UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

4.2. ІСТОРІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

§11. Країни Середземномор'я (італійські міста-держави, Папська область, Південна Італія та Сицилія, Іспанія) в XI-XV ст.

Міста-держави в Італії

У середні віки Італія не була єдиною державою. Тут нараховувалась значна кількість міст — політичних центрів та багато феодальних володінь — герцогств, графств, маркізатів та єпископств. Починаючи з IX ст. міста вступають у боротьбу з сеньйорами, відбираючи в них політичні права.

З кінця XI ст. утворюються самоврядні міські комуни. Вони керувалися виборними радами, які відали питаннями війни та миру, оподаткуванням, торгівлею, ремеслами. Перехід економічних та політичних важелів у руки міста-держави призводить до його посилення.

Розміри середньовічних міст були незначними. Як правило, в них проживало 1-5 тис. жителів. Навіть у XIV—XV ст. великими вважалися міста з 20-30 тис. жителів. Лише 7 міст мали населення від 80 до 100 тис. З них три знаходилися в Італії (Мілан, Венеція, Флоренція). Багато міст Північної та Середньої Італії — Венеція, Генуя, Сієна, Флоренція Лукка, Равенна, Болонья в ХІ-ХІІ ст. стали містами-державами. Наприклад, Мілан спочатку належав графу, потім архієпископу. Протягом усього XI ст. жителі цього міста вели боротьбу з сеньйорами. Наприкінці XI ст. місто набуло статусу комуни. На чолі його стала рада консулів з привілейованих громадян — представників купецько-феодальних верств.

На території Італії (300 тис. км2) в XI ст., нараховувалося 278 міст, які були єпископськими центрами (тобто більш-менш значними). У ХІ-ХІІ ст. у цих містах посилюється реміснича та торговельна діяльність. У Мілані та Флоренції виробляють тонкі сукна, в Луцці — шовкові тканини, Кремоні — лляні, Генуї та Венеції будують кораблі. Мілан стає центром виробництва зброї. Розвиток ремесла призводить до посилення товарного обміну.

Колегія консулів у містах була виконавчим органом, а законодавча-влада знаходилась у руках обраної обмеженою кількістю громадян міста Креденці — ради довірених осіб. Іноді скликалися і парламенто-збори всіх, хто мав виборчі права. Усі доходи комуни йшли на користь міста, що значно збільшувало його господарські можливості.

У містах Північної та Середньої Італії склалися у XIII-XIV ст. три основні форми політичного управління:

1) республіканська (наприклад, Флоренція), якою управляла сеньйорія з 9 осіб на чолі з гонфалоньєром («прапороносцем справедливості»). Головну роль в управлінні містом відігравали представники «жирного народу» (заможні). «Худий народ» був відсторонений від управління;

2) патриціанська (Венеція, Генуя) — тут заправляли олігархи — найбагатші купці. На чолі стояв дож, влада якого обмежувалася «Радою запрошених»;

3) монархічна (Мілан). Тут утвердилася як правляча фамілія Вісконті, яка отримала у 1395 р. герцогський титул.

Проте у XV ст. ситуація змінюється. У багатьох містах республіканська форма переходить у монархічну. Такий політичний лад дістав назву синьйорії або тиранії. Це було спричинено розширенням регіональних економічних зв'язків, ускладненням політичної структури, коли місто, маючи значну територію, вже не могло засобами комунального управління забезпечувати його нормальне функціонування. Встановленню сеньйорії сприяло також прагнення «жирних» відгородитися від народних повстань, послаблення середніх верств і безперервна політична боротьба між окремими багатими сім'ями.

До середини XV ст. сеньйорія утверджується у Флоренції, Мілані, Болоньї та інших містах. У Флоренції, наприклад, до влади приходить сім'я Медичі. Час правління Лоренцо Блиску чого Медичі (1469—1492 pp.) став «золотим віком» Флоренції.
Папська область

її столицею був Рим. На чолі області стояли папи, що мали світську та духовну владу і своїх васалів. На історію цієї держави вплинула європейська політика пап, які намагалися встановити своє верховенство над монархами Європи. У ХІ-ХІІ ст. папам удалося розширити територію своєї області. У економічному аспекті Папська область відставала від Північної Італії. Сам Рим був гніздом феодалів — тут нараховувалось 200 феодальних замків.

