UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

4.1. ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

§5. Історія Стародавнього Риму

Заснування Риму. Римська республіка у V — середині III ст. до н. є

Датою заснування Риму вважається 21 квітня 753 р. до н. є. Легендарним засновником міста був Ромул, від його імені ніби то і походить назва міста (Roma). Ще немовлям разом зі своїм братом Ремом він був приречений на смерть, але врятувався (за легендою їх вигодувала вовчиця, яка стала згодом одним із сим волів Риму). При заснуванні міста брати посварилися і Ромул убив Рема.

Історія Стародавнього Риму поділяється на такі періоди:

1) царський (753-510 pp. до н. е.);

2) республіканський (510-30 pp. до н. е.);

3) імперський (ЗО р. до н. є. — 476 p.).

У царський період у Римі правило всього 7 царів (включно з Ромулом). Останнім з них був Тарквіній Гордий, якого скинули у 510 р. до н. є.

Потомки перших римських поселенців складали кістяк римської знаті і називалися патриціями (з латинської — «батьківські», тобто ті, що мали знатних батьків). Іншою групою були плебеї (у перекладі — маса, народ). Плебеї спочатку не мали ніяких політичних прав та частки в общинній землі. Боротьба між плебеями та патриціями тривала протягом V—III ст. до н. є. Плебеї вимагали повної політичної рівноправності, права обіймати держав ні посади, скасування боргової кабали. Характерним прикладом були події 494 р. до н. е., коли плебеї при повному озброєнні покинули Рим і переселилися на Священну гору. Оскільки вони становили основну частину римського війська, то бойкот ними військової служби в умовах постійної воєнної загрози ставив міс то в катастрофічне становище. Патриції змушені були дозволи ти обрання народних трибунів — захисників інтересів плебеїв. Трибуни мали право опротестування розпоряджень усіх інших посадових осіб (право вето).

У 449 р. відбулося повстання плебеїв і вони знову покинули Рим. Патриції знову-таки змушені були піти на деякі поступки. У тому ж році складені комісією закони були вибиті на 12 мідних дощечках і виставлені для загального огляду (Закони XII таблиць). В основному це записи звичаєвого права, але деякі норми суперечать один одному. Тут був і принцип талона (заподіяння винному такої ж шкоди, яка була заподіяна ним), і штрафи за нанесення каліцтва. Дуже суворою була система боргового права. Сімейне право мало гостро виражений патріархальний характер. Батько мав необмежену владу над дітьми і міг кілька разів про давати їх у рабство. Жінка знаходилась у безправному становищі і спочатку вона була під владою батька, згодом чоловіка, а якщо останній помирав — під опікою його родичів.

У 445 р. до н. є. було дозволено заборонені раніше шлю би між патриціями і плебеями. Це відкрило плебеям шлях до державних посад. У 367 р. до н. ,е. було прийнято рішення, що один з консулів (вища посадова особа) обов'язково повинен бути плебеєм. Відбувалося фактичне злиття патриціїв і плебеїв. Нова об'єднана аристократія захопила у свої руки всю політичну владу, дістала назву нобілітету. Заможна верства римських громадян, пов'язана з середнім землеволодінням, торгівлею та ремеслом, утворила стан вершників. Селяни, дрібні ремісники і торгівці склали третій стан — плебс.

У 390 р. до н. є. на Рим напали галли, які оволоділи всім містом за винятком фортеці на Капітолії. Зрештою, домовилися, що римляни виплатять 1000 фунтів золота, а галли покинуть їх володіння. Проте, коли стали зважувати встановлену суму, галльський вождь кинув на терези свій важкий меч. На докори римлян, що він вчиняє незаконно, вождь відповів: «Горе переможеним!». Галлів прогнали, а римляни надалі досягли значних успіхів. У перші десятиріччя III ст. до н. є. вони в основному завершили завоювання Центральної та Північної Італії.
Римська організація влади та римське суспільство

Головним органом влади був сенат (від слова — старі), до якого входили представники 300 родів. Право призначати сенаторів належало раніше царю, потім консулам і згодом цензорам. Список сенаторів переглядався кожні 5 років. У віданні сенату були розпорядження державним майном, зовнішні взаємовідносини, військова справа, оголошення надзвичайного стану. Перший у списку сенаторів називався принце псом, який вів засідання зборів. Голосування відбувалося шляхом розходження сенаторів у різні боки. Законодавчими органами вважалися народні збори (коміції). Збори не мали права законодавчої ініціативи — це значить, що жодна пропозиція не могла йти від самих зборів.

Виконавча влада належала магістратам. Члени колегій обиралися народними зборами на 1 рік і формально були їм підзвіт ними. Колегія консулів складалась з двох осіб. На цю посаду обирали не молодших за 43 роки. Усі інші посадові особи, за винятком народних трибунів, перебували у їх підпорядкуванні, консули могли скасовувати розпорядження нижчих начальників. Вони були головнокомандуючими військами, скликали сенат і головували в народних зборах.

Колегія преторів (2-8 осіб) розглядала попередньо всі кримінальні і цивільні справи. За відсутності консула претор мав право заміщати його в командуванні військом. Цензори складали списки громадян за майновим цензом, на основі яких проводилося стягування податків, давалися підряди на громадські роботи.

Магістратура диктатора була винятковою, він міг призначатися консулом у випадку війни або смути. Його влада була необмеженою. Але повноваження обмежувались часом — не більше 6 місяців. Едили — поліцейська в широкому розумінні магістра тура. Вони мали наглядати за громадським порядком і благоустроєм у Римі, контролювати торгівлю на ринках. Квестори вели спочатку розслідування кримінальних справ, а згодом стали державними скарбниками.

