UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Історія України навчальний посібник

Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях у переддень повстання

Прорахунки й здобутки уряду ЗУНР

Відбулися ще дві сесії Української національної ради Лютнева ухвалила кілька законів, найзначущішими серед яких були «Про основи шкільництва» і «Про мову» Перший (від 13 лютого) визначав державний статус шкільництва на західноукраїнських землях, дозволяв засновувати приватні школи, передбачав право національних меншин «на школу рідною мовою.» Другий (від 15 лютого) утверджував державність української мови, норми її функціонування та право національних меншин вільно послуговуватись , їх матірною мовою в урядових зносинах з державними властями та урядами, публічними інституціями й державними підприємствами».

Остання сесія УНРади розпочалася 25 березня і завершилася 15 квітня її роботу ускладнювали внутрішні й зовнішні труднощі. Маси висловлювали невдоволення невирішеністю корінних соціальних проблем. Почастішали напади селян на магнатські фільварки та самочинне захоплення поміщицької землі. Протести надходили звідусіль. Вони гучно пролунали і з трибуни представницького (майже 1200 учасників) робітничо-селянського з'їзду, що відбувся у Станіславі 30-31 березня 1919 р. Одна з головних його вимог — надання землі галицькому селянству.

У відповідь на революційні вимоги Державний секретаріат запропонував обрати на з'їзді 60 депутатів Української національної ради, які б забезпечили опрацювання потрібного селянам земельного закону. Незважаючи на заперечення лівої частини делегатів і протести комуністів, включно з В. Сірком і К. Савричем (Максимовичем), майбутніми відомими діячами КПЗУ, на з'їзді вдалося провести рішення, за яким земля, відчужена у великих власників, не відразу передаватиметься селянам. Дещо остудивши розпалені пристрасті, Національна рада 14 квітня — напередодні завершення роботи сесії — ухвалила закон про земельну реформу. Поміщицькі та деякі інші землі переходили в розпорядження земельного фонду. Порядкувати ними мала загальна земельна й повітові комісії з 3-річними повноваженнями, а також комісії в громадах із щорік оновлюваним складом Стаття 18 закону окремо передбачала «наділеннє землею не може розпочатися перед покінченням війни й поворотом жовнірів та полонених додому».

Отже, йшлося не так про «впорядкування» земельної справи, як про зволікання з передачею селянам поміщицької землі. Тим, хто не бажав очікувати довгі роки, а з огляду на війну взагалі міг не дочекатися омріяної годувальниці, загрожували карами Стаття 21 закону надавала адміністративним властям право ув'язнювати на 6 місяців, а також додатково штрафувати на суму до 10 000 корон за «самовільне захопленнє, діленнє вивласнених на основі сього закону земель та нищеннє лісів, будинків, інвентаря і земних плодів на них».

Те, що земельний закон абсолютно не відповідав вимогам селянства, не слід пояснювати лише ворожим ставленням до нього більшості політичного істеблішменту ЗУНР, угодовством її соціал-демократичної частини Керівництво Західноукраїнської Народної Республіки намагалося уникнути їхніх чергових звинувачень у «більшовизмі» та схильності до революційного розподілу поміщицьких земель, які належали патронованим Антантою полякам.

Активний учасник тодішніх подій в Україні, відомий історик В. Кучабський назвав земельний закон «найнещасливішим і гідним найбільшого жалю чином Української національної ради» Справді, рішення УНРади суперечило інтересам абсолютної більшості населення. В день його прийняття — 14 квітня 1919 р. — в одному з великих промислових центрів, Дрогобичі, спалахнуло робітниче повстання, яке знайшло підтримку навколишніх селян. Проходячи під радянськими гаслами, воно було прямим викликом урядові ЗУНР. Тим-то негайно мобілізовані сили жандармерії при підтримці війська вже наступного дня (що збігалося із закінченням останньої сесії УНРади) придушили виступ.

25 квітня 1919 р. головний отаман телеграфував до Станіслава «Маю цілком певні повідомлення про неспокій у військах і серед населення на грунті невдоволення політикою Державного секретаріату в соціальних питаннях, і особливо земельних Це може скінчитися катастрофою.

Соціальні реформи, особливо в земельному питанні, а також припинення процесів стосовно відшкодування поміщицьких збитків, які настроюють населення проти влади, мусять бути розв'язані позитивно в першу чергу. Кожен день зволікання в цій справі неухильно веде до катастрофи. Прошу звернути на це увагу і вжити невідкладних заходів, продиктованих державною мудрістю і передбаченням неминучих конфліктів у житті населення Західної України».

Заклик С. Петлюри призвів хіба що до опублікування 5 травня земельного закону. На більше керівники ЗУНР не наважились. Зрештою, на проведення виборів до законодавчого органу (березнево-квітнева сесія УНРади ухвалила досить демократичний регламент) забракло часу. Війна не дала змоги налагодити й співробітництво з національними меншинами, хоч законодавство ЗУНР загалом відповідало тогочасним демократичним вимогам. Налякане погромами, які розпочалися першого ж дня встановлення польської влади у Львові, єврейське населення уникало співробітництва з українською державністю Поляки ж, що проживали в Східній Галичині, своєю чергою вважали таку співпрацю аж ніяк не патріотичною.

Але в одній з найважливіших ділянок розбудови молодої західноукраїнської державності — створенні національних збройних сил — справді-таки вдалося досягти разючих успіхів. Це стало можливим завдяки могутньому революційно-визвольному пориву, що охопив усі верстви українського населення. Найактивнішими в цій справі були молоді офіцери й підстаршини січових стрільців та колишньої австро-угорської армії Військову розбудову підтримало все галицьке суспільство — люди різних переконань 1 політичних поглядів, включно з рядовими «москвофілами». Формування армії відбувалося найефективнішим шляхом — знизу, тому назви військових частин мали місцеве походження Ця традиція збереглася і в регулярній Українській галицькій армії 3 12 її бригад — 11 називалися відповідно Коломийською, Бережанською, Золочівською, Сокальською, Равською, Львівською і т. д .У другій половині листопада 1918 р. УГА налічувала 25 тис. солдатів, у січні 1919 р. — 70 тис. , а через півроку досягла 100-тисячноі чисельності. За браком вищого українського офіцерського складу командні посади в Українській галицькій армії займали генерали колишньої австрійської та російської армій. Такі значні національні збройні сили (на той час у Східній Галичині проживало близько 1800 тис. українців, які зазнали страхіть 4-річного воєнного лихоліття) вдалося створити лише тому, що населення вважало захист власної території справою життя і смерті.

Назад Зміст Вперед