UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Михайло Грушевський "Історія України"
Житє державне

22. Володимир

Подїлені Святославом землі Київської держави не раз уже певно й перед тим ділили ся й знову збирали ся в руках найбільш проворного чи щасливого княжича, і тепер як не стало Святослава, скоро почала ся війна між його синами, чи тими боярами-правителями, що правили їх іменем. Кождий хотїв собі загорнути усю спадщину. Ярополк київський пішов війною на Олега деревлянського; казали, що се стало через намови його боярина Свенельда, бо Свенельдового сина забив Олег, придибавши на ловах у своїх лісах. Стала ся битва під Овручом, Олегове військо побито, і тікаючи до міста, зробило воно такий стиск на мості, що сила людей попадала в рів. Між ними зкинуто й князя Олега, і він задушив ся там під кіньми й людьми, що попадали на нього. Могилу його під Овручем і тепер ще показують. Так Деревлянська земля дістала ся Ярополкови.

Почувши про се, Володимир утік з Новгорода за море, збирати Варягів, бо побоювавсь, що знищивши Олега, Ярополк і до нього візьметь ся. Ярополк тодї взяв собі і Новгород, посадив там своїх бояр, та й иньші землі став під свою руку збирати, тих князїв і намісників, що по них сиділи під свою власть нагинати. Але незадовго Володимир вернув ся ззаморя з варязькими полками, вигнав Ярополкових воєвод з Новгорода й став готовити ся до боротьби з братом. Насамперед звів він війну з сусїднїм князем полоцьким, що держав руку Ярополка. Се була сумна історія, оспівана потім в піснях про те, звідки пішла ворожнеча між князями полоцькими і князями київськими. В сих піснях і повістях оповідало ся, що у того полоцького князя, Рогволода на імя, була донька Рогнідь. її сватав і Ярополк і Володимир, і Рогнідь не схотїла йти за Володимира: „не хочу, каже, розувати робичича" (сина невільниці)—бо такий був звичай, що жінка на весіллю розувала чоловіка. Сі слова переказали Добрині й він дуже загнівав ся та завзяв ся пімстити ся за таку образу свого роду. Підбив Володимира до походу.

Прийшли і город обступили Убив старого Рогволода, Кругом, 1 город запалили, „Потя" народ, княжну „поя", Владимир князь перед народом „Отіде в волости своя". як переказував Шевченко сю сумну історію. Рогнїдь мусіла стати жінкою Володимира. За всі нещастя, що так рясно впали на її бідну голову, прозвано її Гориславою. Від Володимира мала вона сина Ізяслава; але маючи иньших жінок, почав він нею нехтувати: прискучила йому. Тодї ще й зависть прилучила ся до всяких гірких почувань, які Рогнідь мала на Володимира, і бажаннє пімсти стало опановувати її. Якось в ночи Володимир спав у неї і вона порішила його вбити—підняла вже ніж на нього, але в ту мить Володимир прокинувсь і вхопив її за руку. Признала ся Рогнїдь, що хотїла пімстити ся за батька, коли Володимир перестав її любити з її дитиною, і Володимир порішив смертю покарати її за сей замисел. Звелів їй прибратися „у всі убори цісарські", як була вбрана при шлюбі, сісти на ліжку й чекати його. Але Рогнїдь дала голий меч свому малому синови, і як Володимир вій-шов до покою, малий виступив і сказав так як мати його навчила: „батьку, чи думаєш, що ти сам тут?" Побачивши сього малого свідка, що мав би бути оборонцем і местникомза матір—Володимир кинув меч, наготований на Рогнїдь, і відказав: „А хтож би тебе тут сподівав ся?" Спитав поради у своїх бояр, і ті порадили йому задля сина помилувати матїр та дати їм їх батьківщину Полоцьку землю. Володимир так зробив, і від того Ізяслава пішов рід полоцьких князів, що нераз потім завзято воювали ся з київськими князями, що пішли від иньшого Володимирового сина Ярослава.—„З того часу здіймають меч Рогволожі внуки наЯрославових внуків", кінчить ся повість про Рогнїдь.

Се вже одначе ппнїйша історія, а тепер Володимир, знищивши Рогволода, а може й іще декого з сусідніх князів, їдо держали руку Ярополка, рушає походом на Київ. Ярополк не був готов до війни й замкнув ся в Київі. Але Володимир знайшов зрадника між Ярополко-вими боярами. Блуда на імя. Обіцяв йому всяку честь—буду, каже, мати тебе за батька, аби поміг менї кінець братови зробити, і Блуд здав ся на те. Щоб лекше віддати Ярополка в руки Володимира, намовив його утїкти з Київа до маленького городка Роднї, що стояв коло теперішнього Канева—мовляв там буде йому безпечнійше. Ярополк послухав, але через се впав іще в гіршу біду, бо в Роднї скоро не стало припасу, почав ся великий голод, так що прислівє таке зложило ся: „біда як в Роднї". Блуд почав тепер намовляти Ярополка піддати ся братови: однаково, каже, не можеш його перебороти—бачиш, скільки має війска?! Ярополк послухав; даремно иньший боярин, вірний йому, радив утїкти до Печенігів та від них взяти поміч -Ярополк постановив іти до Володимира й покорити ся, та просити якоїсь волости з його руки. Блуд же зараз післав повідомити Володимира: „чиню твою йолю, приведу до тебе Ярополка, приладь усе, щоб його убити". Володимир приготовив: як Ярополк ішов до нього, при дверях стояли два Варяги, Блуд зачинив за Ярополком двери, щоб його люде не могли прибігти на поміч, а ті Варяги взяли Ярополка на мечі й закололи його.

