UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Частина II

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
2.3. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

§ 5. Ліберальні реформи 60—70-х років XIX ст.

Криза феодально-кріпосницької системи, яка виявлялася у занепаді поміщицьких господарств, неможливості для поміщиків надалі ефективно вирішувати свої соціально-економічні проблеми за рахунок кріпацтва, значне зростання селянського руху — ось головні причини реформ 60-70-х рр. До них підштовхнула поразка у Кримській війні, яка продемонструвала всьому світу відсталість кріпосної Росії. Уряд вирішив за краще здій снити реформи згори, самому, ніж чекати, поки це буде зроблено «знизу», самим народом. Основні засади селянської реформи були викладені в царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності». Ці документи вирішували основні питання, пов'язані зі скасуванням кріпосного права:

• ліквідація особистої залежності селян від поміщиків;

• наділення селян землею і визначення за неї повинностей;

• викуп селянських наділів.

Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика. На них поширювалися економічні права, які визнавалися раніше за вільними особами: купувати і продавати майно, відкривати різні підприємства.

Селяни не були повністю зрівняні в правах з іншими станами, їх право пересування обмежувалось, паспорти їм видавали лише на рік, тоді як іншим станам — безстрокові. Залишалось принизливе покарання різками. Селяни мусили платити подушний податок, відбувати рекрутську повинність. Зберігалася община і кругова порука при виплаті податків та виконанні повинностей.

Земельне питання вирішувалось в інтересах поміщиків. Вони залишались власниками землі, яка їм належала. Проте за ви конання селянами повинностей (роботою чи грішми) поміщики мусили надати їм садибу і польовий наділ. Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ — тільки зі згоди поміщика. Поки вони його не викупили, вважалися тимчасовозобов'язаними з виконанням певних повинностей на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. (через 22 роки!) селяни в обов'язковому порядку повинні були викуповувати польові наділи. Ті, хто викупив, ста вали селянами-власниками і припиняли виконувати повинності. Таким чином, значна частина селян ще довго перебувала в залежності від поміщиків.

При визначенні розмірів наділів теж виходили з інтересів поміщиків. Розрахунок вели таким чином: там, де земля давала незначні прибутки, норми наділу встановлювались вищі (поміщикам вигідніше було отримати викуп, ніж вести малоприбуткове господарство); у тих регіонах, де земля приносила більше зиску, була родючою, більшість її залишалась у володінні поміщиків, а селянам діставалась незначна частина. Оскільки в біль шості губерній України земля була високої якості, тут установлювались менші, ніж в інших районах Росії норми селянського наділу (наприклад, у Харківській губернії він коливався від З до 4,5 десятини). Крім того, поміщик мав право зменшувати селянські наділи. Унаслідок цього землекористування селян в Україні зменшилося. В Харківській губернії «відрізки» становили 28%, у Полтавській — 37% тих земель, які раніше були в користуванні селян. До того ж поміщики залишили собі кращі землі, а селянам виділили гірші, позбавивши їх лісів, луків та інших необхідних угідь.

В інтересах поміщиків проводилась також викупна операція. В основу визначення викупу лягала не ринкова вартість землі і не прибутки з господарства, а грошовий оброк селян. Його виз начали таким чином, щоб поміщик міг отримати капітал, який давав би йому прибуток у процентах, що дорівнював сумі оброку селянина. Це був типово лихварський розрахунок, дуже не вигідний і несправедливий щодо селян. Практично викупна сума визначалася за допомогою капіталізації річного оброку з 6 %, який множився на 16,67. Оскільки селянин не міг зразу заплатити всю суму, а поміщики хотіли отримати свої гроші зразу, держава надавала селянам позику в 80 % викупної суми, яка переходила поміщику. Решту 20 % селяни платили безпосередньо поміщику, а державі повертали кредит протягом 49 років з 6 % річних. У цілому селяни повинні були сплатити викуп в четверо більший від тогочасної ринкової вартості землі. Це було прямим грабіжництвом. Фактично селяни платили не тільки за землю, а й за свою свободу. 94 % селянських господарств після реформи мали наділи до п'яти десятин, що було значно нижче норми, необхідної для утримання сім'ї і ведення економічно доцільного господарства.

