання національної ворожнечі.

Як і у підросійській Україні, у результаті соціального та національного гноблення, безземелля та насильства поміщиків поступово набирав силу антикріпосницький рух. У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі стали ареною неодноразових виступів народних мас. Продовжуючи традиції боротьби О. Довбуша за волю та землю, пожвавився рух опришків, який охопив Галичину, Буковину та Закарпаття. 50 загонів опришків, очолюваних В. Якимюком, М. Шталюком, І. Вередюком та іншими ватажками, багато років наводили жах на польських, румунських та угорських поміщиків. Австрійський уряд неодноразово посилав проти опришків каральні загони, але рух продовжувався майже до середини XIX ст.

У Закарпатті відбулося біля 15 селянських виступів, серед яких особливо сильними були «холерні бунти» у 1831 р. А на Буковині одним з найвизначніших став виступ селян, очолюваних Л. Кобилицею у 1843—1844 рр.

Одночасно зі стихійною селянською антикріпосницькою боротьбою на західноукраїнських землях пожвавився суспільно-політичний рух за національне відродження. Його носієм стала Українська греко-католицька церква. У 1816 р. перемишлянський священик І. Могильницький за підтримки львівського митрополита М. Левицького створив першу у Східній Галичині культурно-освітню організацію — «Товариство священиків». Вона розповсюджувала серед селян релігійні тексти українською мовою, а сам І. Могильницький написав у 1829 р. працю «Розвідка про руську мову», у якій доводив, що українська мова — не діалект польської чи російської, а рівноправна слов'янська мова.

У 30—40-х pp. у Східній Галичині поряд з польським національно-визвольним рухом активізувався і український національний рух. У 1833 р. прогресивні українські студенти Греко-католицької духовної семінарії та Львівського університету, заснованого ще у 1784 p., створили суспільно-культурне об'єднання «Руська трійця». Його засновниками стали М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький.

Члени гуртка сприяли розвитку національної свідомості, мови та культури народу. У 1834 р. «Руська трійця» готує до друку збірку «Зоря», де були вміщені статті про козацьке минуле, С Наливайка, Б. Хмельницького та інших козацьких ватажків, українські пісні тощо. У 1836 р. у Будапешті вийшов у світ альманах «Русалка Дністрова», який пропагував ідею української державності, єдності усього українського народу. Уряд імператора Фердинанда І (1835—1848) конфіскував більшу частину тиражу альманаху, а сама організація у кінці 30-х pp. розпалася.

Проте як і Кирило-Мефодіївське товариство у Києві, так і діяльність «Руської трійці» у Львові знаменували початок переходу від культурно-просвітницького до політичного етапу відродження національної свідомості західноукраїнської інтелігенції.

У 1848—1849 pp. у Франції, Німеччині, Італії відбулися буржуазно-демократичні революції, які отримали назву «весна народів». Революція охопила і багатонаціональну Австрійську імперію.

До середини XIX ст. розвиток капіталізму в Європі досяг значних успіхів: завершувався промисловий переворот в Англії, в інших країнах відбувався перехід від мануфактурного до фабричного виробництва, ішов процес формування основних класів капіталістичного суспільства — буржуазії і пролетаріату.

Проте у Франції виявилося неможливим усунення перешкод подальшого розвитку капіталізму без революції, а перед роздробленими Німеччиною та Італією стояло історичне завдання національно-державного об'єднання. В Австрійській імперії, де жили австрійці, угорці, чехи, словаки, хорвати, італійці, поляки та українці, гостро повстало питання ліквідації національного гноблення.

У березні 1848 р. відбулися народні повстання у Відні та Будапешті, наслідками яких стали усунення канцлера Меттерніха імператором Фердинандом І і обіцянка введення конституції та демократичних свобод. Ці події дали поштовх значній активізації національно-виз-вольного руху в західноукраїнських землях.

У Львові першою виявила активність більш згуртована польська громада, яка утворила з поляків національну гвардію та організацію Центральна рада народова. її метою було повернення Польщі до кордонів 1772 р. (до першого поділу Речі Посполитої).

Домагання поляків змусили ліберальну українську інтелігенцію та уніатське духовенство у травні 1848 р. утворити свою політичну організацію — Головну руську раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Вона висунула перед імператором вимоги: поділ Галичини на Західну (польську, з центром у Кракові) та Східну (українську, з центром у Львові) провінції, створення української національної гвардії, запровадження української мови в навчальних закладах. Уряд не задовольнив вимогу поділу Галичини, надавши деякі права у культурній сфері (видання газети «Зоря Галицька», відкриття у Львівському університеті кафедри української мови).

Тож поляки і українці Галичини не були спроможні створити єдиний представницький орган (під час революції австрійці розігнали як Центральну раду народову, так і Головну руську раду), а навпаки, було покладено початок довготривалому польсько-українському протистоянню у західноукраїнських землях.

Під тиском революції Віденський уряд пішов на скасування кріпацтва. У1848 р. це відбулося у Галичині та Північній Буковині, а у 1853 р. — у Закарпатті. Селянам імперії надавалося право власності на землю та особисті права, скасовувалася панщина, але встановлювався великий викуп за землю та зберігалося поміщицьке землеволодіння.

Влітку 1848 р. Фердінанд І скликав однопалатний парламент — рейхстаг. Від Галичини у ньому було представлено 100 депутатів — 75 поляків і 25 українців. Українська громада наполягала на поділі Галичини, ліквідації викупів за землю, зменшенні державних податків. Але парламент залишав у силі порядок скасування кріпацтва та відмовився від надання народам імперії права на самоврядування.

У листопаді 1848 р. у Львові спалахнуло повстання з вимогами введення автономії Східної Галичини. Після артилерійського обстрілу у місто увійшли австрійські війська.

Скасування кріпацтва, скликання парламенту призвело до спаду революції та переходу правлячих кіл у наступ.

Проте мужньо продовжувала боротьбу Угорщина. Революційні сили під проводом Л. Кошута почали визволення країни, а в березні 1849 р. проголосили повалення Ґабсбурґів і утворення незалежної Угорщини. В цих умовах Фердинанд І зрікся влади на користь Франца Иосифа І (1848—1916), який розпустив парламент та проголосив Конституцію зі збереженням своєї влади над усіма народами імперії. (Конституція зберігала Галичину як єдину провінцію, у якій продовжувалося панування поляків.)

До повсталої Угорщини вирушила 100-тисячна російська армія І. Паскевича, яка прийшла на допомогу Францу Иосифу І. Революцію було нещадно придушено, Священний союз врятував Австрійську імперію. Почався тривалий період розкладення імперії Ґабсбурґів, який завершився її розпадом у жовтні 1918 р.

