UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

4.2. ІСТОРІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

§ 2. Християнізація Європи. Середньовічне місто.

Право і суд у середньовічній Європі

Християнська церква в IV—XIV ст.


Одним із найважливіших факторів історичних процесів у добу Середньовіччя стала християнська релігія і церква. Поступово християнство стало основним елементом світогляду народів середньовічної Європи, Передньої Азії та Північної Африки. Цей світогляд розвивався апологетами (захисниками, авторами творів на захист християнства) — Юстином Філософом, Тертулліаном, учителями церкви (Іриней Леонський, Оріген), отцями церкви (Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Августин Блаженний). Отці церкви намагалися розробити головні догмати (непорушні істини) християнства. Необхідність прийняття догматів і канонів (правил) була спричинена потре бою зображення церковної одностайності перед загрозою єресей — різного розуміння християнського вчення. Для вирішення спірних питань з IV ст. почали збиратися Вселенські собори. Фундаментальна ідея церковної доктрини періоду Вселенських соборів (325-787 pp.) — всебічний теоцентризм: Бог є початок І кінець життя, творець усього сущого.

Основними осередками поширення і зміцнення християнства в добу раннього і зрілого Середньовіччя стали монастирі.

Уже в перші віки християнства багато віруючих вели життя самітників на невеликих островах чи в пустелях, присвячуючи весь час молитві. У 269 р. єгиптянин Антоній Фівський, зібравши самітників (їх називали анахоретами), заснував громаду — перший монастир. Монастирі жили за статутом. Найвідомішим був статут святого Бенедикта, який заснував у 529 р. монастир в Італії. Монахи мали працювати і молитися. Перші монастирі були схожими на селища з церквою посередині. Тут знаходили ся розгалужені господарські комплекси з садами, бібліотекою, скрипторієм (місцем для переписуванням документів та книжок), лікарнею, школою. Завдяки чудовій організації монастирі мали значний вплив на життя населення й отримували десяти ну — гроші, землі чи продукти на підтримку.

На початку X ст. з'явилися такі церковні організації, як ордени. Монахи Клюнійського ордену у Франції суворо дотримувалися обітниці бідності та безшлюбності. Франциск Ассизький у 1209 р. заснував орден францисканців, а Папа римський, прагнучи набути ще більшої влади, — у 1216 р. — орден до мініканців. Крім того, у 754 р. папа Стефан II, заручившись підтримкою франкського короля Пипіна Короткого, проголосив створення так званого Патримонія Святого Петра (Папської об ласті), чим зробив себе монархом і феодалом. Поступово в руках церкви зосередилося близько третини всієї земельної власності, тим самим вона отримала значну економічну силу.

Обернення язичників було справою першочергової ваги для католицької церкви. Вони проповідували серед варварських племен і залучали язичників до своєї віри. Таких людей називали місіонерами. Одним із найвідоміших серед перших був ірландець Святий Галл. Найзнаменитішим у цей час був Боніфацій. З 719 р. до 741 р. він об'їздив усю Німеччину, охрещуючи язичників, руйнуючи їх капища і зрубуючи священні дерева. Влада римської церкви поширюється по всій Європі, а Папа став духовним главою Західного світу. Тому однією з головних ідей суспільного життя Середньовіччя була ідея теократії (богоуправління). На Заході Європи ця ідея на практиці набувала вигляду папоцезаризму, тобто зосередження в руках Папи римського не лише духовної, а й світської влади над європейськими монархами. Звичайно, це не дуже подобалося самим монархам. Для боротьби з непокірними церква вживала кілька заходів, у тому числі інтердикт (заборона проводити на певній території богослужіння) та відлучення («анафема») — виключення людей з релігійної общини, що завдавало багато неприємностей (не було «відпущення» гріхів, не можна було одружуватись, ховати за християнським обрядом тощо). Найрадикальнішим засобом було аутодафе — спалювання єретиків-інакодумців. Перші багаття ' з єретиками запалали в 1022 р. у Франції.

Церква збагачувалася за рахунок продажу індульгенцій (документів на відпущення гріхів) та церковних посад (симонія). У 1054 р. закінчується розривом багаторічна дискусія римської та константинопольської церков, кожна з яких наполягала на своїй першості та ортодоксальності. З цього часу існує поділ на православну та католицьку церкви. У 1215 р. було організовано інквізицію (конгрегацію святої служби) для боротьби з єресями. Уперше інквізиція почала функціонувати на півдні Франції у 1229 р. для викоренення місцевої єресі катарів. Забезпеченням інквізиційної діяльності мав займатися вже згадуваний орден домініканців. Його символом була собача голова, яка мала охороняти овець-мирян від вовків-єретиків. З діяльністю інквізиції, яка проіснувала від XIII до XVIII ст., пов'язані найтрагічніші сторінки європейської історії. Інквізиція мала право катувати підозрюваних (з 1252 p.). Боротьба проти єресей поступово ви лилася в переслідування всіх неугодних, у тому числі багатьох вчених, чиї висновки, розходилися із загальноприйнятими стереотипами. Церква мала власну юрисдикцію. Вона захищало існуючий порядок.
Середньовічне місто. Суспільні стани