Провінції управлялися призначеними Римом губернаторами з числа колишніх консулів та преторів. їх влада була практично необмеженою.

До служби в армії допускалися громадяни з 16-17 років. Солдат отримував плату і міг розраховувати на частку у військовій здобичі.
Боротьба між Римом і Карфагеном за панування в Західному Середземномор'ї

Завоювавши Італію, римляни вийшли на широку міжнародну арену. Після цього їх головним супротивником у боротьбі за панування над Західним Середземномор'ям на тривалі роки став Карфаген. Засноване у 825 р. до н. є. фінікійцями, це міс то з часом перетворилося в могутню морську державу. Карфагену належало кілька областей на півночі Африки і в Іспанії, Сардинія, Корсика, частина Сицилії. Саме боротьба за Сицилію стала причиною конфлікту між Римом і Карфагеном. Почалася Перша Пунічна війна (Карфаген був колонією фінікійців, яких римляни називали пунами — звідси назва воєн). Війна тривала з 264 р. по 241 р. до н. є. Римляни здобули кілька перемог на суші і на морі. У 241 р. до н. є. карфагеняни попрохали миру. За його умовами вони залишали Сицилію, виплачували 3200 талантів срібла і повертали всіх римських полонених без викупу. Згодом у 238 р. до н. є. римляни скористалися смутою всередині карфагенської держави і захопили Корсіку та Сардинію.

Карфаген бажав реваншу. Ці прагнення посилились, коли командувачем їх армії став Ганнібал (246-183 pp. до н. е.). З дитинства він ненавидів Рим. Коли його батько, карфагенський полководець Гамількар Барка, який командував військами під час Першої Пунічної війни, збирався в похід на Іспанію, Ганнібал став просити взяти його з собою. Тоді Гамількар наказав йому підійти до жертовника і дати клятву, що він ніколи не буде другом римлян. І дійсно, жоден ворожий полководець не зробив Риму стільки шкоди, скільки Ганнібал.

У 219 р. до н. є. Ганнібал захопив іспанське місто Сагунт, яке було союзником Риму. Це стало приводом до початку Другої Пунічної війни (219—201 pp. до н. е.). Римляни думали воювати в Іспанії близько Карфагену, але Ганнібал поламав їх плани і вторгся в Італію. Він розбив римлян тричі, але не став штурмувати добре укріплений Рим. Одним з найблискучіших зразків військового мистецтва у всій світовій історії стала перемога Ганнібала біля міста Канни 2 серпня 216 р. до н. є. Римлян було 80 тис, а карфагенян — 50 тис. Ганнібал сильними ударами з флангів оточив римське військо, яке спочатку мало успіх у центрі, і розгромив його. На полі бою полягло 70 тис. римлян, у тому числі 90 сенаторів, 45 колишніх консулів, преторів та едилів. Втрати карфагенян були менше 6 тис. Ганнібал здобув ще кілька перемог, але на Рим не пішов.

Перелом у війні почався у 211 р. до н. є. Римляни захопили Сіракузи і Капую. У 210 р. до н. є. і Іспанію прибув молодий талановитий полководець Публій Корнелій Сципіон. Через 5 років він витіснив карфагенян з Іспанії і висадився в Африці. Ганнібал змушений був покинути Італію. Відповідно до мирного договора, який був укладений у 202 р до н. є. Карфаген, утратив усі свої заморські володіння, позбавився військового флоту, бойових слонів і мав виплатити контрибуцію в 10 тис. талантів протягом 50 років. Рим удруге переміг Карфаген, перш за все тому, що федерація італійських полісів, яка мала величезні людські резерви, була сильнішою, ніж колоніальна держава. Римляни захищали свою державу, а армія Ганнібала складалася в основному з найманців, яким, за великим рахунком, була байдужа доля Карфагену. Карфагеняни знаходилися також далеко від своєї основної бази, що ускладнювало їх постачання та поповнення резервами. Зламавши Карфаген, який став тепер державою другого рангу і ніколи вже не зміг піднятися, Рим не лише вийшов у перший ряд середземноморських держав, а й став найсильнішою з них. Усі подальші завоювання Риму були б неможливими без перемоги у Другій Пунічній війні.

У 149 р. до н. є. карфагеняни почали війну проти сусідньої Нумідії, яка стала відбирати в них території. Цим скористалися римляни, щоб почати Третю Пунічну війну (149-146 pp. до н. е.). Як тільки римляни висадились в Африці, карфагеняни попрохали миру. Римські консули за попередніми умовами вимагали видачі 300 заручників, роззброєння міста, передачі Риму всієї зброї та метальних машин. Коли карфагеняни погодилися на ці умови, консули стали вимагати перенести місто з берега вглиб країни не менш ніж на 15 км. Тоді карфагеняни вирішили битися, хоча в них уже не було Ганнібала (він отруївся у 183 р. до н. е. у малоазійському місті Віфінія, коли римляни стали вимагати його видачі). Війна для римлян виявилася непростою, бо вони вже звикли до перемог, але нарешті у 146 р. до н. є. римляни захопили Карфаген і спалили його. Місто зрівняли із землею, піддали вічному прокляттю те місце, на якому воно стояло, і зорали цю територію.

Цього ж року римляни зруйнували старовинний Коринф. Ними були захоплені Македонія і фактично вся Греція. Формально незалежними залишалися лише Афіни та Спарта.
Розвиток Римської республіки у II ст. до н. є.