Революції 1848—1849 pp. зазнали поразки: у Франції була проголошена Друга імперія (1852—1870), що відновила монархію, залишилися роздробленими Німеччина та Італія. Незважаючи на поразку революції в Австрійській імперії, українці Західної України отримали сприятливіші, ніж у Російській імперії, умови для розвитку національного руху, культури, формування національної свідомості. Саме у XIX ст. почала виявлятися глибока різниця між українцями двох імперій (в історичному досвіді, мові, ментальності, релігії, традиціях), яка збереглася до сьогодні.

Після поразки революції 1848—1849 pp. правлячі кола Австрійської імперії з метою зміцнення своєї влади провели низку реформ. Австрійський уряд намагався досягти компромісу з панівними верствами окремих частин імперії, що привело у 1867 р. до порозуміння між австрійською та угорською верхівками. Було прийнято конституцію, за якою імперія перетворювалася на дуалістичну (двоєдину) монархію. Вона складалася із незалежних у внутрішніх справах Австрії та Угорщини. Імператор Австрії в Угорщині мав титул короля. Після утворення Австро-Угорщини Австрія мала свої уряд і парламент — рейхстаг, Угорщина — свої уряд і сейм, які формально обмежували владу імператора і короля.

За рік до утворення Австро-Угорщини, у 1866 р. у Холмі (тепер Хелм, Польща), заснованому Данилом Галицьким, у родині вчителя гімназії народився Михайло Грушевський (1866—1934). Ця людина відіграє видатну роль в історії України. У місцевій православній церкві, де відбулося хрещення малого Михайла, і сьогодні проходять богослужіння.

Українці складали 8 % підданих Австро-Угорської імперії (1910), але в історичних областях України — Східній Галичині, Південній Буковині та Закарпатті — вони становили 75 % населення. Галичина набула обмежену внутрішню автономію та крайовий сейм — представницький орган, більшість у якому складали поляки. Як і раніше, Східна і Західна Галичина були об'єднані в Королівство Галичини і Лодомерії. Буковина, якій також надавалося внутрішнє самоврядування, підпорядковувалася Відню. Тут влада фактично належала німцям та румунам. Закарпаття входило до Угорського королівства і управлялося з Будапешта. Воно не отримало самоврядування, а у 1868 р. угорська влада навіть оголосила українське населення краю угорською нацією.

Соціально-економічна політика австро-угорського уряду у західноукраїнських землях, як і раніше, мала колоніальний характер. Цей край залишався ринком збуту товарів та джерелом сировини і сільськогосподарських продуктів. Якщо Нижня Австрія давала 16% промислової продукції всієї імперії, Ломбардія-Венеція — 27%, чеські землі — 34 %, то Східна Галичина — 7,5 %.

Скасування кріпацтва, необхідність економічного розвитку сприяли промисловому перевороту, який завершився тільки на початку 90-х pp. XIX ст. І все ж Західна Україна залишалася аграрною провінцією зі значними пережитками феодально-кріпосницьких відносин. Сільське господарство розвивалося за так званим прусським шляхом з пануванням поміщицького землеволодіння, за яким власники здавали більшу частину землі в оренду своїм селянам. Характерною рисою соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель наприкінці XIX ст. була масова еміграція у сусідні країни й далекі США, Канаду, Бразилію та навіть Австралію.

За Миколи І Російська імперія не тільки підтримувала реакційні режими в Європі, а й продовжувала вести війни за завоювання Кавказу і Середньої Азії, проти Ірану (1826—1828), Туреччини (1828—1829).

У середині XIX ст. значно загострилося так зване «східне питання» — питання про долю володінь Туреччини. Друга імперія Наполеона III та Англія посилювали експансію з метою завоювання нових ринків та колоній, що викликало протидію Росії, яка намагалася відстояти свої інтереси на Чорному морі та зміцнити вплив на Балканах. Туреччина, у свою чергу, за допомогою Франції та Англії прагнула відторгнути від Росії Крим та Кавказ. За цих умов російські війська зайняли Дунайські князівства Молдавію та Валахію, які знаходилися під протекторатом султана Абдул-Геміда II (1876—1909). Почалася так звана Кримська (Східна) війна 1853—1856 pp.

Микола І, ідучи на загострення відносин з Туреччиною, вважав, що Франція і Англія не підтримають султана. Однак після нищівної поразки турецького флоту у бою при Синопі, яку наніс адмірал П. Нахімов у листопаді 1853 p., вони відкрито стали на бік Туреччини. У січні 1854 р. англо-французький флот увійшов у Чорне море, а влітку Молдавію та Валахію окупували австрійські війська. Російська армія відступила за Прут.

Україна у Кримській війні знову стала тилом російської армії, постачальницею великої кількості матеріальних та людських ресурсів. Це значно погіршило становище народних мас, що зумовило наростання народних рухів — Київської козаччини (1855) та «Походу у Таврію за волею» (1856). Ці рухи, у яких брало участь майже 150 тис. селян, було жорстоко придушено царськими військами.

Опинившись у міжнародній ізоляції, Росія, незважаючи на героїзм захисників Севастополя у 1854—1855 pp., змушена була підписати Паризький мирний договір 1856 р. Його укладав уряд нового царя Олександра II (1855—1881) — сина Миколи І, який помер під час війни. Наслідками Кримської війни були втрата Росією гирла Дунаю та частини Південної Бессарабії, заборона тримати флот у Чорному морі, падіння міжнародного авторитету Петербургу. Війна засвідчила економічну і військову відсталість феодально-кріпосної Росії. Витративши на війну 800 млн. карбованців та зазнавши великих людських втрат — біля 522 тис. осіб, — Росія зазнала поразки, яка прискорила скасування кріпосного права. Криза режиму Миколи І стала очевидною.

Тому Олександр II, спираючись на ліберальне дворянство, почав підготовку до скасування кріпосного права та проведення буржуазно-демократичних реформ, які б відкривали перед Росією капіталістичний шлях розвитку. Крім того, перетворення були необхідні для укріплення оборони країни, особливо після поразки у Кримській війні. Кріпацтва на той час у більшості країн Європи не існувало, тож кріпосна Росія в її очах виглядала відсталою та патріархальною. Змушували вдатися до реформ і масові селянські рухи, які завдавали нищівних ударів існуючій феодально-кріпосницькій системі.

19 лютого 1861 р. Олександр II у Петербурзі підписав «Маніфест» про проведення селянської реформи. А 10 березня там же помер Т. Шевченко, видатний українець, кріпацький син, який усе своє життя закликав до скасування російського рабства. Його поховали на Смоленському кладовищі, а 22 травня 1861 р. друзі та шанувальники перевезли і перепоховали великого Кобзаря на Чернечій горі біля Канева, «на Вкраїні милій».

Нарешті мільйони селян отримували особисту свободу («відкріплялися від землі») та ставали юридичними особами: їм надавалося право розпоряджатися своїм майном (право власності), виступати у суді, укладати договори від свого імені. Селяни звільнялися з землею, як і в Австрійській імперії у 1848—1849 pp., за викуп. Разом із тим поміщики залишалися власниками більшості земель, а селяни протягом 20 років (до 1881 р.) вважалися «тимчасовозобов'язаними» і повинні були за користування землею відпрацьовувати панщину та платити оброк, як і до 1861 р.

