UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Михайло Грушевський "Історія України"
Доба козацька

69. Незгода з правительством

Наступники Сагайдачного на гетьманстві бажали справді йти його слїдами. Поруч своїх козацьких справ вони раз у раз домагали ся від правительства, щоб полагодило справи православної віри, признало православних владиків, скинуло уніатських; силкували ся підтримати українську шляхту, що з свого боку на сеймах нарікала на гоненія православних з причини унії, на кривди і утиски православним міщанам у Львові, то що. Але король і правительство гнівом кипіли і на православних, що вони противлять ся унїатським владикам, і на козаків, що підтримують православних та не сповняють жадань королївських.

Козаччина в сім часї держала в своїх руках усе полудневе Поднїпрове, не хотіла чути про зменьшеннє війська і послух панам, навпаки козаки казали, що буде ще більше війська козацького—буде 100 тисяч, і як король не вдоволить Їх бажань, буде біда Польщі. Ходили далї на море, наводячи скажений страхнаТурків— бо „поголоска про чотири козацькі човни на Чорнім морі лякає Турків більше нїж вість про чуму", писав французький посол в Царгородї. Правительство польське ярило ся Гнївом. Пани-магнати з України накликали його, аби конче приборкало козаків, бо шляхтї не можна господарити, не можна бути певним житя свого на Українї, сподіваючи ся що хвилі народ-нього повстання. Се був час, коли польські панове, розмежувавши Україну між собою, бачучи велике залюдненнє своїх „маєтків", хотїли б уже перейти до справжнього панського господарства—заводити фільварки, панщину, всякі дани й повинности, але козаки в великім числі сидячи по маєтках панських, не тільки самі були „непослушнї", але й решту міщанства і селянства підтримували в непокірнім настрої. Пани тому хотїли, щоб козаків було яких дві, найбільше три тисячі і мешкали вони тільки в королівщинах (землях державних), а хто мешкає в панських—аби у всїм був послушний панови, не вимовляючи ся ніяким козацьким присудом Але щоб козаків до того примусити, треба було знов по всіх тих заслугах козацьких під Москвою і Хотином справити їм в подяку таку різню, як під Лубнями. Поки що бракувало на се сили. Польському війську ше й досі не було заплачено за Хотинську війну, і ніхто в Польщі не хотів служити.

Тим часом, бачучи що правительство польське і особливо король не хоче йти на нїякі уступки українському громадянству, Українці хапали ся за ріжні пляни, щоб витворити таку ширшу політичну, міжнародню комбінацію, яка дала б змогу оперти ся против польського правительства—або змусити його до уступок, або— відірвати Україну від Польщі. Київське духовенство вертало ся до старих гадок українських ворохобників XV і XVI віку—шукати помочи у Москви; адже справа зійшла на грунт релігійний— боротьби за віру, а московське правительство на сім грунті не зарікало ся мішати ся в польські та литовські справи, коли тільки чуло з сього користь для себе і мало сили відповідні. Як тільки Москва почала по смутній добі знову ставати на ноги, стали до московського правительства звертати ся ріжні люде з України, шукаючи помочи—найбільше в ріжних церковних справах. Особливо торували стежку в ті сторони ченці густинські—з Густинського монастиря, заснованого незадовго перед тим на Заднїпровю в маєтностях кн. Вишневецьких, коло Прилук, недалеко від тодішньої границі московської, та з прилучених до нього монастирів Мгарського і Ладинського. Ігуменом густинським був тоді печорський старець Ісаія Копинський, дуже шанований як великий подвижник і представник найбільш правовірного православного благочестя, неподатний на нїякі уступки уніятам чи правительству (за се потім, по смерти Борецького він був вибраний на митрополїю київську). Маючи ласку у князїв Вишневецьких, а особливо у княгинї Раїни Могилянки (сестри Могили, а матери пізнїйшого тяжкого ворога України князя Яреми), Ісаія розмножив ті монастирі, зробив з них велику кольонїю чернечу, і власне він з своїми старцями густинськими, виходячи з потреб православних, був найбільшим прихильником московської протекції. Але в сю сторону оглядали ся такожіиньші київські духовні в тодїшнїх обставинах. Лїтом 1624 р. сам митрополит вислав до Москви одного з владиків, описуючи тяжкі біди, які терплять православні, і запитуючи московського царя, чи не прийняв би Україну і військо козацьке під свою руку, як би козаки не устояли в війнї з Поляками, шо повисла вже тоді над Україною. Але Москва саме ще тільки ставала на ноги, бояла ся знову зачіпати ся з Польщею і московське правительство відповіло митрополитови ухильчиво. Сказало, шо здаєть ся серед самих Українців ще ся гадка не зміцнила ся, козаки займають ся морськими походами більше, ніж думають про боротьбу з Польщею,—а як буде на Українї міцна постанова, тодї дайте знати, а цар і патріарх (царів батько) про се поміркують, як би вас визволити,—так переказали бояре митрополитови.

