UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

4.2. ІСТОРІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

§ 10. Священна Римська імперія

Утворення Священної Римської імперії

Першим незалежним королем Німеччини вважається Людовік II Німецький (843—876 pp.), який після Верденського розподілу 843 р. отримав в управління всі німецькі землі. Проте в 911 р. династія Каролінгів у Німеччині обірвалася. У німецькому суспільстві формуються сили, зацікавлені в сильній королівській владі. Це:

— власники середніх і великих помість, що потребували цієї влади для закріпачення селян-общинників;

— церква і монастирі, зацікавлені в розширенні церковного землеволодіння. Вони погоджувались підтримати королівську владу в обмін на визнання нею інтересів церкви;

— фактично все населення було зацікавлене у владі, яка захистила б його від набігів вікінгів та угорців.

Ці об'єктивні передумови посилення королівської влади були використані представниками Саксонської династії (919—1024 pp.), за правління яких фактично й утворилася Німецька ранньофеодальна держава. Спочатку вони добилися визнання їх влади племінними герцогами, потім захопили Лотарингію, дали відсіч угорцям. Намагаючись зміцнити свою соціальну базу, німецькі королі пішли на союз з церквою, щедро роздаючи їй землі та повноваження. Єпископствам та абатствам, що безпосередньо підпорядковувались королю, надавався королівський банк, що означав усю сукупність судових, адміністративних та військових повноважень. Справа доходила до того, що нерідко на чолі підрозділів королівського війська стояв єпископ. Проте король зберігав право затвердження на всі вищі церковні посади, а церква лише пропонувала йому кандидатури (така система називалася інвеститурою). Таким чином, королі отримували готовий апарат управління, а церковні ієрархи, зважаючи на обітницю безшлюбності, не могли претендувати на спадковість володінь. Це вигідно відрізняло королівську владу в Німеччині від того, що відбувалося у Франції чи Англії. Разом з тим церква отримувала всі вигоди від владних функцій. Така система мала назву імперської церкви.

Особливо посилилася Німеччина за Оттона І Великого (936— 973 pp.). Його церковна політика знайшла логічне завершення у прагненні встановити контроль над папством. Підкорення папства було тісно пов'язане з планами завоювання Італії, відродженням чогось подібного до імперії Карла Великого.

Політично роздроблена Італія, папство, яке знаходилося у стані занепаду, боротьба між різними феодальними угрупованнями — усе це полегшувало Оттону здійснення його планів. У 951 р. він іде в перший похід на Італію, захоплює Ломбардію і приймає титул короля лангобардів. Через 10 років, скориставшись загостренням боротьби між папою та італійськими феодалами, Оттон знову рушає на Італію. 2 лютого 962 р. папа коронує Оттона імператорською короною,. Вводиться обов'язкова присяга папи імператору, що означало підлеглість папства імперії.

Так виникла середньовічна «Римська» імперія на чолі з німецьким королем (з кінця XII ст. вона стала називатися Священною Римською імперією). До неї входили, окрім Німеччини, Пів нічна і частина Середньої Італії, деякі слов'янські землі, частина Південної та Південно-Східної Франції. Створення німецькими королями нової імперії було реалізацією тих же універсалістських тенденцій, які раніше призвели до виникнення Каролінгської монархії. Як і імперія Карла Великого, вона була аморфним і певною мірою штучним утворенням, але, на відміну від неї, нова імперія, постійно видозмінюючись, проіснувала багато століть (до 1806 p.). Спочатку вона сприяла зміцненню центральної влади в Німеччині, тимчасовому згуртуванню її різних територій. Проте пізніше, в XII—XIII ст., вона стала перепоною для створення централізованих держав у Франції і на слов'янських землях, і в Італії. Гальмувала вона в ці століття і централізацію самої Німеччини. Імператорський титул і пов'язані з ним універсалістські тенденції призвели до втрати сил німецького народу і мало що йому дали реально.
Боротьба німецьких імператорів з папством

