UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

4.2. ІСТОРІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

§7. Північно-Східна Русь у XII — на початку XIII ст.

Володимиро-Суздальська Русь

Історія Володимиро-Суздальської , Русі тісно пов'язана з підвалинами Московської Русі, початком формування російського народу як нації. Початок піднесення Володимиро-Суздальської Русі припадає на час правління Володимира Мономаха та одного з його синів Юрія. Центром Північно-Східної Русі вважається Ростов Великий, заснований у 907 р. Проте на початку XII ст. вже згадуваний Юрій Володимирович переносить свою резиденцію до Суздаля. Князь опирався на населення нових зростаючих міст: Володимира, Переяславця, Углича, а також на залежних від нього дрібних землевласників. Крім того, він хотів уникнути впливу ростовських бояр. Усе це створило умови для посилення княжої влади. Якщо Придніпров'я спочатку було колонізоване, а вже потім тут виникла князівська влада, то північний схід було колонізовано під егідою вже існуючої князівської влади. Це призвело до того, що князі тут отримали більшу владу, ніж їх родичі в інших місцях. їм належали землі, міста, ліси, луки і люди, які прийшли на цю територію, але не могли на все це претендувати. За Юрія Довгорукого князівство, яке отримало назву Ростово-Суздальське, з далекої окраїни перетворилося на значне князівство. Довгоруким цього князя прозвали за те, що свої руки він протягував до інших земель, прагнучи підкорити їх.

У 1108 р. князь побудував на Клязьмі Володимир, який мав важливе стратегічне значення і відіграв потім свою роль в історії. З іменем Юрія Довгорукого пов'язано і будівництво Москви. Літопис від 1147 р. повідомляє, що в Москві Юрій дав «сильний обід» на честь чернігівського князя Святослава. Обіди князі влаштовували часто, але, очевидно, що цей московський справив на літописця таке враження, що він навіть відзначив це у літо писі. Це була перша згадка про Москву в історичних документах і тому вважається офіційною датою її заснування.

Юрій один із перших князів відмовився платити данину Києву. Це означало рішучий поворот у васальних відносинах, крок до фінансової та правової самостійності Суздальської землі. Зміцнення князівства відбулося за правління сина Юрія Довгорукого — Андрія Боголюбського (1157-1174 pp.), який перестав орієнтуватися на Київ (більш того, зруйнував його) та зосередився на Володимиро-Суздальській землі. Розгром Києва у 1169 р. Андрієм Боголюбським проклав певну межу в історії Русі, став початком появи нового міцного осередку — Володимиро-Суздальського, який вступив у перегони за першість з Києвом. У діяльності Андрія Боголюбського вже можна запримітити риси, що споріднювали його з майбутніми діячами Москви, яким удалося зробити те, що було не під силу Андрієві,

Москва досягла своїх успіхів на новій базі, яка ще не визріла у XII ст. «Вчинок Андрія Боголюбського, — писав відомий історик Росії XIX ст. С. Соловйов, — був подією надзвичайної ваги, подією, що дала новий напрям усій історії, від якої простелився новий шлях, що з нього розпочався новий порядок на Русі».

Таким чином, на території, віддаленій від центру Київської Русі, на базі значною мірою неслов'янських народів, в XII ст. закладено підвалини державної організації, яка поволі почала перебирати керівну роль в історії Русі, її спадщину і навіть ім'я, хоча спочатку не мала на це жодних прав.
Новгородська земля

Новгородська земля посідала особливе місце в історії Русі. Протягом майже чотирьох століть (XII—XIV) вона була самостійною, своєрідною державою, яка істотно відрізнялася за своїм політичним устроєм від інших давньоруських земель. Головне місто землі — Новгород виник як форпост слов'ян на берегах ріки Волхов у IX ст. (859 p.). Новгородські землі, на яких, окрім слов'ян, проживали фіно-угорські племена, простягалися від Балтики до Уральських гір, від Білого моря до міжріччя Волги та Оки. Новгород відокремився від Київської держави у 1136 р.

Основою економічного життя Новгородської землі було сільське господарство, зокрема землеробство, але Новгород був також і ремісничим, і торговим центром. Новгородські купці мали головних торгових партнерів з Готланду, Данії, Любека. Вони вивозили хутра, віск, льон, сало, ремісничі вироби. Новгород лежав на торговельному шляху «з варяг у греки», таким чином, що в ньому сходилися два важливі водні шляхи: Дніпро та Волга.

Формально вищою владою в Новгороді вважалося віче — збори всіх дорослих чоловіків. Разом з тим справжніми господарями на вічі були бояри. Джерела називають їх «300 золотих поясів». На зборах обирали вищих керівників Новгорода, який був республікою: посадника, тисяцького, архієпископа. Посадник — голова новгородського уряду, обирався з бояр, спочатку без обмеження терміну урядування. Він головував на вічі, брав участь у посольствах, разом з князем очолював новгородське військо, судив винних. Другим після посадника був тисяцький, який обирався від «чорних людей», тобто простих, бідних. Він теж брав участь у міжнародних відносинах, очолював народне ополчення, судив «чорних людей». Архієпископ обирався з трьох кандидатур священників і стояв на чолі «ради панів», брав участь у міжнародних відносинах, виступав посередником між князями та посадником. «Рада панів» («господ») складалася з 30-40 осіб, які попередньо розглядали найважливіші питання, які потім виносилися на вічі. Фактично це був орган боярської олігархії.

Князь посідав особливе місце в системі органів влади Новгорода. Його влада не була спадковою і не схожою на владу в інших землях Русі. Новгородці запрошували до себе князя на правління, він та його дружина потрібні були для захисту від зовнішніх ворогів. Князь укладав з Новгородом особливий договір (ряд) і самостійно, без посередника, не міг призначати посадових осіб. Князям заборонялося купувати землі в новгородських областях, припиняти торгові відносини з іноземцями. Якщо князь порушував договір, йому показували «на двері». За два століття (1095-1304 pp.) князі в Новгороді змінювалися 58 разів. Проте в часи воєнної небезпеки князівська влада посилювалася. Характерним прикладом може слугувати князювання Олександра Невського, який захистив Новгород від шведських та німецьких лицарів.

У липні 1240 р. шведське військо висадилося в гирлі Неви. Воєначальник шведів Біргер послав князю в Новгород виклик: «Я вже тут і прийшов полонити твою землю». Новгородському князю Олександру Ярославовичу було всього 20 років. Він, звернувшись до дружини, сказав: «Нас небагато, а ворог — сильний» і запропонував діяти раптово. Швидкість і натиск вирішили бій на користь новгородців. За цю перемогу Олександра й прозвали «Невським».

Того ж року на північно-західних рубежах Русі з'явилися німецькі лицарі-хрестоносці. Вони захопили Ізборськ та Псков, їх загони з'явилися біля Новгорода, говорячи: «Підкоримо собі слов'ян». Олександру вдалося вибити німців з Пскова.

Вирішальна битва відбулася 5 квітня 1242 р. на кризі Чудського озера, тому її назвали «льодове побоїще». Військо лицарів вишикувалось тупим клином («свинею»). Добре знаючи це, Олександр зміцнив фланги, а дружину розмістив у засаді, Ворог був повністю розгромлений, частина важко озброєних лицарів втопилася в озері. Посли лицарського ордена звернулися до новгородців з проханням про мир — вони відмовилися від своїх претензій на Північно-Західну Русь.

Назад Зміст Вперед