UkrHistory.com.ua
 
Головна сторінка
Історія України
Історичні постаті
Реферати з історії
Статті з історії
ЗНО з історії
Всесвітня історія
Серія "100 великих..."

Михайло Грушевський "Історія України"
До засновання київської держави.

12. Вдача, звичаї й віра

Чужоземці хвалять тодішніх людей наших за щирість і привітність. Особливо цікаво описує візантийський письменник Прокопій Антів і Словен, себто Українців і їх сусідів кінця VI віку, часів розселення. Каже, що вони ласкаві до чужоземцїв, гостинно приймають їх і проводять далі, щоб не стало ся їм якоїсь шкоди. Жінки їх незвичайно вірні своїм чоловікам і часто убивають себе, коли вмирає чоловік. Дуже люблять свободу, не хочуть нікому служити ані бути під чиєюсь властю. Але не згідливі, не вміють слухати ся чужої гадки, кождий тягне на своє, і через те бувають між ними суперечки й криваві бійки. Подібно кажуть пізнійші письменники про Українців та й иньших тодїшнїх Словян. Кажуть, що се люде відважні й воєвничі і ніхто б не міг їм противити ся, як би вони тримали ся одностайно.

Любили повеселити ся і забавити ся, поспівати й попирувати. Без пісні, танців, гри не обходила ся нїяка оказія. Літописець сердито оповідає про тодішні ігрища між селами, а на ннх„плясання і всякі бісовські пісні"—тому що вони були звязачі з старою, поганською (язичеською) вірою. „З плясаннєм, гудіннєм (музикою) і плесканнєм" справляли ся весілля. Про київське військо оповідає візантийський історик, що воно цілими ночами забавляло ся музикою й танцями, та піячило. „Руси в тім веселіє щоб пити, не можем оеч того бути", каже князь Володимир в оповіданню про його хрещеннє: київський літописець вложив тут йому в уста сучасне приспіве. І всякі свята поганські, а потім і християнські, уродини чи похорони-все звичайно справляло ся великою випивкою. Ся вдача привітна й ясна відбила ся і в звичаях та постановах. В старім праві нашім не було смертної кари на провинників, ані калічили за провину, відрубаючи руки, ріжучи уха, носи, як то робили по законам візантийським або старинтним німецьким. Духовні потім,перейнявши разом з церковними книгами також і книги законів візантийських, пробували на грецький взірець і у нас завести такі кари на смерть та каліченнє, але не приймали того люде. Карали грошима, сажали до вязницї, в найгіршім разі оддавали в неволю, щоб відробив працею свою провину, але крови проливати, на жите чоловіка наставати не любили. Що иньшого на війні, там уже як прийшло ся—то вже, казали, суд божий. Але калічити чоловіка й життя позбавляти— не любили того.

Ясними і веселими очима дивили ся на світ божий. Не знали темних, суворих богів, що напосідають ся на щасте чоловіка. Вище всього славили й шанували світло і тепло світове, що дає себе знати в сонцї, в теплї, в буйній ростинности, в усім житю природи. ПрокопіЙ оповідає про Антів і Словен своїх часів, що вони шанують єдиного бога, себто бога неба, що посилає світло і блискавицю. Здасть ся. його називали Сварогом. Пізнїйшими часами ріжні прояви сили того свого світлого бога називали ріжними йменнями. Іменем Хорса і Даждь бога. себто подателя всього добра, називали сонце. Іменем Перуна грізну силу громовинну, що гремить і бушує в бурю. Огонь називали Сваро-жичем, сином великого Сварога, небесного світла й огня соняшного або блискавичного. До старших богів належав також Велес або Волос, „скотїй бог", оборонець худоби. Всі вони звали ся богами—се слово означає добро, благо (звідти такі слова як богатий, збоже, і убогий— такий що не має добра), а далї значило подателя всього доброго. Ті боги й по заведенню християнства зістали ся в віруваннях нашого люду, тільки покрили ся йменнями святих християнських: так ріжні вірування з Перуна перейшли на Іллю, з Велеса на св. Власія, і таке иньше. Але окрім таких головних богів давнїй Українець бачив наоколо себе силу всяких живих істот; мабуть їх звали бісами, і се імя тодї не значило чогось доконче злого, і тільки потім християнські духовні зробили з тих бісів пекельних злих духів. Предки наші думали, що сї сотворіння живуть в болотах, лісах, полях, джерелах, і їх шанували, давали їм жертви, щоб не шкодили. Про се згадують духовні в перших віках християнства, що люде дають жертви бісам, болотам і криницям, молять ся в лісах і коло води. Богато з того заховало ся і до наших часів—перекази про водяників, русалок, лїсовиків (або по-лісунів); і тепер в деяких місцях ставлять ріжну їжу на криницях. Але в теперішнім помішали ся вже вірування про тих старих бісів з духами померших, дідьків (себто духами дїдів), що живуть по хатах і дворах; топельницї мавки змішали ся з давніми русалками, і таке инше.

Осібних храмів, осібних жерцїв, щоб тим богам служили, не було. Кожний сам справляв жертву або молитву богам за себе й за свою сімю. Арабський письменник IX віку переказує нам молитву предків наших під час жнив: беруть, каже просо в кірці, підіймають до неба й молять ся: „Господи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер подостатку". Молили ся десь в тихім місцї, над водою, де чоловік найживійше відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу. Ідоли богів були рідкі, мабуть по більших тільки містах.

Про житє людське вірили, що воно не кінчить ся з смертю: по-мерші живуть далї, можуть зявляти ся між людьми, тому треба добрим, сутим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив по смерти. Ховаючи покійника, разом з ним клали ріжні річи домашні, убивали худобу домашню, а часто тряпляло ся дав-нійшими часами, що й жінка-вдова убивала себе на могилї. Арабський подорожник описав, як бачив похорон приїзжого купця з наших країв в 922 р.: його богато убрали в найкраще убраннє, посадили в його човнї, розіпнявши над ним шатро, положили коло нього його зброю, ріжну їжу й пите. Спитали його невільниць (мабуть їх привіз на продаж, як то бувало), чи котра не схоче з ним умерти, щоб жити з ним разом і з душами родичів у гарнім зеленім саді, себто раю. Одна згодила ся і її вбили в день похорону та положили з мерцем. Кинули туди ж в човен двоє коней, дві корови, собаку, півня й курку, порубавши то все на части. І потім все те спалили, а на тім місцї насипали могилу.

Се оповіданнє підходить до того, що справдї знаходять в старих українських могилах ЇХ—Х вв. В одних сторонах у нас ховали небіжчика, закопуючи в могилї, в иньших палили і засипали землю, або спаливши на иньшім місцї, складали потім недогарки в горнець і насипали над ним могилу. Разом з небіжчиком засипали чи палили ріжне добро його. На могилї справляли поминки, пили, гуляли, часом (особливо у богатших) ріжні гри справляли (се звалося „тризна"), при тім досипали могилу. Небіжчикам ставили їжу на могилї, або й при щоденнім обіді кидали страву (як се ще й досї ведеть ся на Полїсю). Житє чоловіка за гробом представляло ся як точнісеньке продовженнє його житя на землі.

Назад Зміст Вперед