UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

4.1. ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

§4. Стародавня Греція

Греція в II — на початку тисячоліття до н. є.

Стародавній Греції належить особливе місце в історії світу взагалі та його культури зокрема. У ході своєї історії народ цієї маленької і разом з тим Великої країни створив початки людських знань у багатьох сферах, досяг справді грандіозного рівня в художній культурі. Саме у Стародавній Греції народилася філософія у власному розумінні цього слова, історія як раціональна форма пізнання, розроблялася теорія держави. У соціальному житті сформувався критерій справжньої цінності людини. Досягнення Стародавньої Греції стали основою європейської культури.

Історію Стародавньої Греції розподіляють на такі періоди:

1) егейський або крито-мікенський (ХХХ-ХІІ ст. до н. е.);

2) «гомерівський період» або «передполісний» (ХІ-ІХ ст. до н. е.);

3) архаїчний (VIII-VI ст. до н. е.);

4) класичний (V—IV ст. до н. е.);

5) еллінський (друга половина IV ст. до н. є. — середина І ст. до н. е.).

Одним з центрів давньогрецької цивілізації у II тис. до н. є. був острів Кріт. Майже 200-річна боротьба за гегемонію між окремими центрами Кріту закінчилась перемогою Кноссу (близько 1700 р. до н. е.). Тут було збудовано знаменитий Кносський палац, який у міфах Греції називався лабіринтом (від терміну «лабіріс» — «подвійна сокира», являв зображення критського живопису). Він мав площу 16 тис. м2 і являв собою складну систему сотень різних помешкань. Цілком можливо, що іншим грекам він здавався будівлею, увійшовши до якої вибратись уже неможливо. За легендою в глибині палацу жив напівбик-напівлюдина Мінотавр. Йому як жертви посилались кожного року молоді афіняни. Але згодом він був убитий грецьким героєм Тезеєм, який вийшов з лабіринту за допомогою ниток дівчини Аріадни. Вважається, що міф про Тезея у своєрідній формі відобразив залежність частини материкової Греції — Аттики від Кноссу.

Між 2200 і 2000 р. до н. є. до південної частину Балкансь-кого півострова ринула хвиля грецьких племен, які пізніше самоназвалися еллінами. Три основні групи — іонійці, ахейці та еолійці — зайняли материкову Грецію. Іонійці жили в Атти ці і на північному сході Пелопоннесу, ахейці окупували майже весь Пелопоннес (Південну Грецію), а еолійці прийшли у Фессалію (долину ріки Пенс) і Середню Грецію, за винятком Аттики. Уже в II тис. до н. є. ахейські племена, зайнявши найродючіші землі і знаходячись найближче до догрецьких центрів культури (Кріту), розвивалися значно швидше за інших грецьких племен. Вони першими створили державу. Мікенське царство також створене ними.

Мікени знаходилися на Пелопоннесі між містами Корінф і Аргос. Значної могутності Мікени досягли при царі (басилевсі) Агамемноні, брат якого Менелай одружився на спартанській царівні Олені Прекрасній, що ще більше посилило Мікени. Володіння наймогутнішим флотом дозволило Агамемнону встановити свою владу над багатьма островами Егейського моря. У поемах Гомера мікенський цар постійно називається «царем багатьох народів», а його столиця — «золотопишними Мікенами». Саме в період правління Агамемнона була розпочата знаменита облога Трої (близько 1240 р. до н. е.), змальована в поемах Гомера «Іліада» та «Одіссея». Ахейцям удалося взяти Трою, але після походу Агамемнон був убитий своїм двоюрідним братом та його дружиною.

Розвиток торгівлі спричинив появу грошей, роль яких спочатку виконувала худоба (бики), але з XVI ст. ахейці почали використовувати золото, яке зважували на спеціальних терезах. Домінуванню ахейців поклало край вторгнення на зламі XII-XI ст. до н. є. нових грецьких племен — дорійців, які протиставили бронзовим мечам ахейців ефективнішу залізну зброю. За легендою це було повернення нащадків Геракла в країну своїх предків. Це вторгнення призвело до певного занепаду грецької економіки та культури.

У ХІП-ХП ст. до н. є. відбувся перехід від родового ладу до державної організації полісного типу. Центром держави стало місто, яке утворилося вірогідніше всього в результаті злиття кількох сіл для зміцнення обороноздатності (це називається синойкізмом). Спарта виросла з 5 сіл, Афіни — з 12. Поліс поділявся на філи (племена), філ — на фратрії (міжродові об'єднання), фратрії на роди. Голови родів називалися басилевсами, влада яких спочатку не була спадковою, вони обиралися з багатьох і були першими серед рівних. Басилевсу належали виняткові права на зберігання і тлумачення законів, він міг бути і верховним жерцем. За все це народ повинен був «віддячувати» почесною часткою вина та м'яса на банкеті, кращою та найбільшою ділянкою при переділі землі громади.

На вершині соціальної піраміди знаходилась група родової знаті, яку Гомер називає «кращими» (аристою — звідси «аристократія» — «влада кращих»). До аристократичної сім'ї — ойкосу входили не лише дорослі сини зі своїми сім'ями, а також раби, слуги, прихильники, клієнти з малоземельних селян. Аристократ міг, якщо була необхідність, сформувати й озброєний загін. Рядових общинників Гомер називає «лихими» або «поганими». На одному рівні з рядовими общинниками знаходилися ремісники або «деміурги» («ті, що працюють на народ»).

У гомерівський період існувала рада старійшин племені, члени якої називалися геронтами («старцями»). Нарада з геронтами відбувалася найчастіше під час банкетів у басилевса, а народ ні збори, які вже мало що вирішували, — на міській площі — агорі.

Велика грецька колонізація

Зростання майнової та соціальної нерівності, обезземелення бідноти супроводжувалось збільшенням у містах кількості привізних рабів, а їх роль у ремеслі обмежувала можливості бідноти знайти застосування для своєї праці. Зовнішня торгівля і колонізаційна експансія міст значною мірою компенсували слабкий розвиток виробництва при повільному розвитку техніки. До економічних причин еміграції додавались і політичні. У багатьох випадках батьківщину покидали люди, які зазнали поразки в політичній боротьбі. Іноді це були представники родової знаті, а іноді й бід нота, яка брала участь у боротьбі за землю. Грецька колонізація здійснювалася за трьома основними напрямками: на захід, на пів ніч і північний схід, на південний схід.

