UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Михайло Грушевський "Історія України"
Доба литовсько-польська

45. Проби повстань за помічю московською

Полишивши Волинь під властю Свитригайла і його прихильників, українських князїв і панів, литовські пани, що під іменем малого Казимира взяли в свої руки керму вел. кн. Литовського, зробили тим важну уступку українським людям: найбільша, найгильнїйша, і найбільш панська, вся засаджена княжими і панськими маєтками, замками й резиденціями Волинь могла жити своїм житем під управою „свого" князя. Але зробили ще й другу, віддали Київську землю її „отчичови", синови прогнаного Витовтом князя Володимира Ольгердовича, на імя Олександрови, або Олелькови, як його називали. Князь сей був дуже покірний, тримав ся литовських панів, і його син Семен, що наступив по батьку на київськім столі (десь коло р. 1454) був оженений з донькою голови литовського правительства, воєводи Гаштовта, був своїм між литовськими панами, і коли заходила мова щоб поставити собі осібного великого князя по тім, як Казимир став королем польським, то Семен Олелькович уважав ся до сього першим кандидатом. Се й давало вигляд рівноправности, що більша частина українських земель стояла під управою своїх князів, рідних їм по національности. і навіть одень з них вважав ся кандидатом на великокняжий стіл.

Литовським правителям треба було Руси, бо відчосини з Польщею були напружені, з початку за землю Дорогичинську, котру хотіли присвоїти польські мазовецькі князі, а литовські правителі не дали,—а потім вийшла сварка за Волинь. Поляки хоч не помогли Свитригайлови свого часу так як він собі бажав, проте важили на Волинь і сподївали ся, що по смерти його вона напевно до них перейде. Тим часом Свитригайло, бувши завеїди противником Польщі, нїяк не хотів передавати Волини Полякам, і перед смертю післав до литовського правительства, щоб перейняло від нього Волинь Тодї кн. Юрий пинський, Юрша й иньші пани з військом гтішли на Волинь, ще за житя Свитригайла засіли її й перейняли на вел. кн. Литовське (1451). Дуже на те Поляки ремствували й відказували на Казимира, що того допустив; збирали ся навіть з Литвою воювати, та Казимир якось їх утишив.

З часом справа призабула ся, і взагалі відносини Литви з Польщею вирівняли ся. Казимир осібного великого князя поставити не позволяв, але всю управу зіставив литовським панам, часом тільки наїзжав з Польщі до вел. князівства. Литовські пани були вдоволені такими відносинами, що самі правлять землею по всїй своїй волї, а заразом про чорну годину мають поміч в Польщі. Не маючи над собою ніякої грози, вони тепер уже не вважали потрібним рахувати ся з українськими та білоруськими панами, хотіли всім правити самі, не полишаючи їм нічого. На Волинь давали намісниками часом Українцїв часом Литвинів, а як умер Семен Олелькович київський (1470 р.), не схотіли віддати Київського князівства йвго родині. Даремно Семен нагадував перед смертю свою вірну службу Казимирови післав йому в дарунок свій лук і свого коня, на котрім їздив на війну, га просив, щоб за сю службу був ласкав до його родини. Даремно й Кияне просили, щоб дали їм князем молодшого брата Семечового Михайла, що тодї був литовським намісником в Новгороді. Литовські пани завзяли ся не давати Киіва Олельковичам, а повернути його на звичайну провінцію й післати туди воєводою Литвина, Мартина Гаштовта. Казимир вчинив їх волю, дав Семенозій сімі князівство Слуцьке на Білоруси, а Київ дав Гаштовтови. Кияне, довідавши ся, післали сказати, що Гаштовта не приймуть ніяк, бо він не княжого роду, та ще й католик. Зарікали ся хоч всім головами наложити, хоч иньшого князя добути, і двічі не пускали Гаштовта до себе, як він приїхав до них на воєводство. Благали Казимира, аби дав їм князя православної віри, а як не хоче-то хоч католика, але княжого роду,—найкраще в такім разі котрогось з своїх синів, шануючи давню славу Киіва. Але литовські пани завзяли ся, післали з Гаштовтом військо, і Кияне кінець кінцем піддали ся, прийняли Гаштовта, схилили голову перед Литвином.