Реформи братів Гракхів


Здобувши блискучі перемоги над сусідами і знищивши всіх ворогів, Рим у кінці II ст. до н. є. несподівано опинився у стані важкої внутрішньої кризи. Як не парадоксально, але причинами його стали переможні війни та швидкий розвиток економіки. Успішні війни дали сотні тисяч дешевих рабів і тому основним типом господарства стали рабовласницькі ферми середніх, розмірів, які постачали на ринок значну кількість дешевих продуктів. Дрібні селянські господарства не витримували конкуренції і розорялися.

Це спричинило зниження дієздатності армії, оскільки легіонери набиралися з селян, і пролетаризацію плебсу. Ці люди зосереджувалися в Римі (у середині І ст. до н. є. їх нараховувалося до 300 тис). Вони мали всі права римських громадян, але не займалися ніякою працею, жили за рахунок подачок і готові були продати свій голос будь-кому. Такий стан призвів до необхідності аграрних реформ, які повинні були обмежити земельні володіння знаті.

У 133 р. до н. є, народний трибун Тіберій Гракх виступив із законопроектом, у якому запропонував обмежити земельні володіння на одну сім'ю 250 га. Надлишки повинні бути конфісковані і розподілені між бідними громадянами по 7,5 га. Це зачіпало інтереси нобілітету, і Тіберія Гракха було вбито. Але боротьба не припинилася. Прибічників демократичних реформ стали називати популярами («народниками»), а їх супротивників — оптималами («кращими»).

У 123 р. до н. є. народним трибуном обрали брата Тіберія — Гая Гракха, який увів хлібний закон, згідно з яким хліб з державних запасів продавався за зниженими цінами. В інтересах бідноти був запроваджений також закон про виділення землі в провінціях.

Народні трибуни отримали право законодавчої ініціативи і можливість обиратися повторно. Гай пропонував надати право громадянства всім італікам. Але римляни не бажали ні з ким ділитися привілеями. Закон не пройшов, Гая не переобрали на посаду трибуна і скоро він загинув. Таким чином, спроби реформ закінчилися невдало.

У 108-107 pp. до н. є. консул Гай Марій провів військову реформу, почавши набирати в армію добровольців з пролетарів, а також неіталійських союзників Риму та провінціалів. Це при звело до того, що римське військо з цивільного ополчення пере творилося на професійну армію, майже не пов'язану з виробничими класами римського суспільства. Армія перетворилася на самостійну силу.
Криза республіки в І ст. до н. є.

У 90-89 pp. до н. є. всі італіки отримали право римського громадянства. Рим змушений був це зробити в результаті війни проти нього союзників — італіків (Союзницька війна, 91—88 pp. до н. е.). Одержавши підтримку армії, а також вершників і народу, група популярів на чолі з Марієм стала загрожувати самим основам старої римської аристократичної республіки, керованої сенатом.

Багаторазове обрання Марія, який здобув важливі перемоги в Африці та над германськими племенами тевтонів і кімврів, консулом за підтримки війська означало, що настала нова епоха в політичній історії Риму — епоха військових диктатур. Вона була одночасно й епохою громадянських війн, тобто війн між самими римлянами. До 88 р. до н. е. в особі молодого аристократа-оптимата Сулли в Марія з'явився серйозний політичний су противник, ще один кандидат у диктатори. Безпосереднім приводом до першої громадянської війни стало питання про те, хто буде командувати римською армією в поході проти понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. Мітрідат після Ганнібала був одним з найпослідовніших ворогів Риму. Він знав 22 мови та діалекти, мав величезну силу та небачений апетит. Спочатку було прийнято рішення про призначення Сулли, який відзначився під час Союзницької війни, але згодом це рішення скасували і призначили Марія. Армія тепер воювала перш за все і за свої корпоративні, власні інтереси, сподіваючись на здобич, і тому для легіонерів важливим було, хто ж очолить похід.

Сулла не підкорився рішенню про призначення Марія і повів війська на Рим. Уперше римлянин воював проти своєї столи ці. Рим було взято, а Марій утік. Сулла збільшив сенат на 300 членів і запровадив низку законів, які обмежували позиції популярів. Коли Сулла відправився в похід, до влади в Римі знову повернулися прибічники Марія і влаштували небачений раніше терор проти сулланців. Згодом Марій помер, а Сулла, розгромивши Мітрідата, повернувся до Риму і помстився маріанцям. (82 р. до н. е.) Труп Марія було викопано і викинуто в річку. Сенат змушений був наділити Суллу диктаторськими повноваження ми. Сулла оприлюднив проскрипції — списки своїх політичних супротивників. Люди, занесені до цих списків, оголошувались поза законом і підлягали негайній страті без суду, а їх майно — конфіскації. Раби вбитих відпускалися на свободу. За вбивство особи, внесеної до проскрипції, видавалася нагорода в 12 тис. денаріїв. Усього було вбито 3500 осіб. Порушуючи старі римські традиції, Сулла був проголошений диктатором не на 6 місяців, а на необмежений термін. Він наділив 120 тис. своїх ветеранів землею, і вони стали його міцною опорою. Проте у 79 р. н. є. Сулла добровільно відмовився від влади (як вважають, із-за тяжкої, невиліковної хвороби), а в 78-му році помер. Він заклав основи тієї державної системи, яку згодом розширив та зміцнив Цезар і яку називають «імперією».