До другої половини XI ст. більшість західноєвропейських міст були майже винятково військовими, адміністративними або релігійними центрами, життя в яких концентрувалося навколо феодального замку або єпископського собору. З кінця XI ст. в містах концентруються ремесла і торгівля, вони набувають ознак культурно-політичних центрів. Проте їх укріплення стають вищими і масивнішими. Близько 1000 р. стали з'являтися чудові житлові будинки купців, будівлі ринків і торгових гільдій. Масштаби будівництва стають вражаючими. Поступово свого стилю набуває світська, а не культова архітектура. Щоправда, більшість населення, як і раніше, жила у примітивних будівлях. Значна частина будинків у Європі будувалися з дерева, ос кільки воно було дешевим і його мали в достатній кількості. Але дерево легко згнивало та горіло, тому найважливіші будівлі робили з каменю. Замки і міські стіни будувалися з великих, добре підігнаних каменів. На зміну круглим аркам і важким колонам римського стилю прийшла готика зі стрілчастими арками, витонченими колонами та вітражними вікнами. Будинки і собори стають вишуканішими і менш громіздкими.

У добу раннього Середньовіччя міста, як і села, перебували в залежності від феодальних сеньйорів, оскільки знаходилися на їх землях. Тому управління містами і суд знаходилися у відданні сеньйора, до його скарбниці надходили податки, найчастіше довільні, які мали платити міста. Спочатку міста самі бажали такого покровителя, оскільки він забезпечував їм військову без пеку та підтримку в торгівлі. Проте починаючи з XII ст. міста прагнуть здобути чи купити собі автономію.

У боротьбі за вольності міста отримували підтримку серед дрібного дворянства, незадоволеного залежністю від сеньйорів та короля. Інтереси короля та міст багато в чому співпадали. Король хотів єдності країни, міста хотіли безпеки, у тому числі на дорогах, розвитку міжміської торгівлі, єдиної та повноцінної монети. Король прагнув обмежити владу феодалів. Міста теж хотіли цього ж.

Сутністю політичної автономії міст ставало право міста обирати свої власні органи управління, видавати закони, здійснювати суд над громадянами. Стосовно сеньйора місто було зобов'язане надавати певні внески, проходити військову службу. Міг бути одноразовий викуп за таку автономію, могли бути щорічні внески. Зовнішніми ознаками самоуправління були: башта зі дзвоном (це означало, що місто може скликати громадян на збори), ганебний стовп та шибениця (це означало, що місто має право чинити суд), печатка (право приймати закони). На печатці зображалися герб та девіз.

Управління такими містами здійснювали міська рада та виборний мер (з латинської — старший), який часто обирався довічно. Місця в раді належали тим громадянам, чиї родини брали участь у сплаті викупних сум. Часто це місце передавалося у спадок, купувалося за гроші, що потім посвідчувалося відповідною грамотою короля.

Становлення міського самоуправління почалося ще у VIII ст., коли першою здобула це право Венеція, у X ст. — Генуя, Лукка, Піза. Італійські міста розвивалися швидше у фінансовому плані, оскільки папи римські вважали доцільним стягувати платежі з європейських країн через італійських купців, особливо з Ломбардії. Звідси термін «ломбард» (застава), банки («міняльні столи»), банкрут («перевернутий стіл»).

Найважливішим завоюванням міст був вільний стан усіх громадян. Тоді побутувала приказка: «Повітря міста робить люди ну вільною». Для захисту міст та виконання громадських робіт ремісники створювали свої об'єднання, вони називалися цеха ми, а купецькі — гільдіями. Середньовічний цех — це спілка ремісників однієї професії. Цехи встановлювали правила й умови виробництва та продажу товарів, а також контролювали ці правила. Перші такі цехи з'явились у XI ст. (1061 р. у Парижі, цех свічників). Майстер повинен був усе робити сам, але не втручатися у сферу інших. Столяр не міг робити замок для шафи, яку він виготовив, — це було справою слюсаря. Цехи боролися проти тих, хто виробляв подібну до їхньої продукцію, але не був членом спілки. їх називали партачами.

З XIII ст. вводяться обмеження для бажаючих стати майстра ми, якщо вони не були синами майстра. Підмайстер мав учитися 7—10 років, виготовити еталонний виріб («шедевр»), влаштувати банкет для членів цеху. Підмайстер працював 11—14 годин на добу. Ще гіршим було становище учня. Він не отримував плату, і експлуатація його була дуже вигідною.

Міська влада ретельно контролювали цехи, порушники під давалися публічному покаранню. Відомий випадок, коли одного пекаря цілий день возили Лондоном в клітці за спробу зменшити встановлену вагу булки.