Ся подія зробила сильне вражіннє на Украінї й на Білій Руси. З жалем згадували, як колись Литва київським князям давала дань ликом та віниками в своїй бідности, бо нічого путящого не мала, а тепер приходить ся їй корити ся у всім. Михайло Олелькович, позбавлений київського стола, на котрий так рахував, що покинув Новгород і полетів у Київ на першу вість про смерть брата,-почав змовляти ся тепер з свояками й иньшими князями, та з воєводою молдавським Стефаном, своїм швагром, і з великим князем московським Іваном, своїм тїточним братом. Князі хотіли, очевидно, провести на великокняжий стіл свого чоловіка, може того ж таки Михайла Олельковича,—адже й брат його вважав ся кандидатом на великого князя. Головну надію мали на московського князя, але як саме укладали пляни повстання, не знаємо. Змову викрито перед часом, в 1481 році. Одному з головних участників. князь) Більськсму (Михайловому братови в перших) удало ся утїкти в Московщину: втік верхи з самою душею, в одній сорочці, навіть молоду жінку не міг узяти з собою, лишив зараз по шлюбі, і так її й не випустили до нього з Литви. Олельковича і його свояка кн. Івана Гольшанського судили й стяли їм голови. Обвинувачували їх, що вони хогЇли вхопити вел. кн. Казимира і вбити.

Чи богато в тій змові брало участь иньших людей, сього не знаємо. Але гадка шукати помочи у Москви против Литви, против того пониження, в яке вона поставила українських і білоруських князів та панів, не вигасає в сих кругах. Коли Дитвини опирали ся на католицькій Польщі й тіснили православних, православні хотїли оперти ся на православній Волощині й особливо—на Москві, що здавна вела конкуренцію з Литвою в збиранню земель старої Київської держави. Великі князї литовські хотіли зібрати „всю Русь" собі, вел. князї московські—собі. І поки князі литовські хилили ся до культури староруської, до місцевого житя білоруського і українського, приноровлялн ся до нього,—доти землї білоруські й українські самі горнули ся до них, і справді можна їм було думати про те, щоб зібрати „всю Русь", як говорив Ольгерд. Доти в. князї литовські чули себе сильнїйшими від Москви. Коли ж Литва почала гнобити украінсько-білоруські краї, і сї почали тягнути до Москви, се зараз же підняло дух московського правительства, і по чули се литовські пани—хоч і не хотіли зміняти своєї політики з своїх особистих інтересів.

Особливо се показало ся на пограничніР між Литвою і Москвою Чернигівщинї. Як м вже знаємо, північна Чернигівщина була повна маленьких князівств, в тім роді як звичайні панські маєтки. Там сиділи князї з старої чер-нигівської династії. Вони свого часу добровільно піддали ся Литві, задержавши за собою право свобідного „відізду"— переходу в підданство иньшій державі. Коли зазначила ся зміна внутрішньої політики вел. князівства

Литовського, в 1470, ще більше в 1480-х ророках, сї князівства почали переходити під московську зверхність. Литовське правительство, затрі-воживши ся тим, против умови почало їм тих переходів боронити. Москва почала за се війну, вислала військо Пограничні землї йому піддавали ся, а вел. князь московський почав в листах до литовського правительства називати себе „государем всеї Руси". Новий вел. князь литовський, Олександр, щоб якось сю небезпечну справу закінчити посватав доньку вел. князя московського і завів з ним згоду, відступивши йому тих князїв, що перейшли, з тим щоб на далі їх уже не приймати з волостями: хто хоче, може сам перейти, але земля його лишаєть ся за попереднєю державою (1494). Але женячка в. кн. Олександра з московською княжною діла не поправила, навпаки ще більші сварки вийшли, з причини ріжницї віри: саме тодї в. кн. Олаксандр, вивівши на митрополїю податливого чоловіка, владику Иосифа, заходив ся коло прилучення своїх православних до католицької церкви, і за сю справу чіпали ся тепер ріжні питання про Олександрову княгиню—як їй бути з її православною вірою. І от серед сих. поголосок про те, що православних зачинають в Литві неволити до латинства, 1500 р. починають наново переходити пограничні князі під Москву. Причиною виставляють, що іх вірі приходить тіснота, неволять їх силоміць на латинство, і московське правительство заявило, що з огляду на таку святу причину не буде держати ся умови 1494 р., а буде приймати до себе всїх з землями. В Литві жалували ся, що московське правительство само до того тих князїв призвело, і в кождім раpї дуже правдоподібно, що се воно їм казало покликати ся на тісноту в вірі, як на таку причину, супроти якої мовляв всяка умова тратить силу. Так чи сяк, а як тільки Москва стала приймати князів з землями, повалило їх з Чернигівщини знову валом, і то не тільки дрібні, а й більші: князь Семен Можайський піддав Чернигів і Старо-дуб з иньшими волостями, князь Василь Шемячич Новгород Сіверський і Рильськ з волостями. Ціла Чернигівшина переходила під Москву! Великий князь московський тоді порішив кувати зелізо по горячому, заявив Литві, що вестиме з нею війну вобороні віри—буде,, за християнство стояти, скільки Бог поможе". Вислав військо своє, і воно докінчило прилученнє Сіверщини до Московщини. А вел. кн. московський вже почав заговорювати про иньші пруські землї", що були під Литвою. Литовське правительство залишило свої заходи коло прилучення православних та скорше уложило перемирє; зіставило за Москвою Сіверщину: сподівало ся собі потім її вернути,—але не туди йшло!