У XII ст. римська церква запровадила справжню теократичну монархію з могутньою загальноєвропейською фінансовою базою, судовою системою, розгалуженою бюрократією та витонченою дипломатією.

Зеніту своєї могутності папство досягло за Інокентія III (1198-1216 pp.), за правління якого три государі — німецький, французький та англійський були відлучені від церкви, а на їх країни накладено інтердикт. Це значно ускладнило становище всередині цих держав. Інокентій III добився від монархів Західної Європи визнання верховенства папської влади, зміцнив Папську державу. За нього було здійснено реформу канонічного права, а всі папські послання і постанови зібрано в єдиний корпус «Декреталій». Було зроблено кроки для перетворення папської курії в найвищу судову та апеляційну інстанції усього християнського світу. Зростання політичного впливу папства виявилося в організації Хрестових походів. У 1245 р, перший Ліонський собор остаточно встановив порядок обрання пап колегією кардиналів, які знаходилися в цей час у повній ізоляції, «під ключем» («конклав» на італійській) — звідси назва цієї колегії.

Своєрідним вододілом в історії папства став понтифікат Боні-фація VIII (1294-1303 pp.). У 1300 р. він уперше організував «ювілей церкви» На його святкування до Риму приїхали десятки тисяч паломників, що дозволило зібрати величезні кошти. Папа інспірував торгівлю індульгенціями в небачених масштабах. Проте нова сила підіймалася назустріч претензіям пап — це централізовані держави, що почали формуватися. Боніфацій зазнав поразки в боротьбі з французьким королем Філіпом IV Красивим. Почався «авіньйонський полон пап», про що вже йшлося више.

Яскравим виразом глибокої кризи, у якій опинилося папство, стала «велика схизма» (1370-1417 pp.) — найтриваліший розкол в історії католицької церкви. Одночасно з'явилося два, а потім три папи, які не гребували ніякими засобами в боротьбі за престол Святого Петра. У цю боротьбу була втягнута фактично вся Західна Європа.

Лише наприкінці XV ст. папам удалося відновити владу над своєю територією. Папою у 1492 у>. став Олександр VI Борджіа, який разом зі своїм сином Цезарем Борджіа — таким же безпринципним і нечесним, як і його батько, за допомогою зброї та отрути збільшили свій вплив у Середній Італії.

У цей час папство фактично відмовилося від теократичних претензій у загальноєвропейському масштабі. Папська держава стала одним з феодальних італійських князівств типу тиранії, глава якого найбільше зайнятий зміцненням своєї держави та власним збагаченням, існування Папської області було однією з перешкод на шляху до об'єднання Італії.
Південна Італія і Сицилія

В епоху раннього Середньовіччя Південна Італія та Сицилія були ареною впертої боротьби різних країн та народів. Спочатку вони належали візантійцям, потім лангобардам, згодом арабам. З середини XI ст. історія цього регіону пов'язана з норманами, зокрема з діяльністю 10 братів з лицарського роду Готвілїв. Вони захопили Південну Італію та Сицилію, створивши тут дві держави. У 1130 р. їх нащадок об'єднав ці землі в єдине Сицилійське королівство. Династія Готвілів правила до 1.194 p., коли цю територію захопив німецький імператор Генріх VI Гогенштауфен.

У 1268 р, Сіцилійське королівство було захоплене графом Провансу Карлом Анжуйським, братом французького короля Людовіка IX. Він посилив податковий гніт і, соціальне гноблення, а тому про ти нього у 1282 р. під час пасхальної неділі вибухнуло повстання, відоме як «Сицилійська вечірня». Ця назва пов'язана з тим, що повстання почалося за умовним сигналом — дзвоном у церквах до вечірні. Усе французьке населення було перебито. У результаті Сіцилійське королівство розпалося. Сицилія відійшла до іспанського Арагонського королівства, а Південна Італія під назвою Неаполітанське королівство залишилася під владою Анжуйської династії.