У 73-71 pp. до н. є. Римська держава пережила кризу із-за повстання рабів під проводом Спартака. Початок повстання пов'язаний з утечею 78 гладіаторів з гладіаторської школи в Капуї. Спартак розгромив 2 римських легіони, зайняв місто Апулїя та Луканія. Весною 72 р. до н. є. армія повсталих нараховувала вже 70 тис. осіб ї рушила на південь Італії. Тут біля міста Брундізія полководець Красс розгромив повсталих, а Спартак загинув. З часів першої громадянської війни в політичному житті Риму все більшого значення почали набувати полководці, що стояли на чолі найманих армій, відданих своїм командирам. За допомогою цих армій успішні полководці намагалися зміцнити свої політичні позиції, кидаючи виклик владі сенату та іншим магістратуром. У 60 р. до и. є. такими найбільш впливовими полководцями стали Марк Красс, Гней Помпей та Юлій Цезар, які утворили І Тріумвірат («владу трьох») і розподілили її між собою. Згодом Юлію Цезарю виділили для управління Галлію, де він здобув ряд блискучих перемог і славу видатного полководця. Тут він узяв штурмом 800 міст, підкорив 300 племен, воював з 3 млн. людей, з них 1 млн. взяв у полон. Цезар народився близько 100 р. до н. е., походив зі знатної, але не дуже багатої сім'ї, мав безліч талантів — був одним з кращих ораторів, видатним полководцем, умілим політиком. Відзначався щедрістю до своїх солдат, звертався до них не «воїни!», а «соратники!».

Красс загинув у 53 р. до н. е., а Помпей набув фактично диктаторських повноважень, управляючи провінціями та військами. Його підтримував сенат, який вимагав від Цезаря розпустити свою армію (у нього було 13 легіонів) і скласти повноваження намісника Галлії. Це стало приводом до початку громадянської війни. Цезар перейшов прикордонну річку Рубікон (її назва стала потім символічною), сказавши: «Жереб кинуто!», і вторгся в Італію. Помпей утік з Риму. На початку 48 р. до н. є. головні сили супротивників зійшлися у Фессалії на рівнині Фарсалу. У Цезаря було 21 тис. піхоти і 1 тис. кінноти, у Помпея до ЗО тис. піхоти і 7 тис. кінноти. Помпей зазнав поразки і втік до Єгипту, де був убитий. Прибувши в Єгипет, Цезар втрутився в міжусобну війну між царем Птоломеєм XIII та його сестрою 17-річною Клеопатрою — знаменитою красунею. Птоломей за гинув, а Цезар зробив царицею Клеопатру, яка стала його коханкою. У 47 р. до н. е. в них народився син Цезаріон, який був убитий у 30 р. до н. є. Октавіаном. У цьому ж році Цезар за 5 днів розбив царя Фарнака, написавши про це: «Прийшов, побачив, переміг», і повернувся до Риму одноосібним правителем. Так закінчилася перша фаза громадянських воєн, яка привела до встановлення у Римі нового політичного ладу. Традиційна форма аристократичної республіки, керованої «батьками-сенаторами», вже не відповідала реальному стану держави, яка перетворилася з маленького поліса у величезну світову державу. Цезар проголосив себе довічним диктатором і трибуном, а також верховним понтіфіком — релігійним главою римлян. Йому неодноразово пропонували стати царем, але він відмовлявся. Проте титул імператора став складовою його імені. Він не влаштував терору щодо своїх супротивників і багатьох пробачив. Цезар провів календарну реформу, запровадивши рік з 365 днів («юліанський календар», «старий стиль»). Але в березні 44 р. до н. є. Цезар за гинув у результаті змови, в якій брали участь 60 сенаторів. Його попереджали про можливий замах, але він був фаталістом. Змовники несподівано напали на нього в сенаті, завдавши 23 поранення мечами. Його тіло було спалене. Цезар був одним з найвидатніших діячів світової історії. Він не мав нащадків по чоловічій лінії і тому в заповіті оголосив про усиновлення свого внучатого небожа — 19-річного Гая Октавіана, до якого мали перейти його родове ім'я та 3/4 майна. Це був юнак кволий і хворобливий, але він мав залізну волю, честолюбство та вміння добирати людей. Цезар не помилився у своєму виборі. Марк Антоній вважав, що Октавіан несповна розуму, якщо хоче прийняти спадок Цезаря.

Проте згодом Марк Антоній, Гай Октавіан і намісник у Галлії Марк Лепід уклали II Тріумвірат, помстилися своїм ворогам і розділили владу. Була увічнена пам'ять Цезаря: його оголосили богом і назвали на честь нього місяць року (російською — июль). У 40 р. до н. є. Римська держава була поділена на три сфери контролю: Лепід отримав в управління Африку, Антоній — східні провінції, Октавіан — західні з Італією. Антоній одружився на сестрі Октавіана. Октавіан воював з сином Помпея Секстом і до 36 р. до н. є. розгромив його. Проти нього виступив і Лепід, але власні війська не підтримали його і перейшли на бік Октавіана. Останній зберіг життя Лепіду, який продовжував жити в Римі як приватна особа.

У цей час погіршилися стосунки Октавіана й Антонія. Останній закохався в Клеопатру і поділив східні римські провінції між її дітьми, що викликало ненависть Риму і чим уміло скористався Октавіан. У 32 р. до н. є. Антоній розірвав шлюб з сестрою Октавіана, цим завдав йому особистої образи.