За кілька лїт вийшло нове повстаннє серед українських княжат та панів. Зчинив його князь Михайло Глинський. Рід його мав маєтности в тодїшнїй Київщині, а теперішній Полтавщині—від м. Глинська на Ворсклі пішло їх імя; не був він нічим визначний, доки отсей князь Михайло не здобув йому слави й значіння. Був то чоловік великих здібностей, смілий, відважний, що міг впливати на людей. За молоду виїхав в Европу, довго жив при дворі цісаря Максиміліана, потім служив у саксонського князя Альбрехта і з його військом ходив в ріжні краї, бував в Фризії (теперішній Голяндії), в Італії й Іспанії, і так придбавши собі славу знавця воєнної штуки і взагалі освіченого Європейця, приїхав в останніх девятьдесятих роках на двір в. кн. литовського Олександра. Подобав ся йому й скоро став найблизшим у нього чоловіком, а з своїх впливів користав, щоб своїм братам і своякам, українським княжатам та панам діставати визначні посади. Дуже на се кривили ся Литвини, але нічого не могли вдіяти, і тільки попадали в неласку у в. кн. Олександра, як виступали против Глинського. Оден брат Глинського дістав київське воєводство, другий став намісником і старостою) Берестейщини, й иньші свояки діставали уряди і маєтки все те від чого вже давно Українці та Білорусини поодвика-ли в в. кн. Литовськім.

Та Олександр несподівано захорував і вмер в 1505 р., ще досить молодим. Литовські пани вибрали вел. князем його брата Жигимонта і першим ділом настроїли против Глинського наговорювали на нього, що то він укоротив віку Олександрови, що він сам хоче бути великим князем і таку всячину. Було те все неправда, але в. кн. Жигимонт удавав, що тому вірить, почав відберати уряди Глинському і його своякам. Даремно Глинський хотів дійти справедливости—переконав ся, що з Жигимонтом не дійде до правди і рішив підняти повстаннє. Виїхавши в свої турівські маєтности почав змовляти ся з боярами й князями, підіймати людей, лякаючи, що будуть їх силоміць хрестити на католиків, а як не схочуть будуть карати на смерть. Війшов у переговори з в. кн. московським і з його союзником ханом Кримської орди, намовляючи їх, аби вдарили на Литву, а він підійме повстаннє в середині. Ш,о він задумував, не знаємо докладно—не маємо його власних пояснень, а тільки поголоски, які ходили між його ворогами. Найправдо-подібнійше, що він хотїв за помічю Москви й Кримської орди відірвати українські землї, принаймні східні, і утворити з них для себе князївство пія московською зверхністю. І справдї, як би Москва і Крим підтримали Глинського добре, се дуже легко могло б йому улати ся; але його союзники, хоч ворожі Литві, не оцінили сього моменту Хан ані рушив ся. Вел. кн. московський вислав військо в осени 1507 р.. і Глинський покладаючи ся на се розпочав повстаннє; але московське військо скоро забрало ся назад, і потім прийшов в поміч тільки малий московський полк, а головні сили свої Москва вислала не на Україну, де підіймав повстаннє Глинський, а на далеку Білорусь. Побачивши се, місцеве боярство присіло й не відважило ся пристати до Глин-ського; нарід же і не ворохнув ся: так як і за часи Свитригайлових повстань він дивив ся на се все як на панське діло,— до його душі па-ни не вміли знайти дороги. Тільки сусідній Мозир піддав ся Глинсько-му: люде стріли його з духовенством і святощами як свого володаря; але иньші городи—Слуцьк, Овруч, Житомир не піддавали ся, Глинський міг тільки робити набіги, нищити маєтки своїх ворогів, пустошити землі в кн. Литовського. А як з Польщі рушив в. князь і король Жиґимонт з польським військом, і литовське військо під начальством гетмана литовського князя Константина Острозького теж пристало до нього,—тодї Глинський не рішив ся стати против, відступив за границю до війська московського, разом з своїми прихильниками, і пішов з ними у Московщину.

Повстаннє тим і скінчило ся. Вел. кн. Литовському Глинський потім відвдячив ся в новій війні—тодї Москва здобула Смоленськ від Литви. Але становища Українців се не поправило.

Назад Зміст Вперед