Зберігався і такий пережиток феодалізму, як община, яка забезпечувала кругову поруку селян при сплаті податків. Навіть викупивши землю, селянин не міг вийти з общини. Тільки під час революції 1905—1907 pp. Столипінська аграрна реформа скасує общину та надасть змогу селянам створювати власне господарство.

Під час реформи 1861 р. склалася система «відрізків», коли для кожного регіону встановлювалися вища і нижча норми наділу (у разі перевищення норми наділу поміщики відрізали зайву частину на свою користь). Якщо до реформи середній селянський наділ складав 4,4 дес, то після реформи —- 3,4 дес. Особливо багато земель у вигляді відрізків було забрано у селян в Україні, де переважали особливо плодючі землі. Саме гасло повернення відрізків стало головним серед селян під час Першої російської революції 1905—1907 pp.

Викуп землі селянами (викупні платежі) мав відбуватися таким чином: 20 % вартості землі селяни сплачували відразу, а інші 80 % поміщикові виплачувала держава. Ці гроші селяни зобов'язані були повернути державі протягом 49 років (до 1910 р.). При загальній вартості землі у 500 млн. карбованців селяни сплатили за неї 1,5 млрд., тобто втричі більше. Тільки революція змусила царизм у 1906 р. частково скасувати викупні платежі. Отже, селяни заплатили не тільки за землю, але і за своє звільнення.

І все ж селянська реформа 1861 p., проведена «зверху», створювала умови для поступового розвитку капіталізму та модернізації Російської імперії.

Селянська реформа 1861 р. привела до змін економічних засад держави, що вимагало перетворень і в політичних інститутах. З 1864 по 1874 pp. уряд Олександра II провів низку реформ — військову, судову, народної освіти та інші.

Військова реформа вводила у країні загальну військову повинність (замість рекрутських наборів), скорочувала термін служби, забороняла тілесні покарання. Це дозволило посилити боєздатність російської армії. У 1877—1878 pp. у результаті переможної російсько-турецької війни було взято реванш за поразку у Кримській війні та звільнено від турецького гноблення балканські народи.

Судова реформа була викликана невідповідальністю старого законодавства новим умовам. Замість станового суду (окремого для дворян і селян) запроваджувався єдиний для всіх безстановий суд. Проголошувалася незалежність суду від адміністративних органів. Демократизація судової системи виявилася в появі суду присяжних, змагальності сторін (прокурор — адвокат), відкритості судових засідань. Судова реформа була однією з найбільш послідовних реформ.

Необхідність реформи народної освіти була викликана збільшенням попиту на фахівців у зв'язку з потребами капіталістичного розвитку країни. Внаслідок проведення цієї реформи значно збільшилася кількість початкових, середніх шкіл, училищ та гімназій. Якщо у 1856 р. їх було на всю імперію 8 тис, то у 1896 р. — 78,7 тис. Навчання поділялося на класичне (гімназії, що готували в університети) і реальне (училища, що готували до вищих технічних навчальних закладів). Реформа надавала автономію університетам.

Селянська реформа 1861 р., реформи 1864—1874 pp. започаткували капіталістичний розвиток Росії та України та перетворення феодально-кріпосницької монархії у монархію буржуазну. Однак проведення реформ «зверху» царським урядом Олександра II мало негативний наслідок — збереження багатьох пережитків феодалізму.

Після скасування кріпацтва розвиток сільського господарства у Російській імперії, як і в Австро-Угорській, відбувався прусським шляхом. Характерними рисами сільського господарства були:

— перехід частини поміщицьких господарств на капіталістичні рейки;

— розорення значної частини поміщицьких господарств;

— посилення майнової диференціації селянства (на кінець XIX ст. заможне селянство складало 15 %, середняки — 25%, бідняки — 60 %);

— аграрне перенаселення та масова міграція українських селян (у 1914 р. тільки на Далекому Сході проживало 2 млн. осіб);

— посилення експлуатації селянських мас та зростання соціальних протиріч на селі;

— широке використання найманої праці (у 1897 р. в Україні налічувалося 2 млн. сільськогосподарських робітників).

Швидкими темпами у пореформений період ставала на капіталістичний шлях розвитку промисловість. Україна на початку XX ст. стала одним з найбільш розвинених регіонів Російської імперії. (Якщо у 1864 р. видобуток вугілля у Донбасі складав 7 млн. пудів, то у 1900 р. було видобуто 671 млн. пудів — % загальноросійського виробництва.)

Характерними рисами розвитку промисловості були:

— завершення промислового перевороту протягом 80—90-х pp.;

— надзвичайно швидкі темпи розвитку залізниць (з 1865 р. по 1900 р. їх довжина зросла з 19 км до 8417 км);

— розвиток сировинних галузей (у 1913 р. Україна давала 72 % усього видобутку сировини в імперії та лише 15 % готової продукції);

— концентрація (усуспільнення) виробництва та утворення монополій — підприємств однієї галузі, які об'єднувалися з метою конкурентної боротьби та отримання прибутків;

— вступ капіталізму в новий етап розвитку — імперіалізм (монополістичний капіталізм);

— значні позиції іноземного капіталу (наприкінці XIX ст. існувало 22 іноземні компанії);

— завершення формування класів буржуазного суспільства — буржуазії та найманих робітників (останніх у 1890 р. в Україні налічувалося 1 млн. 480 тис. осіб — 17% населення);

— висока концентрація робочої сили (у 1890 р. половина робітників працювали на великих підприємствах) та важкі умови праці пролетаріату (робочий день наприкінці XIX ст. складав 11 год. на добу);

— загальна відсталість Росії й України від країн Заходу і США (пізніше вступили на шлях капіталістичного розвитку, зберігалися пережитки феодалізму, бракувало кваліфікованої робочої сили; на початку XX ст. промислових товарів у Російській імперії вироблялося у 13 разів менше, ніж у Німеччині, у 14 разів менше, ніж в Англії, і в 21,4 рази менше, ніж у США).

Особливість історичного розвитку Росії полягала в тому, що тут не відбулося буржуазної революції, як в інших країнах у XVII—XIX ст. У пореформеній Російській імперії залишки феодалізму в економіці (селянська община, поміщицьке землеволодіння тощо) та політичній сфері (самодержавство, монополія на владу дворян, відсутність парламенту та Конституції, політичних свобод, національне гноблення тощо) робили неминучою антифеодальну (буржуазно-демократичну) спрямованість суспільно-політичного руху. Поряд з тим розвиток капіталізму, його більш зрілої монополістичної стадії, породжував нові гострі суперечності, тому суспільний рух повинен був дедалі більше набувати антикапіталістичного (антибуржуазного, соціалістичного) забарвлення.