Так Володимир опанував волости братнї, а потім заходив ся зібрати під своєю властю й иньші землі. Кілька лїт пішло на се збираннє Руської держави; в літописях зістали ся звістки тільки про деякі походи його: на Вятичів, на Радимичів, в теперішню Галичину, котру він тїснїйше звязав з Київською державою, і на ріжні сусїднї племена. Тільки з звісток про волости, роздані Володимиром його синам, бачимо, яке велике діло в тім часі довершив Володимир. Еін позбирав землї й волости, що були залежні від Київа, поскидав тих „світлих і великих князів", що сиділи тут і не конче хотїли слухати ся молодих кня-зїв київських, та на місце їх посадив своїх синів. Примучив непослушні племена, повідбирав землї, що за останні часи захопили були сусіди, і тих сусїдів присмирив. А щоб землї Руської держави тїснїйше звяза-ти, власне ото розсадив по них своїх синів. Мав їх багато, бо був великий женолюбець. За молоду розсаджував тих синів, під опікою довірених боярів, як сам за молодого віку правив в Новгороді. Посадив, кажуть наші джерела, в Новгороді Ярослава, потім Вишеслава, у Пскові Судислава, у Полоцьку Ізяслава, у Смоленску Станислава, у Турові Святополка, у Володимирі на Волини (мабуть разом з Галичиною і пограничем польським) Всеволода, в Тмутороканї (над землями подонськими, кримськими і кавказьким пограничем) Мстислава, у Ростові (в землях горішньої Волги) Ярослава, а потім Бориса, у Муромі (в землех по ріцї Оці) Гліба. В управі самого Володимира зістав ся центр українських земель, середнє Подніпрове, та може ще деякі новоприборкані землї.

Мусїла ся робота коло „збирання Руської землї" коштувати богато війни, богато крови: бачили ми, яким суворим, навіть лютим малюють Володимира оповідання про молоді його роки і перші лїта його полї-тичної діяльности; роблять вони се погроху й умисно, аби тим виразнїйше виступила зміна, коли Володимир перейшов на християнську віру, став лагідний і ласкавий. Але безперечно таки перша половина князювання Володимира була дуже крівава. Та скріпивши державну будову силою і страхом, убийствами і війнами, він не вдоволив ся тим, а подбав звязати землї своєї держави звязками внутрішніми, добровільними, а не насильними. Вже отеє саме, що він на місце чужих на-містників і князів, або далеких свояків, котрих звязь з київським княжилі родом ослабла і призабула ся, розсадив своїх рідних синів, мало велику вагу в дальших відносинах. З сього часу починаєть ся династична ідея в землях Київської держави: князї потомки Володимира з свого боку (в своїм інтересі), а дружина й громадянство—з свого (також з певних своїх інтересів) ширять, розвивають і скріпляють гадку, що землі Руської держави—се спільне добро роду Володимирового, він його мусить пильнувати, але тільки Володимирові потомки мають ним володіти: не має тут бути ніяких иньших князів, тільки Володимирове потомство, і кождий з князів його потемків мусить мати для себе якусь волость в сих землях. Ся „династична ідея" мала велике значіннє і справді звязувала певним внутрішнім звязком, почутем одности і спільности (солідарности) сі землі протягом цілих віків. Але сар візантийський був їй за хрещеного батька; одначе в записках константинопольського цісарського двору описуеть ся докладно, як приймали її, але про хрестини нема згадки, і видно з того, що хрестила ся вона таки в Киіві. Намовляла й сина свого Святослава хрестити ся, але тому се не підходило. За те сини його, що виростали в Киіві при старій бабці, з дитячих літ могли вже набрати ся дещо християнства, між ними й Володимир. Але минуло богато літ, поки він, упорядку вавши справи своєї держави, взяв ся до поширення християнства.

Літописна повість представляє справу так, що до Володимира приходили з ріжних країв місіонери й намовляли його на свою віру: Волгари на магометанську, Хозари на жидівську, Німці на католицьку, Греки на православну. Володимир порішив сам випробувати, котра крім неї увів Володимир в житє своєї держави ще иньші могутні внутрішні звязки—релігійні й культурні, а то через розповсюдненнє нової віри—християнства, що стало релігією державною, правительственною в землях Київської держави.

Назад Зміст Вперед