Часи справді були дуже тяжкі для православних. На Білоруси йшли далї гоненія, і ще більше загострили ся, коли при кінці 1623 р. ви-тебські мішане, роздражнені до останнього всякими утисками і кривдами від тамошнього уніатського владики Йосафата Кунцевича, збунтувавши ся, вбили його. Шибениці, вязницї, відбирання останніх прав посипали ся на винних і невинних. „Всяке гоненіє на православних підняли, особливо на єпископів православних— від престолів, міст і монастирів наших відогнали і до крови на святу православну віру підняли ся",—писав митрополит до Москви. Владики крили ся в Київі „під крилами христолюбивого воїнства черкаських молодцїв" (козаків) і з трівогою чекали, чим скінчить ся боротьба правительства з козаками, що насувала ся все грізнійше: як би козаччину приборкано знову, як тридцять лїт тому під Лубнами, прийшло ся б владикам справдї тїкати за московську границю.

Але козаки тим не журили ся і навпаки почували велику силу і енергію в собі. З великим завзятем і розмахом вели далї морські походи на землї турецькі, а дуже були утїшені, що против Турка знайшов ся у них несподіваний союзник в Криму: хан Махметгерай і його брат Шагін-герай збунтували ся против султана турецького, що хотїв їх скинути, і закликали до помочи козаків, а ті з великою охотою взяли ся їм помагати. Коли турецькі кораблі літом 1624 р. подали ся до Криму, везучи нового хана на місце Махмет-герая, козаки під сам той час рушили на Царгород, захопили Турків зовсім неприготованими (хоч уже наперед ріжш страшні поголоски про козаків ходили в Царгороді) і цїлий день свобідно грабили собі обидва береги Босфору; понищили богаті оселі, роскішнї вілї, а ввечері спокійно забрали свою богату здобич на чайки і вийшли на море, перше ніж Турки зібрали ся боронитись. Коли ж догонили їх турецькі кораблі, споряджені за той час, козаки спокійно чекали їх (противний вітер не давав змоги нашим іти на Турків). Побачивши таку відвагу Турки так налякали ся, що вернулись назад, не зачепивши козаків, і вони пішли собідно до дому. А два тижні пізнїйше на ново, ще з далеко більшою силою пішли на Царгород; на лимані Дніпровім загородили їм дорогу кораблї турецькі: було їх 25 великих галер і 300 меньших кораблів; але козаки били ся з ними кілька день, пробили ся на Чорне море і пішли знову на Царгород. Сим разом цілих три дні грабили й палили береги Босфору і спокійно відплили собі до дому. Стрівожений сими нападами султан вислав післанцїв до Криму, до капітан-баші, аби лишив всіх тих ґераїв, а їхав скорше Царгорода боронити. Тому було се дуже на руку, бо й так не мав що робити в Криму—і там здибав ся з козаками: коли пустив ся в глубину краю на непокірних ханів, здибав ся з військом Махмет-герая, що мав при собі також і полк козацький Невеликий він був, але побачивши таку компанію, Турки стратили всяку охоту бити ся, почали переговорювати ся; тодї Татари з козаками напали на них, погромили й гонили за ними до Кафи. Взяли Кафу. Капітан-баша утїк на кораблї і щоб визволити з рук Махмета бранцїв і гармати, що він захопив, потвердив його на ханстві й поїхав до Царгороду ні з чим.

По такім початку Махмет-герай і особливо Шагінґерай—більш енергічний і рухливий, що підбивав свого брата, заходили ся заручитись і на будуче помічю козацькою. Вони міркували, що Турки їх в спокою не лишать і при найпершій оказії таки з ханства скинуть. Тому писали до короля польського, щоб козаків нахилив до того, аби й далї їм на Турків помагали Самі теж козаків до того намовляли. Зимою, на сам свят-вечір (24. XII. 1624 р.) Шагін-ґерай на урочищу Карайтебен переговорював ся з військом козацьким і уложив з ним союзний трактат: щоб козаки помагали Кримцям, а Кримцї козакам в усякій пригодї й ніколи не опускали.

Козаки вірили в вірність і трівкість сього союзу з Кримською ордою і сподївали ся оперти ся на нїм в тяжкій хвилі—не тільки в війнах з Туреччиною, але і в недалекій, мабуть, війні з Польщею. Се незвичайно підіймало у них дух, а ще до того саме під ту пору стала ся пригода, яка розвинула перед очами України перспективи ще ширші.

Назад Зміст Вперед