Імператорам доводилося постійно вести боротьбу з папами римськими. Скориставшись неповноліттям імператора Генріха IV, Лютеранський помісний собор у 1059 р. у Римі встановив н вий порядок обрання пап без участі імператора. Ситуація ще більше загострилася після обрання папою німецького монаха Гільдебрандта під іменем Григорій VII (1073-1085 pp.). Він проголосив ідею переваг духовної влади над світською: «Папа так переважає імператора, як сонце переважає місяць». Папа усунув кількох німецьких єпископів, а Римський собор 1075 р. заборонив інвеституру, надавши лише папі право призначати всіх єпископів. У відповідь імператор оголосив у 1076 р. про відсторонення папи, тоді папа відлучив імператора від церкви і позбавив титулу. Підданих було звільнено від присяги імператору. Великі німецькі феодали скористалися цим, розпочавши проти імператора війну.

Імператор Генріх IV змушений був капітулювати перед Григорієм VII. Він прибув до замка Каносса в Північній Італії, щоб покаятися. Знявши всі знаки імператорської влади, босий і простоволосий, три дні він простояв перед замком папи. Нарешті його допустили до нього, у якого на колінах імператор вимолив прощення. Генріху IV було нав'язано акт «Диктат папи». У цьому документі вказувалося, що ніхто не може судити папу, а імператор та королі на знак покори повинні цілувати його пантофлі. Кандидати в королі чи імператори можуть отримати владу лише з рук папи. Проте на цьому боротьба не закінчилася. Німці були шоковані тим приниженням, якого зазнав їх государ. До того ж зречення було з нього знято. Генріх IV скористався цим і зміцнив свої позиції. У 1081 р. він здійснив успішний похід в Італію і в 1084 р. відсторонив свого ворога Григорія VII від папства. У 1085 р. останній помер поза Римом. Але і цим боротьба не закінчилася. Вона ще довго йшла з перемінним успіхом і завершилася підписанням Вормського конкордату (1122 p.), який урегулював порядок обрання та за твердження єпископів. У Німеччині це повинно було здійснюватись духовенством у присутності імператора, якому належало вирішальне слово за наявності кількох кандидатур. В Італії та Бургундії вибори єпископів мали проводитися без участі імператора чи його представників.
Італійська політика німецьких імператорів. Німецький «наступ на Схід»

Німецькі імператори не залишали задумів щодо підкорення Італії та папства. Одним з головних провідників цієї політики був Фрідріх І Барбаросса (Рудобородий, 1152-1190 pp.) з династії Гогенштауфенів. Декілька разів він здійснював походи в Італію, захопив і зруйнував Мілан, наказав зорати його центральну площу і посипати сіллю на знак того, що на цьому місці буде пустир. Але це не залякало італійців і вони об'єдналися, створивши Ломбардську лігу, до якої ввійшло 22 міста. У вирішальній битві під Леньяно в 1176 р. німці зазнали поразки, причому вперше лицарське військо було переможене ополченням міських ремісників та купців. У 1183 р. у Констанці був підписаний мир, за яким ломбардські міста визнавали імператора своїм сюзереном, а Фрідріх погоджувався на збереження їх вольностей. Улітку 1190 р. Фрідріх Барбаросса загинув під час НІ Хрестового походу.

Останню спробу утвердитися в Італії зробив внук Барбаросси Фрідріх II (1220-1250 pp.), який був одним з найосвіченіших людей свого часу. Він поєднував у собі риси войовничого лицаря, східного деспота і високоосвіченого вченого. Він володів грецькою, латинською, французькою, італійською та арабською мовами, добре знав природничі науки та медицину. Імператор заснував в Неаполі університет. У Фрідріха II склалися дуже напружені стосунки з папою. За затримку хрестового походу папа відлучив імператора від церкви як клятвовідступника. Навіть успіх VI Хрестового походу не примирив їх. На Єрусалим було накладено інтердикт.

Важка, руйнівна боротьба з італійськими містами та папою тривала ЗО років, спустошивши ресурси Сицилії та Південної Італії, і в кінцевому результаті завершилася крахом династії Гогенштауфенів.