Перша грецька колонія на Сицилії Наксос була заснована Слизько 735 р. до н. е.; на південному узбережжі Чорного моря така колонія Синопа також була заснована у VIII ст. до н. є. Особливо широкого розмаху колонізація набула у VII ст. до н. є. Найактивнішу роль у колонізації узбережжя Чорного моря відігравали іонійські греки, перш за все вихідці з Мілету. На Західному узбережжі виникають мілетські колонії — Істрія, Аполлонія, Одессос і Томи; на північному — Ольвія (на правому березі р. Південний Буг), Тіра (на березі Дністровського лиману), Феодосія в Криму, Пантікапей на Керченському півострові.

Ужиття колоніальних заходів серед прикордонних народів змушувало до гнучкої тактики — військові зіткнення були небажаними, переважали торгово-ремісничі зв'язки.

Колонії греків, особливо спочатку, в основному були аграрно-торговельними поселеннями. Для заснування колонії вимагалася не лише ініціатива торговельно-ремісничих кіл міста, а й наявність достатньої кількості колоністів, здатних захопити родючі ділянки землі, необхідні для заснування колонії.

Для організації колонії попередньо обирали добре укріплений за своїми природними умовами район; місце, зручне для життя, тобто родючу рівнину з достатніми джерелами прісної води і для пиття, і для зрошування полів, зі запасами корисних копалин; розміщену біля морської гавані, зв'язаної одночасно з сухопутними шляхами, що полегшувало б зв'язок з місцевим населенням. Склад колоністів не був однорідним. Існував звичай перевози ти в колонію і жерців, пов'язаних з основними культами поліс них богів метрополії (з грецької — «місто-мати» — засновника колонії), і священний вогонь, узятий від вогнища міста. Колонія не повинна була ворогувати з метрополією, хоча згодом цього не завжди дотримувалися.

Малородюча Греція потребувала ввозу зерна, риби, дешевих рабів. Зворотний торговельний потік обов'язково включав ремісничі вироби, продукти виноградарства та оливкового виробництва.

Соціально-політичний розвиток колоній відбувався в руслі формування державних структур. По-перше, у зв'язку з активізацією економічного життя з'явилися носії нових соціально-економічних інтересів — торговельно-ремісничі верстви. По-друге, колонії зіштовхувались також з переділом реальної влади на користь демократичних прошарків, що висувало на передній план режим тиранії.

Результати грецької колонізації вплинули перш за все на розширення грецьких торгових зв'язків далеко за межі власне грецького світу. Грецька торгівля набула за масштабами Стародавнього світу вже у VI ст. до н. є. міжнародний характер, а вироби грецького ремесла знаходили широкий збут і на західних, і на східних ринках. Одночасно в Грецію надходив привізний хліб, необхідна сировина, продукти та предмети розкоші. У цей же час широко розвивається работоргівля. Грецькі поліси стають основними споживачами «живого товару».

Надходження недорогого хліба на міські ринки і розвиток обробки заліза змушують дрібних землевласників переходити на вирощування оливок та винограду як вигідніших. Відбувається подальший розподіл та соціалізація праці не лише всередині кожного виду ремесла за типом знарядь, а й між окремими міс тами. Розвиток рабства в містах призводить до посилення багатих прошарків населення, пов'язаних з ремеслом і торгівлею, рухоме багатство стає, не менш почесним, ніж багатство у нерухомості. Позиції родової знаті слабшають,.а економічна основа їх могутності — родова власність на землю — поступово зникає під тиском приватновласницьких відносин та товарного господарства, які зміцнюються.

У VII ст. до н. е. у багатьох грецьких полісах розгорнулася боротьба проти родової знаті. У деяких з них, витіснивши або зовсім вигнавши аристократів, до влади приходили середні верстви. Політичними правами тут користувалися ті громадяни, які могли купити певне спорядження важкоозброєного піхотинця (гопліта). З них обирали посадових осіб, з них же формувалася й рада. Такий вид державного устрою називали олігархічним (з грецької — «влада небагатьох»). При олігархії доступ до влади отримала значно більша кількість жителів, ніж при аристократії. Проте ці люди, як і раніше, становили меншість, адже біднякам доступ до органів влади був закритий, а їх у будь-якому місті було значно більше, ніж людей заможних. Становище бідноти було досить тяжким і тому вона гучно вимагала списання боргів, заборони боргової кабали, переділу землі (адже її краща частина була в руках у багатих, в основному лихварів), а також установлення повної політичної рівноправності, коли до управління державою допущені всі без винятку громадяни, не залежно від їх матеріальних статків. Такий політичний устрій називали демократичним (від «демократія» — «влада народу»). Проте в більшості полісів досить рідко дозволялося перейти до демократії чи олігархії. Найчастіше цей перехід здійснювався шляхом тиранії.

Тиранами стародавні греки називали тих правителів, які незаконно захоплювали одноосібне панування над містом і управляли ним усупереч волі громадян, переслідуючи лише власну користь. Хоча більшість тиранів панували над підданими, спираючись перш за все на грубу силу (озброєних найманців), проте не всі вони були жорстокими деспотами. Деякі з них користувалися владою досить помірно і зуміли заслужити принаймні деяку по вагу громадян. Це було пов'язано з тим, що свавілля аристократії в багатьох містах стало нестерпним і громадяни готові самі були передати владу до рук тиранів, тільки б позбутися своїх попередніх правителів. Спритні люди знали про це і користувалися ненавистю жителів у своїх інтересах. Заволодівши владою, вони починали жорстоко переслідувати знать, а народу робили різні поступки. Звичайно, що вони перш за все турбувалися про свої власні інтереси, проте значна частина громадян вважала їх правління придатнішим, ніж управління аристократів. Узагалі серед тиранів того часу було достатньо багато видатних осіб, які здійснили у своїх полісах значні реформи та перетворення, що сприяли їх посиленню та процвітанню.