Український національний рух у цей період розвивався у межах загальноросійського суспільно-політичного руху, поступово усвідомлюючи свої окремі інтереси. Але цей процес був складним і довготривалим. Багаторічна імперська політика централізації та русифікації, розпочата ще за Петра І, мала свої наслідки. Якщо інші народи багатонаціональної Російської імперії — поляки, євреї, фіни — розглядалися офіційною владою як національні меншини, то в українцях у XIX ст. вже не вбачалося окремого народу, заперечувалось і взагалі не помічалось його існування.

Причиною цього було, зокрема, те, що український народ протягом свого історичного розвитку неодноразово втрачав свою еліту — провідну верству суспільства. У XIX ст. на зміну зрусифікованому українському дворянству прийшла молода інтелігенція, якій, коли вона ще переживала процес становлення, довелося очолити національний рух. Український народ, втративши у XVIII ст. підвалини державності, Гетьманщину, Запорозьку Січ, автономні права, увійшов у XIX ст. із ментальністю малоросійства — «типовим комплексом народів, які не мають своєї держави» (історик В. Липинський, 1882— 1931). На невідрадний стан самосвідомості українського народу вказують і сучасні історики В. Семененко і Л. Радченко: «Наприкінці XVIII ст. українці перетворилися на типову селянську націю з партикулярною атмосферою соціального життя, із духом малоросійського провінціалізму».

Тож саме інтелігенція повинна була почати з того, щоб постійно доводити і собі, і власному народу, і імперській владі, що український народ існував та існує, а також існують його мова і культура.

Наявність у суспільстві багатьох верств населення викликала і різноманіття ідеологічних, політичних та інших поглядів учасників суспільно-політичного життя у другій половині XIX — на початку XX ст. Носії різних рухів та течій шукали відповіді на насущні проблеми: які сили є рушійними у подальшому розвитку — окремі верстви (селянство, пролетаріат, буржуазія) чи весь народ? Вирішення якого питання — соціального чи національного — має бути пріоритетним? Яка кінцева мета розвитку — встановлення конституційної монархії, соціалістичної республіки, загальнодемократичної республіки, диктатури пролетаріату? Якими повинні бути форми досягнення мети — мирні (еволюційні) чи немирні (революційні, насильницькі)? Якими темпами треба рухатися вперед — повільно чи швидко?

Політичну історію цього періоду можна поділити на два етапи: 60—90-ті pp. XIX ст., коли існували розрізнені організації і гуртки, і другий етап, який збігається з початком XX ст., коли суспільно-політичний рух в Україні піднімається на вищий рівень і виникають політичні партії.

Національний рух в Україні був представлений громадами — напівлегальними гуртками, які об'єднували викладачів, письменників, студентів. Перша громада виникла у Києві у 1859 р., до неї входили переважно студенти Київського університету — В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, Т. Рильський та інші. На початку 60-х pp. громади виникли у багатьох містах України.

Громадівці виявляли лояльність до влади, вітали скасування кріпацтва і єдиною своєю метою проголошували просвіту народу (відкриття бібліотек, видання підручників, творів Т. Шевченка, М. Вовчка тощо, поширення ідей національної гідності українців, здобуття права на власну історію, мову, утворення недільних шкіл для непи-семних дорослих).

Одним з угруповань громадського руху було «хлопоманство» (з польської «хлоп» — селянин), ініціатори якого палко бажали служити українському народові (себе вони називали «українофілами»), жити його інтересами. У 1860 р. хлопомани, яких очолив В. Антонович, у майбутньому видатний історик та етнограф, організували похід у народ — вони мандрували селами Правобережної України, де збирали фольклор, вивчали життя і побут селянства, розповідали про минуле України. Проте таку мирну просвітницьку діяльність влада розцінювала як підбурювання селян проти існуючих порядків, і тому хлопомани перенесли свою просвітницьку роботу у міста.

У1859 р. до Петербургу з'їхалися після заслання кириломефодіївці — М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко. Невдовзі вони почали видавати перший український суспільно-політичний та літературний журнал «Основа», близький до громад. Журнал знайомив з українською історією та життям українців, друкував твори українських авторів, етнографічний матеріал тощо.

Громадський рух 1859—1861 pp. розгорнувся в умовах стихійних селянських виступів, які прокотилися Україною. Селяни по-своєму тлумачили положення реформи, відмовлялися працювати на поміщиків, усю землю вважали своєю. З жовтня 1861 р. по січень 1863 р. відбулося 1048 селянських виступів.

У 1862 р. царський уряд заборонив недільні школи, того ж року припинилось видання «Основи».

У січні 1863 р. почалося чергове повстання поляків проти царизму. Здобуття незалежності та відновлення польської державності — така була мета польських патріотів. Учасники визвольного руху розповсюджували серед населення Правобережної України відозви, листівки, прокламації. Біля 500 росіян, українців, білорусів билися в складі польських загонів. Серед них був і А. Потебня (брат видатного філолога О. Потебні), який загинув у бою. Майже два роки (до жовтня 1864 р.) поляки вели бої з царськими військами. На Волині загін під командуванням Е. Ружицького прийняв останній бій і відійшов до Галичини. Українське селянство в цілому не підтримало повстанців, як і у 1830—1831 pp., вбачаючи в польській шляхті своїх давніх пригнічувачів. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання.

Через декілька місяців після початку польського повстання, у липні 1863 p., міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуев видав таємний циркуляр про заборону друкування книжок українською мовою (крім художньої літератури). У циркулярі від імені «більшості малоросіян» зазначалося, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Певною мірою поява циркуляру пояснювалася тим, що царизм побоювався впливу польського визвольного руху на українців та їх сепаратизму (відділення від Росії). Але в цілому Валуєвський циркуляр був черговим кроком, спрямованим на посилення русифікації та національного гноблення українського народу. Видання літератури українською мовою припинялося.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х pp. цензурні утиски дещо зменшилися, і громади відновили свою діяльність. Члени громад зосередилися на науковій роботі, накопиченні та друкуванні історичних, етнографічних та фольклорних матеріалів. Питому вагу займало обговорення теоретичних питань, серед яких значне місце займали проблеми національного руху та майбутнього України. (Громадівці виступали за федеративний устрій.) Ними були засновані Історичне товариство Нестора-літописця (1873), газета «Киевский телеграф» (1874—1876).

Значно впливала на розвиток в Україні політичної думки, демократичного руху діяльність М. Драгоманова (1841—1895) — історика, публіциста та філософа. Драгоманов, виступаючи проти насильницької революції, пропагував ідею створення широкого національно-визвольного руху, який зміг би добитися від царизму проведення демократичних реформ. У 1875 р. за рішенням Олександра II М. Драгоманова було звільнено з Київського університету, де він працював на кафедрі античної історії.