Реформа проводилась в інтересах поміщиків, але сприяла розвитку капіталістичних відносин.

Згодом були проведені реформи в політичній сфері. У 1862 р. реалізується поліцейська реформа. У кожному повіті створюється повітове поліцейське управління на чолі зі справником, призначеним губернатором. Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліцейські підрозділи: стани, дільниці (сотні), селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, їх було 2-4 на повіт. З 1878 р. у станових приставів з'явилися помічники — поліцейські урядники. їх було від 100 до 200 чол. на губернію. У містах створювали міську поліцію на чолі з поліцмейстером. Міста поділялися на частини, дільниці й околодки. Частини очолювали міські пристави, дільниці — дільничні. Особовий склад поліції з 1862 р. комплектувався за принципом вільного найму. Для службовців поліції було введено пенсійне забезпечення.

Метою цієї реформи було покращання роботи загальної поліції, звуження її компетенції, звільнення від другорядних функцій, підвищення професіоналізму. Поліція повинна була наглядати за виконанням законів, охороняти громадський спокій і порядок; слідкувати за «должным властям повиновением» тощо. Звільнившись після реформи від вирішення господарських питань і благоустрою, поліція залишила за собою контроль за господарською діяльністю не лише громадських органів, а й приватних осіб. Як і раніше, у місті чи повіті фактично не було такого питання, яке б не підлягало розгляду поліції. Практична діяльність поліції була проникнута формалізмом, межувала зі свавіллям та беззаконням, поширеними були хабарництво та підробки.

У 1864 р. уряд провів земську реформу. Створювались земські установи (губернські, повітові) — збори та управи. Збори скла далися з гласних, які обиралися на три роки від землевласників, міських і сільських громад. Виборча система забезпечувала перевагу поміщикам. Земства опікували школи, лікарні, в'язниці, шляхи. До 1917 р. вони провели корисну роботу, особливо на теренах освіти й охорони здоров'я. Але їх діяльність була під контролем царської адміністрації.

У 1870 р. почалося проведення міської реформи. У містах терміном на чотири роки обирали міські думи. Члени думи — гласні — обирали міського голову і міську управу. У виборах до самих дум могли брати участь платники податків, які досягли 25 років. Виборча система забезпечувала перевагу багатій верхівці міст. До компетенції міських дум входили ті ж питання, що й до компетенції земств. Вони також залежали від царської адміністрації і знаходились під її контролем.

У 1864 р. була проведена судова реформа — найбільш прогресивна з усіх реформ 60—70-х років. Замість станового вводили безстановий суд, замість закритого — «гласний», зі змаганням сторін — захисника і прокурора. Суд відділявся від адміністрації і проголошувався незалежним. Винність підсудного в окружному суді в серйозних кримінальних справах визначали присяжні засідателі, призначені за жеребом представники населення з урахуванням майнового цензу. Проте справи представників не всіх верств населення підлягали розгляду в цих судах: для селян за лишався становий волосний суд, для духівництва — консисторії, для військових та державних злочинців — спеціальні суди. За лишалась публічність виконання смертної кари.