У XIV ст. норми міського права були сконцентровані у Магдебурзькому праві (за назвою німецького міста).

Населення поділялося на суспільні стани. Суспільний стан — соціальна група, що володіє закріпленими у звичаї або законі й переданими в спадщину правами й обов'язками. Для станової організації, що зазвичай включає декілька станів, характерна ієрархія, виражена в нерівності їхнього положення й привілеїв. Класичний зразок станової організації — феодальна Франція, де з XIV-XV ст. суспільство поділялося на вищі стани (дворянство та духівництво) і непривілейований третій стан (ремісники, купці, селяни).

Дворянство — один із вищих станів феодального суспільства (поряд з духівництвом), що володіло закріпленими в законі й переданими в спадщину привілеями. Основа економічного й політичного впливу дворянства — власність на землю. У Західній Європі дворянство формувалось зі старовинних аристократичних родів, королівських посадових осіб, лицарства й сформувалося остаточно в епоху абсолютизму. Воно ділилося на вище й нижче, що знаходило вираження й у дворянських титулах (барони й лицарі в Англії, гранди й ідальго в Іспанії, магнати й шляхта в Польщі тощо). У свою чергу серед цих груп існувала ще чіткіша ієрархія. Наприклад, у Франції вищими титулами знаті були герцоги, графи, маркізи; до середніх феодалів належали віконти і барони; нижчими були шевальє (лицарі).

Третій стан теж був неоднорідний. До вищої групи належав міський патриціат (купці, великі торгівці), бюргери (майстри), плебс (міська біднота). Найбільшою соціальною групою було селянство.
Право і суд у середньовічній Європі

Право раннього Середньовіччя розпочалося так званими варварськими правдами. «Варварськими правдами» називали ранньофеодальні юридичні кодифікації германських народів. Найвідомішими серед них були Салічна правда (точніше, «Салічний закон»), Рипуарська і Бургундські правди, складені у V—VI ст. До варварських прав належать також англосаксонські судебники, германські та кельтські юридичні збірники (ірландський, аллеманський, баварський) та інші.

У науковому розумінні «Салічна правда» не була ні кодексом, ні законом. У ній закріплені норми звичаєвого права. Юридичні норми стосувалися, головним чином, життя і побуту звичайного франкського села.

Раннє Середньовіччя зберегло досить складні форми переходу нерухомості, під якою розумілася земля — єдиний вид власності, який «не може загинути у вогні». Це пояснювалося тим, що в епоху феодалізму володіння землею давало і певний соціальний статус, заможність. Рухоме майно син та дочка успадковували рівними частками, але земля переходила до сина.

Привертає увагу велика кількість майнових злочинів, згада них у «Салічній правді». У ній не було покарання за крадіжку взагалі «птахів», а окремо призначалися штрафи за крадіжку півня, курки, голуба, журавля, яструба. Якщо говорилося про крадіжку свиней, то лише з різницею їх віку.

Одруження на рабині чи вихід вільної заміж за раба означало втрату особистої свободи. Дуже високою була майнова відповідальність за непогашену позику.

Варварські правди кровну помсту обмежували, але не забороняли. Убивця повинен був заплатити штраф, якщо він не міг цього зробити, то повинен заплатити своїм життям. Штраф за вбивство називався вергельдом -— «ціною людини». За вбивство раба потрібно було сплатити 35 солідів, вільного франка — 200 солідів, графа -— 600, єпископа — 900. (Бик коштував два соліди.) Тілесні ушкодження каралися від 3 солідів за удар палицею без появи крові, до 100 солідів за тяжкі (втрата ока, носа, язика). Грабунок карався суворіше за крадіжку, крадіжка зі зломом — суворіше звичайної.

Судова влада належала колегії, яка складалася з 7 осіб, обраних народом. З посиленням королівської влади голова судових засідань змінився графом, якому допомагали призначені владою засідателі.

Справа порушувалась за заявою потерпілої сторони, яка формулювала звинувачення і надавала докази. Виняток становили злочини, які зачіпали суспільні інтереси. Зрадника вішали на дереві, утікача з поля бою топили в болоті. Основним завданням судді було добитися визнання провини. Якщо цього не вдавало ся, практикували ордалії або суд Божий. У цьому випадку застосовували випробування водою, залізом і вогнем. Зв'язаного підозрюваного кидали у воду. Якщо він тонув, вважався виправ даним. Інше випробування полягало в тому, що слід було дістати з казанка з киплячою водою перстень, або потримати в руках шматок розпеченого заліза. Згодом дивилися, як гоїться рука, якщо добре, значить, невинний. Практикувався судовий поєдинок. Вважалося, що в такому поєдинку Бог виступає на боці не винного. Проте замість себе можна було виставити професійного бійця. Дворяни билися на конях, селяни — кілками.

«Салічна правда» була оригінальною пам'яткою права ран нього феодалізму, проте, в ній не відчувалося впливу високорозвиненого римського права.

Назад Зміст Вперед