Для перевірки діяльності громад уряд створив спеціальну комісію, яка зробила висновок про їх шкідливість для імперії. Олександр II, перебуваючи в цей час у м. Емс (Німеччина), у травні 1876 р. підписав указ, який отримав назву «Емського». Указ заборонив ввіз в Україну будь-якої літератури «малоросійським наречиєм» та друкування в Російській імперії літератури українською мовою (крім історичних документів). Заборонялося використання української мови в початкових школах, судах та державних установах. Зі шкільних бібліотек вилучалися українські книжки, вчителів-українофілів заміняли на російських. Також на підставі цього указу було закрито «Киевский телеграф».

М. Драгоманов, С. Подолинський та інші громадівці покинули Україну, виїхавши за кордон. Громади здебільшого припинили свою роботу, а ті, що продовжували існувати, об'єдналися навколо журналу «Киевская старина», який був створений у 1882 р. і вів виключно помірковану, культурницьку діяльність. О. Потебня (1835— 1891) відзначав, що українське суспільство не виявило в 60-х pp. XIX ст. національної ініціативи та енергії і тому у 80-ті pp. залишалося «етнографічним матеріалом, а не нацією». Громадівський рух з його аполітичністю та організаційною неоформленістю вичерпав себе.

У 1891 — 1897 pp. у національному русі України з'явилося і діяло «Братство тарасівців» — нелегальна політична організація, яку заснували студенти Харківського університету М. Міхновський (1837— 1924), І. Липа та інші. Вони висунули радикальну ідею незалежності України, захисту українства, поневоленого та пригніченого царизмом. У 1902 р. з ініціативи М. Міхновського — основоположника українського націоналізму — була створена Українська народна партія (УНП), яка висунула гасло «Україна для українців».

Наприкінці 70-х pp. XIX ст. в Україні зародився ще один суспіль-но-політичний напрямок — ліберальний. Центром опозиції лібералів царизму стали земські установи — органи місцевого самоврядування, створені під час реформ 60—70-х pp. Цей рух був представлений буржуазією, поміщиками, демократичною інтелігенцією земських установ — лікарями, вчителями, агрономами тощо. Лідером руху був чернігівський поміщик І. Петрункевич.

Ліберали рішуче виступали як проти необмеженості самодержавства, так і проти революції, за мирне реформування Російської імперії. Ідеалом для них була Англія, де існувала конституційна монархія. Тому ліберали домагалися від царизму скликання представницького органу, розробки та прийняття конституції, проголошення політичних свобод. Низка земств висувала вимоги про необхідність введення у школах української мови. Формами діяльності лібералів були опозиційна преса, з'їзди земських службовців, звернення (петиції) до царя.

У 1904 р. ліберали заснували Українську демократичну партію (УДП) на чолі з Є. Чикаленко і О. Лотоцьким та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з Б. Грінченком, С Єфремовим, Д. Дорошенком. Ці партії стояли на ліберальних позиціях, близьких до російської Конституційно-демократичної партії — кадетів, яку очолювали П. Мілюков, П. Струве тощо. Українські ліберали виступали за побудову конституційного ладу та автономії України.

Оригінальну, але не підтверджену часом теорію розвитку Росії висунула частина української і російської інтелігенції — народники. Суть поглядів народників полягала у відмінності історичного шляху Росії від Заходу, неприйнятті капіталізму. Спираючись на величезні маси революційного селянства, об'єднаного общинними традиціями, вважали народники, можна підняти його на повалення самодержавства шляхом політичного перевороту (революції). Саме община і мала стати зародком «селянського соціалізму» — справедливого, на їхню думку, суспільного ладу.

Але «ходіння в народ», яке почалося наприкінці 1873 p., заклики селян до революції не дали результату. Розвиток капіталізму на селі, руйнування патріархального укладу життя селян, збагачення одних та збіднення інших свідчили про те, що селянська маса вже не є єдиною та монолітною. Царська влада розправилася з народниками, сотні їх було заарештовано і покарано.

Визнавши хибність своїх поглядів на швидку селянську революцію, народники почали переосмислювати свою діяльність. Результатом був розкол народницького руху. У 1879 р. виникла організація «Чорний переділ», до якої увійшли Г. Плеханов, Я. Стефанович, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич та ін. Чорнопередільці почали кропітку агітаційну роботу серед селян з метою підготувати їх до майбутньої боротьби з самодержавством.

Інша частина народників, усвідомивши безперспективність своїх планів, перейшла до політичного терору (залякування та вбивств політичних суперників). У Петербурзі була створена таємна революційна організація «Народна воля», лідерами якої були А. Желябов, О. Михайлов, М. Фроленко, В. Фігнер, С. Перовська, М. Кибальчич та інші. Організація налічувала майже 500 осіб. Народники України відігравали велику роль в організації та діяльності як «Чорного переділу» (Аксельрод, Стефанович, Засулич, Дейч), так і «Народної волі» (Желябов, Фроленко, Кибальчич). Народовольці були молодими людьми, які в умовах тодішньої Росії бачили страждання значної частини народу, співчували та всім серцем хотіли поліпшити її долю, і не колись, а тепер і зараз. Народовольці вважали, що самодержавство, державна влада не мають опори в суспільстві і тому група революціонерів шляхом терору, знищення царя та урядових осіб може захопити владу для блага народу.

У 1878—1880 pp. революційні народники вбили десятки представників царської влади (шефа жандармів Мезенцева, харківського губернатора Куропаткіна тощо), організували декілька замахів на царя Олександра II, у тому числі два в Україні. Нарешті, 1 березня 1881 p., керовані С. Перовською бойовики вбили царя. Багато народовольців було заарештовано, почалися репресії уряду нового царя Олександра ІІІ (1881 — 1894), однак очікуваного революційного виступу в країні не сталося. Учасники вбивства царя були засуджені, а Желябов, Перовська, Михайлов, Кибальчич, Русаков у квітні 1881 p. повішені на Семенівському плацу у Петербурзі. Через шість років, навесні 1887 p., буде повішений О. Ульянов, старший брат Володимира Ульянова, за участь у невдалому замаху на життя Олександра III. Купка молодих революціонерів у багатомільйонній Російській імперії кинула виклик могутньому царському режиму і загинула у боротьбі.

На межі 1899—1900 pp. виникла партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка поєднала народницькі ідеї з марксизмом. Опорою партії було селянство. Есери вели пропагандистську діяльність, але частина їх вдалася до терору (за 1902—1904 pp. було вбито понад 1 тис. представників царського режиму). Керівниками есерів у Росії був В. Чернов, в Україні — В. Дорошенко.

У 1887 р., коли за наказом Олександра III стратили брата, В. Ульянов (Ленін) закінчив із золотою медаллю гімназію у Симбірську. Роком раніше Володимир поховав батька. До речі, директором гімназії був Ф. Керенський, батько майбутнього голови Тимчасового уряду Росії О. Керенського. Доля зведе О. Керенського та В. Леніна у 1917 р. В. Ульянов народився у 1870 р. у Симбірську, у родині директора народних училищ Симбірської губернії. По закінченні гімназії Ульянов став студентом юридичного факультету Казанського університету. Та за участь у студентській сходці його заарештували та вислали у Казанську губернію, під нагляд поліції. За свідченням біографів, В. Ленін, хрещений у дитинстві, у юнацькому віці порвав з релігією.