Афінська держава

В епоху після дорійської навали півострів Аттика перетворив ся на головну область проживання іонійців у Греції та найбільший центр іонійської колонізації. У політичному аспекті Аттика являла собою цілісну державу — єдиним містом, яке мало статус полісу, тут були Афіни. У XI ст. до н. є. афінські царі почали поступово втрачати свою владу, яка почала переходити до міських магістрів — архонтів. У 754 р. до н. є. було встановлено, що їх перевибори повинні здійснюватись через 10 років. З того часу важлива роль у житті міста почала відігравати рада родової знаті — ареопаг. Свою назву він отримав від імені бога війни Ареса, оскільки йому був присвячений пагорб, де відбувалися засідання цієї ради. У 683 р. до н. є. перевибори архонтів почали проводити щорічно. Тоді ж їх кількість була доведена до 9.

У 621 р. до н. е. в Афінах уперше був здійснений запис чин них законів. Перекази свідчать, що архонту Драконту було доручено переглянути і записати діючі в Афінах закони. За його іменем вони назвали «драконтовими законами». Вони забороняли кровну помсту, утверджували приватну власність замість родової. Прагнучи захистити приватну власність і впровадити у свідомість людей законність і непорушність прав приватних власників, закон призначав смертну кару навіть за такі дріб ні злочини, як крадіжка овочів чи фруктів і прирівнював їх до людиновбивства чи святотатства. Коли законодавця спитали, у чому причина такої гнітючої одноманітності, Драконт відповів, що всілякий дрібний злочин заслуговує смертної кари, а більшої розплати за тяжкі злочини він знайти не зміг. За грецькою традицією закони Драконта ніби написані кров'ю, настільки вони були жорстокі.

Проте і ці заходи не змогли принести примирення. На початку VI ст. до н. є. незадоволення народу проти можновладців досягло свого апогею. Місто охопили заворушення, які тривали кілька років. Нарешті ворогуючі партії домовилися обрати посередника-законодавця і доручити йому облаштування держави. За загальною згодою законодавцем і архонтом у 594 р. до н. є. був обраний популярний оратор і поет Солон.

Солон народився близько 640 р. до н. е., помер близько 559 р. до н. є. та походив з дуже знатного (царського), але збіднілого роду. Ще замолоду, щоб мати кошти на прожиття, він став займатися торгівлею. Популярність прийшла до нього після пере можної війни проти Мегар. Його обрання всі афіняни сприйняли схвально. Багатим імпонувало, що він людина знатна і заможна, а бідняки не сумнівалися у його чесності. Найважливішою економічною реформою Солона було «скидання тягаря», тобто зняття боргових каменів, які стояли на закладених земельних ділянках бідноти. Скасування боргів звільняла масу рабів-боржників і полегшувала становище селянства. Одночасно зі знищенням боргів заборонялась гарантія боргу особою боржника і продаж його в рабство за борги. Громадяни, яких продали за борги за межі Аттики, викуплялись і повертались на батьківщину. Усі форми боргового рабства були ліквідовані.

Солон запровадив закон про свободу заповітів, який утверджував приватну власність і дозволяв дробити родові володіння, у той час як раніше земля успадковувалась родом і могла відчужуватись. Усі закони Драконта, крім законів про вбивство, були скасовані. Солон увів оцінку майна громадян і розділив їх на 4 розряди. Лише найбагатші — ті, що належали до трьох перших розрядів, могли претендувати на обіймання державних посад. Найбідніші — четвертий розряд — могли бути присутні ми на народних зборах і бути суддями. Обравши, таким чином, головним критерієм достаток, а не походження, Солон послабив панування родової аристократії. З метою заохочення і розвитку торгівлі та ремесла він запровадив закон, відповідно до якого син міг відмовити літньому батькові в допомозі, якщо той не навчив його ремеслу. При Солоні в Афінах була проведена уніфікація одиниць вимірювання та ваги. Знищувались місцеві та родові міри, які утруднювали не лише обмін із зовнішнім світом, а й місцеву торгівлю. Поряд зі старими органами влади, було створено «Раду 400», що стала головним дорадчим органом, який готував рішення народних зборів. Уведено було і суд присяжних.

Реформи Солона все ж мали паліативний характер і не лікві дували суперечностей у суспільстві. Значення їх у тому, що вони відкрили шлях для розвитку нових соціально-економічних від носин, оформили державний лад Афін і заклали основи афінської демократії.

Стародавня Спарта

Місто Спарта виникло в X ст. до н. е. у північній частині ріки Єврота в Лаконії. Повноправні громадяни Спарти називали ся спартіати, підлегле населення називалося ілотами. Ілотія була формою рабства з наявністю засобів виробництва, худоби, май на в раба. Закон вимагав віддавати частину врожаю господарю, зберігаючи господарську ініціативу виробника. Ілотів було заборонено продавати за межі Спарти, відпускати на свободу. Спартіати отримували кращі ділянки родючої землі. Крім цих ділянок, виділялися ще земельні наділи для періеків, тобто «тих, що живуть навколо». Періеки займалися ремеслом та торгівлею, але не мали політичних прав.

Військову організацію спартіатів очолювали 2 воєначальники-царі (басилевси). Дві царські династії вважалися одна дорійською, інша — ахейською. Царі зберегли за собою жрецькі функції та частково судові. Вони не повинні були мати тілесних недоліків. Кожні 9 років царі повинні були проходити релігійне випробування. Лише успішно пройшовши його, вони отримували право царювання на наступне дев'ятиліття. Під час воєн царі командували військами.