У Антонія було 500 кораблів, 100 тис. піхоти і 12 тис. кінноти. У Октавіана — 250 кораблів, 80 тис. піхоти та 12 тис. кінноти. Виходячи зі своєї подвійної переваги у флоті Антоній плану вав вирішити питання про перемогу морським боєм. У 31 р. до н. е. у морській битві біля мису Акцій на півдні Греції Октавіан завдав поразки флоту Антонія. Результат битви ще не був вирішений, як раптом 60 кораблів Клеопатри почали тікати. Антоній кинувся за ними і хоча його флот ще продовжував битися, питання «хто — кого» вже було вирішене.

Через тиждень здалося все сухопутне військо — 19 легіонів та кіннота. Покинутий усіма, Антоній позбавив себе життя, кинувшись на меч. Октавіан хотів провести Клеопатру по Риму під час тріумфу як полонянку, але вона, незважаючи на пильний нагляд, зуміла отруїтися. Єгипет було перетворено на римську провінцію.

Перемігши Антонія, Октавіан став одноосібним правителем величезної Римської держави. Проголошувати монархію він не побажав, але у 27 р. до н. є. прийняв від сенату почесне ім'я Августа («священного», «величного»), хоча в офіційних документах називав себе принцепсом (першим серед сенаторів). На зміну аристократичній республіці прийшло одноосібне правління, яке дістало назву «принципат». Фактична монархія прикривалася республіканськими формами. Октавіан став довічним трибуном та верховним понтіфіком. При ньому в Римі проживав 1 млн. жителів, з них 200 тис. отримували безплатно хліб від держави. Армія залишалася професійною, служити треба було від 25 до ЗО років, а при вступі на службу клятва давалась особисто принцепсу. Принцепс мав свою скарбницю — фіск, хоча жив скромно, носив одяг, пошитий дружиною, сестрою чи внучками. Межі держави були розширені, завойовано Іллірію, завершено захоплення Іспанії, почалася експансія на германські племена. Проте в самій державі панував мир і відносне благополуччя. Зменшився бандитизм на дорогах, піратство на морях, створено було першу пожежну команду. Грецькі міста називали Августа «сотер» — рятівник.

Незважаючи на слабке здоров'я, Октавіан прожив довге життя (народився 23 вересня 63 р. до н. е., помер 19 серпня 14 р. н. е.). Перед смертю він запитав друзів, як їм здається, чи добре він зіграв комедію життя? І виголосив останні слова: «Якщо добре зіграли ми, — поплескайте, і проведіть нас щирим напуттям».

Римська імперія у І—III століттях

Історію імперії можна розділити на такі періоди:

1. Принципат Августа (30 p. до.н. є. — 14 р. н. є.) — завершення організації імперії.

2. Період терористичного режиму і його падіння (14—69 pp.) — правління імператорів з дому Юліїв-Клавдіїв, зростання республіканської опозиції та боротьба з нею методами терору; громадянська війна 68—69 pp.

3. Розквіт імперії (69-161 pp.) — правління Флавіїв та перших Антонінів; розширення соціальної бази імператорської влади та її зміцнення.

4. Криза імперії (161-284 pp.) — правління останніх Антонінів таДх падіння; громадянська війна 193 p.; правління Северів і спроба зупинити кризу шляхом воєнізації імперії.

5. Домінат Діоклетіана і Костянтина (284-337 pp.) — тимчасове послаблення кризи, військово-бюрократична монархія.

6. Падіння імперії (кінець IV — кінець V ст.) — повстання рабів та завоювання імперії варварами.

Після смерті Августа влада перейшла до його пасинка Тіберія (14—37-pp.). При ньому терор досяг значних величин. Без страти не проходило й дня. Разом з батьками страчувалися і їх діти, а родичам заборонялося їх оплакувати. Усі доноси враховувались, люди засуджувались навіть за кілька невинних слів, трупи страчених кидали в річку.

У 37—41 pp. імператором був Калігула (за дитячим прізвищем «Чобіток»). Він був першим з імператорів, хто хотів обожествити себе за життя. Калі гула наказав привезти з Греції статуї богів, зняти з них голови і замінити своїми. Прославився він безглуздими витівками та колосальною розтратою грошей. За рік він витрачав 2 млрд. 700 млн. сестерціїв і за допомогою репресій почав присвоювати собі гроші інших людей. У 41 р. його вбили і влада перейшла до його дядька — Клавдія (41—54 pp.). Він про вів до Риму водогін, приєднав до імперії Мавританію, Фракію та почав завоювання Британії.

Після Клавдія привив Нерон (54—68 pp.), який також славив ся розпустою та репресіями. Він убив власну матір і дружину, державними справами займався мало, але складав вірші і співав, хоча голосу не мав. У 64 р. в Римі сталася величезна пожежа, яка знищила більшу частину міста, загинуло дуже багато людей. Нерон спостерігав за пожежею з вежі в театральному одязі і співав «Загибель Трої». Імператор як звичайний актор здійснив турне по Греції, виступав на олімпійських та дельфійських змаганнях та привіз з собою 1800 вінків. Навесні 68 р. проти Нерона повстали галльські легіони, яким уже давно не платили грошей. Покинутий усіма, Нерон позбавив себе життя, повторюючи: «Який артист гине!».

У результаті громадянської війни 68—69 pp. до влади прийшов один з полководців Нерона Веспасіан (69-79 pp.), який розширив межі римського громадянства — багато міст Галлії та Іспанії отримали такі права. Він любив жартувати, але любив і гроші. Веспасіан продавав посади бажаючим їх обійняти і виправдання звинуваченим, винним чи невинним. Йому належить фраза: «Гроші не пахнуть». Захворівши, він сказав: «Ох, я здається стаю богом...». Відчувши наближення смерті, він ледве піднявся зі словами: «Імператор повинен вмирати стоячи», — і впав на руки оточуючих.