У цей же час у 1886 p. M. Грушевський по закінченні навчання у Тифліській (тепер Тбілісі, Грузія) класичній гімназії вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, який закінчив у 1890 р. Грушевський все своє нелегке життя займався науковою працею, яку розпочав під керівництвом В. Антоновича. За монографією «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XVI века» він отримав золоту медаль. М. Грушевський брав активну участь у роботі Київської громади.

В. Ульянов, по поверненні у 1888 р. до Казані, вступив до марксистського гуртка, а у 1891 р. поїхав у Петербург, де здав екстерном іспити на юридичний факультет. Отримавши вищу освіту, Ульянов деякий час працював помічником присяжного повіреного у суді в Самарі. Тут він створив марксистський гурток, де продовжив знайомство з творами К. Маркса та Ф. Енгельса. Створеній ними теорії — марксизму — судилося велике та трагічне майбутнє.

Швидкий розвиток капіталізму у XIX ст. у Європі вів до зростання великих міст як центрів промисловості, одним із соціальних наслідків чого був кількісний ріст робітничого класу. Його стан в умовах становлення капіталізму був надзвичайно важким (таким він був і для пролетаріату Росії на межі XIX—XX ст.): мізерна заробітна платня, тривалий робочий день, високий травматизм. Економічні кризи (перша відбулася в Англії у 1845 р.) передусім позначалися на робітничому класі, бо вони вели до безробіття, а отже, до злиднів і голоду робітників та їх сімей.

Підприємці (буржуазія), користуючись беззахисністю робітників і надлишком вільних рук, прагнули витиснути з них максимум можливого. При цьому широко використовувалася жіноча та дитяча праця. Такий стан об'єктивно вів до зростання соціальних суперечностей. Протест робітників, які не мали тоді ні досвіду боротьби за свої права, ні будь-якої своєї організації, мав стихійний характер.

В умовах, коли на заміну феодальній експлуатації прийшла капіталістична, жорстка конкуренція, безробіття, деякі люди почали висловлювати думки про необхідність установлення нового, справедливого ладу, де не було б гноблення, несправедливості, експлуатації. Таких людей стали називати соціалістами, а їхні ідеї — соціалістичними (від лат. socialis — суспільний).

Ідея створення такого суспільства зайняла думки багатьох соціалістів — А. Сен-Сімона (1760—1825), Ш. Фур'є (1772—1837), Р. Оуена (1771 —1858), О. Бланкі (1805—1881), М. Бакуніна (1814— 1876), Ж. Прудона (1809—1865) та багатьох інших.

Німецькі вчені Карл Маркс (1818—1883) та Фрідріх Енгельс (1820— 1895) спробували створити надтеорію, яка б пояснювала будь-які суспільні явища. У своєму творі «Маніфест Комуністичної партії» (1848) вони висунули ідею неминучої загибелі капіталізму (аналогічно до загибелі рабовласництва і феодалізму) і перемоги соціалізму (комунізму). Вони доводили неминучість класової боротьби пролетаріату проти буржуазії, необхідність здійснення революції та встановлення міцної влади робітників — диктатури пролетаріату. Щоб досягти цього, робітничий клас повинен мати партію, яка організує його на боротьбу. Програма Маркса і Енгельса передбачала знищення приватної власності, передання засобів виробництва у суспільну власність тощо.

У середині XIX ст. у розвитку соціалістичних ідей чітко позначалися два напрямки: революційний і реформістський. Та все ж відбувався процес поширення серед робітників різних країн Європи марксизму (системи поглядів Маркса і Енгельса), який вів боротьбу з іншими течіями немарксистського характеру.

Маркс і Енгельс вважали, що пролетарська революція перш за все відбудеться у розвинених на той час країнах Європи, де більшість населення складав пролетаріат. Перемога пролетарської революції створить умови для побудови більш розвиненого та передового, ніж капіталізм, суспільного ладу — соціалізму. Росія другої половини XIX ст., яка тільки пережила скасування кріпацтва, не входила до числа цих країн. Основну масу її населення складало селянство — понад 80 %, а не пролетаріат — провідна сила (гегемон) пролетарської революції. Недарма В. Ленін, пізніше лідер російського революційного (ортодоксального) марксизму, казав, що російські соціал-демократи протягли марксизм у Росію. Тут він поширився, як і на Заході, у формі соціал-демократичної течії.

Влітку 1872 р. відомий український політичний діяч С. Подолинський зустрівся з Марксом і Енгельсом, що свідчило про інтерес частини інтелігенції до марксизму. У 80—90-х pp. в Росії та Україні виникали нелегальні марксистські гуртки, які вели пропаганду марксизму та шукали зв'язків з робітничим рухом, який посилився у цей період. Тільки у 1885—1891 pp. в Україні відбулося 70 страйків, в яких брало участь 20 тис. українців.

В. Ленін, який переїхав до Петербургу, виступив за об'єднання розрізнених марксистських гуртків і у 1895 р. створив «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Уряд уже нового, і останнього, російського імператора Миколи II (1894—1917), долю якого вирішить В. Ленін у 1918 p., почав переслідування та арешти. А поки у лютому 1897 р. наказом Миколи II В. Ульянова було заслано на три роки у с. Шушенське Єнісейської губернії. Тут він написав понад ЗО творів, у тому числі фундаментальну працю «Розвиток капіталізму в Росії».

У 1898 р. у Мінську відбувся перший з'їзд Російської соціал-демократичної партії (РСДРП), який оголосив утворення партії. Проте за відсутності Леніна вона фактично не була створена: не було вироблено ні програми, ні тактики боротьби.

В. Ленін, повернувшись із заслання, розгорнув кропітку роботу зі створення згуртованої, монолітної партії під своїм керівництвом. У 1903 р. у Брюсселі та Лондоні відбувся другий з'їзд РСДРП. У результаті суперечностей партія розпалася на більшовиків та меншовиків. Члени РСДРП(б) на чолі з В. Леніним, А. Луначарським та ін. виявили себе прихильниками революційного, радикального марксизму, а РСДРП (м) на чолі з Г. Плехановим, Ф. Даном, Н. Чхеїдзе та ін. — прибічниками реформістського шляху до соціалізму. Більшовики прийняли статут партії у своєму варіанті, та програму, яка націлювала на здійснення спочатку буржуазно-демократичної, а потім — соціалістичної революції.

Формально єдині організації РСДРП почали діяти серед російського та українського зрусифікованого пролетаріату Харкова, Одеси, Катеринослава, Луганська. їх лідерами були М. Скрипник, Г. Петровський, Ф. Сергеев (Артем) та ін.