У XIV—XV ст. Південна Італія і Сицилія знаходилися в економічному занепаді. Місцеве ремесло та торгівля розвивали ся слабо, падало значення міст. У них господарювали купці та лихварі з багатих міст Північної та Середньої Італії, які давали гроші в кредит неаполітанським королям для проведення нескінченних воєн за Сицилію та Арагон. Економічний занепад призвів і до політичного. У 1435 р. перервалася Анжуйська династія. У 1442 р. арагонський король Альфонс V оволодів усією Пів денною Італією, знов об'єднав її з Сицилією і залишив їх під іспанською владою на багато століть.
Іспанія

Після захоплення Піренейського півострова арабами почалася боротьба християнських держав за повернення цих земель. Цей процес дістав назву Реконкіста (з іспанської — зворотне завоювання). Почалася вона у 718 р. після першої перемоги християн над арабами в Астурії і тривала майже 800 років. Усі верстви населення були зацікавленими в ній. Феодали прагнули нових земель та посад у них. Церква боролася з ісламом і також хотіла нових земель та парафій. Королі бажали зміцнення своєї влади, розширення держав, нових земель, прибутків та безпеки. Селяни сподівалися знайти на нових територіях полегшення від експлуатації, придбати землю, вільну від феодалів. Міста, які засновувались чи звільнялись у ході Реконкісти, користувались значними привілеями. До кінця 30-х pp. XI ст. на Піренейському півострові виникли королівства Кастилія, Наварра, Арагон, графство Барселонське і близько 30 мусульманських князівств. Деякий час за правління короля Санчо III Великого (1000-1035 pp.) Наварра була найбільшою та найсильнішою християнською державою на Піренейському півострові. Після його смерті держава розпалася, відійшла від Реконкісти і вже ніколи не мала такого значення, почавши тяжіти до Франції.

Період з середини XI до середини XIII ст. був часом вирішальних успіхів Реконкісти. У 1085 р. кастильці зайняли Толедо — найбільше місто Центральної Іспанії, колишню столицю вестготів. У 1147 р. було захоплено Лісабон. Наприкінці ХІІ ст. християни контролювали вже більшу частину півострова. Проте процес йшов повільно. Це пояснювалося роз'єднаністю іспанських держав та втручанням берберських держав Північної Африки.

У 1212 р. відбулася битва при Лас Новас де Толоса, яка остаточно вирішила долю Іспанії. Маври перед цим завдали поразки кастильцям і папа Інокентій III звернувся до всіх лицарських орденів та лицарів Південної Франції стати під прапори короля Альфонса VIII. Тривалий час було незрозуміло, хто переможе, але християнам удалося здолати ворогів. На полі бою залишилося близько 100 тис. вбитих. У 1237 р. була взята Кордова — колишня столиця халіфату, а у 1248 р. Севілья. У другій половині XIII ст. у маврів на Піренейському півострові залишилася лише Гранада з прилеглою територією, яка вже не являла собою загрози для християнських держав. Реконкіста призупинилася до кінця XV ст.

Вища знать Кастилії називалася рікосомбрес («багаті люди») — 20-30 феодальних родів. Інші феодали називалися ідальгос («син значної людини»). У ліонських та кастильських королів з XI ст. існував звичай скликати асамблеї за участю знаті (світської та церковної) для обговорення питань законодавства, судочинства, стягування податків, поточної політики. Згодом на них почали запрошувати міщан. Це поклало початок органам станового представництва — кортесам.

На відміну від Франції, де йшов процес ліквідації кріпацтва, в іспанських державах відбулось законодавче оформлення особистої залежності. Каталонські кріпаки мали виплачувати специфічні сервільні повинності, що визначалися як «дурні звичаї».

XIV-XV ст. були періодом справжньої феодальної анархії, коли королівська влада, лише балансуючи між ворогуючими об'єднаннями грандів за допомогою підкупу та терору, змогла зберегти контроль над становищем. Після шлюбу спадкоємців кастильського та арагонського престолів — інфанти Ізабелли та принца Фердінанда в 1479 р. відбулося об'єднання цих королівств. Наварру було поділено між Арагоном та Францією. У 1492 р. війська Кастилії та Арагону взяли Гранаду і завершили Реконкісту. Таким чином, до кінця XV ст. закінчилося і відвоювання, і об'єднання територій Іспанії в одну державу.

У середньовічній Іспанії значну роль відігравала католицька церква. Саме тут у 1481 р. було створено спеціальний церковний трибунал — інквізицію, яку в 1483 р. очолив горезвісний Торквемада, який вчинив масові репресії проти маврів та єретиків. Його ім'я стало синонімом жорстокості і безглуздості правосуддя, фанатичної нетерпимості до інакомислення.

Назад Зміст Вперед