Старший син Веспасіана — Тіт продовжував політику батька, намагаючись ставитися до підлеглих коректно. Він говорив: «Ніхто не повинен іти від імператора зі смутком»,. Проте правив він недовго (79-81 pp.). Його змінив молодший брат Доміціан (81—96 pp.), який багато будував, але відзначався крутим характером і вимагав, щоб його називали «наш бог». Знову розпочали ся масові репресії. Доміціан був убитий у власній спальні.

У 98-117 pp. імператором був Траян, за якого імперія досягла найбільшої могутності. Майже половину свого правління Траян провів у походах, розширяючи межі держави. Він розгромив Дакію, зробив римською провінцією Вірменію, завоював Месопотамію, захопив столицю Парфії. Траян був першим імператором, який народився за межами Італії (у 53 р. в Іспанії). Сенат нагородив його титулом «найкращого принцепса», що багато в чому відповідало істині.

Марк Аврелій (161-180 pp.) був імператором-філософом, «мудрецем на троні». За його правління почалася криза імперії.

Після Марка Аврелія правив його син Коммод (180-192 pp.), який був повною протилежністю батькові (навіть вважається, що він не був його рідним сином). За способом життя він був дуже схожий на Калігулу та Нерона. Одягнений у левину шкуру, з палицею в руці, він зображав із себе Геракла, б'ючи на арені цирку беззахисних людей та звірів. Згодом він став публічно виступати як гладіатор і поселився в казармі. 1 січня 193 р. він збирався урочисто обійняти посаду консула у костюмі гладіатора, але перед цим його вбили. Династія Антонінів припинилася, у минуле пішла епоха розквіту Римської імперії. Настав період смут та криз.

У результаті громадянської війни 193 р. до влади прийшла династія Северів. Правління першого з них — Септимія Севера (193-211 pp.) дозволило дещо послабити кризу і зміцнити імператорську владу. Він остаточно надав їй військового характеру. Умираючи, він сказав своїм синам: «Збагачуйте солдат і не звертайте уваги на інших!». Септимій помер своєю смертю, а після нього протягом 60 років усі римські імператори вмирали насильницькою смертю.
Пізня Римська імперія IV—V ст. н. є.

Реформи Діоклетіана і Костянтина.

Падіння Західної Римської імперії


У 284 р. імператором обирають іллірійця Діоклетіана. Утвердившись при владі, він відверто покінчив з республіканськими формами минулого принципату і встановив справжню монархію.

Імператора стали називати не принцепс, а «домінує» — пан. Він вважався тепер неподільним володарем усього вільного і невільного населення. Діоклетіан пертим почав одягати одяг із золота. Усі, включаючи сенаторів, повинні були звертатися до нього, як до бога, а при зустрічі падати ниць та цілувати край його одежі.

В адміністративному плані імперія була поділена на дві час тини — Західну і Східну, причому Італія втратила привілейований стан центру імперії. Сам Діоклетіан взяв собі в управління Східну частину імперії з центром у Нікомедії, Західну доручив своєму співправителю Максиміану. Діоклетіан і Максиміан прийняли титул «август». Але оскільки навіть двом «августам» було важко керувати такою величезною імперією, то вони взяли собі двох помічників з титулом «цезар».

Така система називалася «тетрархією» («четверовладдям»). Число провінцій збільшили до 101. Декілька провінцій об'єднувались у діоцез (їх біло 12). Армію поділили на дві части ни: діючу та прикордонну. Усі чиновники були поділені строго за рангами і наділені званнями. Діоклетіан провів і податкову реформу, уніфікувавши податки. Усе сільське населення імперії було рівномірно обкладене комбінованим подушно-земельним податком. Одиницею подушного податку був капут (голова). До рослий чоловік вважався за повну одиницю, жінка — за поло вину одиниці. Одиницею земельного податку було «ярмо». Його розміри коливалися залежно від якості землі і характеру насаджень. Провінції в рахунок податків поставляли хліб, з міщан стягувались різні податки на ремесла та торгівлю. Чиновники, ветерани, пролетарі, раби зовсім не платили податків. Реалізовувалась монетна реформа. За Августа 1 золотий мав 1/40 фунта (327,45 г) золота = 25 срібним денаріям = 100 сестерціям. Проте його наступники постійно зменшували вміст золота в монетах. Діоклетіан установив нові тверді норми. Золотий мусив мати 1/60 фунта золота, денарій 1/96 срібла.

Для боротьби з високими цінами на предмети першої необхідності і на робочу силу імператор у 301 р. видав свій знаменитий «Едикт про ціни на товари». Цей едикт вважається першою спробою держави регулювати обіг товарів шляхом установлення максимальних цін. У едикті запроваджувалася тарифікація праці сільськогосподарських робітників, каменярів, ковалів, учителів. Наприклад, гонорар адвоката був вищим за одноденну плату мідника у 15 разів. Тут же встановлювалися максимальні ціни на льон, взуття, м'ясо, вино. Порушення суворо каралися.

Разом з тим Діоклетіан жорстоко переслідував християн. У 303 р. він видав едикт, за яким християнам заборонялося ви конання релігійних обрядів. їх вигнали з армії та чиновництва. Будинки християнських громад руйнувалися, а майно конфісковувалося. Християнські релігійні книги спалювали, а усіх хрис тиян насильно примушували приносити жертви старим римським богам. В'язниці були переповнені. Це було найбільше гонін ня, яке дісталося християнській церкві за всю її історію.