Проте у Спарті царі майже не мали реальної влади, будучи обмеженими аристократією. Вони входили до складу ради старій шин — герусію, яка складалася з 28 старців-геронтів, що обиралися довічно і повинні були мати вік не менше 60 років та царів віком не молодше 30 років чи їх опікунів (до 30 років спартіати вважалися політично неповнолітніми і мали опікунів). Формально вища влада у Спарті належала апеллі — народним зборам воїнів-спартіатів віком не менше 30 років. Проте апеллане мала права обговорювати питання, підготовлені герусією, а могла лише голосувати «за» чи «проти». Більшість голосів визначала ся криком і взагалі шумом. При вирішенні питань, які вимагали точнішого визначення більшості, опоненти розходилися в різні боки поля, де відбувалися збори. В обох випадках цар, а пізнше — ефор на слух чи око визначав більшість голосів. Ефори були особливими посадовими особами, які з'явилися спочатку як представники 5 сіл, з яких утворилася Спарта, а згодом стали вищим органом спартанської аристократичної олігархії. Вони обиралися від усіх спартіатів терміном на 1 рік і мали вищу контрольну владу, а також право притягувати до відповідальності й судити всіх спартіатів, у тому числі й геронтів і царів. Ефори контролювали точне дотримання правил спартанського способу життя, керували внутрішньою і зовнішньою політикою та терористичними заходами проти ілотів. Геронти також обирали ся примітивним способом. Після смерті геронта про своє бажання обійняти цю посаду заявляло кілька конкурентів відповідного віку. Вони проходили один за одним перед народними зборами, які при цьому кричали, вітаючи їх, а спеціальна комісія в закритому приміщенні, не бачачи конкурентів, визначала, коли крик був гучнішим, і таким чином, кого обрано. Це створювало певні умови для зловживань і обрання «потрібних» людей.

До IX — першої половини VII ст. до н. є. належить цикл аграрних і соціально-політичних реформ. Більшість з них пов'язують з особою Лікурга. Законами Лікурга давався припис знищувати нежиттєздатних немовлят, бо з них не виросте воїн-захисник. Доля дитини розглядалася спеціальною комісією, куди її приводив батько. Виконання рішення також доручали батькові. З семирічного віку хлопчики піддавалися військовій муштрі та суворому вихованню під керівництвом наставників. Дітей щорічно сікли, причому вони не мали права показати, що їм боляче. Їх учили навіть красти, оскільки вважали, що це розвиває спритність та винахідливість. Викладались також музика і співи як предмети, необхідні для воїнів. Засвоївши лише початки письма і рахунків, спартіати не вміли говорити складними фразами. Відомий спартанський лаконізм, який навіть увійшов у приказку для визначення короткої мови, мав у своїй основі військові команди. Виховання хлопчиків закінчувалося своєрідною жахливою «практикою» вбивства людей. Загони молодих спартіатів розсіювалися по країні під час щорічної таємної війни проти обеззброєних ілотів та вбивали їх.

Досягнувши двадцятирічного віку, молодий чоловік ста вав рівноправним членом спільноти спартіатів. Тепер він був зобов'язаний брати участь у спільних військових обідах, для яких кожен спартіат доставляв щомісячно певну кількість ячменю, сиру, вина, інжиру та грошей. Зібравшись разом, спартіати їли знамениту чорну юшку з свинини, приготовлену на крові, з оцтом і сіллю.

Виховання дівчаток мало чим відрізнялося від виховання хлопчиків. Їх загартовували для того, щоб згодом вони стали здоровими матерями і народжували здорових дітей.

Спартанське військо було добре натреноване і відрізнялося дисциплінованістю. Головним обов'язком воїна було не покидати місце бою без наказу. Самовільний відступ вважався боягузтвом, а боягуз знаходився поза законом і часто змушений був позбавляти себе життя.

Лікург намагався боротися з багатством, заборонивши мати золоті та срібні речі.

Спартанців у грецькому світі поважали, але не любили. У середині VI ст. до н. е. Спарта створила військовий союз з більшістю держав Пелопоннесу за своєю гегемонією. Такий союз називали Пелопоннеським. Проте Спарта весь час втручалася у внутрішні справи союзників, розпоряджалася внесками, вирішувала всі питання на свою користь. Спираючись на свої військові загони і на сили Пелопоннеського союзу, Спарта у другій половині VI ст., до н. є. стала гегемоном Греції і активно втручалася в боротьбу демократичних та аристократичних угрупувань Афін.

Греко-перські війни

На початку V ст. до н. є. головною загрозою для Греції стала могутня Персія. У 491 р. до н. є. владу перського царя, що означало перською мовою «віддати землю і воду», визнали не лише жителі грецьких островів, а й значна частина материкових полісів. Лише Афіни та Спарта відмовилися. В Афінах послів персів скинули зі скелі, а у Спарті — кинули в колодязь з тим, щоб вони «самі взяли собі землю і воду».

У 490 р. до н. є. перси висадилися у Греції біля селища Марафон. Спарта відмовила в допомозі Афінам. Афіни виставили 10000 гоплітів і деяку кількість легкоозброєних воїнів. Керував ними стратег Мільтіад. Перська армія нараховувала 10 тис. піхоти і стільки ж вершників. Греки перегородили кілометровий простір між гірськими схилами. Мільтіад наказав валити дерева на флангах. Там улаштували засідки, де сховалася легка піхота — воїни з луками, списами, пращами. Зайнявши таку позицію, Мільтіад позбавив персів їх головної переваги — ударів кінноти, яка зазвичай атакувала фланги і зминала їх.

Коли перси наблизилися до греків, Мільтіад наказав своїм воїнам почати швидкий рух. Інерція важкоозброєних гоплітів була розтрощуючою. Фланги греків висунулися вперед і стиснули супротивника, як кліщі. Перси побігли. На полі бою залиши лося 6400 перських воїнів і лише 192 гопліти. Було захоплено 7 перських кораблів. Одного з воїнів послали зі звісткою про перемогу — він пробіг 42 км 195 м від Марафону до Афін, устиг крикнути: «Радійте, афіняни, — ми перемогли!», — і впав замертво. Згодом на Олімпійських іграх було введено змагання з бігу на цю відстань.

Весною 480 р. до н. є. Персія організувала новий похід про ти Греції. Дельфійський оракул прогнозував, що Афіни врятують «дерев'яні стіни». Більшість вважала, що потрібно будувати навколо Афін дерев'яні укріплення, проте новий лідер афінян Фемістокл трактував це як будівництво дерев'яних кораблів. Його точка зору перемогла. Грецькі поліси, які вирішили оборонятися, уклали військовий союз на чолі зі Спартою. На кордоні між Північною і Середньою Грецією незначні за кількістю сили союзників зайняли зручний для оборони вузький Фермопільський прохід.