У 1900 р. у Харкові виникла перша у підросійській Україні Революційна українська партія (РУП). її засновниками стали Д. Антонович, М. Русов та ін. Партія відстоювала інтереси селянства, яке вважала основою української нації. У 1904—1905 pp. суперечності у РУП призвели до її розколу. Частина РУП на чолі з В. Винниченком, М. Поршем, С. Петлюрою утворила Українську соціал-демократичну партію (УСДРП), яка поставила за мету об'єднати націоналізм і марксизм. УСДРП визнавала марксистську ідеологію, але діяла незалежно від РСДРП. Українські соціал-демократи вимагали демократизації суспільного ладу, автономії України у складі Російської імперії, конфіскації великої земельної власності. Інші члени РУПу утворили менші партії.

Початок XX ст. характеризувався глибокою соціально-економічною кризою 1900—1903 pp., антинародною політикою царизму, як наслідок — піднесенням робітничого, селянського та загальнодемократичного (ліберального, студентського) рухів. Зубожіння народних мас значно посилилося у роки російсько-японської (1904—1905) війни за панування у Північно-Східному Китаї та Кореї, переділ сфер впливу на Далекому Сході. Страшні поразки російських армії (під Мукденом) та флоту (у Цусимській битві) змусили Росію підписати Портсмутський мир. За ним Микола II поступався Японії північною частиною Сахаліну та Порт-Артуром. У російсько-японській війні Росія втратила понад 270 тис. осіб. Причиною поразки були реакційність і гнилість буржуазно-поміщицького ладу Російської імперії, непопулярність війни у народних масах, відсталості, що прискорило початок революції 1905—1907 pp.

Австро-Угорська імперія, будучи, як і Російська імперія, унітарною державою, намагалася завадити формуванню української нації та розвитку української культури. В Австро-Угорщині це виявилося у порушенні Конституції 1867 p. — рівності всіх громадян в отриманні освіти, в державних установах і судах. У західноукраїнських землях керівні посади, як і раніше, займали лише австрійці, угорці та поляки.

Та все ж у Західній Україні склалися сприятливіші, ніж у під-російській Україні, умови для розвитку українського національного руху. Тут не було заборони на книговидання українською мовою, існувало українське шкільництво, діяли різноманітні заклади. У західноукраїнських землях діяло три напрями українського національного руху: москвофільство, народовство (близьке до українофільства у Російській імперії) та революційно-демократичне.

Москвофіли, які організувалися у 60-ті pp., представляли консервативне крило українського національного руху, яке об'єднувало поміщиків, буржуазію, священиків уніатської Церкви. Вони пов'язували майбутнє не з Австро-Угорщиною, а з етнічно та конфесійно близькою Російською імперією. Водночас москвофіли засвідчували Габсбургам свою лояльність. Маючи великі грошові можливості, вони видавали багато газет, утворили політичну організацію — Руську Раду. Лідерами москвофілів були Б. Дідицький, І. Наумович, М. Качковський та ін.

Протилежні москвофілам позиції займали народовці — патріоти ліберального національного руху, який об'єднував студентів, священиків, інтелігенцію. Головним у своїй діяльності вони вважали не політичну боротьбу, а розвиток української мови, культури та служіння українському народові. Лідерами народовців були Ю. Романчук, В. Барвінський, А. Волошин та ін. Народовці друкували багато періодичних видань, де пропагували свої погляди, створили багато різноманітних товариств, гуртків тощо. У 1868 р. народовці започаткували товариство «Просвіта» з метою піднесення освіти та театру. Напередодні Першої світової війни налічувалося вже 77 відділень «Просвіт» та близько 3 тис. читалень. У 1873 р. у Львові було організоване літературне товариство ім. Т. Шевченка. Велику роль у національному русі відігравав митрополит Української греко-католицької церкви А. Шептицький (1865—1944), який рішуче відстоював інтереси українського населення.

Третій напрям представляли революційно-демократичні сили, які відстоювали головним чином інтереси селянства. Найзначнішою була група І. Франка та М. Павлика, які на сторінках багатьох періодичних видань засуджували національне та соціальне гноблення з боку Австро-Угорщини та закликали до об'єднання всіх трудящих Західної України у боротьбі за економічні та політичні права. Однак на початку XX ст. видатний український поет, письменник та національний ідеолог І. Франко (1856—1916) став рішучим критиком марксизму. Він вважав, що у Галичині провідну роль має відігравати не пролетаріат, а українське селянство. Великий Каменяр, як прозвали Франка, зазначав, що намагання російських соціал-демократів встановити монополію на владу приведуть до створення держави, яка стане величезною тюрмою народів.

На західноукраїнських землях раніше, ніж у підросійській Україні, і це було цілком закономірно, виникла перша політична партія — Русько-українська радикальна партія (РУРП, 1890 p.). її засновниками стали І. Франко, М. Павлик та ін. Під впливом праці Ю. Бачинського (1870—1940) «Україна уярмлена» самостійність була проголошена кінцевою метою партії.

У травні 1894 p. M. Грушевський, захистивши магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки», переїхав у Львів, де був призначений на посаду професора кафедри «Всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» Львівського університету.

Саме М. Грушевський виступив ініціатором об'єднання частини РУРП з народовцями у 1896 р., у результаті якого утворилася Українська національно-демократична партія (УНДП). Одним із засновників УНДП був і І. Франко. Незалежність України розглядалася партією як далеке майбутнє, а автономія українських земель у складі Австро-Угорщини — як реальна вимога часу.

З 1897 по 1913 pp. M. Грушевський був головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Одночасно він самовіддано працював над багатотомною «Історією України-Руси», перший том якої вийшов у Львові у 1898 р.

Як відомо, наприкінці XIX ст. у багатьох країнах Європи набували поширення соціалістичні ідеї та виникали соціал-демократичні партії. У1888 р. виникла Австрійська соціал-демократична партія (АСДП), пізніше — Соціал-демократична партія Угорщини. Невдовзі і польські соціал-демократи утворили самостійну Польську соціал-демократичну партію, а у 1899 р. виникла Українська соціал-демократична партія Східної Галичини.

АСДП, як і інші соціал-демократичні партії Європи, переглянула основні положення марксизму і відмовилася від ідеї пролетарської (соціалістичної) революції, диктатури пролетаріату та класової боротьби. Західна соціал-демократія висунула реформістський напрям соціалістичних ідей. їх суть полягала у досягненні соціалізму шляхом реформ, захисту інтересів робітничого класу легальними методами парламентської боротьби. Ідеологами реформізму у міжнародній соціал-демократії стали Е. Бернштейн та К. Каутський. У Російській імперії РСДРП(б) В. Леніна, навпаки, стояла твердо на позиціях революційної, нелегальної боротьби. Тож не дивно, що лідер більшовиків, вважаючи себе послідовним марксистом, виступив проти Бернштейна та Каутського, звинувативши їх у ревізії «єдино вірного вчення». РСДРП (м) на чолі з Г. Плехановим зайняла позиції реформізму, що свідчило про поглиблення розколу в російській соціал-демократії.