У 305 р. Діоклетіан добровільно зрікся влади. Після тривалої боротьби до влади прийшов Костянтин Великий (313-337 pp.). Він зберіг поділ імперії на 4 частини, але ними управляли не співправителі, а префекти, що підпорядковувалися імператору. Установлюється союз християнської церкви з державою. За Міланським едиктом (313 р.) оголошувалась віротерпимість стосовно християнства. З цього часу церква стає союзником імператора, а останній наділяє її грошовими та земельними пожалуваннями.

Зростає пишність двору та боготворіння імператора. Усі установи, що мали стосунки до імператора, отримали епітет «священний». Ще один захід Костянтина мав всесвітньо-історичне значення. 11 травня 330 р. столицю імперії урочисто було пере несене на берег протоки Босфор. Стара грецька колонія Візантій була розширена і перейменована в Константинополь (місто Костянтина). Дуже вигідним було стратегічне становище міста — місток з Європи в Азію, панування над чорноморськими протоками. До того ж східні провінції були багатшими, ніж західні та культурніше розвиненими. У V ст. Римська імперія слабшає. Останнє об'єднання імперій в одних руках відбувалося за імператора Феодосія І (379-395 pp.). Після його смерті імперія остаточно розпадалася на Західну і Східну.

У 410 р. германське плем'я готів на чолі з Аларіхом за допомогою зради захоплює Рим і нещадно грабує його. У 476 р. вождь германських найманців Одоакр скидає останнього імператора Західної Римської імперії Ромула Августула і ця імперія перестає існувати навіть формально.
Виникнення християнства

Християнство виникло в І ст. н. є. як реакція на жорстокий гніт рабовласницького Риму. Стан суспільної депресії, безнадії став сприятливим для розвитку релігійних настроїв. Тому християнство виникло спочатку як своєрідний рух мас, які прагнули знайти в релігії порятунок від оточуючої дійсності. Стара греко-римська релігія була для цього непридатною. Вона була наївним політеїзмом і відповідала примітивним суспільним відносинам ранньої республіки. Коли Рим став імперією з багатонародним, багатокультурним, строкатим населенням, старі офіційні боги перестали бути для нього релігією. Вони були для нього чужими, нав'язаними завойовниками. їх ідеологія та ієрархія не влаштовували бідні верстви держави. Серед широких мас починають поширюватись східні культи. Будучи первісною формою землеробської релігії, культи вмираючого та воскресаючого бога згодом трансформувалися. Вони набули образів богів-рятівників, які своєю смертю спокутують гріхи людини, а своїм воскресінням дають йому надію на безсмертя. Культи мали таємний характер і справляли сильне враження порівняно з прозаїчною римською релігією.

Одним з джерел християнства був «месіанізм» (месія — «помазанник» з давньоєврейської). Ця ідеологія базувалася на неможливості людини врятуватися власними силами. Звідси — віра в «месію», яка мислиться як посланець бога, рятівник від гріховності, рабства, неволі, установник справедливого світу.

У східних релігіях була ще одна риса, яка притягувала до них населення імперії — монотеїзм — однобожжя. Він відображав політичну централізацію держави. На ідеологію християнства значно вплинула така філософська течія, як стоїцизм. У нього було запозичено вчення про божественний розум, який керує світом, концепцію морального обов'язку, виконання якого є неодмінним для людини, вчення про рівність усіх людей. У процесі формування християнство відчуло також вплив гностицизму. Сутність його була в тому, що людина шляхом умертвіння плоті, утриманням від життєвих утіх може пізнати божественну суть світу.

Християнство поступово відокремлюється від інших східних культів і набуває власних організаційних форм. Це відбулося в першу чергу в містах східної половини імперії, в Малій Азії, Сирії, Єгипті, звідки нова релігія швидко перейшла на Захід. Зв'язок раннього християнства з іудейством дає можливість при пускати, що нова релігія почала формуватись серед єврейських общин великих міст Сходу. Проте, виникнувши в іудейському середовищі, християнство швидко вбирає в себе найзагальніші релігійні уявлення епохи, пориває з іудейством і стає зовсім іншою релігією, що має універсальний характер. Причиною швидкого поширення християнства було не лише те, що воно змогло вдало поєднати всі релігійні ідеї своєї епохи і надати їм загального характеру вільного від місцевих особливостей. Успіхи нової релігії були породжені і її організаційними формами. Християнська община була не лише об'єднанням одновірців, але й своєрідною спілкою взаємодопомоги. Ідеологія, яка панувала в ранніх християнських общинах, була ідеологією соціальних низів: прагнення зрівня, нападки на багатих, вихваляння бідності, ненависть до спільного гнобителя — Риму.

Виникнення християнства пов'язують з життям та діяльністю Ісуса Христа (з грецької — месія, 3 р. до н. є. — 30 р. н. е.), родом з Віфлеєму, який проповідував з ЗО років, а у 33 був страчений римлянами.

Згодом християнство дещо зміцнюються організаційно та ідеологічно. До нього залучаються заможніші верстви. Якщо спочатку керівництво общинами належало «пророкам» чи «апостолам», то згодом управління ними зосереджується в руках постійних посадових осіб — пресвітерів, дияконів, єпископів. У III ст. остаточно формується загальноімперська церковна організація. Керівну роль у ній починають відігравати єпископи великих міст, серед яких чимало вихідців із знаті. До IV ст. християнська церква перетворилася в сильну організацію, яка володіла значними багатствами, мала у своїх лавах чимало чиновників, військових, землевласників, переважну частину торгово-промислового населення міст. Вона мала могутній апарат управління, який не поступався імперській бюрократії. У таких умовах визнати церкву означало для держави отримати нову соціальну опору.