Перський цар надіслав грекам посла з пропозицією здати зброю, але військовий командувач греків спартанський цар Леонід відповів: «Прийди та візьми». Коли посол заявив, що перси, ви пустивши стріли, закриють сонце, інший спартанець відповів: «Тим краще! Ми будемо битися в тіні».

Кілька днів перси безуспішно атакували греків. Але знайшовся зрадник з місцевих жителів, який показав дорогу в обхід. Дізнавшись про це, Леонід наказав більшості воїнів відступити, а сам залишився прикривати їх відхід. Спартанці билися до останнього. Леонід загинув на початку бою. Розлючений перський цар Ксеркс наказав розіп'яти його тіло на хресті. Згодом на могилі Леоніда та його воїнів було споруджено пам'ятник у вигляді лева з написом «Подорожній, повідом Лакедемону, що ми загинули тут вірнії закону».

Перси захопили Аттику, пограбували і спалили Афіни. Але у греків ще залишався флот — близько 400 трієр, проте в персів їх було більше 1000. Фемістокл хотів дати бій перському флоту у вузькій Саламінській протоці, де б перські кораблі не могли маневрувати. Проте спартанський флотоводець мав іншу думку, а Фемістокл не погоджувався, бо це суперечило звичаям. Спартанець хотів ударити Фемістокла, але той сказав фразу, що стала крилатою: «Бий, але вислухай!». Спартанець погодився. До Ксеркса підіслали раба, який, удавши з себе зрадника, повідомив про намір греків відступити. Ксеркс вирішив негайно дати бій. Але позиція його флоту була невигідною, кораблі, яких було занадто багато для такої вузької протоки, заважали один одному, сідали на мілину. Перський флот зазнав відчутної поразки. Перси втратили 200 кораблів, а греки всього 40. Це була переломна подія у війні. Основна заслуга у ній — афінян.

У 479 р. до н. є. грецькі війська розбили персів біля урочища Платеї, захопивши величезну здобич і військовополонених. Нову перемогу у цьому ж році здобув і грецький флот, що дало змогу звільнити від перської влади малоазійські міста. Вони при єдналися до антиперського союзу, але спартанці ставилися до них зневажливо із-за того, що вони раніше підкорилися персам. Тому представники цих полісів звернулися до афінських воєначальників з проханням очолити об'єднані сили греків. Спартанці відізвали своїх воєначальників і Афіни, а також острівні та малоазійські поліси, уклали військовий союз, центром якого став священний острів Аполлона Делос. Цей союз відомий під назвою Делосського або 1-го Афінського морського союзу. Союзники зобов'язалися утримувати союзний флот у 100 трієр і сухопутне військо в 10 000 піхоти і 1000 вершників. На Делосі знаходилась союзна скарбниця. Воєнні дії тривали до 449 р. до н. е., коли в битві біля міста Саламін на острові Кіпр греки здобули нову блискучу перемогу над персами. Тоді ж між супротивниками був укладений Калієвий (за ім'ям афінського посла) мир. Перси визнали незалежність міст Малої Азії. Чому перемогли греки?

1. Вони відстоювали свою свободу, а перська армія складалася з найманих військ, які не були істотно зацікавлені у перемозі.

2. Соціально-економічний розвиток Греції був вищим.

Наслідки війни:

1. Була забезпечена незалежність полісів.

2. Створено сприятливі умови для розвитку економіки.

3. Гегемонія Спарти була підірвана, а Афіни не лише зайняли рівне з нею становище, а й стали претендувати на гегемонію у всій Греції.

«Золотий вік» Афін за часів Перікла

Розквіт Афін припадає на правління Перікла (495-429 pp. до н. е.). Він походив із знатного роду, його батько був відомим флотоводцем. Перікл правив в Афінах з 462 по 429 р. до н. є. Він вважався найвидатнішим політиком грецької античності. Перікл був блискучим оратором, його промови порівнювали з громом і блискавками, які метає Зевс, за що його прозвали «Олімпійцем». Навколо нього зосередились талановиті вчені, філософи, скульптори. 15 років він обирався стратегом. Його популярність пояснювалася тим, що він діяв в інтересах Афінської держави, а це відображало інтереси більшості афінян. Послідовна демократизація державного ладу Афін — таким було головне завдання Перікла та його прибічників у боротьбі з олігархами.

Перікл запровадив оплату громадянам за виконання ними громадянських обов'язків. Змінено було і порядок обрання на вищі посади — не голосуванням, а жеребкуванням. Але ті посади, які вимагали спеціальних знань (наприклад, скарбник), як і раніше, обирали голосуванням.

У роки правління Перікла Афінська держава управлялася народними зборами (еклесією), у яких брали участь усі афінські громадяни, що досягали повноліття (20 років) без обмеження цензу. Кожен громадянин мав право внести до народних зборів будь-яку пропозицію чи законопроект. Збирались вони приблизно 1 раз на 10 днів. Збори могли вирішувати питання війни та миру, обирати вищих посадових осіб, заслуховувати їх звіти, розглядати найважливіші судові справи, позбавляти громадянства.

Другим за значенням органом управління була «Рада 500». Вона залишалася дорадчим органом, готувала питання для розгляду на народних зборах. Уся виконавча влада належала колегіям, які переобиралися щорічно і підпорядковувалися народним зборам. Бюрократичний апарат був майже відсутнім. Найманими працівниками були лише писарі. Найважливішою з колегій була колегія десяти стратегів, що обиралася щорічно голосуванням шляхом підняття рук на народних зборах. Це була єдина колегія, члени якої могли переобиратися необмежну кількість разів. Та кий виняток обумовлювався необхідністю зберегти командування армією протягом війни в руках одних і тих же осіб. Діяльність стратегів обговорювалася лише у випадках воєнних невдач.