У 1862-1874 pp. проводилась військова реформа. Країна була поділена на 15 військових округів, проведено переозброєння армії, реформувалась система військових навчальних закладів. Започатковувались військові гімназії, юнкерські училища, збільшувалась кількість місць у військових академіях. Замість рекрутських наборів з 1874 р. вводилася загальна військова повинність для всіх чоловіків, які досягли 21 року (від неї звільнялися особи з вищою освітою, духовенство, деякі неросійські народи). Цим було ліквідовано відставання від передових країн (у Франції загальна військова повинність була введена у 1796 р., а у Німеччині — у 1814 p.). Термін служби значно скорочувався, з 20 років до 6 — у сухопутних військах і до 7 — на флоті. Почався перехід від гладкоствольної до нарізної зброї. У 1868 р. на озброєння було взято гвинтівку системи Бердана, з'явились перші нарізні гармати, почалася заміна чавунних і бронзових гармат на сталеві. Уперше було введено Дисциплінарний статут (1868 p.), на випадок війни створювались недоторканні запаси продовольства. У 1881 р. кількість новобранців досягла 235 тис. осіб, а армія складалась з 32 тис. офіцерів, 900 тис. солдат і 800 тис. запасних.

З 1862 р. почалася фінансова реформа. Усе управління грошовим господарством зосереджувалося в міністерстві фінансів, великі повноваження надавались заснованому Держбанку. Ліквідовувалася система відкупів територій і непрямі податки (за вино, тютюн, сіль), які стали збирати замість приватних осіб від повідні державні установи. Установлювалась гласність бюджету. Основний тягар податків, як і раніше, несло селянство.

Потреби економіки спричинили необхідність реформи освіти. Збільшувалась кількість шкіл різного рівня, дозволялось відкривати приватні. Навчання розподілялося на класичне (гімназії, які готували в університети) і реальне (училища, які готували в технічні інститути). Надавалась автономія університетам, які могли самостійно вирішувати свої адміністративні (вибори ректорів, деканів), наукові, фінансові, навчальні питання. Проте негативне значення мало підвищення плати за навчання, заборона жінкам отримувати вищу освіту в університетах, обмеження в навчанні для євреїв.

У 1865 р. була проведена реформа в галузі цензури, яка теж спрямовувалася на підтримання існуючого державного ладу. Щоб перешкодити проникненню передових, у тому числі й революційних ідей у народні маси через друковане слово, царський уряд установив особливо суворий нагляд за органами друку і з цією метою реорганізував цензурні установи. За новим цензурним статутом вони вилучалися з відання міністерства народної освіти і підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ, у складі якого створювалося головне управління у справах друку та центральний комітет іноземної цензури. Продовжувала дія ти і церковна цензура. Особливо суворому нагляду піддавалися невеликі за розміром видання, призначені для масового читача. Вони підлягали попередній цензурі. Великі оригінальні книги обсягом понад 10 друкованих аркушів і перекладні понад 20 друкованих аркушів від такої перевірки звільнялись, але в разі виявлення в них порушення вимог цензури їх видавці притягалися до відповідальності через судові органи.

Періодичні видання звільнялися від попередньої цензури лише за умови внесення грошової застави в сумі від 2,5 тис. до 5 тис. крб. До цих видань при порушенні цензурних вимог передбачалося вжиття заходів адміністративного впливу у вигляді попередження, тимчасового припинення і нарешті заборони видання. Усі провінціальні видання підлягали попередній цензурі.

Отже, реформа цензурної справи, як і всі інші реформи 60-70-х років, хоч і являла собою крок уперед, усе ж таки зупинилася на півдорозі. Після реформування залишилися пережитки старих, кріпосницьких порядків, які гальмували подальший соціальний і культурно-освітній розвиток російського, українського та інших народів імперії.

Після вбивства Олександра II і наступу політичної реакції в часи правління Олександра III були проведені контр реформи, перш за все в судочинстві. Суди були значною мірою поставлені в залежність від царської адміністрації, строго обмежувалась гласність судочинства. Кроки назад були зроблені і в питаннях місцевого самоврядування. Була значно посилена губернаторська влада, розширені повноваження поліції та жандармерії.

Проте в цілому реформи мали велике значення. Відбулася певна лібералізація суспільства, що сприяло прогресу країни, відкрило перспективи її розвитку на шляху перетворення з феодальної в буржуазну монархію.

Назад Зміст Вперед