UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Михайло Грушевський "Історія України"
До засновання київської держави.

8. Словянські селища

Отак у степах наших цілі столїтя товкли ся ріжні орди і племена скитсько-сарматсько-алянського роду.

В горах Карпатських сиділи ріжні дрібні народи, мабуть з того ж кореня, так званого тракійського, з якого вийшли теперішнї Волохи (Румуни): такі були Беси, Костобоки, Карпи (від них мабуть і назва Карпатів). На підгірю галицькім бачимо німецькі народи, Бастарнів, що посували ся сюди з своїх північних осідків. Племена ж словянські, як можна міркувати з усього, жили тодї далї на схід і на північ—по Днїпру в Київській околиці і вище, мабуть і на Волини, і далї на північ, в Полїсю, та й за Днїпром мабуть теж. Можна так міркувати, що названі Геродотом племена Неврів і Андрофагів, як він їх називає, се племена словянські на їх старих селищах, бо він каже, що се племена не скитські й живуть на північ далї від Скитів. У иньших письменників племя, що живе на середнім Днїпрі (в теперішнїй Київщинї) зветь ся Амадоками. Взагалї ж з тих глухих країв не доходило майже нїяких звісток до письменних -народів, Греків та Римлян.

Від римських письменників 1 і II в. по Христї знаємо, що словянські селища на півночи сягали тодї аж до Балтийського моря, в сусідстві з Литовцями і Нїмцями. Називано їх тодї Венедами, так як прозвали їх Нїмиї- Нїмцї Готи були їх сусїдами на заходї: займали лївий берег Висли. На сходї сусідили з Словянами на балтийськім побережу племена литовські, а далї ріжні народи фінські; що займали тодї майже всї землї по Волзї (а пізнїйше помішали ся з словянськими, великоруськими переселенцями, прийняли їх мову і нарештї зовсім злили ся з ними до купи, в оден народ великоруський). В київській околицї і далї на захід маємо від тих часів так звані похоронні поля— цїлі поля - цвинтариша, де поховані небіжчики, одні закопані, иньші спалені при небіжчиках буває посуда і всяка всячина; трапляють ся і гроші римські з 1—II віку перед Христом і пізнїйші.

На тих своїх старих осадах словянські племена сидїли дуже довго, бо зна від яких часів. Не без того, щоб при тім як рухали ся їх суляли ся, як мине рік, убивали 50 найкращих слуг і 50 коней, потрошили й начиняли половою, і так розставляли наоколо могили царської тих слуг на конях, щоб її стерігли.

Се не видумки, бо й справдї над Дніпром знаходять ся могили царські, де поховано царів подібно, як оповідає отеє Геродот. Але поруч із такими дикими та не людськими поведінками тих степовиків були у них, розумієть ся, і гарні звичаї. Так славило ся скитське побратимство, вірність скитських приятелів. В таких воєвничих і диких часах велике діло було мати вірного приятеля, і кождий степовик дбав про те, щоб мати такого приятеля. Знайшовши чоловіка вірного і відважного, справляв з ним обряд побратимства: в чашу з вином капали вони трохи крови з своїх рук, окунали в то свою зброю і потім пили з тої чаші, взявши ся разом; по сім вважали ся вже ріднїйшими як брати.

Грецький письменник Лукіан позбирав ріжні історії про таких скитських побратимів. Оповідає, як оден бідний Скит сватав доньку боспорського царя, і коли всі женихи вихваляли свої богацтва. він похвалив ся, що не має стад і кибиток, але має зате двох дуже вірних побратимів; ті по-сміяли ся з нього і віддали царівну за ліпьшого жениха, що мав золоті чаші, богато возів і великі стада — „поставили вище, каже, худобу і непотрібні чаші та тяжкі вози як добрих людей". Але сї доказали, що хороші побратими дорогші від того всього, бо викрали свому побратимови царівну, а її жениха і батька вбили. Оповідає ще Лукіан про одного побратима, як той дав вибрати соби око, щоб визволити з неволі свого приятеля, і про иньшого, що бувши разом з своєю сїмєю і з раненим побратимом в одній хаті, як та загоріла ся, лишив жінку й дїтей, сїди, не посували ся на захід або полуднє і якісь племена словянські. Але велике словянське розселеннє наступило пізнїйше, головно з IV віку по Христї, як на заходї рушили ся німецькі племена, а на полудні в степах і на степовім пограничу Словянам зробили місце Гуни.

Німецькі племена, що мешкали над Вислою, Одрою і Лабою (Ельбою), звідси з дввна поширювали ся на полуднє. Так ото десь в III в. перед Хр. рушили відти в Карпатські сторони і потім далї над Дунай німецькі племена Бастарнів. В II в. по Христї посунули з над Висли на полуднє племена Готів. Не знайшовши собі місця близше, вони замандрували аж над Чорне море. Розігнали алянські племена й осїли по побережу від Дунаю аж над Азовське море. Були люде воєв-ничі і часто ходили звідси грабувати римські землі й грецькі міста побережні тож і наробили тим великого шуму. Але і на них прийшла біда, коли з кінцем IV в., коло р. 370, продерла ся в Европу перша турецька орда, звана Гунами. Вона розгромила і знищила алянські орди, що сидїли коло Каспійського і Азовського моря, і вдарила на готів. Старий готський король Германаріх налякав ся сеї грози так, що вбив сам себе, аби не бачити розгрому свого народу. Справді, Гуни нагнали великого страху; перелякані сучасники описують їх як незвичайно дику і нелюдську орду, мало навіть подібну до людей. Готи пробували боронити ся, але по перших неудачах стратили відвагу й кинули ся тїкати від Гунів за Дунай; иньші піддали ся Гунам. Але Гуни й самі сунули далї на захід, в степи сучасної Угорщини, а з ними й решта Готів; мало що зістало ся їх коло Азовського моря, в Криму та на кавказькім побережу.

Так одкрили ся великі простори Словянам разом і на захід і на полуднє і вони в тім часї починають широко розселяти ся. Західні племена, з яких вийшли Поляки, Чехи, Словаки і тепер майже винищені племена полабські й поморські (на балтийськім поморю), посунули на давнїйші німецькі Грунти, по Вислї, Одрі й Лабі. Племена полудневі, з котрих вийшли теперішнї Болгари, Серби й Словинці, рушили за Карпати, на Дунай і за Дунай, в землі Балканські. Племена східно-полудневі, з котрих вийшов наш український народ, посунули з своїх старих селищ в сусідні простори, полишені західніми й полудневими племенами, та на полуднє, в степові й пограничні з степами краї. спустошені по тій гунській бурі. Тут у перве й. стрічаємо тоді звістки про наші племена, про наш нарід окремо, а не про все Словянство, як давнійше.

Назад Зміст Вперед