Однією з найдемократичніших установ в Афінах був суд присяжних, який обирався за жеребом. Ні захисників, ні обвинувачів не передбачалося. Як позивач, так і відповідач повинні були самі захищати свої інтереси. Проте були професіонали, які писали промови для замовників. Останні вчили їх напам'ять і виголошували в суді. Судовий процес проходив гласно, ґрунтувався на принципі змагання сторін, з допитом свідків і наданням речових доказів. Проте, якщо в ході процесу вимагалися свідчення рабів, то їх піддавали тортурам, оскільки вважалося, що раби не є повноцінними людьми і в них могло свідчити лише тіло.

Таким чином, в Афінах було досягнуто відносно високого рівня розвитку античної демократії, в управлінні брала участь більшість народу — демосу. Проте цю більшість становило лише 20 % всього населення, адже ні жінки — афінські громадянки, ні метеки — вільні люди з інших полісів, що переселилися до Афін, ні раби до складу цієї більшості не входили і жодними політичними правами не користувалися.

У середині V ст. до н. є. Афіни перетворилися в найбільший і квітучий центр економічного, політичного і культурного життя Греції. Державний лад Афін істотно вплинув на розвиток політичного життя в інших грецьких державах.
Пелопоннеська війна

У середині V ст. до н. є. відносини між окремими грецькими полісами загострилися. У сфері торгівлі суперничали Афіни і Корінф. Спарта й Афіни боролися за гегемонію над Грецією взагалі. У 431 р. до н. є. почалася війна між Афінами та Спартою разом з союзниками, яка тривала до 404 р. до н. є. і отримала назву Пелопоннеської.

На початок війни Афіни мали найсильніший у Греції бойовий флот, який складався з 300 трієр, але сухопутні війська нараховували лише 29 тис. гоплітів і 2800 вершників. Спартанці разом з союзниками могли виставити вдвічі більшу армію, але самі майже не мали бойових кораблів, а морські сили їх союзників значно поступалися афінським. Виходячи з цього Перікл наказав своїм воїнам уникати сухопутних боїв, вважаючи, що шляхом морської блокади і розорення узбережжя вдасться змусити Спарту підписати мир.

Перший період війни називався «Архідамовою війною» (431-421 pp. до н. є. — за ім'ям спартанського царя). Воєнні дії почали союзники Спарти фіванці, але зазнали поразки. Спартанці вторглися в Аттику і розорили землі та поселення навколо Афін.

Ситуація ускладнилася епідемією тифу, яка призвела до значної смертності. Це спричинило незадоволення Періклом, і він уперше не був обраний стратегом. Його звинуватили у зло вживаннях і засудили до штрафу в 50 талантів. Згодом це рішення було скасовано і Перікла знову обрали стратегом, але незабаром він захворів і помер (429 р. до н. е.).

У 421 р. до н. є. між ворогуючими сторонами було підписано мир на 50 років, який за ім'ям афінського посла отримав назву Нікієва. Проте низку спірних питань не було вирішено, захоплені міста не повернено до статус-кво, Корінф і Фіви були незадоволені договором.

В Афінах партію війни очолив Алківіад, який запропонував похід на Сицилію. Він був безпринципною людиною, і не зупинявся перед прямою зрадою. Демократію він називав «загально прийнятою дурістю». Звинувачений у святотатстві, Алківіад утік до Спарти і повідомив тій усі плани афінян.

Сицилійський похід закінчився повною катастрофою. Тисячі афінян були відправлені на роботу в каменоломні як раби. Похід підірвав фінансові та військові сили афінян, наперед визначивши розвиток подальших воєнних та політичний подій.

Спартанці за порадою Алківіада вторглися в Аттику і зайняли стратегічно важливу гірську фортецю. Вони оголосили, що звільнять усіх афінських рабів, які перейдуть до них. 20 тис. рабів так і зробили, що підірвало економіку Афін.

Почалася «Декелейська війна» — завершальний етап боротьби між Спартою і Афінами (413-404 pp. до н. е.). Алківіад повернувся до Афін, але це не допомогло. У 405 р. до н. є. спартанці розгромили афінський флот і взяли в облогу Афіни. Знеможені голодом, афіняни здалися і прийняли всі умови Спарти.

Згідно з умовами договору, Афінський морський союз був роз пущений, самі Афіни вступили до складу Пелопоннеського союзу. Афіняни зобов'язалися не мати військового флоту, окрім 12 сторожових кораблів. Афіни втратили усі свої попередні володіння, крім території самої Аттики і острова Саламін. Вони повинні були виплатити Спарті велику контрибуцію, повернути вигнанців і відновити «лад батьків», тобто позбутися демократії.

Таким чином, Пелопоннеська війна закінчилася повною перемогою Спарти. Проте і переможниця була знесилена війною не менш, ніж переможеш. Єдиною стороною, що виграла, була Персія, яка відновила свою політику втручання у справи грецьких міст. Головною причиною поразки Афін було те, що вони жили за рахунок експлуатації населення багатьох інших грець ких полісів. Певну роль відіграло й те, що проти Афін виступив не лише Пелопоннеський союз, а й міста грецького Заходу. До того ж їх супротивників підтримувала матеріально Персія.
Грецька культура і наука

Внесок давньогрецької культури у світову — величезний. Грецька культура базувалася на міфологічній основі. Вважало ся, що споконвіку існували Хаос, Земля (Гея) та Ерос — життєва основа. Гея народила зоряне небо — Уран, який став першим володарем світу. Від Урану та Геї народилося друге покоління богів — Титани. Титан Кронос скинув владу Урану. У свою чергу діти Кроноса скинули Кроноса і захопили владу над Всесвітом. Верховним богом став Зевс — володар грому, неба та блискавки. Посейдон вважався богом океанів, морів, річок, Аїд — повелителем підземного світу. Дружина Зевса — Гера була покровителькою шлюбу, богинею землеробства вважали Деметру. Дітьми Зевса були Арес — бог війни, Гефест — бог вулканічного вогню та ковальства. Одним із найшановніших богів вважався Аполлон — бог світла. Він був покровителем мистецтв, цілителем. Сестра Аполлона — Артеміда вважалася богинею полювання. Гермес шанувався як бог торгівлі, покровитель злодіїв та спортсменів. Велику повагу мала Афіна — богиня мудрості та вій ни. Постійною супутницею Афіни була богиня перемоги Ніка. Діоніса шанували як бога виноробства. Афродіті, народженій з морської піни, вклонялися як богині кохання та краси.

