UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Михайло Грушевський "Історія України"
Доба литовсько-польська

46. Проби повстань в Галичині й початки національної роботи

Тим часом як східне українське панство шукало опори в Московщині, західня Україна—Галичина особливо, шукає поправи своєї гіркої долі у сусідньої Молдави, близької вірою й словянською культурою. Молдавське князівство, органїзоване в середині XIV в., в тім часі доходить великої сили й значіння під властю господаря свого Стефана Великого (1457-1504). що потрапив не тільки розширити свої землї, але й поставив себе сильно і самостійно, відбивши напади турецькі, самого грізного султана Магомета. Румуни молдавські стояли під впливами болгарської культури, близької Українцям; книжність, освіта, штука були спільні, і через те Поділе й Галичина, особливо східно-полуднева (земля Галицька), стояли в тісних звязках з Молдавою і в трудних хвилях шукали там помочи й опори. З кінцем XV в і в початках XVI бачимо тут і полїтичні рухи. обраховані на поміч молдавську. Молдавські господарі, володіючи українськими землями по ріці Пруту (теперішня Буковина), мали око на сусіднє галицьке Покутє, пробували його відірвати від Польщі, і в звязку з сим бачимо в полудневій Галичині серед української людности нахил в молдавський бік, подібно як в східній Україні в бік московський. Не дурно співали потім довго у нас в Галичині і в сусідніх сторонах пісні про воєводу Стефана—як от у старій пісні (записаній і надрукованій одним Чехом 1571 р., так що вона зістала ся найстаршою друкованою українською піснею).

Найбільш голосний рух став ся в 1490 р., під проводом Мухи. Видко, що рух справдї був великий, тільки на жаль дуже мало звіс ний нам в подробицях Сучасники оповідають, що „якийсь Муха з Волощини" збунтував Покутє, підняв тутешчіх селян, так що мав з собою девять тисяч збройного війська з тутешнього селянства, і з ними громив маєтности польської шляхти Не тільки селяне поприставали до нього, але й місцева українська шляхта, як бачимо з одного документу. де згадують ся маєтки, поконфісковані правительством від українських шляхтичів за участь в повстанню Мухи. Підбив він собі землї аж під Галич, і пішов за Дністер на Рогатин. Польська шляхта була в великім переляку, король скликав всю шляхту в загальний похід, просив помочи від Прусаків. Але зовсім несподівано „більше божою помічю як людською", як пише оден сучасний біскуп, місцевій шляхті польській удало ся несподївано ударити на військо Мухи, коли він переходив Дчїстер; в війську його настав великий пополох, почало тікати, топили одні одних в Дністрі, і так росполошились, що й Муха мусів тікати. Оден письменник пізнійший каже, що Муха потім збирав ся до нового повстання, але Поляки його вхопили: жінку, до котрої він приходив, підкупили, щоб їм видала його, і та так зробила.

Є також глуха звіства про якогось претендента на Україну, що вислав був воєвода Стефан: сей претендент мав називати себе законним володарем Руси (України) і підіймав повстаннє в Галичині, щоб за помічю султана визволяти її від Польщі, але вхопили його Поляки. Пізнїйше, з перших років XVI в. припадком довідуємо ся, що під час походу молдавського воєводи Богдана на Галичину в 1509 р. богато української шляхти з Галичини пристало до нього, як перед тим до Мухи; вони пішли потім з волоським військом на Молдаву, як похід не вдав ся, а маєтки їх гіоконфісковано. Сі припадкове віднайдені звістки показують виразно, що тут також була, по теперішньому кажучи-

українська іредента, що старала ся визволити ся з польського ярма за помічю близької їй вірою і духом Молдави. Але проби сї не удали ся, бо Молдавія була за слабка для сього, а український елемент у Галичині був придавлений ще далеко гірше, ніж в вел. князівстві Литовськім Се мусїли побачити тут дуже скоро, і тому слїдом по тих невдалих пробах визволення за молдавською помічю помічаємо ми в Галичині перші виразнїйші прояви народньої організації для оборони своїх прав і для сотворення підстав для національного житя.

Обставини українського житя були тут справді незвичайно сумні. Не було навіть таких можних українських панів як на Волини або в Київщині, у котрих українське культурне житє могло знайти якийсь захист і поміч. Все можнійше боярство українське в Галичині пропало в XIV—XV в., або потративши свої маєтки серед польських конфіскат, або помішавши ся з польською шляхтою і перейшовши на католицтво, а за тим і спольщивши ся (особливо мішані шлюби з католичками часто служили притокою до того —не раз трапляло ся, що жених мусів перейти на католицтво до шлюбу). Православному не було нїде ходу, навіть православної присяги в судах не хотіли приймати, тому й не диво, що не оден кінець кінцем махнув рукою тай покатоличив ся „для роскоши панської, для лакомства нещасного". Зістала ся тільки дрібна шляхта, бідна і темна, яка не мала ні впливу ні голосу, при тім не була організована. Церква православна, ся одинока представителька українського національного житя в тім часі, одинока форма національної організації в тих обставинах, була зовсім придавлена. З половини XV в. галицька митрополія зіставала ся порожною, і король віддав її в завідуваннє галицькому старості, а за-відуваннє духовними православними справами присвоїв собі львівський католицький арцибіскуп і від себе визначав для їх порядкуваня своїх намісників. Супротивленнє православних духовних зломано силоміць; десятки лїт пізнїйше памятали в Галичині, як крилошан православних „на поворозах" водили з Клироса (митрополичої резиденції) та казали їм в брід іти через Дністер—грозили ся їх потопити, як будуть далі противити ся.