Основи християнського віровчення викладено у другій частині Біблії — Новому Завіті. Він складається з чотирьох Євангелій (з грецької — «добра звістка»), написаних апостолами (посланцями) Матвієм, Марком, Лукою та Іоанном: Книги діянь апостолів, авторство якої приписують апостолу Луці; Послань апостолів; Апокаліпсису або Одкровень апостола Іоанна.

На відміну від Старого Завіту, власне християнська частина Біблії долає етнічні та всі інші обмеження й адресується всім людям незалежно від походження, віку та статі. В Євангеліях описано обставини народження, земного проповідницького життя, мученицької смерті та воскресіння боголюдини Ісуса Христа, чия особа становить центральну вісь християнської релігії. У Книзі діянь апостолів розповідається про виконання місій посланництва учнями Христа. У соборних посланнях апостоли роз'яснюють окремі частини вчення Христа. Найбільший вклад у розробку християнської догматики зробив апостол Павло, який одержав звання першоапостола, В Апокаліпсисі викладено майбутнє церкви Христової та розповідається про кінець цього світу, друге пришестя Ісусове, Страшний Суд і Небесний Єрусалим, для райського життя в якому воскреснуть усі праведники.
Культурна спадщина Риму

Римська культура до певної міри була вторинною і багато запозичила з давньогрецької культури, хоча про її другорядність не може бути й мови. У Римі панував політеїзм — багатобожжя і римські боги відповідали грецьким: Юпітер — Зевсу, Юнона — Гері, Мінерва — Афіні, Плутон — Аїду, Нептун — Посейдону тощо. Але римська релігія була прозаїчнішою, ніж грецька, бо менталітет римлян був прагматичним. Це позначилося на архітектурі. Найдавнішою вимощеною каменем дорогою був Аппієв шлях (його будівництво у 312 р. до н. є. розпочав Аппій Клавдій). Римляни почали використовувати в будівництві новий матеріал — бетон. Це відкрило нові можливості для зведення великих споруд. Ще за часів республіки забудовується римський Форум — центральний міський майдан. У 75-82 pp. був збудований величезний амфітеатр для гладіаторських боїв — Колізей (з латинської — «колосальний»). В основу його покладено еліпс довжиною 188 м і шириною 156 м. Висота триярусної стіни 50 м. Одночасно на арені Колізею могли змагатися 300 пар гладіаторів. На честь перемог імператорів споруджували особливі тріумфальні арки. Цікавою спорудою давньоримської архітектури є «храм усіх богів» — Пантеон, збудований у 118-125 pp.

Одним із суттєвих досягнень римського мистецтва був скульптурний портрет. На відміну від класичного грецького портрета, який зображав ідеально прекрасну людину, римський портрет тяжів до натуралізму. Серед його витоків — звичай знімати воскову маску з обличчя небіжчика. Проте в часи імперії тенденція змінюється — римські імператори були представлені схожими на богів. Відомі численні статуї імператора Октавіана Августа, які зображають його то в позі Юпітера, то оратора.

У часи республіки особливою популярністю користувалася творчість Плавта, який брав за основу грецькі комедії і пристосовував їх до римських умов. Головним героєм його комедій був спритний раб. За часів імперії створюється класична римська література. Римський багатій Меценат (його ім'я стало синонімом дій сприяння мистецтву) створив гурток, до якого входили поети Вергілій та Горацій. Найвідомішим твором Вергілія є епічна поема «Енеїда», яка мала стати продовженням гомерівських «Іліади» та «Одіссеї». Вершина творчості Горація — «Оди» — зразок давньоримської лірики.

«Лови день» — таке було гасло Горація:

«Про те, що нас чекає, кинь розмірковування

Прийми, як прибуток день нам дарований!».

Овідій прославився поемою «Метаморфози» («Перетворення» ) в якій намагався об'єднати сюжети про перетворення людей у рослини і тварини. Інша його поема «Мистецтво кохання». Еротичний зміст, втілений у майстерну форму, забезпечив їй широке поширення в римському суспільстві.

Видатними вченими республіканського Риму І ст. до н. є. були енциклопедист Марк Теренцій Варрон (500 книг з різних галузей знань, зокрема 9-томна енциклопедія) і Тит Лукрецій Кар, який написав поему «Про природу речей», в якій намагався дати пояснення (часто наївні) різним явищам та процесам.

Найвидатнішим оратором Античності (а можливо, й у всій історії) був Марк Публій Цицерон, чиє ім'я стало символом красномовства. Славу римській історіографії принесли історики Тацит («Аннали»), Светоній («Життя 12 Цезарів») та Плутарх («Порівняльні життєписи»). У медицині прославився Клавдій Гален.

У Римі вперше склалася система освіти — виникають риторичні публічні школи, викладачі яких отримували зарплату з імператорської казни.

Однією з найсуттєвіших складових римської культури були видовища. «Хліба і видовищ!» — квінтесенція римського буття. У 264 р. вперше було представлено бій гладіаторів (3 пари), у 183 р. — вже билося 60 пар. Імператор Клавдій влаштував на озері імітацію битви сицилійського та родоського флотів за участю 19 тис. осіб. Під час тріумфу імператора Траяна у 107 р. у кривавих видовищах брало участь 11 тис. тварин, які були знищені.

Монументальність забудови дала право імператору Адріану (II ст.) вперше назвати Рим Вічним містом. Це підтверджує його історія і спадок культури.

Назад Зміст Вперед