Взагалі В. Ленін, пристосовуючи марксизм до російської дійсності (після смерті К. Маркса та Ф. Енгельса наприкінці XIX ст.), фактично ревізував їх вчення. Але він був переконаний, що його погляди є розвитком марксизму, його збагачення в умовах імперіалізму. Спроби інших діячів міжнародної соціал-демократії переглянути марксизм оцінювалися ним як ревізіонізм та опортунізм (від лат. opportunus — вигідний, зручний). Ленін розглядав реформістів, опортуністів як угодовців з буржуазією та буржуазними партіями. Такі претензії на монополію на істину з боку В. Леніна були тривожними сигналами месіанства російських більшовиків.

Перша російська революція 1905— 1907 pp. була підготовлена всім попереднім ходом історичного розвитку. Перед нею стояли завдання повалення самодержавства, встановлення демократичної республіки, ліквідації пережитків феодалізму, встановлення восьмигодинного робочого дня.

Початок революції поклали події 9 січня 1905 р. у Петербурзі, коли за наказом Миколи II війська розстріляли мирну демонстрацію робітників до Зимового палацу. У знак протесту країну охопила хвиля робітничих страйків. У січні — березні тільки в Україні страйкувало 120 тис. робітників. Під час страйків у Києві, Катеринославі, Луганську та інших містах почали виникати Ради робітничих депутатів, які практично встановлювали контроль над підприємствами. Під впливом робітничого руху на боротьбу піднялося селянство, виступи якого набрали характер погромів поміщицьких господарств. Протягом першого року революції відбулося 4 тис. селянських виступів, що охопили майже 7 тис. сел.

Революційні виступи поширилися на армію і флот. У червні 1905 р. повстали матроси панцерника «Потьомкін». Його очолили Г. Вакуленчук та А. Матюшенко. І хоча виступ було придушено, ним була вражена вся країна. Восени відбулися виступи солдатів і матросів у Севастополі, Києві, Харкові тощо.

Найбільшого піднесення революційні події набули під час Всеросійського жовтневого страйку, у якому взяло участь 2 млн. людей (в Україні — 120 тис). Країна була паралізована. За цих умов, наляканий розмахом революції, Микола II оголосив «Маніфест», яким дарував населенню Російської імперії громадянські свободи (слова, друку, мітингів тощо) та обіцяв запровадження конституційного устрою і скликання російського парламенту — Державної Думи.

Свободою слова одразу скористалися українські національні сили. У Лубнах вийшла перша в імперії україномовна газета «Хлібороб». Усього під час революції мовою Т. Шевченка виходило 24 видання. У багатьох містах підросійської України виникли культурно-освітні організації «Просвіта», у діяльності яких брали участь Б. Грінченко, Леся Українка, М. Коцюбинський, П. Мирний, Д. Яворницький, І. Аркас та ін. У 1905 р. викладачі Одеського та Харківського університетів почали читати лекції українською мовою.

Революція у Росії покликала у дорогу М. Грушевського: у 1906 р. він із Львова приїхав у Київ, де заснував наукове товариство.

Приїхав у листопаді 1905 р. у Петербург з-за кордону і В. Ленін. Під його керівництвом більшовики почали готувати збройне повстання, сподіваючись на переростання буржуазної революції у соціалістичну та захоплення влади. У грудні найбільші виступи відбулися у Москві, а в Україні у Донбасі, Харкові, Одесі, Миколаєві. Під час жорстоких боїв з царськими військами повстання було жорстоко придушено. Влітку 1906 р. В. Ленін виїхав за кордон, де й перебував майже 11 років. Не у Петербург, а у Петроград він повернувся у квітні 1917 р.

В умовах занепаду революції царизм почав наступ на народ. Почали діяти військово-польові суди та придушення відгомонів робітничих і селянських виступів. За таких умов відбувалися вибори у Державну Думу. Навесні 1906 р. почалося перше засідання першого в історії Росії парламенту. У Думі була сформована Українська думська громада, яка об'єднувала 45 депутатів. З трибуни Думи українці вимагали автономії України. У Петербург прибув М. Грушевський, який став одним із засновників часопису «Український вісник» — органу Української думської громади.

На початку червня цар розпустив І Думу та призначив вибори до , II Думи. Вибори відбулися у січні 1907 р. Та з червня цар розпустив і II Думу. Цією подією закінчилася Перша російська революція, яка тільки обмежила самодержавство і не вирішила аграрне питання. Після поразки революції 1905—1907 pp. в імперії було встановлено столипінський режим, названий так на ім'я голови царського уряду П. Столипіна, який почав розправлятися з демократичними та національними рухами.

За новим законом, виборне право мали тільки 15% населення країни. Тому III Державна Дума виявилася слухняною владі.

Уряд забороняв робітничі організації, закривав газети та журнали. В Україні наприкінці 1907 р. діяло тільки дев'ять друкованих видань. Закриттю підлягали і «Просвіти».

Наляканий масштабом селянських виступів під час Першої революції, царський уряд за ініціативи П. Столипіна у листопаді 1906 р. оголосив Указ про земельну реформу.

Намагаючись відволікти селян від боротьби за поміщицькі землі та закріпити у них приватні настрої, реформа дозволяла вихід селян із общин. Такі селяни закріпляли землю у приватну власність, що сприяло розвитку капіталізму на селі американським (фермерським) шляхом. В Україні з 1906 по 1915 pp. із общини вийшло 30% від загальної кількості общинних земель.

Складовою Столипінської аграрної реформи була переселенська політика на вільні землі у Сибір та Далекий Схід. За 1906—1912 pp. на окраїни імперії виїхало майже 1 млн. населення. Та багато з них повернулося додому, бо не змогли пристосуватися до нових умов.

Не було досягнуто мети створення на селі заможних селян, які б не піднімалися на боротьбу. В Україні на початку 1916 р. було створено 440 тис. хуторів, або 13 % від загальної кількості.

Столипінська реформа не встигла зруйнувати економічного фундаменту феодальних відносин — поміщицького землеволодіння. Нe встиг П. Столипін побачити і результатів реформи. У вересні 1911 р. цар Микола II та його оточення, в тому числі П. Столипін, відвідали Київ. В оперному театрі на П. Столипіна було вчинено замах, у результаті якого він загинув. Поховано Столипіна на території Києво-Печерської Лаври.

1914 рік — рік початку Першої світової війни — починався смутно для української громади. У цьому році виповнялася 50-та річниця смерті та 100-та річниця з дня народження Тараса Шевченка. Влада суворо заборонила будь-які заходи, побоюючись зростання згуртованості та свідомості українців. На знак протесту проти цього антиукраїнського заходу у березні 1914 р. відбулися масові мітинги, демонстрації та збори по всій імперії.

Та Україну і світ чекало нове випробування...

¦ Національний рух в Україні у XIX — на початку XX ст.

¦ Становлення української нації.

¦ Українсько-польські відносини у XIX ст.

¦ У складі двох імперій: історичний досвід українців.

Назад Зміст Вперед