Одним з сімох чудес світу старовини вважався храм Артеміди в Ефесі. У 356 р. до н. є. його спалив Герострат, який хотів цим прославитися і досяг мети. (Звідси — «геростратова слава» — сумнівна, негативна слава.) Іншим архітектурним чудом був Фароський маяк, збудований біля Олександрії близько 300 р. до н. є. Стодвадцятиметровий маяк з баштою, оздобленою мармуром, вісім граней якої були розташовані за напрямами головних вітрів, зі статуями-флюгерами, з куполом, який вінчала бронзова статуя Посейдона, мав систему дзеркал, що посилювали блиск вогню, розпаленого в куполі і його бачили за 60 км.

Ще одне чудо світу — Колос Родоський. Ця статуя мала висоту понад 60 м. Спочатку її автор Харес спорудив залізний каркас і обліпив його глиною. Потім фігуру було вкрито брон зовими листами. Усього на статую пішло 12 т бронзи. Щоб зробити її стійкою, статую наповнили камінням. Колос Родось кий простояв лише 66 років. У 224 р. до н. є. він був зруйнований землетрусом.

Найвідомішими скульпторами Греції були Мирон, Поліклет та Фідій. Мирону належить «Дискобол» (атлет у момент кидання диска), Поліклету — «Дорифор» (могутній воїн зі списом), Фідію — одне з чудес світу — 14-метрова статуя Зевса Олімпійського, зроблена зі слонової кістки та золота. У IV ст. до н. э. про славився Скопас, який прикрашав ще одне чудо світу — Мавзолей у Галікарнасі. Відомими є також скульптури Леохара «Аполлон Бельведерський» та Агесандра «Афродіта (Венера) Мілоська». Саме у Стародавній Греції виникла філософія Перші філософи шукали першооснову всього сущого. Фалес вважав такою першоосновою воду, Анаксімен — повітря, Піфагор (автор знаменитої теореми) — число.

Першим діалектиком у філософії був Геракліт, який проголосив свою знамениту фразу: «Усе тече, усе змінюється». Демокріт заклав основи атомістичної теорії, був першим представником матеріалістичної філософії. Одним з найвидатніших філософів був Сократ (471-399 pp. до н. е.). Джерелом істинного знання Сократ проголосив внутрішнє самопізнання («пізнай самого себе»). Платон (427-347 pp. до н. є.) заснував свою філософську школу — «Академію», був представником об'єктивного ідеалізму, вважав, що матеріальний світ лише тінь справжнього світу, розвивав вчення про ідеальну державу.

Найважливішим мислителем старовини був Аристотель (384-322 pp. до н. є). Він заснував свою школу (Лікей). «Перша філософія» Аристотеля (метафізика) містить вчення про основні принципи буття: про можливість та здійсненність, форму і матерію, діючу причину та мету. Центральний принцип його етики — розумна поведінка, помірність. Людина — істота суспільна; кращі форми держави — монархія, аристократія, «політика» (помірна демократія), найгірші — тиранія, олігархія, охлократія.

Найвідомішим грецьким поетом був Гомер, який створив дві величні поеми «Іліаду» та. «Одіссею». Видатними поетами були також Гесіод та Сапфо. Якщо за часів архаїки в літературі передувала лірика, то у V ст. до н. є. виникає і розквітає драматургія. Провідними жанрами цього часу стала трагедія (з грецької «пісня цапів»), сюжетами для якої слугували міфи про богів та героїв, і комедія («пісня веселих селян»). Розвиток давньогрецької трагедії пов'язаний з творчістю Есхіла («Прометей прикутий» та інші — близько 70 творів), Софокла (120'творів — «Цар Едіп», «Антігона»), Евріпіда (92 твори — «Іпполіт», «Іфігенія в Тавриді»). «Батьком комедії» вважається Аристофан (40 комедій, — «Лісістрата», «Мир»).

Важливим елементом культурного життя греків були Олімпійські ігри, які проводилися раз на 4 роки в Олімпії (на півдні Греції) з 776 р. до н. є. Змагання складалися з перегонів колісниць, п'ятиборства, бою навкулачки, панкратії (бокс + боротьба), змагання з мистецтв. Переможці ігор (олімпіоніки) нагороджувались вінками з листя оливи, на їх честь споруджувались статуї на міському майдані та в Олімпії.

Синтезом геометричних знань, за якими вчилися 2000 років, стали роботи Евкліда. Одним з найзнаменитіших вчених старовини був Архімед (287-212 pp. до н. е.), який сформулював основ ний закон гідростатики («закон Архімеда»), обрахував число п, зробив кілька важливих технічних винаходів (облогові машини, гвинт Архімеда, важіль Архімеда («Дайте мені точку опори і я переверну світ»).

Розвивається історична наука. Геродота називають «батьком історії», створюють свої праці Фукідід, Ксенофонт і Калісфен. Успіхи в медицині пов'язують з діяльністю «батька медицини» Гіппократа. І зараз лікарі на честь цього вченого дають «клятву Гіппократа».
Розквіт Македонії та її гегемонія в Греції.

Утворення імперії Олександра Македонського


Македонія знаходилася на північ від Греції. Тут у VIII ст. до н. є. стало формуватися Македонське царство. Піднесення Македонії пов'язане з діяльністю царя Філіпа II (359-336 pp. до н. е.). Він зміцнив армію, запровадив новий вид шикування — «македонську фалангу». Вона складалася з декількох тисяч важкоозброених воїнів, вишикуваних у прямокутник глибиною від 8 до 24 рядів. Перші 6 рядів воїнів були озброєні, крім мечів, списами. Списи воїнів першого ряду були 2 м, списи наступних рядів збільшувалися до 6 м. Завдяки різній довжині списів воїни кількох передніх рядів могли діяти одночасно, просовуючи списи між рядами тих воїнів, що знаходилися попереду. Фронт тісно вишикуваної фаланги являв собою страшну силу.. Проте фаланга була вразливою з флангів, оскільки важко поверталася. Філіп передбачив це і захистив її з флангів та тилу кіннотою і легкою піхотою. Основними тактичними прийомами (щоправда, запозиченими у грецького полководця Епамінода) були концентрація сил у напрямку основного удару та взаємодія різних родів піхоти та кінноти. Цим самим були створені умови для подальших завоювань.