І саме від заходів коло відновлення православної єрархії зачинають ся змагання галицького громадянства до національного відродження, по тім як надії на заграничну поміч розвіяли ся. Вони стають слідні з початком 1520-х років, почали ся мабуть значно ранійше, зайняли кільканадцять літ, поки удало ся добити ся від правительства позволення. щоб митрополит київський поставив владику для галицької єпархії. Неймовірно читати навіть про те, якими дорогами мусіли ходити за сим позволеннєм Галичане—шукати протекції у ріжних панів, що мали впливи на королівськім дворі, оплачувати все щедрими дарунками, платити навіть самому королеви і королевій. За привилей на владицтво мусіли Галичане обіцяти королевій Боні дати 200 волів, потім за те щоб скасовано права львівського арцибіскупа" роздали 110 волів королеви, королевій і ріжним панам; потім іще 140 волів, поки король дав владиці грамоту...

Головно заходили ся коло сього львівські міщане-Українцї. Вони ж в тім часі добивають ся, аби скасовано ріжні несправедливі заборони, що тяжіли на них: їх не тільки не допускали до міських урядів, але й не приймали до ремісничих цехів, не позволяли шинкувати, торгувати матеріями; не можна було їм мати домів в місті, окрім як тільки в малім руськім кварталі (де теперішня улиця Руська з сусіднїми переулками), не дозволяли ім по за тим же кварталом ходити з церковними процесіями, провожати мертвих з церковною церемонїєю... Навіть православної присяги не приймано в судових справах.

Львівські Українці добивали ся скасовання сих заборон через ріж-них впливових панів—між иньшим і через звісного волинського магната Константина Івановича Острозького, гетьмана литовського (котрого дуже шанували на дворі королівськім за його воєнні заслуги, і навіть „як виїмок" дали йому воєводство троцьке, оден з важнійших урядів). Не жалували й дарунків та хабарів. Але таки мало що виграли і в старій столиці Галичини зістали ся далі „инородцями", що тільки в своїм кварталі мали сякі такі права.

Не тратили духу через се. Важно було се, що здобули таки собі, не вважаючи на всі перепони, православного владику і осадили його

у Львові (1539). Була се нова опорнаточкадля тодішнього національного житя. Заразом реформують церковні брацтва за для національної організації.

Такі брацтва були при церквах здавна—початки їх ішли ще від старих поганських часів, від поганських святош і ігрищ, куди збирали ся сусіди з доохрестних сіл. Пізнїйше сї села звязали ся коло церкви, справляючи на храм всенароднї пири, так звані братчини: варили на те мед і пиво, приймали на пир прихожих гостей за оплатою і збирали ті доходи на церкву. Память про се маємо в новгородських билинах.

Потім, коли правительство польсько-литовське почало поширювати разом з устроєм міст по німецькому праву, також цехові ремісничі брацтва на німецький взірець, починають мішане українські і білоруські реформувати свої старі брацтва на подобу тих цехових брацтв, щоб мати законну форму для своєї організації. Найстарші статути таких реформованих брацтв маємо з Білоруси з Бильна, а з України з Львова. Львівське брацтво при головній церкві Успенія, в руськім кварталі, було зреформоване мабуть разом з заведеннєм владицтва. З 1540-х років маємо устави кількох иньших брацтв, при иньших церквах львівських, списачі на взірець брацтва успенського. В них постановляєть ся, що до брацтв можуть приступати сторонні люде, шляхтичі, а нїхто своєвільно не може з брацтва виступати. Брацтва служили таким чином для організації людей української народности. Львівські мішане, найбільш освічені і сильні, призвичаєні до громадської організації, а заразом найбільш вражені своєю безправністю, дають початок національній організації, розрухують останки православної шляхти, українське духовенство (селяне були зовсім безправні і майже не могли?брати участи в якімсь навіть культурнім руху). Львівські брацтва, а особливо брацтво успенське—стає центром такого нового руху. Ним інтересують ся й покровителі галицької України—воєводи молдавські: вони присилають ріжні дарунки до церкви і на братські пири ріжні припаси братчикам „своїм приятелям", як їх називають: гроші на пиво і мед, баранів в натурі. Зі Львова такі брацтва поширюють ся ся по краю, служачи основою національної одности і гуртовання. Змісту для сих гуртів ще не вироблено докладно, але форма була вже готова, а пізнійші часи принесли й зміст.

Назад Зміст Вперед