Інша експансія німецьких феодалів була спрямована на Схід — на землі полабських слов'ян та народів Східної Прибалтики (так званий «дранг нах остен» — натиск на схід). Своєрідність цього наступу, який почався у XII ст., була в тому, що керівну роль у ньому стали відігравати не імператори, а князі, що опиралися на союз з католицькою церквою. Князі намагалися створити значні володіння, які були б основою їх незалежного становища в імперії. Головну військову силу походів становили дрібні феодали — лицарі. У цих походах також брали участь жителі німецьких міст, які прагнули отримати значні торговельні вигоди на Сході.

У 1170 р. німці оволоділи землями полабських слов'ян і створили герцогство Мекленбурзьке, згодом маркграфство Бранденбурзьке (тут у 1237 р. засновано місто Берлін). Було захоплено також слов'янське Помор'є (між Одером і Віслою). Населення завойованих слов'янських земель частково знищувалося, частково заганялося в місця, малопридатні для землеробства, а їх землі переходили до завойовників, які запрошували для їх обробки німецьких селян-колоністів.

На початку XIII ст. німецькі феодали розпочали завоювання Східної Прибалтики. З цією метою у 1202 р. було організовано новий духовно-лицарський Орден мечоносців, який до середини XIII ст. захопив територію сучасної Латвії, а потім південну час тину сучасної Естонії. У 1226 р. Тевтонський орден, переведений за розпорядженням папи з Палестини до Прибалтики, почав за воювання земель литовського племені прусів між Віслою та Німаном. У 1237 р. обидва ордени злилися в один — Тевтонський. У 1346 p., купивши в данського короля його володіння у Пів нічній Естонії, Тевтонський орден розширив свої володіння до берегів Нарви.

Друга половина XIV ст. стала епохою найвищої могутності Ордену. Але після Кревської унії Литви та Польщі у хрестоносців з'явився могутній суперник. У 1409 р. польський король почав з Орденом так звану велику війну, кульмінацією якої став розгром німецьких лицарів під Грюнвальдом. Хоча Орден зміг зберегти тоді більшу частину володінь, його могутності було нанесено нищівного удару. Згодом після війни 1454-1463 pp. гросмейстер Ордену змушений був визнати себе васалом польського короля.
Посилення німецьких князів. «Золота булла» Карла IV

Об'єктивним наслідком великодержавної політики Гогенштауфенів було подальше послаблення центральної влади в Німеччині та зростання самостійності територіальних князівств. Захоплені італійськими справами та боротьбою з папством, германські імператори, щоб розв'язати собі руки і забезпечити підтримку князів, були змушені робити їм одну поступку за іншою.

Про слабкість центральної влади в Німеччині свідчить той факт, що навіть наймогутніші імператори не змогли добитися визнання принципу спадковості королівської влади. Уже у XII ст. обрання короля великими світськими та духовними феодалами стало правилом.

Замість племінного в політичній організації країни утверджується територіальний принцип. Феодалізація країни призвела до того, що замість старих племінних герцогств утворилося близько 100 князівств, 80 з яких були духовними.

Князі мали вищу юрисдикцію, право карбувати монети, стягувати податки, засновувати міста і надавати їм права. Імператори, відмовившись від великодержавної політики, самі все більше перетворювалися на територіальних князів, намагаючись перш за все розширити свої власні родові володіння. Князі стежили за тим, щоб одна й та ж сама династія довго не затримувалась на престолі і таким чином не посилювалась і доцентрові тенденції не переважали.

У 1346 р. правителем Німеччини обирають представника династії Люксембургів чеського короля Карла IV (1346-1375 pp.). Саме в цей період політична роздробленість Німеччини отримала право ве закріплення у виданій у Нюрнберзі «Золотій буллі» (1346 p.), яку називали «основним законом німецького багатовладдя». Булла встановлювала порядок обрання короля, який мав стати імператором. Колегія виборщиків складалася з 7 князів-курфюрстів (з німецької — виборщики) — 3 церковних (архієпископи) і 4 світських. Обрання повинно було відбуватися у Франкфурті-на-Майні більшістю голосів. Схвалення папи не вимагалося. Князі закріпили за собою права, про які вже говорилося вище. їм дозволялося вести війни (крім виступів васалів проти сеньйорів).

Назад Зміст Вперед