При Філіпі Македонія мала таку славу і вплив, як ніколи. Греція тим часом була послаблена міжусобицями. Поступово Філіп узяв під свій контроль значну частину Греції. Проти нього виступило союзне військо у складі афінян, фіванців, корінфян, мегарян у складі 30 тис. воїнів. Македонян було приблизно стільки ж. Вирішальна битва відбулася у 338 р. до н. е. при Херонеї, де греки зазнали поразки, а значну роль у перемозі зіграв син Філіпа Олександр. У 337 р. до н. є. на Корінфському конгресі представників усіх грецьких полісів, крім Спарти, був установлений Еллінський союз за гегемонією македонського царя, який таким чином юридично оформив свої перемоги над грецькими полісами. Проте у 336 р. до н. є. Філіп був убитий одним із своїх придворних на весіллі власної дочки. Царем стає Олександр III Македонський (356-323 pp. до н. е.), якому в той час виповнило ся 20 років. Його вихователем був Аристотель. Олександр отри мав добру освіту і мав широкі знання в різних сферах. У дитинстві він дуже ревнував батька до слави і боявся, що той здійснить усі великі справи, а йому нічого не залишить. Олександр привів до покори Грецію, яка після смерті Філіпа сподівалася на звільнення від македонської гегемонії, і розпочав похід проти Персії, який задумав і навіть почав реалізувати його батько.

Весною 334 р. до н. є. на чолі 30 000 піхотинців і 5000 вершників Олександр висадився в Малій Азії. Він завдав поразки перській армії (40 тис. воїнів) у битві на річці Гранік і взяв під контроль більшу частину Малої Азії. У наступній битві у 333 р. до н. є. біля міста Ісс Олександр розбив 90 тисячну перську армію на чолі з царем Дарієм III. Олександр здобув величезні трофеї і велику кількість полонених, у тому числі була захоплена сім'я Дарія. Коли Олександр побачив багатства похідного палацу Дарія з численними золотими і вишуканими речами, він сказав своїм друзям: «Ось це, мабуть, і означає царювати!». Далі Олександр захопив Фінікію, Сирію, Єгипет. Дарій запропонував Олександру віддати частину своєї імперії до річки Євфрат, величезну контрибуцію та свою дочку як дружину для Олександра. Один з полководців Олександра — Парменіон пропонував Олександру погодитися, заявивши: «Якби я був Олександром, я б по годився з цими пропозиціями». Олександр відповів: «Якби я був Парменіоном, то також би погодився на ці пропозиції».

У цей час Дарій зібрав величезні сили близько 1 млн. піхоти, 40 000 вершників, 15 слонів і 200 серпоносних колісниць, на які він покладав особливі надії. Битва, в якій остаточно вирішувалась доля Азії, відбулася у ЗЗІ р. до н. є. біля села Гавгамели. У жорстокому, кровопролитному бою, який проходив з перемін ним успіхом, Олександру вдалося перемогти. Македонці втратили близько 500 осіб, персів було вбито більше 100 тис. Після цього Олександр захопив Вавилон, Сузи з 50 тис. талантів сріблом, а згодом і столицю Персії — Персопіль, де трофеї становили 120 тис. талантів. Потрібно було 10000 пар мулів і 3000 верблюдів, щоб вивезти їх звідти. У 330 р. один із сатрапів (управитель області) вбив Дарія III. Після його смерті Олександр вважався законним царем Азії. Колись цар Фрігії Гордій причепив хомут до дишла колісниці дуже заплутаним вузлом. За провіщенням оракула, той, хто розплутає цей «гордіїв вузол», повинен стати володарем Азії. Олександр не зміг розв'язати вузол і розрубав його мечем. Пророцтво якоюсь мірою збулося — Олександр став володарем Азії.

Далі Олександр підкорив Бактрію і Согдіану, а звідти у 327 р. до н. є. розпочав похід на Індію. Тут він розгромив військо місцевого царя Пора біля Гідаспу. Армія підійшла до останньої, п'ятої ріки Пенджаб, але далі відмовилася йти. Олександр змушений був повернути назад. У 324 р. до н. є. він досяг Вавилону.

Держава Олександра Великого простягалася від західного узбережжя Балканського півострова до Індії. На півночі вона наближалася до Дунаю і межувала з Чорним морем, на півдні доходила до Індійського океану, включаючи Єгипет, Лівію — в Африці. Такої величезної держави Стародавній світ ще не знав. Населення її було різноплеменним та багатомовним і знаходилося на різних стадіях розвитку. Поряд з високорозвиненими країнами, такими, як Греція, Сирія, Єгипет, до складу держави входили території, які знаходилися лише на стадії розпаду пер вісно-родового ладу. Зв'язки між усіма територіями були слабкими і утримувалися лише силою зброї.

Олександр намагався поєднати представників різних народів за допомогою шлюбів. Було організовано колективне весілля, де 10 000 македонців одружилися з персіянками та жінками інших народів. Сам Олександр мав трьох жінок: серед них красуню Роксану з Бактрії та дочок двох перських царів. Характер Олександра після завоювань змінився.

До цього він був дуже приємним у спілкуванні, тепер же не терпів, коли йому заперечували. Він став дуже чутливим до лестощів, заохочував придворних вклонятися йому до самої землі. Олександр мав плани щодо подальших завоювань в Африці та Західній Європі, проте їм не судилося здійснитися. Він захворів лихоманкою і 11 червня 323 р. до н. є. ввечері помер на 33-му році життя. Коли його перед смертю запитали, кого він призначає наступником, він відповів: «Найкращого». Олександра похо вали в Олександрії Єгипетській. Він вважається одним з найкращих полководців усіх часів і народів. Після його смерті імперія розпалася на кілька держав, де правили його полководці.

Назад Зміст Вперед